У сучасному світі жінка може все, лише потрібно прикласти трохи зусиль і мати бажання. Лариса Римар саме та людина, яка навчилася поєднувати материнство, життя у шлюбі, громадську, політичну та навчальну роботу. Її ентузіазму можна тільки позаздрити, адже здається, що в її добі не 24, а 48 годин. Вона не соромиться говорити про «сонячного» сина, має свої міркування стосовно ролі жінки у сучасному світі. Ексклюзивне інтерв’ю жінки, якій довіряють, пропонуємо нашим читачам.
«Моя доля – стати п’ятим директором мого рідного навчального закладу»
– Ви феноменальна у всіх проявах жінка: дружина, мама, депутат, керівник навчального закладу, громадський діяч. Як вдається поєднувати в собі таку велику кількість соціальних ролей?
– Деякою мірою я завдячую цим своїй мамі. Вона працювала контролером на фабриці «Іква» і перевіряла якість робіт. Колись це було надзвичайно потужне підприємство, де шили аптечки для транспортних засобів. Пригадую, як приходила до неї на роботу і спостерігала за тим, як вона вправно і скрупульозно виконує свою роботу. У випадку, коли виріб був бракований, обов’язково заставляла переробляти. Думаю, я багато чого перейняла від неї. Також мама була депутатом сільської ради, і це дало мені розуміння того, що жінка може встигати все.
– Ви керуєте Тернопільським музичним коледжем ім. Соломії Крушельницької і, мабуть, якби не любили музики, то навряд чи працювали б у такому закладі. Тому цілком закономірне запитання: Ваша любов до музики з дитинства?
– Безперечно, що так. Мій батько не мав музичної освіти, але дуже добре грав на акордеоні. Тому я росла у музичній атмосфері, тим паче, що моя старша на 5 років сестра навчалась у музичній школі. У 6-му класі до мене прийшло розуміння, що я також хочу займатися музикою. Це був усвідомлений вибір, хоча я переконана, що у житті нічого не стається просто так. Інструментом, який вирішила опанувати, стало не класичне фортепіано чи акордеон, як би хто подумав, а домра (лютноподібний щипковий інструмент з 3-ма або 4-ма металевими струнами зі скрипковим строєм, – авт.).
– Чи думали Ви про те, що після закінчення училища доля відкриє перед Вами двері до альма-матер і увійдете туди як директор?
– Звичайно, що ні. Училище я закінчила в 1990 році і разом зі своїм майбутнім чоловіком почали вирішувати, куди нам вступати далі, так щоби пройти обом. Ми обрали Рівне, де і провчилися наступних 5 років. Це були 90-ті роки, злам усього, утворилася нова країна, криза, було дуже важко. Пригадую, в магазинах у Рівному тільки копчений ковбасний сир і томатний сік, усе інше було в дефіциті. Після закінчення навчання думали, що діяти далі, адже роботи не було, житла також. І ми з чоловіком поїхали у моє рідне село – Великі Дедеркали, що на Шумщині. Там ми влаштувалися на роботу в музичну школу, де я згодом стала директором. Зараз розумію, що це дуже важливий досвід для мене, адже система управління у музичній освіті специфічна. Так ми прожили 3 роки, але моєму чоловікові це набридло, бо, окрім роботи, була ще й господарка. Ми вручну на городі пшеничку жали, різну городину вирощували. І вирішили, що три роки «заслання» – достатньою (посміхається, – авт.). Тоді, склавши докупи відкладені гроші та взявши кредит, купили квартиру в Тернополі. І вже понад 20 років ми живемо тут. Спочатку було дуже важко в місті, але рятувало власне житло. Моя громадсько-політична діяльність почалась у 1997 році, коли я стала членом Народного руху України. Пізніше створила громадську організацію, працювала в секторі ЗЕД, у комунальному туристичному підприємстві. Загалом пов’язала своє життя з громадсько-політичною діяльністю. Переконана, що той досвід, який я накопичила, став мені у нагоді. Думаю, доля мене готувала до того, аби знову потрапити в музичне училище. У 2017 році Михайло Степанович Рудзінський, попередній директор, вирішив скласти повноваження. Я, будучи депутатом, допомагала закладу. Михайло Степанович консультувався зі мною, хто ж може стати директором після нього. І ось ми зустрілися в його кабінеті і я кажу: «Михайле Степановичу, а як ви дивитесь на те, щоб я стала директором?» На що він відповів: «Я про це навіть не думав». І ось я вже третій рік обіймаю цю посаду. За цей час нам вдалося багато чого досягти.
– Не шкодуєте про своє рішення?
– Я дуже по-філософськи дивлюся на життя і вважаю, що нічого не буває просто так. Така моя доля – стати п’ятим директором мого рідного навчального закладу. До речі, коли я стала директором, мої знайомі навіть не знали, що, окрім економічної, у мене є ще й музична освіта. Я не можу шкодувати, бо ціную свій колектив, люблю й горю цією роботою і вважаю, що дуже корисна тут, враховуючи можливості депутата. Адже у мене є змога в цивілізованому порядку лобіювати інтереси свого навчального закладу. Господарство тут велике, і не буду приховувати, що, так би мовити, у незадовільному стані. Тут за усім потрібно доглядати. У нас три навчальних корпуси, і за цей час ми значно покращили матеріально-технічну базу, сподіваюся, так буде й надалі.
– А на скількох музичних інструментах Ви граєте?
– Гітара, домра, фортепіано, бандура і однією рукою на баяні (посміхається, – авт.).
«Проблема в тому, що ми формуємо мистецький продукт і він класний, але немає споживача»
– Раніше нам була доступна класична музика, але в останні десятиліття з’являються нові твори, інструменти, на яких виконували класику, відкриваються по-новому. І така музика захоплива, та в той же час про це мало хто знає. На Вашу думку, чи важко популяризувати сучасну інструментальну музику?
– Якщо щось зробили, але ніхто про це не написав і не показав, то це не означає, що цього не було. У мистецькому житті насправді багато подій відбувається, вони цікаві, оригінальні. У мене є студенти, які через певні обставини змушені собі кілька гривень заробляти. Раніше не знала, як на це реагувати, але не можу заборонити їм вечорами грати у центрі міста. Вони класно виступають, і це треба популяризувати. Ми проводимо конкурс вокалістів, піаністів, але немає інформаційної підтримки, і комусь здається, що нічого не відбувається. Ми повинні привчати людей до музики. Моє покоління навчалося в музичній школі грі на баяні, скрипці, фортепіано, а сьогодні це одиниці. Проблема в тому, що ми формуємо мистецький продукт і він класний, але немає споживача. Людей з дитинства не готують до музики. До нас нещодавно приїздила наша випускниця, яка живе в Канаді і викладає гітару. Вона працює у приватній школі, де навчаються 1500 дітей, і це не спеціалізована школа, а загальна. Так от, у них є 3 склади симфонічного оркестру – це діти, які навчаються в молодших, середніх та старших класах. У наших школах також колись були хори, змагання, але зараз у ЗОШ обрізали години музики і це велика проблема, якої не видно. Таке нехтування культурою та музикою погано відображається на суспільстві. Ми не формували мистецьку культуру наших громадян, і це є наслідком, вибачте на слові, того бардаку в країні, сміття і безкультурщини. Сьогодні в рамках реформи децентралізації музичні школи пішли у відання ОТГ, відповідно це потягнуло за собою обрізання бюджету, в свою чергу це вилилось у відсутність учнів та студентів. Тому всі ланки музичної освіти потрібно підтримувати, і це має робити держава.
«У нас елітний заклад, бо ми формуємо українську еліту»
– Якими здобутками Ваших студентів можете похизуватися?
– Я пишаюся кожним нашим студентом і завжди кажу, що у нас елітний заклад, бо ми формуємо українську еліту. З педагогами намагаюся формувати свідомість студентів у тій частині, що ми мистецький заклад високого рівня і повинні себе поважати, тоді слава про нас буде поширюватись. У нас 305 студентів і кожен третій лауреат всеукраїнського або міжнародного конкурсу. Тільки-но починається навчальний рік, як наші студенти беруть участь у конкурсах. Ми тішимося, що у нас потужна викладацька школа, і тому маємо такий результат. Я жартома кажу, що немає такого континенту, окрім хіба що Антарктиди, де б не було наших випускників. Треба сказати, що багато їх вступають до вишів за кордоном. Наші випускники викладають у країнах Європи, інший – ректор Львівської музичної академії, ще один – директор інституту мистецтв у Рівному, це дуже поважні та творчі люди. І таких багато!
– На Вашу думку, що таке мистецтво?
– Мистецтво – це надбання людства і та спадщина, яка нам передалася, і ми її маємо берегти. Мистецтво – це інструмент, який дозволяє стати нормальною, цивілізованою, вихованою людиною.
– Ви викладаєте у навчальному закладі, яким керуєте?
– Так, я викладаю культурологію й економічну теорію. Скажу, що я дуже креативний викладач (посміхається, – авт.). Насправді літератури, яка би стосувалася культурології, багато, але це дуже ємкий предмет. Його показати на пальцях не можливо. Зараз працюю над власною методичною розробкою, серією відеоуроків. Адже очима ми краще сприймаємо інформацію, та й, зрештою, як пояснити особливості тієї ж самої архітектури, як не наочно. Зараз у деяких класах ми встановили телевізори, і я вважаю це проривом. Адже, для прикладу, є такий предмет, як музична література, де студенти вчать уривки опер. Одна справа – прослухати запис, а інша – побачити саму дію в опері. Це додаткова допомога викладачам і студентам. До речі, я вступила до аспірантури Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка за спеціальністю «Музичне мистецтво» і стала в числі перших аспірантів кафедри музикознавства та методики музичного мистецтва. Переконана, що вчитися ніколи не пізно!
«Там, де я, політика чиста»
– Ви вже давно у політиці, та варто підмітити, що на відміну від великої кількості політичних діячів, за вами не ростуть, так би мовити, золоті верби. Український політикум багато хто вважає брудною справою. Як Вам вдалося, незважаючи ні на що, залишитися людиною, якій довіряють?
– Скажу так: у мене багатий громадсько-політичний досвід, я добре орієнтуюсь у медіа та хоч і не є юристом, але знаю юриспруденцію. Для себе відзначила, що повинна жити у правовому полі, адже законослухняність – це якраз і є передумовою того, щоб ніякі золоті верби за людиною не росли. Там, де я, політика чиста. Взагалі люди мають жити за законом. Я намагаюся зберігати дистанцію з некомфортними, проблемними людьми і ставитися по-людяному до всіх, при цьому не створювати підстав для того, щоби про мене могли сказати щось погане. Політика – не брудна справа, якщо її робити з чистими руками і добрими помислами.
– Хотілось би дізнатися Вашу думку з приводу того, що відбувається в українській політиці. Адже відслідковуючи дії та слова одіозних політиків, мимоволі розумієш, що вони не займаються управлінням та керівництвом суспільства на основі публічної влади, а будь-якою ціною намагаються стати інформаційним приводом для західних ЗМІ…
– У нас немає політичної культури, і окремі некультурні політики – це як ложка дьогтю в бочці меду. Такі вже наші українські реалії. На мою думку, частина наших політиків переконана, що для того, аби створити собі імідж, і вже не важливо, позитивний він чи негативний, і стати сенсацією, потрібно помахати кулаками чи ногами. Вірю, що ми переживемо цей етап. Зараз дуже гарна тенденція в українському парламентаризмі, що кожної каденції все більше жінок. Думаю, якщо все ж таки буде квота 40% жінок у парламенті, ми досягнемо тієї цивілізованої політики. Я завжди говорю, що політика з українським жіночим обличчям дасть іншу якість життя суспільству.
– Погоджуюся з Вами, але в той же час складається враження, що десь таки затесався той архаїчний пережиток, що жінка не може нічого, окрім того, як доглядати за родинним гніздечком та варити борщ. Як приклад, можна навести той факт, що політичних лідерів жінок фактично немає, їх мало в парламенті, в обласних та міських радах. Як думаєте, чому так відбувається?
– Жіночий рух в Україні не дуже організований та консолідований, і пов’язано це з соціально-економічною ситуацією. Традиційно у нас чоловік – це добувач, він має заробляти гроші, а жінка опікуватись родиною. Але кожна людина має свої лідерські якості, які треба виховувати. Школи жіночого лідерства з моменту незалежності так і не було створено. Це вже зараз потроху почали з’являтися окремі проєкти, фонди підтримки для жінок, які мають на меті виховувати лідерів. Зрештою в нас політичної історії жінок у політиці немає і ми тільки формуємось як демократична країна зі своїми традиціями. У новому уряді 6 жінок, це унікальне явище для України. Звичайно, є запитання щодо якості жінок у владі. Я завжди кажу, що жінка в політиці має демонструвати якість на кілька порядків вищу, ніж чоловік, тому що така суспільна думка – жінка не ефективна. Чоловіку пробачають усе, а жіночу помилку завжди видно. Треба ще сказати, що в нас політика сприймається не як засіб досягнення влади з метою творення цивілізованого життя для всіх. Політика в нас сприймається як інструмент досягнення особистих бізнесових інтересів, і тому чоловіча частина сприймає політику як спосіб прилаштуватися. Я щаслива, що запущено процес зняття недоторканості. Це у свою чергу змінить психологію української політики і люди зрозуміють, що туди не треба йти заради грошей. Ми живемо в цікавий час трансформації суспільства, і дай Боже, щоби він пройшов спокійно і мирно.
«Коли в людини великі очі, нею легше маніпулювати»
– Ми живемо в демократичній державі, свобода слова – це не просто узагальнена категорія, і в той же час ми бачимо тотальні інформаційні маніпуляції. Люди не захищені від інформації, яка не відповідає дійсності, а ті, кому це вигідно, користуються цим. Електорат розгублений, адже велика кількість інформації, яка потрапляє у маси, негативна, і потрібно визнати, що сформувалося таке бачення, що інформація з негативом для наших людей цікавіша. На Вашу думку, чи варто з цим боротися?
– Наш інформаційний простір – це унікальне явище. Ми родиною багато подорожуємо. Мій чоловік захоплюється телебаченням, і коли ми приїздимо в іншу країну, то обов’язково дивимось місцеве телебачення. Ось там є спеціалізовані передачі, є структурування і розуміння пропорцій позитивної інформації. А в нас суцільний кримінал і негатив, це відрізняє наш інформаційний простір. Можливо, це свідоме навіювання страху, адже коли в людини великі очі, нею легше маніпулювати. Наш інформаційний простір забруднений та негативний. Я навіть не знаю, як з цим боротися, але впевнена, що ми повинні це зробити. У нас із колегами був проєкт
«Морально-етичні норми та гендерне питання в сучасних ЗМІ». Ми вивчали на прикладі тернопільських засобів інформації, чи дотримуються вони етичних стандартів журналістики, скільки пишуть про чоловіків та жінок позитивного і негативного. Інформаційний простір можна корегувати, але має бути на це добра воля всіх медіа і журналістів.
– За час Вашої громадсько-політичної діяльності були спроби тиску?
– Знаєте, минулого тижня з колегами з комісії Тернопільської облради з питань соціально-економічного розвитку були на виїзному засіданні. І що важливо, у цій комісії є представники БПП, Радикальної партії, «Свободи», «Батьківщини», «Самопомочі», і вже 4 рік нашої діяльності ми працюємо злагоджено, адже не лобіюємо нічиїх інтересів. На мене неможливо тиснути, мене можна лише переконати аргументами. Ті, хто знає мене, не дадуть збрехати – я завжди маю свою думку. Дай Боже, щоби таку мою громадянську позицію ніхто не зламав.
«Не врятує молитва чи укол, ця зайва хромосома – вона є»
– Люди бувають різні, і часто жінки приховують той факт, що у них особливі дітки. Але Ви говорите про це відкрито, і наскільки я розумію, саме син частково зробив Вас тією людиною, якою Ви є зараз?
– У мене двоє чудових дітей. Старшому сину 23 роки, він закінчив юрфак. А от Артурчик, якому скоро буде 15, народився, коли мені було 34 роки – вік зрілої, сформованої жінки. Це були пізні пологи, і я не могла повірити, що таке сталося. Це був шалений стрес, пів року плакала і здавалося, не могла цього пережити. Якось прийшов дільничний лікар і сказав: «Ви маєте змиритися з цим, оформляйте інвалідність, держава буде платити хоч кілька гривень». Я тоді думала, навіщо та інвалідність?.. Був час, коли я багато молилася. І молитва дала мені надію і силу. У той момент усвідомила, що ж я плачу? Треба взяти себе в руки і далі жити. Ми читали з чоловіком спеціальну медичну літературу і розуміли, що дива немає. Не врятує молитва чи укол, ця зайва хромосома – вона є. Мабуть, ми тоді стали агностиками. Артур став для нас з чоловіком мотиватором. Усе, чого ми досягали у житті, було для нього, аби йому було комфортно. Це моя дитина, я її народила і буду любити такою, якою вона є. Чому я маю його соромитись? Він у мене такий «сонячний», ви просто не уявляєте. Його ровесники цього року вступили до нас на навчання. Я їх усіх люблю (студентів, – авт.), і коли бачу погані стосунки між батьками і дітьми, то кажу: люди, тут усякі випадки трапляються, радійте, що вони здорові, і любіть їх, якими вони є. А якщо вони не такі, як ви хочете їх бачити, то це ви у цьому винні. Мій Артурчик мало говорить, от нещодавно він сказав слово «море». Не уявляєте, як я радію кожному його прориву. Завдяки Артуру, я навчилася радіти малому і завжди намагаюся бачити позитив. Живу за принципом, що склянка не на пів порожня, а на пів повна. Треба вміти радіти навіть дрібницям!
– Ви часто згадуєте своє дитинство?
– Я родом із Великих Дедеркал, це моє рідне село – колишній районний центр. Наша хата була не в центрі села і не на околиці, моє дитинство хоч і сільське, але пройшло на асфальті. Вільний час ми проводили на вулиці. От Ви запитали мене і я зразу думками полинула в дитинство… Пригадую, як набігавшись вдосталь, заходиш у хату і хочеш щось з’їсти. Береш той ароматний хліб, поливаєш його трішки водичкою і посипаєш цукром – така смакота. Найбільше любила зиму, коли каталася на лижах та санчатах цілий день, аж штани промерзали. При цьому не пам’ятаю, щоби пропускала школу через хворобу. Загалом моє дитинство було щасливим.
«За три роки зі своїми хлопцями об’їздили 32 країни»
– Як Ви проводите вільний час?
– Його в мене насправді дуже мало. Але мій вільний час тоді, коли є можливість зосередитись на думках. Може, я говорю для вас незвичні речі. Я вільна подумати, коли прокидаюся вночі, тоді можу структурувати думки та ідеї. Тому кладу поруч із ліжком блокнот і ручку, бо як прийдуть думки, то мушу їх записати. Вільний час – це коли ми подорожуємо. Подорожі – це взагалі окрема сторінка мого життя. За три роки зі своїми хлопцями об’їздили 32 країни. Кожного року чоловік формує маршрут і в нас розпочинається 10-денний тур. Цього року були в Андоррі. Це маленька країна між Францією та Іспанією. Чудовий час, коли чоловік за кермом, я з Артурчиком на пасажирському сидінні. Очі осягають ту красу навколо, а в голові думки, мрії, плани. Звичайно, по можливості займаюся спортом. Люблю аеробіку та заняття на тренажері.
– А чим захоплюєтесь?
– Коли була молодою, багато в’язала. Костюми родичам, чоловіковій бабусі зв’язала красивий светр без жодного шва. Зараз дивуюся, як могла таке зробити. У роки юності шила, бо вибору одягу практично не було.
– Ви дуже різностороння особистість…
– Що є, то є. Можу на домрі зіграти, заспівати і буряки сапати (сміється, – авт.).
– Чого хочете від життя?
– Складне запитання. Я зараз у такому віці, коли усвідомлюю, що кожен має свою долю. І зробила висновок, що маю її достойно прожити. Я можу мріяти про все на світі, але вище себе не стрибнеш. Знаю одне – не хочу негативних повідомлень та інформації, хочу позитиву.
– Що для Вас щастя?
– Це тоді, коли спокій на душі, коли в тебе немає роздвоєння в собі, коли не вагаєшся, коли приймаєш усвідомлено рішення, коли все вдається, коли досягаєш, чого хочеш. Щастя – це ейфорія в очікуванні чогось. Люблю слова «досвід» і «результат», бо досвід дає знання і вміння, що у свою чергу приводить до результату. Щастя, на мій погляд, це процес між досвідом і результатом…
Вікторія Ушакова
Газета «Номер один» щосереди – у всіх точках продажу преси Тернопільської області!
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812