Молода матуся, котра у свої 28 років є власницею відомого та популярного салону краси. Сильна жінка, котра впевнена у своїх силах. Її люблять, поважають та стараються встигнути за її шаленим ритмом. З дитинства звикла до такого темпу життя, і поняття «нічого не роблю» в Юлії Швед немає. За свій молодий вік вона через багато перепон пройшла, однак намагається ніколи не падати духом заради своєї доньки, котра для неї є найбільшим натхненням.
«Дитина, котра виросла в любові й теплі, – це про мене»
– Юлю, розкажіть трохи про себе.
– Я – корінна тернополянка. Мама моя родом звідси, а батько – грузин. З дитинства звикла до шаленого темпу життя, так як відвідувала багато різних гуртків з ініціативи мами, але, безперечно, мені це подобалось. Я мала бути всюди. Дитина, котра виросла в любові й теплі, – це про мене. Навчалася в школі мистецтв на художника. Але закінчила іншу тернопільську школу. Перейшла туди, бо там були всі мої друзі, і з’єднання з компанією на той час було важливим. Далі поступила у ТНПУ на перекладача іноземних мов, провчилася там усього рік, після чого перевелася на заочну форму навчання за спеціальністю маркетолог. Цей графік дозволяв мені вже працювати… візажистом.
– Бути візажистом – це Ваша мрія?
– Не можу сказати, що так. На той час ця професія не була популярною. З дитинства у дитячому садочку любила малювати, розфарбовувати жіночі обличчя у журналах, тому думаю, що це не просто так. Не сподівалася, що моє дитяче захоплення затягне мене так надовго, але ніколи не пожалкувала про цей вибір. Перших чотири роки не навчалася цьому ремеслу ніде. Кажучи по-простому, була самоучкою. На собі пробувала різні макіяжі, текстури, мені це вдавалося, бо по-іншому не можу пояснити, як з’являлися люди, котрі хотіли навчатися саме в мене. Груп на навчання все більшало, і я розуміла, що повинна дати їм правильний теоретичний матеріал. Тому почала відвідувати майстер-класи, удосконалювати набуті знання та навички.
– Якою була перша Ваша офіційна робота?
– У Тернополі відкрився новий салон краси. Влаштувалася туди і паралельно працювала вдома. Відточувала майстерність на знайомих. Пізніше, коли клієнтів ставало більше, насмілилась орендувати години в залі… аеробіки (сміється, – авт.). Там було просторо і крісел багато, тому моє викладання перший час проходило там. Наступний етап – це оренда кабінету в одному з салонів. Це була кімнатка площею 17 кв. м. І тоді мені здавалося, що кращого втілення мрії просто не може бути. Бо переді мною був мій храм краси. Купила класні шпалери, облаштувала її всім необхідним і творила. У 21 рік не могла припустити собі, що я буду мати свій малесенький салон! Поштовхом до цього стали клієнти, їх було багато, а ще більше було дівчаток, які хотіли навчатися.
«Я плакала через тисячу гривень»
– Але 17 «квадратів» Вас не задовольнили…
– Тут велику роль зіграла клієнтська база. Коли взяла на роботу своїх учениць, ми разом працювали та викладали, однак кожна із нас розуміла, що нам у цьому кабінетику тісно. І почали шукати щось більше. Через рік відкрила студію на 28 квадратних метрів. І працювали у мене вже сім візажистів. Але це також було не довго. Через пів року знайшла студію на 130 «квадратів», збільшувалась клієнтура, із працівниками салону ми разом пліч-о-пліч творили. Бажаючи догодити кожному клієнту, знайшла останнє приміщення площею 230 кв. м, де на даний час працюють 28 осіб. Надаємо перукарські послуги, косметичні, робимо візаж. Цьому розширенню теж посприяли наші клієнти. Вони хотіли комплексних процедур, зробити візаж, зачіску, манікюр і таке інше, тому, прислухаючись до побажань, ми стали студією краси. На даний час у мене працюють топові майстри. Про нашу студію знають не лише в Тернополі, тому вважаю це успіхом.
– Пам’ятаєте перші капіталовкладення?
– Так. Це була одна тисяча гривень, через яку я плакала і думала, що ніколи не відроблю цих грошей. На цю суму я купила одну з найдорожчих косметик і тому дуже добре пам’ятаю ці моменти. Могла економити на деяких своїх потребах. Коли відкривала останній салон, думала, що буду робити з таким величезним приміщенням? Але працювала довго, багато і добре пам’ятаю перші заробітки салону. Не одразу тут з’явилося те, що я хотіла, відбувалося все поступово, проте я чітко знала, чого хочу. І це допомагало.
«Кайя – найбільший мій мотиватор»
– Поговоримо про Вас як про маму…
– Дізналася про свою вагітність наступного дня, як підписала договір оренди на діючий салон. Звістка, звичайно, радісна, якщо не брати до уваги, що сама меблі тут перетягувала. Але все пройшло добре. У мене працювали професіонали, котрі могли мене замінити, їхньою роботою задоволені клієнти, відповідно і я. Період вагітності, як і всі, переживаєш, занадто сильно береш усе до голови й серця, це ж перша вагітність, але, дякувати Богу, в мене тепер є донечка Кайя.
– Дуже цікаве ім’я.
– У мене на думці було багато імен, але як уперше її побачила, то зрозуміла, що це Кайя. Ще до вагітності була впевнена, що у мене буде перша дівчинка, так і сталося. Другий буде хлопчик, так я відчуваю. Про батька доньки волію не говорити.
– Ви виховуєте донечку сама?
– І вважаю це цілком нормальним. Люди до народження дитини повинні бути впевнені в собі й розуміти, яка велика відповідальність лягає на їхні плечі, коли з’являється дитина. Якщо мама чи батько готові терпіти одне одного, це вже неправильно. Бо дитина бачить неправильну модель поведінки. Вона страждає від цього. Більше того, вона все відчуває та втягує, а якщо мама терпить батька, то що хорошого донька чи син може взяти, коли створюватиме свою родину? Я не хочу нічого терпіти і не хочу, щоби моя дитина це бачила і терпіла у своїй сім’ї.
– Які відносини у Вас з донею?
– Не можу схилитися до чогось одного. Ми близькі, відверті. Хочу бути для неї другом. Не хочу бути «мамою-квочкою», бо тоді не побудую дружніх відносин. Інколи варто побути мамою-другом, «квочкою» або ж безтурботною, з якою можна подуріти і дати зрозуміти дитині, що можна відкритися і розповісти якісь свої секрети. Насварити також інколи варто, всього повинно бути в міру. Головне, на мою думку, слухати свій внутрішній голос. Материнське серце знає краще!
– Що вкладаєте в Кайю?
– Вкладаю себе. Дівчинка бачить маму, для неї вона є прикладом для наслідування. У дитину не треба вкладати і виховувати в ній щось. Виховувати треба себе. Я слідкую за своєю поведінкою. Стараюся бути для неї хорошим прикладом, розвиваюся, не сиджу на місці, намагаюся гарно виглядати, бо це також важливо, для дівчинки особливо.
«Люблю критику, бо це вже увага до твоєї особи»
– Як вдається поєднувати роботу, материнство, блогерство, навчання?
– Не знаю, чесно, не можу вам відповісти. Я не вмію по-іншому жити. Часто кажу собі: все, більше не можу і нічого не хочу. Тоді один вихідний мене рятує і я знову живу у своєму звичному ритмі. До слова, коли новорічні свята минають, але залишаються вихідні, у мене руки сверблять, роблю перестановку в квартирі, чимось займаюся, щоби не сидіти. Звикла бути в русі. Мені дозволяє вік так жити, то чому б ні? Варто хоча б намагатися встигати все.
– Крім своєї зайнятості, Ви ще ведете блог.
– Чіткої мети вести свій блог не було і немає. Не приділяю йому достатньо часу та й не знаю багатьох речей по просуванню, як це відомо блогерам. Пишу, ділюся думками, я би сказала, що це такий щоденник думок, який прив’язав до себе велику кількість людей. Люблю критику, бо це вже увага до твоєї особи, проте важливого значення їй не надаю. У кожного свої думки і погляди на ситуації. Зі своєї стежки я не зійду через те, що мене хтось там може покритикувати.
– А яким є Ваше життєве кредо?
– Однією фразою не опишу стану, який штовхає мене щось робити. Кайя – це найбільший мотиватор, який змушує мене виконувати свою роботою краще і намагатися зробити щось нове, пізнати його. Моя донька – мій світ. Я хочу, щоби він був світлим та прекрасним. Не наполягаю, щоби вона йшла маминою стежкою, навіть інколи відмовляю її. Це буде її вибір і бажання.
Наостанок Юлія Швед радить усім не боятися падінь. Адже вони роблять сильнішою та безстрашною людину, котра йде вперед. Не думайте про те, що про вас скажуть інші. Робіть те, чого хочете, від чого ви отримуєте задоволення. Ніколи не пізно вчитися чомусь новому та кайфувати від цього…
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812