38-річний тернополянин Роман Мельник – професійний військовий та тілоохоронець, який зустрів російсько-українську війну в… Держфінінспекції (колишнє КРУ). Міг дослужитися до високої керівної посади, однак все змінила війна. Багато хто вважає Романа волонтером, однак він сам говорить, що просто допомагає в міру можливостей тим, кому це необхідно. Для цього навіть розпродав значну частину своєї колекції моделей автомобілів, яку збирав із дитинства. Нині Роман Мельник (позивний «Мамонт») – офіцер підрозділу особливого призначення «Тернопіль», часто виїжджає на передову, а коли буває вдома, організовує вишколи для патріотів, які готуються боронити свою землю від непроханих гостей. Цю унікальну в своєму роді людину наші журналісти запросили до відвертої розмови.
«Упродовж 10 років шукав відповідь на запитання: чому залишився живим після важкої аварії?»
– Романе, за яких обставин стали волонтером?
– Я себе не називаю волонтером, просто допомагаю в міру можливостей тим, кому це необхідно. У дечому цьому посприяла моя сестра Катя. Вона служила в 11-й артбригаді, яка базувалася в Тернополі. Коли бригаду почали розформовувати, сестрі запропонували кілька варіантів працевлаштування недалеко від дому. Однак вона, напевне, хотіла відчути себе більш самостійною та незалежною від батьківської опіки (наш тато все життя служив у СБУ, а з 2000 року – на пенсії), тому продовжила службу в артилерійському підрозділі під ОК «Крим». Вона майже рік прожила в Криму, мала своє житло, все було добре, аж доки в Україні не почалися буремні події Майдану. Далі – анексія Криму, і підрозділ, де служила сестра, вивели на материкову частину України. Окупанти дозволили з собою взяти тільки ручну поклажу. Щоб озброєння не залишилося ворогові, стволи гармат залили цементом, відновленню вони вже не підлягали. Щоправда, із близько 670 військовослужбовців, які служили з Катею в підрозділі, вийшли тільки 88 осіб, решта залишилися служити на боці РФ або звільнилися. Так Катя та її побратими опинилися в Запоріжжі на території іншого артпідрозділу. А далі розпочалася війна, і я став активно допомагати військовій частині, де служила сестра.
– Тобто, підштовхнула допомагати військовим саме сестра?
– Є ще одна передісторія того, чому я з перших днів війни і до цього часу займаюся допомогою бійцям. У 2004 році потрапив у важку аварію, яка для мене закінчилась численними травмами. У лікарні потрапив до палати, де лежали священик із Михайлівського собору УПЦ КП та пастор церкви Адвентистів сьомого дня (у народі їх називають суботниками). Вони там не скажу, що ворогували, але спілкувалися натягнуто. Вирішив для їхнього примирення придбати та читати Біблію і слухати їхні бачення прочитаного, щоби глибше зрозуміти написане. По суті їхні пояснення мало чим відрізнялися, ключові відмінності – про суботу і неділю. Так я з ними подружився, помирив їх між собою, а для себе відкрив багато нового. Поки лікувався, у мене було головне запитання до Бога: чому я залишився живим? Воно мене мучило й упродовж наступних 10 років. Відповідь по суті пришла аж у 2014 році, коли розпочалися військові дії і я став допомагати нашим бійцям як спорядженням, так і своїм досвідом.
«Для потреб військових придбали понад 30 автомобілів, і це було не найдорожче, що ми поставляли на фронт»
– Cкільки разів побували на сході з волонтерськими візитами?
– Точної цифри не назву, але поїздок було дуже багато. Закупилися, спакувалися і поїхали. Проїхались по “передку”, пороздавали усе, зібрали у бійців замовлення на необхідні речі та й назад. Дорогою додому вже телефонували до друзів, близьких та небайдужих, щоби допомагали знайти все необхідне. Повернулися у Файне місто, зібрали все за списком і знову в дорогу, бо там чекають! Допомагали не лише одній військовій частині. Виходило так: приїдеш на схід, а там поруч стоять «правосєки», за ними – ЗСУ-шники, “нацики” (бійці Національної гвардії), ще якісь добровольчі угрупування, «Чорний корпус», який пізніше став називатися батальйоном і полком «Азов». Коли вояки дізнаються, що приїхали волонтери, підходять, спілкуються, питають, звідки ми. Коли казав, що з Тернополя, то бійці розповідали, що в них у підрозділі теж служать із Надзбручанського краю, й одразу переходять до проблемних питань, дають перелік необхідних їм речей. Важко в такому випадку комусь відмовити.
На початках до цієї допомоги долучалися члени нашої сім’ї та ще кілька родин, у яких хтось із родичів безпосередньо брав участь у бойових діях. Рух допомоги воїнам у нашому місті зростав швидко, багатьох людей, що відтоді долучилися до підтримки та допомоги нашим захисникам, тепер гордо називають волонтерами. А вже з серпня 2014 року до цього процесу приєдналися друзі-бізнесмени, з якими до війни менше спілкувався, але вони, знаючи мене, були готові допомагати фінансово. Я одразу їм говорив: хлопці, мені грошей не потрібно, ось список, що треба придбати для бійців. Давав координати, де можна було по знижках узяти ті чи інші речі за військовим спрямуванням. До речі, цілий ряд підприємців, які займалися торгівлею «мілітарі», теж надавали посильну допомогу. До прикладу, один із випадків, коли Володя віддав 25 розгрузок за собівартістю, а 15-ть – від себе у подарунок. А далі їдемо знову на передову, щоб усі посилки знайшли своїх адресатів!
Загалом наша команда придбала для потреб військових понад 30 автомобілів (“Сеат”, “Фольксваген”, “Форд”, “Тойота”, “Ніссан”, “Міцубіші” тощо), і це було не найдорожче, що ми поставляли на фронт. Передавали тепловізори, тепловізійні та нічні приціли, комплекти військової форми, бронежилети, шоломи, взуття, окуляри, рукавиці, рюкзаки, термобілизну, засоби особистої гігієни та багато іншого. Окремо скуповували медикаменти. Пригадую, в 2014 році у мене вдома збиралися родичі, друзі, знайомі і сортували медикаменти по аптечках, які швачки пошили за американським або англійським зразком. Наповнення робили дешевшими, але добротними замінниками. Якщо на той момент як знеболювальне-протишокове використовували буторфанол, то коли він закінчився (його виробляли тільки на Донеччині), почали брати налбуфін.
– А звідкіля Ви так добре були обізнані, що саме потрібно воїнам?
– Свого часу я служив у групі, яка несла службу з охорони на той час перших осіб держави, згодом пройшов навчання з особистої охорони, працював особистим охоронцем консула. Тобто задовго до воєнних дій на сході України отримав певні знання, вміння та навички, відповідно добре знав, як треба одягнути і взути бійця. До слова, робив ставку на якісне спорядження, адже боєць має почуватися зручно і бути водночас захищеним. У цьому питанні мав постійно суперечки з моїм другом Романом (позивний «Кінолог») із Самооборони, який казав, що я марнотрат, мовляв, за кошти, які я витратив для 10 спецназівців на дуже дороге або, як кажуть військові, “модне” спорядження, він забезпечував 50 чоловік, які стояли на блокпостах. Вважаю, що стояти на блокпостах можна і у чомусь простішому, натомість у спеціаліста, який відповідає за конкретний напрямок роботи, має бути форма, яка не промокає і не промерзає, крізь неї не вкусить комаха, на неї не реагує собака, в ній можна лежати в болоті, глині, воді… Тобто вона має мати додаткові функції, які обов’язкові під час виконання специфічних бойових завдань. А додаткові функції і більше вартують!
– Цікаво, як проходила передача автомобілів і хто їх отримував – бійці чи їхні командири?
– У Збройних силах чи інших силових підрозділах на п’ятому році війни і досі складна ситуація з постановкою на баланс, обліком і обслуговуванням волонтерської техніки. Машини передавав не на підрозділ, а за особистим контактом. Тобто знав бійців, їхні можливості і необхідність, тому давав машину для того, щоби на ній працювали: виконували бойові завдання, вивозили поранених, боєкомплект, доставляли харчі тощо. На початках ми купували автомобіль на «євробляхах» і просто передавали його нашим бійцям. У 2015 році влада надала можливість реєструвати волонтерську техніку на спеціальні номери зеленого кольору. Процедура реєстрації була проста і доступна. Ми приганяли автомобіль у МРЕО, його оглядали спеціалісти та надавали номери зеленого кольору і відповідний документ на машину. Автомобілі, які ми передавали на зелених номерах, і досі виконують бойові завдання в АТО/ОСС. Окрім того, передавали автомобілі на «євробляхах» у ЗСУ та військові частини, їм прикріпляли чорні військові номери, вони й донині виконують покладені на них завдання.
– На Ваш погляд, наскільки важливим був у той час волонтерський рух?
– У моєму розумінні волонтер – це менеджер, тобто не той, хто лише дає гроші, а та людина, яка вислуховує всі проблеми вояків та думає, як їх вирішити. За рахунок власного часу аналізує списки необхідних речей, надані військовими, та знаходить можливості придбати їх. Якби не волонтери, то як інакше тоді можна було би промоніторити, кому і чого бракує, що треба, де його взяти, хто більші знижки робить і якісніший товар постачає? Це була ціла мережа! Як співав Андрій Кузьма із гурту «Скрябін», українці, як мурашки, поспліталися з усього світу, і чітко спланований мурашник працював за однією програмою. Хвала всім волонтерам, які на самому початку війни включилися у цей процес. За рахунок них Україна існує нині як держава!
«Кожен українець повинен бути готовий до війни, тільки тоді несподівані гості не прийдуть!»
– Маючи за плечима серйозний досвід, на одних волонтерських поїздках не зупинилися?
– У 2014 році в Тернополі започаткували навчальні вишколи для молодих патріотів. Я об’єднав цілу групу спеціалістів із числа колишніх працівників СБУ, хлопців, які брали участь у миротворчих місіях, пройшли Афганістан, війни в Африці та Азії. Започаткували навчальні програми за напрямками: партизанський рух, мінно-підривна справа, тактична медицина. Я вів тактико-спеціальну підготовку, навчав людей, як виживати в бойових умовах. У нас займаються як дорослі, так і діти, яким по 10-15 років.
Подивіться, в 2014 році на початку війни у нас 80 відсотків втрат на передовій було через банальне незнання. Бійці не знали, як тактично грамотно поводитись у складних військових умовах, навіть не вміли зупинити кровотечу. Війна – це та сама робота, а військовий – це професія, яка, на жаль, не була у нас в пошані, об них витирали ноги, як могли. Армію довгі роки розкрадали, і тут несподівано почалася війна. Російська Федерація була твердо впевнена, що ми війну програємо і віддамо свою територію. Будемо говорити правду: виграли її не професійні військові, а таксисти, кухарі, трактористи, програмісти, фермери, журналісти, інженери, співаки – українці, які взяли до рук зброю, бронежилет, форму та почали набиратися досвіду, сили, енергії, натхнення і знань. Тобто стали виконувати роботу в зовсім іншому напрямку, ніж раніше.
Вважаю, що кожен українець повинен бути готовий до війни, має вміти поводитись зі зброєю, тільки тоді несподівані гості не прийдуть! У будь-якій цивілізованій країні практично всі громадяни проходять військову службу і знають, як діяти у разі небезпеки. А в нас усе, як завжди, поки не припече, ніхто не зарухається.
– Як потрапити до Вас на вишкіл?
– Складності жодної! У соцмережі «Фейсбук» є ресурс «Ветерани – патріотам» (логотип – дві долоні), де так і написано: проводимо безкоштовні вишколи. Там можна переглянути відео з минулих навчань, інші патріотичні ролики та фото. За ці роки сотні людей пройшли наші вишколи, лише у 2018 році 34 бійці підписали контракти і служать у Збройних силах та інших силових підрозділах.
«Замість того, щоби сказати бійцю «дякую», добре, якщо проти нього не відкриють кримінальне провадження»
– Волонтерством та вишколами не обмежились, теж пішли служити?
– Приїхавши у черговий раз зі сходу додому, зустрів друзів, колишніх офіцерів «Сокола», які на той час служили в добровольчому батальйоні особливого призначення «Тернопіль». Вони загітували йти служити до них, де був кістяк адекватних людей, багато «майданівців», які твердо з вірою і правдою хотіли відстоювати інтереси України. Так із серпня 2015 року і до сьогодні знаходжуся в цьому підрозділі. Тепер, щоправда, це рота патрульної служби поліції особливого призначення, в якій я є інструктором з бойової і спеціальної підготовки. У складі роти їжджу на ротації на схід. Наш підрозділ постійно ніс службу на блокпостах, працювали на зачистках. Ніхто з моїх бойових побратимів не готовий зараз розповідати, в яких операціях брали участь, однак вони мають нагороди, а просто так державні нагороди ніхто не дає…
– Доводилося брати безпосередньо участь у бойових діях?
– Щось бачив… Однак, по-перше, офіційно не маю права розголошувати інформацію про те, що відбувалося в зоні АТО. По-друге, будучи бійцем міліцейського на той час батальйону, є дуже багато історій, які можна розповідати, як анекдот, але фактично їх доводити не можна. Війна побудована настільки різношерстно, що є дуже хитка межа, де можна щось робити, а де – “не дуже можна”. Неодноразово були випадки, коли приїжджали хлопці з різних структур і говорили: «Що ж ви «чудите»?» Вони самі з нами на війні, але кажуть, ви ж зрозумійте, реально в країні війни немає, вас покарають за те, що робите.
До прикладу, бійці одного підрозділу зайшли у так звану «сіру» зону, де викрали російського бійця чи сепаратиста з важливою інформацією і передали його туди, де слід, чи де вважали за потрібне. Від нього отримали інформацію, але замість того, щоби їм сказати «дякую», добре, якщо проти них не відкриють кримінальне провадження за викрадення людини чи позбавлення волі. І таких спірних моментів так багато, що мені як бійцю, добровольцю, волонтеру шкода наших вояків, які беруть реальну участь в бойових діях, професійно виконують свою роботу і свято вірять, що в Україні все буде добре.
Можна взяти банальну статистику. За чотири з половиною роки поки в нас іде війна, проти кількох людей порушено кримінальні провадження за роздмухування сепаратизму, війни, тероризму – мізер… Зате щодо добровольців кримінальні провадження запускаються автоматично. Бували випадки, коли приходять до бійців правоохоронці з ухвалою, що якийсь наркоман чи алкоголік написав заяву, мовляв, ти продаєш зброю, і проводять обшук. Коли не можуть нічого знайти – самі принесуть, не можуть принести – когось підішлють. Система, яка була при Радянському Союзі, такою і залишилася. На жаль… У світлі цих подій створюються нові дієві ветеранські організації, які, до прикладу, нещодавно презентував Валерій Чоботар (ГО «Спілка воїнів та волонтерів АТО»). Вони допомагають бійцям у вирішенні найрізноманітніших питань.
– На одному із заходів для молоді Ви сказали таку фразу: «Вбивати на війні не важко, важко з цим жити». Самому доводилось знешкоджувати ворога?
– Ситуації були різні. На війні все просто: або ти, або тебе. У цьому контексті мені легко приймати рішення, адже я захищаю свою землю та свою сім’ю. Російська Федерація – не просто агресор, це країна, яка воює проти нас, за наші території, за наш ресурс, і біс знає, які в них ще є цілі.
– Звідкіля у Вас таке загострене відчуття справедливості?
– Дідусь по маминій лінії, коли вже був у важкому стані, сказав мені такі слова: «Росія – найзатятіший ворог України». Я йому відповів: ти ж за них воював, пройшов війну. Відповідь цього мудрого чоловіка мене здивувала: «Я за них ніколи не воював, а за свою сім’ю, за маму з татом, братів, сестру та шматок рідної землі». Ці його слова дуже закарбувалися в моїй пам’яті, мені здається, що це і є глибокий патріотизм.
– А загалом як місцеве населення ставилося до наших бійців?
– Було по-всякому. Батальйон «Тернопіль» базувався у Сватовому, Лисичанську і навколишніх селах Луганської області, де дуже багато українських старожилів, правильних сімей, які пережили голодомор, колективізацію тощо. Вони ставилися до нас абсолютно адекватно.
Розповім такий випадок. У нашому батальйоні був Віталій – “наш пацан”, уродженець Луганської області, який одружився на тернополянці ще до війни і певний час жив у наших краях, але українською майже не розмовляв. Під час моєї першої ротації він теж був. Базувалися ми в одному із сіл, де залишилося обмаль сімей, здебільшого старші жінки, яким нікуди було виїжджати. Ці бабці приходили до нас, ми з ними спілкувалися, пригощали їх, давали закрутки тощо. Однієї неділі вони прийшли до нас із пиріжками та паляницями. Говорили про всяке, причому гарною літературною українською мовою. І одна з них запитала, хто у нас кухар. Ми покликали Віталія. Він прийшов і разом зі всіма сів їсти. Одна з бабусь, яка вже збиралася йти, встає і, звертаючись до Віталика, каже: «А тебе що, у полон взяли?» А він російською відповідає: «Нєт, я мєсний». Старша жіночка каже: «Ні, ти не місцевий, це ми місцеві. Вчи, сину, мову!» Як бачимо, люди все життя жили в Луганській області, але дуже добре знають мову, а хлопчина, який кілька років прожив на Західній Україні, в україномовному середовищі, чомусь не міг чи не захотів вивчити українську.
«Однолітки в Миколая просили нові санки, а я – нову модельку»
– Чув, що у Вас є цікаве захоплення?
– У дитинстві батько заохотив мене до колекціонування металевих моделей машинок (формат 1:43). Хтось збирає марки, хтось – монети, а я – модельки. Вони випускалися зазвичай невеликими серіями з кількох машинок. При Союзі батько мене балував, на кожні свята приносив кілька екземплярів машинок. Уже потім я познайомився з євреєм, який підказував, які машинки рідкісні і варті уваги передусім. Якісь вимінював, якісь купував, і так потихенько назбиралася хороша колекція. У мене були повні колекції «Феррарі», БМВ, «Мерседесів», «Порш», «Ламборджині», «Форд», а також всі моделі радянських автомобілів. Більшість машинок у вакуумних упаковках. Друзі приходять і запитують, чому не розпаковую. Коли до них мінімально потрапляє повітря, відповідно вони довше зберігаються. Бо в іншому випадку в них тріскаються колеса, лущиться фарба тощо. А так деякі машинки в мене зберігаються і по 20-30 років. Загалом на початку війни в мене їх було 2760 штук. В Україні ніде не написано про колекціонування форматних автомобілів. Тому якби я хотів внести їх у декларацію, то мав би написати, що це колекція іграшок (сміється, – авт.).
– А пам’ятаєте, якою була Ваша перша моделька?
– Першою була «Чайка» (ГАЗ-13), яку мені в 5 років подарував батько. До речі, вона і досі є в колекції. Тато, я так розумію, не награвся у дитинстві, такої можливості в нього не було, тому коли я був ще зовсім малим, він, мабуть, більше для свого задоволення купував модельки. Потім ніби автоматично це захоплення мені перейшло. Коли в Миколая однолітки просили нові санки, то я – нову модельку.
– Радянський Союз був закритий від західного світу, а багато моделей випускалися саме за кордоном…
– Закордонні моделі з’являлися зрідка, все стало набагато простіше, коли відкрився кордон (1988-91 рр.). Тоді до нас масово стали приїздити поляки з різним мотлохом. Хтось купував іграшки чи жувальні гумки, а я – модельки. Частину машинок мені привіз друг, який працював в особистій безпеці юриста компанії БМВ. Коли німецький концерн презентував на автосалоні новий автомобіль, то, як рекламу, виставляли цілий ряд маленьких моделей. Друг після автосалону домовлявся, забирав ці модельки і відправляв мені. А ще з Австрії прислали у подарунок американський «Віліс» із причепом, ціна якого на торгах доволі дорога, все через обмежену серію – усього 600 штук.
– А які чинники формують вартість моделі і яка з них у Вашій колекції найдорожча?
– На це впливають кілька чинників. Насамперед кількість випущених машинок – чим їх менша, тим важче їх придбати. Також на ціну впливає унікальність машинки, тобто коли на коробці є її індивідуальний номер, водяний знак, номер ліцензії. І, звичайно, якість, коли є повна деталізація: мотор, шкіряний салон, титани, дуги, болти, наклейки тощо. Є в мене модель БМВ І8, колекційна ціна якої становить близько 900 доларів. Вона ручної роботи, дуже малої серії, була представлена тільки на автосалоні в Женеві (Швейцарія) у вигляді подарунку і в продаж не надходила.
– Якими ще моделями можете похвалитися?
– З цікавих є автобус «Юність», який знімався у кінофільмі «Кавказька полонянка», «інвалідка», яка була в кінофільмі «Операція Ы», інкасаторська «Газелька», стара спортивна БМВ, «Чайка Універсал», яку використали під час поховання Генсека СРСР Леоніда Брежнєва, «Чайка»-труповоз, «Волга»-аерофлот», які в аеропортах супроводжували літаки по злітних смугах. Також маю три серії «Волинянок», у тому числі й ті, які виготовляли для десантників. Їх викидали з літаків, а при посадці на воду вона не тонула, а виконувала бойові завдання. Одна з найрідкісніших машинок – «Лада», яка в 1990 році у кількості шести одиниць зійшла з конвеєра і її випуск через якісь причини був припинений. До речі, всі «Лади», що маю в колекції, мені діставав хресний батько, який працював інженером у Тольятті на «ВАЗі».
«Колекціонер із США погодився обміняти колекцію моделей на два позашляховики»
– Ви сказали, що на початку війни мали багато машинок, а що з ними сталося?
– Думав, коли в мене буде син, то передам йому своє захоплення. Коли ж у 2012 році народилася донечка Каміла, я трішки засмутився (сміється, – авт.) і далі не так яро поповнював колекцію. Донька до машинок ставиться дуже обережно, просить погратися і ставить назад. Правда, може між «Мерседесами», «Бентлі» і «Ройс-Ройсами» поставити маленькі ляльки чи бантики, каже, що так краще.
У 2014-му, коли розпочалася війна, перестав збирати модельки, бо було на що витрачати гроші і ресурс. Велику частину колекції продав, а за виручені гроші купував автомобілі, бронежилети й інші речі, які потрібні були нашим бійцям.
Зараз у мене є конкретна домовленість із колекціонером із США. Він має передати два позашляховики, натомість віддаю частину колекції автомобілів, зокрема «Феррарі» (24 машинки). Це саме та колекція у вакуумних упаковках, жодна машинка не розпакована. Американець знає, для яких цілей потрібно автомобілі, тому й погодився на такий обмін, хоча міг просто купити машинки і не мати додаткових клопотів.
На сьогодні у моїй колекції залишилося близько півтори тисячі модельок.
– Чи є ще хтось в Україні з подібним захопленням?
– Хорошу колекцію моделей формату 1:43 зібрав колекціонер із Донецька. Коли почалася війна, він виїхав до Німеччини. Саме цей чоловік придбав у мене повну колекцію БМВ. Ще одній людині він порекомендував мене, і той купив усю колекцію «Ламборджині». За першу колекцію хотів виручити 10 тис. доларів, але довелося спустити до 6,5 тисячі, бо потрібно було розраховуватись за автомобілі для бійців АТО. Після того, як колишній донеччанин дізнався, куди я витрачаю гроші з машинок, більше нічого в мене не купував, бо, з його слів, не хотів роздмухувати війну…
– Цікаво, а коли Ви вперше сіли за кермо справжнього автомобіля?
– Десь у 7 років батько вперше посадив мене за кермо. Це була 21-ша “Волга» із козулею на капоті. Автівку нам віддав дід Петро, який із роками став втрачати зір.
– Романе, а як пройшли Ваші дитячо-юнацькі роки?
– Народився в Тернополі, батько працював у КДБ, його у моєму дитинстві було дуже мало, більше мною займалася мама Ольга Петрівна, яка багато років відпрацювала в КРУ. Жила наша сім’я спершу на масиві «Дружба». Згодом переїхали у мікрорайон «Канада». Якось, бавлячись у «війну» із сусідськими хлопцями, з одним із них побився. З розбитим носом прибіг додому, кров тече, а батько сидить і дивиться телевізор. Я витер сльози-соплі, змив кров, заходжу в кімнату і голосно кажу: що, всім без різниці, що мене б’ють? А батько й каже: «Як не вмієш спілкуватися зі старшими хлопцями, навіщо до них лізеш?» Я засмутився, взяв палку і нею відлупцював свого кривдника. Далі вже його мама прийшла, довго з’ясовували, хто у тій ситуації крайній. Але найголовніше, після того інциденту переконав батька, що хочу ходити на бокс.
– Так у Вашому житті стало багато спорту і мало дитячих забав…
– Тато завів у боксерську секцію, але мама поставила умову: понеділок, середа, п’ятниця – бокс, вівторок і четвер – народні танці. Отож, окрім боксу, займався ще й танцями і в 9 років навіть їздив танцювати гопак у Москву. На бокс ходив недовго, бо мама постійно сварилася за побиті після тренувань обличчя й руки. Бокс мені дався взнаки у юності, коли в 14 років переніс першу операцію, а в 19-ть – другу. В обох випадках рівняли ніс. Що цікаво, другу операцію проводив відомий професор Яшан. Він запитав мене: «Який хочеш ніс?» Я привів свою сестру Катю і кажу йому: ось такий, як у неї (сміється, – авт.). А тим часом після боксу відвідував ще секції карате та рукопашного бою. А в 1996 році в будинку на вулиці Коновальця, 14 зробили спортклуб «Олімп», де вже «тягав» залізо. Отож спорту в мене і справді було півдитинства.
– Цікаво, а ким у дитинстві мріяли стати?
– Тільки в 13 років дізнався, ким і де працює мій батько. Його підлеглі часто брали мене із собою на тренування і звідти прийшло бажання служити на благо держави. У старших класах поговорив з батьком і сказав йому, що хотів би служити в його відомстві. А далі свідомо і твердо готувався до того, щоби після закінчення школи поступити в академію СБУ. Так би воно, напевно, і сталося, але коли потрібно було здавати іспити, батько був у відрядженні, швидше за все за кордоном, бо на зв’язку його не було. Коли поїхав на іспити – мене «забракували». Виявилось, що був на рік молодшим за інших (пішов до школи 6-річним, що тоді не практикувалося). У Києві сказали приїздити на наступний рік. Повернувся додому і, щоби цілий рік не бити байдиків, подав документи в педінститут, хоча мама наполягала, щоби йшов вчитися у фінансовий. Усіх здивувало, що пішов не на факультет фізичного виховання, а на ЗТД (трудове навчання і креслення). Закінчив перший курс, думав ще раз поступати в академію СБУ, але не склалося. Це були непрості 90-ті роки, хто був здоровіший, той – крутіший і завжди правий. Познайомився з іншими молодіжними компаніями, з якими знаходив спільну мову. Бо якщо з однієї і другої сторони здорові «бугаї», то якось треба домовлятися, іншого виходу не було, адже можна було зламати один одному життя. Так проходила моя бурхлива юність.
«Батько, будучи тоді офіцером у серйозній конторі, отримував 200 доларів зарплати, а я, простий водій, мав чистими майже 2000 доларів»
– Романа Мельника тернополяни добре знають як бійця і волонтера, а чим займалися до війни?
– Тренувався у спортивному залі, як виявилося, із позашлюбним сином консула Чехії. Коли його батько приїхав представляти інтереси Чехії в Україні, йому терміново потрібен був водій. Його син і порекомендував мене. Хоча я тоді мав тільки 19 років, але їздив на батьковій машині гарно і давно. Комусь розповідаєш – не вірять. Батько, будучи тоді офіцером у серйозній конторі, отримував 200 доларів зарплати, а я, простий водій, мав чистими майже 2000 доларів. Згодом, коли отримав диплом охоронця (навчався при консульстві), заробляв ще більше. Щоправда, потрібно сказати, що вихідних практично не було, в кращому випадку три дні на місяць, доводилось постійно супроводжувати консула в його справах по всій Україні. Паралельно почав займатися бізнесом. Якось був у гостях в дідуся на Житомирщині, і він розповів, що працівникам тамтешнього цукрового заводу виплачують зарплату цукром. Дідусь, який був хорошим математиком, уголос сказав, що весь цукор у населення можна скупити, потім його продати і добре на цьому заробити. І от я замовив фуру і почав скуповувати цукор. Спершу купував по 1,10 грн., коли люди перестали носити, підняв ціну до 1,20 грн., а потім до 1,50 грн., поки не завантажив ним цілу фуру. На це пішло десь до тижня часу. Далі його продав за значно вищою ціною. Грошей тоді мав дуже багато. У 20 років уже мав власну квартиру, гараж, автомобіль «Мерседес», у Петрикові почав будувати будинок.
– Робота в консула виявилась нетривалою…
– З України чех поїхав у 2000 році, його перевели на роботу в США. Що цікаво, він запропонував мені з ним їхати, але не склалося. Після чеха шукав постійну роботу, в багатьох сім’ях працював в особистій безпеці, потрапляв і до бандитів, і до державних мужів, але ніде не було таких зарплат і ставлення, як у консула. В Європі зовсім по-іншому відносяться до охоронця, ніж у нас. В Україні охоронець, як собака на прив’язі, а в цивілізованих країнах – як член сім’ї. І чесність, і порядність в розрахунках у них на першому місці. Той же чех, коли їздив на важливі зустрічі, охоронцям навіть одяг купував, щоби не особливо відрізнялися від нього. Одного разу на моє запитання, чому він витрачає стільки грошей на охоронців, сказав розумні слова: «Якщо я одягнений порядно, а мої підлеглі – ні, це виглядає так, ніби я головний, а решта – люди другого сорту. Такого немає бути, ми – одна команда, охоронці не мають відрізнятися від мене і членів моєї сім’ї».
В Україні зовсім по-іншому. Поки ти, як собака, служиш і тягнеш лямку – все класно, тільки десь дав слабинку, здоров’я не дозволяє – копняк в одне місце і масти собі голову, на твоє місце стоїть черга. Це я відчув, коли охороняв сім’ю одного з помічників народного депутата, який входив в орбіту тодішнього Президента Віктора Ющенка. З цим помічником у 2004 році потрапив в аварію. Впливові люди просили написати, що в тій ДТП я був за кремом, мовляв, страховка все покриє і буде допомога на лікування. Тоді побачив, як простих смертних не любить держава і державні мужі, яким ти вірою і правдою служив. Мав поламані руки, ноги, ребра, пошкоджений хребет, 7 місяців був неходячий і весь тягар мого лікуваня повністю ліг на плечі моєї родини. Після виписки вирішив, що на державу, так як вона підтримує людей після травм, працювати більше не буду…
– …І на кого ж тоді вирішили працювати?
– Почав таксувати, бо жити за щось потрібно було. Поки більшість таксистів думали, як виконати план і заробити кілька гривень для себе, я розмірковував, як зробити схожу фірму. І через кілька місяців із другом відрили таксі «Родина». Попрацювавши близько 9 місяців, зрозумів, що там не все так добре, як планував. Був період, коли мав агенцію нерухомості, фірму з виробництва дверей. А в один прекрасний день мені запропонували піти на конкурс у контрольно-ревізійне управління (КРУ). Зайшов із найнижчої посади в КРВ у м. Тернополі, через три роки набрався досвіду, обріс, як кажуть у народі, пір’ям, зробив кілька резонансних справ із повернення великих коштів у бюджет, і на той момент начальник КРУ Ігор Романків запропонував мені перейти в один із відділів обласного управління. Дослужився до старшого інспектора, вже ось-ось міг стати начальником сектора або заступником начальника відділу. Але коли розпочалася війна, вже не мав часу їздити на перевірки, бо треба було допомагати іншим…
– Окрім допомоги іншим, Ви ще й люблячий батько та чоловік. Розкажіть трішки про сім’ю?
– Цьогоріч будемо святкувати 10-річчя спільного життя з Оксанкою. Їй потрібно ставити пам’ятник, вона чекає мене всі ці роки. Коли їду на передову, ніхто ж не знає, що зі мною буде. Дружина з донькою проводжали і зустрічали мене тільки в 2015 році, потім заборонив, не хотів бачити їхніх сліз. Інколи Оксанка спересердя закидає, що я стільки ресурсу, грошей, нервів і здоров’я поклав на цій війні, натомість доброго слова не отримую. Але коли виговориться, розуміє, яку важливу справу роблю. Дружини військових, добровольців і волонтерів – це окрема категорія. На жаль, за них ніхто не говорить, але реально саме вони по суті є нашим тилом.
«Мамонт» – це звір, який ніколи не атакує першим»
– І насамкінець нашої розмови розкажіть, чому у Вас позивний «Мамонт»?
– Цей позивний «приклеївся» до мене ще з армії. Підрозділ, у якому я служив, забезпечував охорону генералів і полковників із Міністерства оборони України. Так виходило, що за позивними із назвами звірів було найпростіше спілкуватися в радіоефірі. У підрозділі штатним психологом була жінка старший лейтенант, яка власне підібрала кожному позивний за характером особи. У нас був цілий зоопарк (сміється, – авт.). Я отримав позивний «Мамонт». Це звір, який ніколи не атакує першим, а тільки у момент, коли є загроза його життю чи сім’ї, наприклад, коли на них іде полювання. Так позивний «Мамонт» зі мною йде по життю і багато знайомих знають Романа Мельника саме за ним, а не за іменем чи прізвищем.
Віталій Попович
Джерело: Тижневик "Номер один"
3810