Майже через чотири сторіччя стародавній Чорний шлях кардинально змінив свій напрямок, із півдня попрямувавши на захід. Відтак нині наші співвітчизники самі добровільно змушені вирушати у такий собі ясир, що зветься заробітками, залишаючи вдома подружжя з маленькими дітьми, немічними батьками.
Як правило, їдуть з думкою, що це ненадовго. А потім – ще трохи, ще півроку. Бо чоловік задумав лазню побудувати, доньку треба вивчити, синові купити машину… Тим часом відстань стирає гостроту почуттів і незабаром рідних починає цікавити тільки: «Коли гроші пришлеш?»
Однак і заробітчани потребують тепла, затишку, кохання. Тож незабаром уже за кордоном створюють нові родини, народжують дітей. І коли здається, що людина стала щасливою, ностальгія за Батьківщиною обплутує тугою, кличе додому призабутими звуками, запахами й силуетами, що несподівано виринають із пам’яті.
Щоправда, часом усе значно прозаїчніше: за декілька років спільного життя заморський обранець перетворюється на хвалька і неробу, що живе за рахунок соціальних виплат, скажімо, на дитину. Розчарована молодиця вирішує повертатися додому. І тоді прекрасний лицар перетворюється на розважливого скнару, який не гребує нічим, лише б добитися свого. Як от у цих випадках.
Італійська трагедія у дусі Шекспіра
Отже, у Тернопільському апеляційному суді розглядалась апеляційна скарга Головного територіального управління юстиції в інтересах громадянина Італії, такого собі синьйора Мікеле. Палкий житель Аппенін розіграв перед тернопільськими служителями Феміди справжні пристрасті за Шекспіром, вимагаючи повернути йому 2-річного сина. Мовляв, дитина народилась, виховувалась і донедавна проживала в Італії, аж поки дружина не вирішила повернутися в Україну і забрала з собою його кровиночку, що «є протиправним та суперечить Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року»!
Утім жінку не розчулили пафосні пояснення екскоханого.
«Слова, слова, слова», – зневажливо процитувала вона відомий вислів Гамлета, принца Датського, та пояснила, що насправді її обранець виявився ледарем, який не хоче працювати, а лише постійно позичає, у кого тільки може. Звісно, на боргові позички родину та дитину не утримаєш, саме через це і розпалося їхнє сімейне гніздечко, не склалося спільне життя.
Більше того, під час подорожі до України нібито заради побачення з сином добродій Мікеле познайомився з якоюсь молодичкою і, забувши про мету свого візиту, забрався з нею до сонячної Італії. Уявіть, яку непоправну психологічну травму спричинить суд маленькій дитині, якщо вирішить передати маля в чужу сім’ю!
Разом з тим з’ясувалося, що хлопчик є громадянином України, а з позивачем у шлюбі тернополянка не перебувала, виїхати ж із країни їй довелось, оскільки не мала законних підстав проживати в Італійській Республіці. Більше того, саме за згодою та на кошти синьйора Мікеле вона з сином назавжди повернулася в Україну.
На Батьківщині оселилася в одному з районів Тернопільщини у добротному будинку її батьків, і бабуся з дідусем не можуть натішитись чорнооким онуком. Хлопчик ходить до дитячого садочка, відвідує танцювальний гурток, дружить із сусідськими дітьми, спілкується виключно українською, бо італійської мови не знає!
Щодо виховання та спілкування батька з сином, ніхто не чинить жодних перешкод. Хоче, нехай приїжджає, але не в пошуку чергової нареченої, а привезе сину хоча би машинку чи ляльку Піноккіо! Оскільки у неї відсутній дозвіл Італійської Республіки на в’їзд, у разі перетину кордону жінку депортують. Тобто якщо суд поверне дитину до Італії, рідна мати не зможе не тільки піклуватися, навіть бачитись із сином.
Водночас горе-татусь не довів у суді, що мати незаконно перевезла та утримує дитину на території України, як стверджував синьйор, цитуючи Конвенцію 1980 року. При цьому він «не зауважив», що цим же міжнародним документом чітко визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити повернути дитину до місця її постійного проживання. Тож маленький український синьйор таки залишився з мамою ласувати бабусиними пиріжками та слухати чарівні казки дідуся.
«Вічний студент» із королівства Бельгія
Заради дітей українки готові до важких судових баталій! Як підтвердження, справи, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень. Зокрема, одна із постанов Тернопільського апеляційного суду на скаргу добродійки Світлани (з етичних міркувань ім’я змінено) на рішення Тернопільського міськрайонного суду.
Як у казці, все починалося навесні 2010 року, коли тернополянка вийшла заміж та оселилася у свого обранця в Королівстві Бельгія. Незабаром у подружжя народилася перша, а потім і друга дитина. І тут казка скінчилася, оскільки життя за кордоном не дешеве, обранець же ніде не працював і забезпечувати дружину та дітей явно не поспішав.
Тим часом Світлана займалася науковою діяльністю та одночасно працювала в одній із досить престижних фірм Тернополя. Відтак родина періодично навідувалась в Україну, причому ці візити дедалі ставали все частішими і довшими. Зрештою навесні 2017-го молоде подружжя вирішило взагалі оселитися на Батьківщині жінки, а горе-чоловік навіть вступив до одного з місцевих вишів. Таким чином, замість матеріальної допомоги, Світлані довелось одній працювати та утримувати всю родину.
Не дивно, що періодично між подружжям почали виникати сварки, і навесні 2018 р. після чергового конфлікту чоловік гордо гримнув дверима та повернувся до свого королівства, зовсім не переймаючись фінансовим благополуччям дітей.
Пару місяців потому Світлана повідомила чоловіка, що планує відпочити з дітьми на островах Індонезії неподалік Сінгапуру, і він може приєднатися до них. Відпочивати глава родини любив, тож залюбки поїхав поніжитись у водах двох океанів – Індійського й Тихого.
Однак навіть чудова погода не могла розсіяти хмари на сімейному обрії: подружжя вкотре посварилося, і чоловік із дітьми вирішив повертатися до Бельгії та придбав три авіаквитки до Брюсселя. Однак в аеропорту його з дітьми затримала поліція, оскільки жінка подала скаргу стосовно «викрадення ним дітей». Відтак чоловік сам повернувся у Бельгію, а діти з матір’ю – і Україну.
І тут горе-татусь надумав «боротися» за свої порушені права. Проконсультувавшись із адвокатами, подав заяву, акцентуючи, що він як позивач не давав згоди на переїзд дітей до іншої країни, тож рішення дружини – відповідачки змінити їхнє місце проживання є порушенням його батьківських прав, відтак бельгієць просив український суд повернути дітей до місця постійного проживання – у Бельгію.
Як не дивно, Тернопільський міськрайонний суд позов задовольнив.
Ясна річ, жінка не могла погодитися з тим, що у неї не просто заберуть дітей, а віддадуть на виховання чоловікові, котрий собі не може дати ради! Припустимо, поки вони малі, будуть перебиватися за рахунок соціальних виплат, але на ті гроші дітям не бачити гарної освіти, зручного одягу, калорійної їжі. Уже не йдеться про іграшки, комп’ютери і всілякі дитячі розваги.
Відтак Світлана оскаржила це рішення у Тернопільському апеляційному суді. Зважаючи на дати, рівно два місяці служителі Феміда з’ясовували всі обставини справи і таки погодилися з її доводами.
Зокрема, жінка зазначила, що діти мають подвійне громадянство – бельгійське та українське, але єдиною країною постійного проживання сім’ї є Україна, м. Тернопіль, і лише під час відпусток та подорожей Європою вони з дітьми навідувались до Бельгії.
Загалом упродовж 6 років, з 2012-го до літа 2018 року, вони двічі їздили до Королівства напередодні народження дітей, але потім поверталися в Україну.
Відтак діти не знають французької мови, а в Тернополі живуть в атмосфері любові та піклування, мають численних друзів і родичів, відвідують дошкільні та шкільні навчальні заклади, різноманітні гуртки, за ними здійснюється медичний догляд. Це свідчить, що діти прижилися в Україні й не інтегровані до бельгійського суспільства.
Тим часом у Бельгії колишній чоловік (поки тривали судові розгляди, подружжя розлучилося) як ніде не працював, так і не працює, адже не має жодної професії, відтак не може утримувати сім’ю. Після укладання шлюбу він із дітьми постійно мешкав в Україні та жив на гроші своєї дружини.
Враховуючи всі обставини справи, постановою суду апеляційної інстанції іноземцю було відмовлено у поверненні дітей до його Королівства. При цьому вітчизняна Феміда нагадала про судову практику Європейського суду із прав людини, зокрема, посилання на Рекомендацію № 874 (1979) Ради Парламентської асамблеї Ради Європи: «Діти не повинні розглядатися як власність батьків, але вони повинні бути визнані в якості осіб з їх власними правами й потребами».
Відповідно до Сімейного кодексу України, Конвенції про права дитини 1989 року, дитині потрібно забезпечувати захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Цього всього іноземець якраз і не міг надати своїм дітям. Водночас ніхто йому не боронить відвідувати їх і займатися вихованням: кордонів перед ним ніхто не закривав, як і дверей помешкання, де вони живуть.
Розвіяні вітром по всьому світу
Можна по-різному ставитися до міграційних процесів. Зрештою, завдяки сучасним технологіям світ живе шаленими темпами. Українці також намагаються не відстати. На жаль, у трудовій міграції більше мінусів, ніж плюсів. І темні сторони вже висвітлили наші сучасники-митці, як-от Надія Ковалик у своїй п’єсі «Неаполь – місто попелюшок», що вже декілька років іде на сцені Львівського національного театру ім. Марії Заньковецької або у повнометражній стрічці «Гніздо́ го́рлиці» режисера Тараса Ткаченка, що два роки тому вийшла у прокат.
Та хіба в Україні молодь не розлучається? Просто потрібно кваліфіковано захищати права наших співгромадян в усіх куточках світу, бо не всі love story завершуються так оптимістично, а зі своїми почуттями вони вже розберуться самі.
Валерія Нечаєва
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812