Її життя – постійні сесії, ухвалення рішень, відстоювання думки. Вона – унікальна жінка, майстер із вишивки, знає понад 200 видів її техніки. Вікторія Кривоніс – депутат обласної ради, член партії «Європейська солідарність». Як пані Вікторії вдається поєднувати такі зовсім різні види діяльності? Чому вона пішла у політику? Детальніше про це ми розпитали Вікторію Кривоніс в ексклюзивному інтерв’ю.
«Парк “Загребелля» є «легенями» Тернополя, і вважаю вирубку кожного дерева в ньому злочином”
– Пані Вікторіє, у нинішньому скликанні обласної ради Ви запам’яталися як депутатка, котра стала найбільшою захисницею парку «Загребелля», оскільки почали протестувати, тому що не хотіли, аби там вирубували дерева й зводили будинки. Кому взагалі прийшла така ідея, аби знищити, грубо кажучи, парк?
– Щодо парку було складено план, який передбачав там рекреаційні зони для забудови їх тимчасовими об’єктами. По суті «Загребелля» вже захопили! Там у прибережній зоні біля ставу побудували будиночки, що взагалі заборонено законом України, бо прибережна зона має мати 15 метрів від берегової лінії. І це небезпечно. Йтимуть дощі, вода у ставі підніметься і підмиє ці будинки. Таким чином зараз перекритий доступ до берегової лінії, люди не мають змоги потрапити до ставу, а законодавством це заборонено. Якщо є водний об’єкт, то по всій береговій лінії будь-яка людина повинна мати доступ до нього. Минулої каденції (я не була тоді ще депутатом) мої однопартійці не голосували за рішення щодо тих усіх зон через просту причину – постійне уточнення даного проєкта. Цього скликання, коли утворилася коаліція із фракцій “Свобода”, «Слуга народу», «За майбутнє» і “Довіра”, вона просто «протиснула» це рішення, і за нього проголосували. Коли ухвалювалося рішення з порушенням регламенту, всі дружно натиснули на кнопку. Але ж перед тим на жодній комісії не вивчалося це питання. Пропонували створити робочу групу, яка б ознайомилась із цією проблемою. Я за цей проєкт не голосувала. Коли почала детальніше вивчати питання, то зрозуміла, що добре вчинила. Створилася коаліція, яка забрала у депутатів право ґрунтовно вивчити питання. І власне ось це порушення регламенту спричинило моє обурення. Це рішення ухвалено незаконно. Парк “Загребелля” по суті є легенями Тернополя, і вважаю вирубку кожного дерева в ньому злочином проти громадян нашого міста, посяганням на здоров’я тернополян. А в умовах епідемії коронавірусу, коли страждає саме дихальна система людини, це є подвійним блюзнірством.
– Чи не доводилося з цього приводу конфліктувати з представниками інших фракцій чи політиками інших рад, зважаючи, наскільки це питання було важливим для міського голови Тернополя? Можливо, линули якісь погрози чи ще не доводилось такого пережити?
– Погроз не було. Майже на кожній сесії я виносила це питання і з голосу, і подавала як депутатське звернення пізніше, наполягаючи, щоби внесли нове рішення про скасування цього ганебного проєкту. У відповідь бачила сміх. Мені здається, що мене не сприймають. Я в політиці нова людина, тільки зайшла в першу каденцію, можливо, через це таке ставлення до мене.
«Погляди моїх однопартійців не змінилися, вони не «продалися», залишилися такими ж ціпкими»
– Розкажіть, будь ласка, детальніше про роботу облради, сесійні засідання та рішення, які там ухвалюються.
– Депутати вносять свої пропозиції, різні запити, проєкти рішень найчастіше письмово. Їх треба зареєструвати. Потім ці рішення повинні пройти профільні комісії тих тематик, яких вони стосуються – чи то екології, чи культури. Після цього мають потрапити на розгляд ради. Також проєкт рішення або пропозицію можна внести з голосу в сесійному залі. До речі, пропозицію з парком “Загребелля” голова облради Михайло Головко теж вніс із голосу. Але коли вносиш із голосу, то це рішення мають ще розглянути, а не одразу ухвалювати, інакше це приведе до нерозуміння суті питання, за котре голосують. Навіть до можливих зловживань на користь тих чи інших груп, що мають прямий чи опосередкований вплив на депутатів.
– Чи не складно знаходитись в опозиції, коли більшість Ваших проєктів не підтримують?
– Насправді дуже би хотілося, щоби ці проєкти підтримувались, тому що я бачу їхню важливість. Звичайно, що важко, але ми будемо боротися за наше місто та область, тому що іншого виходу немає. І ось тут постає питання щодо коаліції і присутності в ній патріотичної партії “Свобода”, яка позиціонує себе як націоналістична. Я пам’ятаю, коли ця партія дуже критикувала президента Віктора Ющенка за недостатню українськість, президента Петра Порошенка – за недостатній патріотизм. А зараз як вони поводяться у Тернополі? Можливо, я помиляюсь, і вони справді націоналісти. Якщо це так, то нехай покажуть свою українську позицію.
– Майже за рік роботи депутатом не розчарувались у політиці?
– Чесно, ні. Тому що бачу навколо себе соратників, людей, які пройшли зі мною все. Коли людина йде до влади, то вона зовсім інша, ніж коли приходить у владу. Так само і з опозицією. Я бачу, що погляди моїх однопартійців не змінилися, вони не «продалися», залишилися такими ж ціпкими. Пишаюся, що я в такій команді. Це люди, які знають, для чого прийшли в політику, які працюють незалежно від того, чи при владі опинилися, чи в опозиції, які знають свою лінію, за що борються, які люблять Україну.
“Коли обрали президентом Зеленського, я була шокована не тому, що він пройшов, а тому що стільки голосів набрав у Тернополі”
– Коли Ви взагалі почали цікавитись громадським життям Тернополя, області?
– Я завжди цікавилась громадським життям Тернополя, але це було на низькому рівні. Два роки тому на виборах, коли обрали президентом Зеленського, я була шокована не тому, що він пройшов, а тому що стільки голосів набрав у Тернополі. Вирішила, що з цим потрібно щось робити. Для мене було дуже складно повірити в те, що така патріотична область вибирає людину, в якої немає програми розвитку для українства, яка йшла на вибори з популістичними гаслами, яка не має що запропонувати для розвитку держави. Після цього я “вибухнула”, намагалася пояснити, що людину треба за діями пізнавати.
– Чому вирішили йти в політику, Вам подобається бути в курсі всіх подій, допомагати людям тощо?
– Для мене було велике розчарування, що таких людей, які мислять, як я, так мало. Думала, якщо сидітиму вдома, то з мене не буде ніякого толку. Тому мусила приєднатися до патріотичної команди, надіялась, що зможу її підсилити, тим самим пояснивши більшій масі людей, що вони помилилися.
– Ви є членом партії «Європейська солідарність». Чому обрали саме цю політичну силу?
– Насправді для мене це єдина команда, у якої слова не розходилися з ділом. Я поспілкувалася з багатьма і вирішила, що піду на вибори саме з ними.
– Депутатом облради Ви стали вперше, хто спонукав балотуватися?
– Може, ви здивуєтесь, але це був мій чоловік Сергій.
“Якщо ми хочемо побудувати сильну державу, то саме культура – це та рушійна сила, яка збереже ідентифікацію нації”
– На Вашу думку, які найактуальніші проблеми у Тернополі та області, що терміново потрібно вирішувати?
– Якщо брати суто по Тернополю і не торкатися політики, то найпоширенішою проблемою є «легені» нашого міста. Це парки, які вирубуються, не засаджуються новими рослинами, а забудовуються незрозуміло чим. Крім цього, наша культура. Насправді це жахливо, коли через дах нашого лялькового театру тече вода і немає коштів, щоби його перекрити. У нас хочуть об’єднати Центр екологічної творчості для дітей із Центром технічної творчості. Це настільки різні напрямки. В екологічному центрі діти доглядають за рослинами, тваринами, щось обробляють, у них там цілий зимовий сад, а в технічному вчать паяти, створювати фільми, розбирати і збирати комп’ютери, роблять якісь моделі. Як можна об’єднати ці зовсім різні напрямки? І це все заради економії коштів. У громадах взагалі незрозуміло що робиться. Бібліотеки закривають, музеї також. Я вважаю, що з нашою культурою біда. Не можна залишати її на залишкове фінансування. Якщо ми хочемо побудувати сильну державу, то саме культура – це та рушійна сила, яка збереже ідентифікацію нації.
“У нас є перше в Україні жіноче крило “Європейської солідарності”
– Чи контактуєте з народними депутатами, може, питаєте в них поради, коли доводиться приймати складні рішення?
– Я працюю в хорошій команді. Наша народна депутатка Софія Федина опікується Тернопільською областю. На превеликий жаль, від нашої області «Європейська солідарність» не змогла провести у Верховну Раду жодного депутата. Ну, звичайно, я маю всебічну підтримку по всіх культурних заходах, оскільки ця людина більше, ніж хтось, може зрозуміти цінність культури у розвитку державотворення і свідомості громадян. Я цим пишаюся. У нас є перше в Україні жіноче крило “Європейської солідарності”. Ми їздимо на різні семінари, організовуємо конференції. Знаєте, жінка може зробити у політиці таке, що чоловіки скажуть, що воно другорядне. Найважливіше, що наше крило не стало окремим уособленням, ми, навпаки, цим об’єднанням підтримуємо всю нашу фракцію.
– Як ставитеся до діючої влади у країні, як представник опозиційної сили все сприймаєте в штики чи вважаєте, що і в них є раціональні ідеї?
– Я не можу сприймати все в штики. Якщо ухвалюється рішення, яке йде на користь держави, то, звичайно, його треба підтримати. Я – за Україну! Я не за чи проти влади, але за те, щоби в нас була Україна.
“Мама зі мною ніколи не розмовляла російською”
– Пані Вікторіє, розкажіть, коли Ви народилися, звідки родом, ким є батьки?
– Я народилася в Тернополі. Мій батько — уродженець Очакова, а мама — корінна тернополянка. Майже весь наш жіночий рід — кутковецький. На жаль, мами вже два роки немає. Свого часу вона поїхала у Сибір, і там я закінчила школу. Скажу, що мама зі мною ніколи не розмовляла російською. Я цією мовою володію бездоганно, вивчала ту програму, яка була затверджена у РРФСР, але додому приїхала з рідною українською. Там вона зберегла мою мову, мене, моє серце, зберегла в мені українку.
– Де здобували освіту і яку спеціальність отримали?
– Навчалась у Тернопільському економічному університеті на факультеті комп’ютерна інженерія. Отримала диплом магістра зі спеціальності «комп’ютерні системні мережі».
«Борщівська вишивка внесена до реєстру нематеріальної культурної спадщини України»
– Депутат облради – це більше громадська робота. Яке у Вас основне місце роботи? І загалом, як у Вас склався трудовий шлях?
– Я голова громадської організації “Школа борщівської народної сорочки”. Навчаю дорослих, рідше дітей, вишивки, тому що є майстром народних художніх промислів з художньої вишивки. А також я є членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Володію понад 200 техніками вишивки. Крім цього, з однодумцями зі “Школи борщівської народної сорочки” (ШБНС) зробили проєкт “Етновимір сорочки Городенківщини”. Ми намагаємось уже помаленьку вивчати вишивки інших регіонів. Закінчивши той проєкт, розпочали новий – “Етновимір. Борщівська сорочка верхоплутом”. Борщівська вишивка внесена до реєстру нематеріальної культурної спадщини України, і мої подруги по ШБНС є носіями цієї спадщини. Ну і я теж. Це дуже приємно, гріє мені душу.
“Коли постало питання стати на весільний рушник, а в мене його немає”
– Хто передав Вам любов до вишивки і де вчилися цьому виду мистецтва?
– Тут взагалі дуже цікава історія, тому що моя мама в’язала, шила, плела, навчила мене всьому. Коли я познайомилась зі своїм чоловіком, то постало питання зі сторони його мами стати на рушник, а в мене його немає. Мама сказала, нічого страшного, ми його придбаємо. Дякувати Богу, ми його купили, і вже 25 років я у щасливому шлюбі. А тоді я прийшла до своєї мами та й кажу, що мені треба вишивати. Вона відповіла, що покаже мені, як вишивати хрестиком. До речі, займатися цим видом мистецтва я почала після 26-ти років. Потім прийшла до мене подружка і сказала, що на біржі праці є курси з вишивки. Я відповіла, що маю роботу і курси мені не потрібні. Але вона наполягала, що мені це треба. На цих курсах мені заклали основи вишивання, а далі я навчалась самостійно в багатьох майстринь. На сьогодні вже знаю понад 200 різних технік вишивки, хоча їх існує більше 300.
– Що для Вас означає вишивка?
– Вишивка – це наше коріння, це те, що притаманно нам. Ті візерунки, які є по всій Україні, надихають, заставляють вивчати, розказувати про це всім, щоби вони знали, яка наша Україна багата, різноманітна, розпізнавана. Вишивка – це моє життя та моя велика любов.
– Не планували відкрити власну школу чи студію, де би навчали дітей мистецтву вишивки, чи у Вас уже є таке приміщення?
– Борщівська школа і є тією школою, де я навчаю дітей вишивки. Якщо говорити про стаціонарну, то наразі немає такого приміщення. Проте я хотіла би відкрити щось таке, але працюю на два фронти, тому не маю такої можливості. Усвідомлюю, що якби не була в опозиції, то, можливо, мені було б легше, мала би більше часу займатися школою. Але зараз Україна – понад усе!
“Чоловік знімає документальні фільми про людей, які були в УПА, були виселені, воювали, пережили важкі часи і вистояли”
– Пані Вікторіє, чим займається Ваш чоловік, він теж має чи мав відношення до політики?
– Мій чоловік – режисер, робить документальні фільми. Ще у 2003 році він придбав камеру і сказав мені: “Віко, я хочу зняти документальні фільми про людей, які були в УПА, були виселені, воювали, пережили важкі часи і вистояли”. Тоді Сергій почав їздити по різних містах Західної України, шукав таких людей і знімав фільм. Казав: “Я не встигаю зараз змонтувати ці фільми, але маю відзняти цих легендарних людей, поки вони живі”. Фільми знімалися за наші гроші. Ось коли кажуть волонтерство, то тепер я усвідомлюю, що це тоді було його волонтерство. Створення фільмів є довготривалим процесом, тому Сергій досі працює, монтуючи нові з відзнятого матеріалу. Його фільми є у відкритому доступі на сторінці у «Фейсбуці» – студія документальних фільмів “Білий птах”, а також ми демонстрували деякі з них у бібліотеках міста і біля колишнього офісу ЄС.
– Як чоловік ставиться до того, що Ви так активно втяглись у політику?
– Він мене завжди у всьому підтримує. У сім’ї це найголовніше. Він постійно їздить знімати фільми, приїде на день і знову його немає. Тоді я його підтримувала, як могла, оскільки розуміла, яку важливу справу Сергій робить. У нас в сім’ї дуже велика повага і взаєморозуміння. Навіть коли бувають ситуації, що в нього своє бачення, а в мене – своє, то все одно важливо його погляди поважати. Ну і ще у нашій сім’ї завжди присутня довіра. Коли він їздив у ті села знімати фільми, я йому довіряла, знала, що він зробить усе, як належить, ідеально, знайде ту людину, яка йому потрібна. Так само Сергій довіряє мені, оскільки я постійно їжджу по всій Україні.
“Батько для мене приклад сили волі, розуму, талантів”
– У Вас є діти? Як вони ставляться до того, що Ви постійно в курсі усіх суспільно-політичних подій?
– У мене є син та донька. Сину 34 роки, а доньці — 14. Вона перейшла у 9 клас, вчиться у школі мистецтв імені Герети, займається малюванням. Я намагалася її навчити вишивати, вона спробувала, навчилась, але це її не зацікавило. Син — будівельник. Коли я у від’їздах, діти постійно запитують, коли повернуся додому, але завжди мене підтримують. Я не була б тією, ким є, без підтримки близьких та рідних.
– Ви така активна особистість, що, мені здається, навіть ніде не відпочиваєте. Чи, може, я помиляюся?
– Мій тато проживає в Очакові, і ми часто їздимо до нього відпочивати. Очаків — найгарніше місто в Україні після Тернополя, звичайно. Я дуже люблю свого тата. Він непересічна особистість. В Очакові багато років працював директором БТІ. Він дуже розумний, креативний, малює. Батько для мене приклад сили волі, розуму, талантів.
– Які Ваші улюблені місця відпочинку в Тернополі?
– Я відпочиваю, коли ми з дівчатами робимо проєкт, тоді локація не має значення. Люблю гуляти парком Національного відродження, подобається мені гідропарк, але найбільше люблю кутківецьке “Загребелля”, оскільки родом із Кутківців. І можливо, саме через це мене дуже зачепило те, що його хочуть вирубати.
“Ресторан чи кафе сприймаю як місце, де можна поїсти, коли не можу поїхати додому”
– Часто відвідуєте ресторани чи кав‘ярні? Ходите у театр або ж надаєте перевагу домашньому кіно?
– Я люблю наш ляльковий театр. У драматичний теж ходила, але вистави у цьому захоплюють найбільше. Ось ніби дитяча казка, але все так по-мудрому, дорослому. Мені здається, що ці вистави виховують дорослих більше, ніж дітей. Ресторан чи кафе сприймаю як місце, де можна поїсти, коли не можу поїхати додому. Але насправді більше я люблю домашню їжу.
– У Вашій сім‘ї подарунки прийнято дарувати лише на особливі дні чи будь-коли?
– Напевно, будь-коли. Коли я побачила якийсь цікавий подарунок, взяла його, принесла і подарувала.
– Який останній подарунок отримали від чоловіка?
– Це було намисто, яке пасує до вишиванок. Я його дуже хотіла, і він мені подарував.
– І все-таки, здебільшого подарунки із золота чи корисні речі, які необхідні у господарстві?
– Ні, це намиста із напівдорогоцінних каменів. Я з тих людей, які вважають, що намист багато не буває. Навіть збираю камінчики і сама роблю. Ми і малюнок можемо подарувати одне одному. Суть не в ціні, а у тому, що треба подарувати, і все. А відносно користі у господарстві, то ми вирішили, що нам потрібно, пішли і купили.
“У жінки мають бути доглянуті руки, особливо, якщо вона вишиває чи навчає цьому”
– Де Ви купуєте речі, які щодня одягаєте? У брендових магазинах чи, можливо, маєте власних стилістів?
– Я можу купити одяг у будь-якому місці – на ринку чи щось побачити і замовити у кравчині, щоби пошила. Вишиванку ношу на свята, тому її сама вишиваю. Найважливішим критерієм для мене є, аби ця річ мені подобалась та підходила. Люблю, коли матеріал, з якого пошитий одяг, із натуральних тканин.
– Жінка – не жінка, коли не робить манікюр чи стрижку, не відвідує салони краси чи фітнес-клуби. Яка Ваша думка щодо цього твердження і чи особисто Ви відвідуєте такі заклади?
– На кожному фото в соцмережах у мене коса. Я не стриглася 25 років, але я її завжди підрівнюю. Це робить або чоловік, або донька. Я не користуюся феном, оскільки в мене тонке волосся і не хочу його пошкодити. Манікюр роблю. У жінки мають бути доглянуті руки, особливо, якщо вона вишиває чи навчає цьому.
– Автівкою, напевно, користуєтесь?
– Ні, у нас немає автомобіля. Я, напевно, єдина депутатка, яка на сесію їде тролейбусом.
– Щось колекціонуєте?
– Колекціоную намиста. З дитинства збираю монети і паперові гроші різних країн. Коли я познайомилась зі своїм чоловіком, то він також сказав, що в дитинстві їх колекціонував, але ця колекція десь зникла. У результаті мама знайшла її залишки і все нам віддала.
– Ви любите читати? Творчістю яких авторів захоплюєтесь?
– Я люблю психологічні детективи, трилери, фантастику. Книжки цього жанру просто “з’їдаю”. Тут автор не важливий, я беру її і тоді вже бачу, хочу далі читати чи ні.
– Ви як мама та справжня господиня маєте власну фірмову страву, від якої чоловік божеволіє? Можете поділитися з нашими читачами її рецептом?
– Ну, напевно, я би сказала, що це борщ. Коли я його готую, то всі кажуть: “О, борщ”. Я роблю цю страву солодкуватою, не додаю туди жодної кислоти.
– Ви людина віруюча? Як часто ходите до церкви? Це греко-католицький храм чи православний?
– Звичайно, віруюча. Я – християнка. Довгий час відвідувала протестантську церкву Любові й Зцілення. Моя мама ходила до української церкви Християн Віри Євангельської, і я разом з нею. На жаль, зараз немає великої можливості завжди відвідувати храм, але коли є поблизу євангельська церква, то я туди йду.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3810