В Україні просто катастрофічна статистика розірвання шлюбів. За 2018 рік зареєстровано 53 861 розлучення, що майже вдвічі більше, ніж роком раніше. Уже за 2019 рік зафіксовано 18 193 таких випадків, і це ще навіть не пройшло і половини року. Тернопільщина у цій сумній статистиці пасе задніх, у нашій області число розлучених пар менше, але все-таки вони є і їхня кількість теж доволі значна. Чому вирішують розлучитися люди? Невже обіцянки при вівтарі нічого не варті?
Наважилася сказати: «Я тебе люблю»
…Зустрічалися ми 4 роки. Згадати конфлікти, непорозуміння, звісно, можна, але треба сильно напружити пам’ять. Руки від квітів не боліли, але поскаржитися на нього до весілля я не можу. Познайомились ми через знайомих, разом проводили час, почали зустрічатися і якось покохали одне одного. Зі спільних друзів усі були лише раді, а можливо, робили вигляд, не знаю. У кохання з першого погляду я, звісно, вірила, але це було не воно. У нас було все поступово. Спочатку просто дружили, потім він почав додому мене проводжати і телефонувати, запитуючи, дійшла я до квартири чи ні. Потім жартома змінили статус у соціальній мережі, а далі й справді стали єдиною частиною. Покохала Тараса за півтора року наших зустрічей, відверто йому говорила, що маю симпатію до нього, але поки що не люблю. Він, на диво, розумів це і ні на чому не наполягав. Одного дня він не зателефонував, слухавки не знімав, на СМК-ки не відповідав і в мережі його не було. Я почала хвилюватися, телефонувала всім друзям, від котрих не чула втішних слів. Не знаходила собі місця, нервувала. Пригадую, як уперше розповіла батькам про нього. Тоді це була справді відверта розмова, мама, пам’ятаю, запитала у мене: а чи не закохалася ти часом? Я сміялася і казала, поки що – ні, просто хвилююся за нього. Тато зателефонував своїм знайомим у поліцію, вони сказали все стандартно, чекати три дні, він повнолітній, можливо, десь «загуляв». Але я стояла на своєму, це не схоже на нього, щось сталося. На годиннику 00:47, як зараз пам’ятаю, лежу в мами на колінах, плачу. Дзвінок на мій мобільник, невідомий номер, я не відповіла, щоби не почути страшних слів: «Тарас загинув або потрапив у автокатастрофу». Коли вдруге на табло побачила цей номер, тремтячими руками підняла слухавку – мовчання, а потім раптом слова: «Виглянь у вікно». Я кричу: «Тарасе, це ти, алло?» А у відповідь: «Виглянь у вікно» – і гудки. Біжу коридором, вибігаю на балкон, стоїть мій Тарас, довкола свічки, з яких викладено слово «Іра» і величезне серце. Спустилася до нього. Коли бігла сходами, не знала, готова його вбити чи обійняти і не відпускати. Наша зустріч була в сильних обіймах, ми близько 30 хвилин обіймалися, нічого не кажучи одне одному, за цим усім спостерігали мої батьки. 27 червоних троянд, які подарував мені коханий, розігнали всю мою злість. І я наважилася сказати йому: «Я тебе люблю!» Він радів і в наших очах були сльози від усвідомлення нашої взаємності. На такій веселій ноті пройшли майже три роки. Батьки мої його любили, претензій не було, його батьки специфічні були, але проти мене нічого не мали. Ми відвідали понад п’ять країн, підкорювали разом гори Говерлу, Хом’як. Велика мрія була поїхати на Ніагарський водоспад – не судилося. Освідчення пройшло не менш романтично, ніж зізнання в коханні. На цей раз зникла я. Точніше, не зникла, а поїхала на Лановеччину до родичів. Він перед тим ішов на парубоцьку вечірку, звісно, мене попередив, і я його також. Зранку поїхала і пробула в родичів три дні. Мій телефон дав збій, мережа в селі ловить дуже погано та й зарядний пристрій забула вдома. Тому телефонувала йому з номера тітки, але відповіді не було. Загуляв мій Тарас, подумала. Але не хвилювалася, бо знала, що він чесний. Після мого сільського вікенду поверталася додому. Їхала у «веселій маршрутці», стоячи приблизно хвилин 40. Виснажена, зла та обурена хамством наших людей, я дійшла додому. Відчиняю двері квартири, заходжу на кухню, а там моя мама сидить і курить, чого вона раніше ніколи не робила. Запитую, що трапилось, і у відповідь чую: «Якого ти хлопця, Ірка, втратила». Я похолола. Кажу: «Як це, в чому справа?» Мама розповіла, що він додому приходив, мене шукав, за мною у село поїхав, а там йому хтось розповів, що начебто з чужим парубком мене бачили. Я у сльози, швидко заряджаю телефон, намагаюся додзвонитись, але абонент не відповідає. Прийняла рішення негайно їхати до нього. Відчиняю двері кімнати, стоїть Тарас на одному коліні і просить моєї руки. Кімната вся у кульках, пелюстки троянд, великий білий ведмідь на ліжку. Через сльози навіть не бачила його добре, але, звісно, сказала йому «Так!».
«Хотіла бодай поваги, вже не любові»
За 4 місяці ми розписалися, жили в орендованій квартирі. І тут мого чоловіка наче підмінили, навіть у Колодіївку його везти хотіла. Перші сварки почалися з дрібниць. Він став зазіхати на мою свободу. Коли ще зустрічалися, часто говорили, що жінці й чоловіку варто проводити час деколи окремо. Мої дівочі вечори «накрилися», спілкування з подругами звелося нанівець. Він бачився з друзями також рідко. Сімейні вечори, звісно, добре, але не постійно. Я перестала купувати собі речі, ми й так нікуди не ходили. Перестали навідувати батьків. Перший серйозний конфлікт був через те, що він сказав, що я зобов’язана прати, мити, прибирати, варити і дітей виховувати. Ніякого особистого часу, жодної роботи. Перша реакція була, звісно, негативна. Я не звикла до такого, бо жила в інших умовах, росла при іншому вихованні. Згодом це повторювалось усе частіше й частіше. Коли я не давала себе ображати, він вдавався до різких слів, порівнював мене з тваринами. Далі все було, як снігова лавина. Сварки через дрібниці, які закінчувались серйозними скандалами. Я спала в іншій кімнаті, почала помічати його телефонні розмови за зачиненими дверима. Коли запитувала, з ким він говорив, відгавкувався: не твоє діло або чого я маю тобі звітувати. Можливо, для когось таке ставлення прийнятне. Але ми живемо в такий час, де всі хочуть уваги. І я її також хотіла, бодай поваги, вже не любові. Говорила з ним, просила піти до психолога, можливо, у нас певна психологічна проблема. Він мені сказав: «Іди сама лічися». Ситуація загострювалась, я плакала, схудла на 12 кілограмів, батьки не знали, що зі мною відбувається, забрали до себе, а йому пояснили, що мамі стало погано і треба, щоб я побула біля неї. Три дні спілкувалася із психологом он-лайн, вона пояснила, що мій чоловік – господар чужої волі. Він не сприймає мене як індивідуальність, як особистість, він – власник. Я не слухала і втекла до Тараса. Вдома мене чекав «сюрприз». Я знала, що мій Тарасик повернеться, треба трошки потерпіти. Двері квартири відчинені. Я зайшла, і мою посмішку перервали дикі стогони з нашої спальні. Повірте, я такого не побажаю навіть тій, з ким він мене зрадив. Стояла за дверима хвилин п’ять, слухала, як моє серце і душа просто розриваються, і не наважилась відчинити дверей. Уявіть собі. Можливо ті, хто читатиме це, подумають: та я би патли повиривала, зарізала б обох тощо. Я не змогла, просто «померла» під тими дверима. Вийшла на вулицю, сіла на лавку навпроти нашого під’їзду і чекала. Приблизно за годину під’їхало таксі, у нього швидко стрибнула «якась» брюнетка, а мій Тарас помахав їй із вікна. Тільки тоді я зайшла у квартиру, спокійно зібрала речі, не кажучи жодного слова, і поїхала до батьків. Поки збирала речі, слухала про те, як у хаті їсти немає що, поїхала, його кинула з голоду помирати, посуду не мила, постелі не застелила, як він має у такому свинарнику жити і таке інше…
«У квітні 23 числа зізналася йому в коханні і 23 квітня він мене зрадив»
Через два місяці ми розлучилися. Він приїжджав до мене, хотів поговорити, вияснити. Коли починала говорити, що я все знаю, він робив винною мене, багато образливих слів казав, це не для преси. Погрожував, що я відповідатиму за те, що зруйнувала його життя, що не дала йому сімейного щастя.
Прожили ми з обручками шість місяців, символічним є те, що у квітні 23 числа я зізналася йому в коханні і 23 квітня він мене зрадив.
Ця історія спричинила немало болю Ірині та її батькам. У її колишнього чоловіка справді вірили та намагалися примирити пару, проте марно. Ірина на рік часу замкнулася в собі, відвідувала сеанси психотерапевта, змінила номер телефону та місце проживання. Зі спільними друзями було перервано будь-які контакти, щоб екс-коханий її не знайшов. Змінила колір волосся та просить не вказувати її прізвища, аби не накликати собі біди.
– Кожна третя або четверта дівчина стикається зі зрадою. Дівчата, якщо ви в цій історії впізнали свого обранця, негайно щось змінюйте або тікайте якнайдалі від такої власної любові. Я слабохарактерна, напевне, вірила, що мій Тарас зміниться, що мені варто завжди мовчати і він заспокоїться. Проте мовчання ягнят не завжди приводить до чогось доброго. Не повторюйте моїх помилок, – підсумовує свою розповідь пані Ірина.
Пара прожила у законному шлюбі пів року, церковного шлюбу закохані не брали. Тарас наполягав, щоби шлюб уклали після народження дітей. Ірина рада, що завагітніти їй не вдалося, адже жити й виховувати дітей із чоловіком-деспотом вона б не змогла. За словами Ірини, чоловік вдавався до методів прикладання сили, не бив, але замахнутися та поштовхати міг, мовляв, щоби знала своє місце.
Жінка – берегиня сімейного вогнища. Вона потребує любові та поваги, і лише тоді зможе її не віддавати, а дарувати та окриляти нею. Бережіть одне одного та вчасно обдумуйте свої рішення.
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812