Героїня сьогоднішньої історії – жінка з непростою долею. В її житті було місце і гірким розчаруванням, і втратам, і чарівній казці. А головну роль у цій історії відіграли квіти. Як це було – читайте у життєвій історії Софії, яку вона розповіла нашим журналістам.
«Почала бавитися в детектива – підслуховувати розмови, збирати інформацію, зіставляти факти, і з’ясувала, що моя кохана людина вживає наркотики»
Моє дитинство не те, щоби було безхмарним, я була щасливою, але чого мені бракувало – це материнської любові. До 14 років моїм вихованням займалася бабуся. Трохи згодом мої батьки, ставши на ноги, забрали мене до себе. Але мені було дискомфортно з ними, ми постійно не могли порозумітися. У 19 років я почала жити окремо, стала працювати. Мене все влаштовувало. Невеличка квартирка у спальному районі на останньому поверсі з видом на парк. Стабільний графік, руда кішка і кілька подруг. Здавалось би – ось тобі все, тільки живи і радій, та в особистому житті щось не складалося.
Моє перше і велике кохання – син багатих та впливових батьків. Я абсолютно не влаштовувала їх у ролі потенційної невістки. Недостатньо «породна», без грошей і власного житла. Вони добряче пхали носа у наші стосунки, і ми розійшлися. Через деякий час я познайомилася з хлопцем. В Олега була неймовірна посмішка і ямочки на щоках. А в його очах я просто тонула. Дуже любила пестити його долоні, у нього були дуже красиві і довгі пальці, ними би грати на фортепіано, але він любив автомобілі і все, що з ними пов’язано. Тому шкіра рук завжди була шершавою, у дрібних тріщинках, із запахом мастила.
У нас все закрутилося дуже швидко, я сама не зрозуміла, як закохалася по вуха. Він не вмів залицятися, але вмів так міцно обійняти, що я забувала про все на світі. Єдине, що мене бентежило, це безкінечні дзвінки від незнайомих людей і те, що він постійно кудись зникав на кілька днів. Якось випадково, коли збиралася прати його речі, в кишені куртки знайшла пакетик із білим порошком. Почала бавитися в детектива – підслуховувати розмови, збирати інформацію, зіставляти факти, і з’ясувала, що моя кохана людина вживає наркотики. Я намагалася з ним говорити про це, але він усе переводив на жарт. Ще через деякий час став агресивний, постійно незадоволений, ми все частіше сварилися. Врешті-решт я зрозуміла, що більше так не можу, і ми розійшлися. Цей розрив був дуже болісним для мене.
Три роки я навіть думати не хотіла про нові стосунки. Навчилася жити сам на сам із собою. Для мене не було проблемою ні розетку відремонтувати, ні гвіздок забити. Я вже ніби й змирилася з тим, що буду одна, але випадково зустріла Олега у парку. Здавалось би, що тут такого, але розумієш, за 3 роки ми жодного разу не перестріли один одного у місті, де живе всього 50 тисяч людей. Він дуже змінився за цей час, став врівноваженим і, мабуть, мудрішим. І знову все закрутилося. Він переїхав до мене в той же день. Ми були щасливі, ніби й не було цього розлучення. Будували плани, робили ремонт, а ввечері, вмостившись біля нього клубком, пестила його пальці. Одного разу мені довелося поїхати у відрядження. Мене не було всього 3 дні, ми постійно тримали зв’язок. Але в ніч перед від’їздом я раптово прокинулась від нестерпного болю в животі, ніби мені напхали туди голок. На годиннику була 3 ночі, я випила знеболююче і заснула до ранку. Коли прокинулась, мерщій зібралася додому. У мене було якесь дурне передчуття, тим паче, що від коханого не було ранкової смс, які він мені завжди надсилав.
Я саме була в дорозі, коли мій телефон почав розриватися від дзвінків. Телефонували його друзі, але слухавки я взяти не могла. Коли приїхала додому, квартира мене зустріла пусткою. Все було ніби й так, як до мого від’їзду, і водночас не так. Олега вдома не було. Я заварила собі чаю, вмостилася у крісло й почала йому телефонувати. Телефон був вимкнутий. Це було дивно, і я взялася дзвонити до його найкращого друга. Василь узяв слухавку чи не після першого гудка, ніби чекав на мій дзвінок, і каже: «Олега немає». Я просто зацепеніла, а потім розсміялася, мовляв, що ти таке дурне говориш, годі жартувати.
Не дуже добре пам’ятаю, що було далі. Мабуть, мозок спеціально десь глибоко заховав у своїх схронах події тих кількох жахливих днів. Як з’ясувалося, поки я була у відрядженні, Олег поїхав до друга на дачу. Вони там щось святкували, шашлик, карти, вічні розмови про машини. Вклалися спати ближче до 3 ночі, а зранку, коли прокинулись і зібралися на кухні, зрозуміли, що немає Олега. Пішли в кімнату його будити, а там уже задубіле тіло. А потім сухий висновок експерта: раптова серцева смерть. Він помер уві сні близько 3 ночі, саме тоді, коли я прокинулась від болю в животі.
У день похорону, коли я дивилася на коханого, який лежав у труні, не могла повірити, що цей кремезний чоловік більше не посміхнеться мені. Я більше не відчую його міцних обіймів, не почую голосу. І в пам’яті – ці довгі, білі пальці, які вже ніколи не перебиратимуть ніжно моє волосся і не торкнуться в ніжній ласці губ. Після похорону я поїхала в поле і довго й протяжно кричала. Це був страшний крик, через який виходив увесь біль і страждання, а ще – мрії і плани, яких уже ніколи ми не зможемо з ним реалізувати.
Я впала в депресію, ходила до психотерапевта, добрих півроку сиділа на транквілізаторах. Мене дратувало все: люди, які ходили по вулицях, тільки через те, що серед них не було Олега; телефонні дзвінки тільки тому, що телефонував не Олег; навіть сонце, тому що ніхто так не примружував очі від променів, як Олег. Кожного ранку я збирала себе по частинах, щоби ввечері в холодному ліжку знову розсипатись на тисячі частин.
Минув рік, я ніби й трохи віджила, але з очей зникла радість, її ніби висмоктали вакуумом і запечатали смутком. Жила собі, як доведеться, мене геть нічого не тішило. Якось мені наснився сон, в якому я народила дитину. Маленькі пальчики обіймали мій палець, а великі сірі оченята дивилися на мене з цікавістю. Мені чомусь здалося, що цей сон віщий, подумала, що, мабуть, ось моє покликання – стати мамою. Мамою-одиначкою, коханою жінкою я бути не хотіла, але була готова віддати усю свою любов дитині. Почала вивчати інформацію про штучне запліднення, зважувати усі «за» та «проти»… А тоді зі мною трапилась майже неймовірна історія.
«Коли ми прощалися, він сказав, що це останнє наше прощання і більше він мене не залишить»
Одного ранку я перевіряла електронну пошту, відкрила лист із незнайомої скриньки, там, у вкладенні, – скановані документи та супровідний текст. І адресатом цього листа була явно не я. Аби не було плутанини, одразу ж відписала, що помилилася адресою і ще якось по-дурному пожартувала з цього приводу. Мені відповіли, і так зав’язалася переписка. Людиною по ту сторону екрана виявився чоловік. Його звали Валентином, слово за словом, і ми вже не могли відірватися одне від одного. Здавалося, що він розумів мене краще, ніж я сама, у нас виявилось дуже багато спільного.
Про себе він розповів, що рано втратив маму, дуже бідував, жив у гаражі, поки навчався. Ми не обмінювалися фото, він був проти. Врешті-решт домовились зустрітися. Якщо бути відвертою, то я не очікувала від цієї зустрічі чогось особливого. Вирішили перші реальні оглядини провести у чужому для мене і нього місті, так би мовити, на нейтральній території. Я прийшла дещо раніше, присіла на лаву і втупилась у телефон. Через деякий час відчула на собі погляд, підвела очі й побачила просто гігантських розмірів букет моїх улюблених півоній. А ще вище – темні, майже чорні очі. Це був він, мій Валентин. Ми гуляли всю ніч, він так дивився на мене, ніби я найцінніше, що він бачив у своєму житті, а я з кожним його словом і доторком танула, наче цукрова вата. Коли ми прощалися, він сказав, що це останнє наше прощання і більше він мене не залишить. Він став на коліно й одягнув мені на палець каблучку з янтарем і розповів, що цей камінь колись знайшла його мама, коли вони разом гуляли, і сказала подарувати його тій дівчині, з якою він захоче прожити своє життя. Ти можеш повірити? Людина, з якою я знайома заледве місяць, на першому ж побаченні зробила мені пропозицію. Думала, що так буває лише у фільмах. І найдивніше для мене, що така виважена я – погодилася.
І тут почалася моя казка. Красиві і яскраві побачення, оберемки квітів, довгі розмови. На одну із зустрічей він привіз мене у кінний клуб і подарував коня. Бо знав, що це моя мрія ще з дитинства. Виявилось, що Валентин – дуже талановитий бізнесмен, він з нічого міг робити гроші. Квартира в Ризі, Москві, Києві, будинок у Болгарії, він навіть у моєму місті купив квартиру, бо не хотів жити на моїй території. Взагалі він свідомо приховував свої статки, бо хотів, щоби його цінували в першу чергу не як грошовий «мішок», а як людину.
Одного разу йому потрібно було їхати у відрядження підписувати контракт. На зворотному шляху він мав забрати мене з мого містечка разом із котом та валізами в Болгарію. Ми переписувались майже усю його дорогу назад. Він відписав мені, що перетнув кордон з Білорусією і через кілька годин буде у мене. Зранку, коли я прокинулась і перевірила пошту, жодного листа не було, телефон мовчав. Пройшов день, другий, я не знаходила собі місця. Розпочала пошуки, все ускладнювало те, що він був громадянином іншої держави. Через десяті руки з’ясувала, що він дійсно перетнув кордон із Білорусією, а далі все – кінці в воду. Людина просто зникла, так ніби її ніколи не було. Найгірше у цій ситуації було те, що я не знала, що з ним. Якби він просто подзвонив і сказав, що передумав, не хоче одружуватись і взагалі це якесь божевілля, я би сприйняла це нормально, але ж не просто зникнути.
Було важко, звісно, я вкотре втратила щось надзвичайно рідне і близьке. Вирішила все – більше нікого у своє серце я не пущу. Хоча й до кінця не могла повірити, що він здатен ось так просто зникнути. Але каблучку я продовжувала носити просто тому, що вона нагадувала про ті приємні моменти і відлякувала кавалерів. Пройшов рік, за цей час я відкрила свій невеличкий бізнес, виставила нові життєві пріоритети. Почала реалізовувати ті плани, які виношувала чи не пів життя.
Одного ранку я прокинулась від дзвінка у двері. Заспана, із «гніздом» на голові попрямувала до дверей. Глянувши у вічко, побачила букет білих півоній, і моє серце зробило кульбіт. Відчинивши двері, я побачила його. Валентин стояв, лагідно посміхався і мовчав. У моїй голові за тих кільканадцять секунд пронеслися мільярди думок, але таких невловимих. Я зробила крок йому назустріч й опинилась у ведмежих обіймах. Не могла надивитися в ті очі кольору темного шоколаду. Він не випускав мене з обіймів добрих пів години. Як з’ясувалося згодом, по дорозі до мене він зупинився у придорожньому кафе. Була глуха ніч. Після того, як він перекусив і вже збирався в дорогу, на нього напали двоє чоловіків, добре приклалися до голови, пограбували і залишили непритомного. Зранку його знайшли працівники того ж кафе. Але чоловік не знав, хто він і звідки, як його звати і взагалі куди він прямував. Він не пам’ятав і про мене. Пройшов тривалий курс лікування, пам’ять поверталася дуже повільно, уривками. Він повернувся до свого звичного життя, але багатьох зі знайомих та друзів не впізнав, відповідно і не пам’ятав, що в його житті була я. Одного разу він їхав на сімейну вечерю до бізнес-партнера, зупинився у квітковому магазині, щоби купити квіти для його дружини, і побачив білі півонії. І тут у пам’яті почали спливати спогади, в яких головною зіркою була я. Чи треба говорити, що на вечерю він уже не поїхав, рвонув до мене.
З моменту цієї історії минуло уже 3 роки. Я – мама двох близнюків, які дають «прикурити» всім. Я – кохана дружина і я щаслива. Ми живемо у Болгарії, тільки зрідка навідуємось до моїх рідних. У нашому сімейному домі завжди на столі у вазі – білі півонії, я їх сама вирощую. Мабуть, це моя щаслива квітка і мій квиток у казку. Досі не припиняю дякувати долі за те, що незважаючи на роки поневірянь, я знайшла своє щастя.
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
3811