Про зустріч із Музою на ймення Любов і три побачення зі смертю розповів напередодні свого 90-річчя відомий митець
Доля щедро розграфила життя Ярослава Омеляна біло-чорними смугами: юнаком отримав 10 років сибірських таборів. 10 років – це понад 3 тис 600 днів принижень і рабської праці серед чорно-білих пейзажів тайги і вічної мерзлоти. Утім чорний – то лише поєднання всіх кольорів веселки, натомість білосніжні поля навкруги уособлювали для спецпоселенця безмежність його тюрми. Проте навіть на засланні юнак знаходив сили малювати. Донині як найбільшу цінність художник зберігає сотні рисунків олівцем: місцеві пейзажі, замальовки побуту в бараках, портрети «ворогів народу», а серед них – десятки портретів його Музи і майбутньої дружини на ймення Люба. Майже 70 років прожили вони разом, і вже рік митець оплакує свою Любов, яка відійшла у небуття.
Село при дорозі до Європи
Ярослав Омелян народився у с. Мшана Городоцького району, що на Львівщині.
– О, над нами сміялися: Мшана – помішана, бо у нас жили поляки, євреї, українці, – із задоволенням згадує митець. – Стоїть село на березі річки Верещиця, неподалік ставу. Нещодавно я прочитав, що саме на березі ставу археологи знайшли та передали до одного із львівських музеїв кремнієві знаряддя праці VІІІ чи VІІ ст. до н. е. Тож історія Мшани давня, хоча роком заснування вважається 1453-ій. Через село проходила дорога на Захід, до Городка на Львів і далі до Перемишля, а це вже Європа. До Львова вела залізнична колія. У селі були церква і костел.
Батька ще парубком забрали до австрійської армії. Спочатку він служив у Відні, потім – у Празі, а згодом їхній полк перевели до Італії. Після поразки Австрії у війні тато потрапив до полону і в таборі захворів на малярію, але вижив і після одужання повернувся додому. В армії він дарма часу не гаяв, а вивчив німецьку, чеську та італійську мови. Також розмовляв польською, єврейською, російською та, звісно, українською мовами, «Кобзар» Тараса Шевченка знав напам’ять. Був чудовим актором і виступав у сільському аматорському театрі, причому ніколи не вчив ролі – йому достатньо було кілька разів прочитати текст і вже знав його напам’ять, ще й імпровізував під час вистави! У нашому селі була театральна студія, самодіяльний театр і «Просвіта».
– Певно, саме у «Просвіті» Ви вперше познайомились із творами українських письменників?
– У нашому селі була хата-читальня, куди надходив журнал «Сільський господар», на сторінках якого постійно друкували твори українських авторів. Крім того, у селі була гарна бібліотека. У 1939 р. до села прийшли 12 червоноармійців із гвинтівками й одразу попрямували до бібліотеки. Гарні речі, рушники вони забрали собі, а всі книги винесли на подвір’я, підпалили тай пішли собі. На щастя, вогонь не одразу поширився, тож люди пожежу загасили, а книжки розібрали по хатах. І це почуття, коли ти малим знаходиш обгорілий «Кобзар» і, притискаючи до грудей, несеш додому і вже з ненавистю дивишся на того паразита, який прийшов на твою землю наводити свої порядки та знущатися, ти вже ніколи не забудеш.
Я ходив до школи ще за Польщі, закінчив 4 класи, бо української школи не було, хоча в селі жило 20 українських родин. Вчителі були хороші, щоправда, часом карали – били лінійкою по руках. Вдома карали по-іншому: батько ставив колінами на гречку, поруч лишав годинник і казав, скільки часу стояти.
– То Ви малим збитки робили?
– Та трохи був збитошник: то кудись залізу, впаду і щось розіб’ю чи одяг розірву, або піду до пивниці і вип’ю з горщика сметану.
– Ви були одинаком у батьків?
– Ні, батьки мали ще трьох старших синів, але перший помер немовлям, другий – у трирічному віці, а третій, Василь, 22-річним загинув в УПА. Він був на 2 роки старший за мене. Думаю, він загинув під час жорстоких боїв у Яворівських лісах. Ось так я лишився один у батьків і за всіх братів доживаю життя.
«Чорновола вбили, як до цього знищили тисячі українців»
– Ви завжди цікавились політикою, стояли біля витоків створення Народного руху України, двічі обиралися депутатом Верховної Ради, особисто знали В’ячеслава Чорновола. На Вашу думку, його вбили чи все-таки сталась аварія?
– В’ячеслава Чорновола, безумовно, вбили. Та мільйони українців загинули у сибірських таборах і по тюрмах – тернопільській, львівській, чортківській! Понад 300 років тому ми мали свою державу, але втратили її. Відтоді половина українців стали невільниками Російської імперії, а вся Західна Україна – Польщі. Тому наш народ шанує героїв, які віддали своє життя за рідний край. Тому й Бандеру в нас шанують. Я сам у 20 років потрапив до тюрми. І саме від Руху й почалося відродження України.
Тюрма неподалік театру
Після Другої світової війни тортурами й смертю Радянський Союз встановлював свою владу на землях Галичини: не тільки інтелігенцію – простих українців цілими сім’ями й селами вивозили у Сибір. Потрапив у цей кривавий молох і студент 2-го курсу Львівського училища прикладного мистецтва ім. Івана Труша Ярослав Омелян. Юнак приїхав провідати батьків, натомість разом із 52-річною мамою був заарештований і потрапили до табору спецпоселенців, облаштованому в колишньому монастирі у центрі Львова, неподалік оперного театру.
– У камері нас перебувало з півсотні людей, просто загнали декілька сімей, в основному жінок із дітьми. Люди спали на підлозі або сидячи. Щоправда, на слідство чи допити не водили, бо до суду не притягували, хоча вважали пособниками ОУН-УПА.
Коли нас арештували, мама встигла взяти перину та сховати в неї стару ікону Богоматері. Поки нас тримали у тюрмі, всі наші речі було скидано у костелі. Це просто диво, що ми знайшли ту перину, яка довгі 10 років – рятувала маму від холоду, а ікона наші душі від зневіри. Знаєте, нещодавно в одній газеті я зустрів прізвище колишнього начальника КДБ Мамсько-Чуйського району Іркутської області. Виявляється, він любить кросворди. Мені ж здається, що він надалі переслідує мене.
Смерть тричі зазирала в очі
У 1940-50-ті кого здивуєш смертю “політичного”? Тож не встиг Ярослав із матір’ю доїхати до поселення, як непокірного українця кинули до карцеру, але спочатку били. За що били? «Хотіли, щоб я став донощиком, як колись у нас казали, сексотою. Після тих тортур багато людей погоджувались на темні справи. Але я був вихований в іншій сім’ї. Мій тато за Польщі був битий. Пацифікацією це називалося», – гірко зітхає співрозмовник. Та всупереч усьому Омелян вижив!
Два інші фатальні випадки сталися вже у таборі. «У селищі Мама сиділи люди різних національностей, – продовжує розповідь Ярослав Максимович. – Якось підходять до мене інгуш і чеченець. Перший подав руку для вітання. Я потиснув. У цей момент чеченець вдарив кулаком в обличчя: «Ти чого не здороваєшся зі мною?» А я займався спортом, зокрема, трохи боксом, тож миттєво відреагував – вдарив у відповідь. Чеченець упав, мов підкошений. Поки інший його піднімав, я чимшвидше пішов геть. Потім вони довго підстерігали мене. На щастя, мене перевели в інший табір за 240 км у тайзі, бо інакше все одно десь би підрізали».
Чеченців також вивезли, але вони жили окремо, бо через постійні бійки ні з ким не могли ужитися. Утім незабаром кістлява стара втретє хижо посміхнулась Омеляну. Вже збігав час заслання. Ярослав працював на лісозаготівлі, але не простим робітником, а як людину грамотну, його призначили десятником. «Якось до мене підійшов чеченець та попросив виписати дошки. Я пояснив, що кінець місяця і треба наряди закривати. Він образився і пожалівся техруку (технічний керівник), мовляв, бандерівець не дав півкуба дощок. Техрук викликав мене і при чеченцеві почав розпитувати, в чому річ. Я пояснив.
«А він каже, що ти вимагав 50 руб.», – говорить техрук.
«Неправда, – образився я і питаю чеченця: – Юра, я у тебе вимагав гроші?»
«Так», – відповідає.
Мною аж трусити почало, я кинув папки на землю, схопив його за грудки та почав бити, аж збив кісточки на руках. Переляканий техрук сховався під стіл, виліз у коридорі й покликав двох хлопців. Ті схопили мене й тримали, поки я не заспокоївся. Закривавлений чеченець вибіг із кабінету, але у дверях озирнувся: «Я тебе заріжу!» – пригрозив. І справді, невдовзі до кімнати, де я жив із батьками (а тато вже був з нами), зайшло їх п’ятеро, і старший приставив ніж татові до горла. Тут я влітаю: «Ти чого батька чіпаєш?» – «То це ти Юру побив?» – «Я», – кажу.
- «То пішли з нами», – і повели у свій барак. Там їх із півсотні оточили мене, як круки, що готуються до розправи. Юра лежав увесь забинтований. Підвели мене до нар, і я питаю: «Я в тебе просив гроші?»
«Так», – каже, нагло дивлячись в очі. Думаю, зараз скопають і викинуть на мороз. І раптом, певно, Ангел мені підказав слова: «Поклянись Аллахом, що я у тебе гроші вимагав». Він зблід, опустив очі й стиха прохрипів: «Ні, він не просив». Тоді старший каже мені: «Ти йди додому, а ми з ним поговоримо». Думаю, вбити його не вбили, але провчили.
Шевченкіана у мініатюрі
Українська весна – це Шевченківські дні. Та серед шаленства фарб, різноманіття стилів і масштабності полотен обов’язково зауважуєш чорно-білі екслібриси заслуженого художника України Ярослава Омеляна, присвячені творчості Кобзаря. Напевне, це найбільша в світі мініатюрна Шевченкіана! Частина книжкових знаків присвячена суто постаті великого поета, чимало їх навіяні творчістю. Характерно, що Ярослав Максимович не тільки виготовляє графічні зображення, але до кожного додає коротку історичну довідку про персонаж або рядки поезій.
«Я виріс на віршах Шевченка, які мені, маленькому, читав батько», – згадує співрозмовник і зізнається, що у найважчі хвилини життя сили вижити давали саме рядки «Кобзаря».
У мистецькому доробку художника-графіка – приблизно 80 оформлених книжок та 400 екслібрисів. Відібравши половину знаків, Я. Омелян упорядкував дві міні-енциклопедії – по 100 екслібрисів до кожної. «Екслібриси» та «Екслібриси пам’ятИ» – це, так би мовити, «збірники» доль, – зауважує митець. – За ними можна вивчати історію України». Серію відкривають постаті гордих і мудрих київських князів Ольги та Володимира Великого, гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, вольові обличчя полковників Максима Кривоноса та Івана Богуна, великих просвітителів Маркіяна Шашкевича, Івана Франка, Олени Пчілки. Створив художник і меморіал славетних особистостей, уродженців Тернопільщини: неперевершеної співачки Соломії Крушельницької, композитора і піаніста Василя Барвінського, засновника Запорізької січі Дмитра Вишневецького. А от одним із перших викарбував екслібрис археолога і краєзнавця Ігоря Герети. Аналізуючи роботи митця, свого часу І. Герета написав: «Художник створює екслібриси людей, яких добре знає. Є в них урочистість і поважність, але також є легка усмішка, жарт».
Мало кому відомо, що під час виставки в Італії (1992 р.) роботи тернопільського митця настільки захопили одного з найвідоміших колекціонерів цього виду графіки – Маріо де Філіппіка, який поспішив замовити свій екслібрис.
– Я ніколи не ганявся за грошима, а старався працювати. Зупинився на екслібрисах, хоча володію багатьма техніками – монотипією, гравюрою, графікою, живописом, малюю фломастерами та олівцями. Я живу для людей і намагаюся не тримати зла. Життя саме усіх розсудить, – зазначив на прощання митець.
Жанна Попович
Біографія
Омелян Ярослав Максимович народився 1 січня 1929 року в с. Мшана (нині Городоцького району) Львівської області – заслужений художник України (2008 р.), член Національної спілки художників (1983 р.), почесний член Всеукраїнського товариства «Просвіта» (1999 р.), делегат двох перших з’їздів Народного руху України (1989, 1990 р., м. Київ). Переможець Всеукраїнського конкурсу екслібрисів ім. Братів Лепких (1997), звання «Людина року» (Тернопіль, 2002), подяка Президента України Віктора Ющенка (2005 р.). Учасник багатьох виставок в Україні та за кордоном. Працює в галузі станкової та прикладної графіки, плаката, акварелі, рисунка. Проілюстрував понад 80 книг.
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: газета "Номер один", новини Тернопільщини, художник Ярослав Омелян
3811