Цього року виповнюється 30 літТернопільській міській раді першого демократичного скликання, вибори до якої відбулися 4 березня, а перша сесія пройшла 29 березня 1990 року. Згадати ті часи ми запросили депутата міської ради цього скликання, голову комісії з питань культурного та національного відродження Павла Сливку.
«Тернопіль – перший обласний центр, що вивісив національний прапор над адмінбудинком»
– Як Ви стали депутатом, що спонукало балотуватися до міської ради?
– 1990 рік – початок розквіту демократії в Україні, особливо в Галичині. Люди залюбки ознайомлювались зі значною кількістю новітньої інформації, яка раніше була недоступною. Почався процес демократизації суспільного життя в СРСР. Із подихом новітніх вітрів стали формуватися демократичні громадські організації, спілки і товариства. Згодом громадські активісти сконсолідувались у потужне річище – Народний рух України, який спочатку мусів ще прикриватися назвою «За перебудову», хоча метою Руху була демократична, самостійна українська держава. Я включився у громадське життя міста й трудового колективу, в якому працював. Займав посаду заступника директора з наукової роботи Тернопільського обласного краєзнавчого музею. Тоді в нашому колективі працювало близько 180 осіб (як відділи входили 12 музеїв області). В музеї діяв осередок Товариства української мови, йшла робота зі створення осередку НРУ, який оформився 4 березня. Я був обраний заступником голови осередку. А кандидатом у депутати міської ради був висунутий колективом музею по виборчому округу №95. Мав прагнення змінити життя в місті, боротися за незалежність України.
– Із чого почала роботу новообрана рада?
– Перша сесія ТМР 21 скликання, яку депутати назвали радою першого демократичного скликання, відбулася 29 березня. У ній взяли участь 113 депутатів, 14-ть були обрані у червні 1990 р. на повторних виборах. Усього в раді було 127 депутатів. Із 113 депутатів, які взяли участь у першій сесії, 89 вважали себе демократами, 12 були компартійцями і ще 12 не визначились, хотіли бути, як у відомому анекдоті про мавпу – і красива, і мудрою. Ми їх називали «болото».
Основним питанням першого дня роботи сесії було обрання голови міської ради, заступника та постійних депутатських комісій. Міським головою обрали В’ячеслава Негоду – кандидат НРУ, за нього проголосували 84 депутати, а за його конкурента – Анатолія Кучеренка (КПУ) – 26 депутатів із тих, що взяли участь у голосуванні. Заступником голови обрали С. Оконського, також «рухівця».
– Якою роботою займалися в міській раді?
– Я був обраний заступником голови комісії із соціально-культурних питань, а у квітні очолив дану комісію. У червні після реорганізації цієї великої комісії очолив новостворену комісію з питань культурного та національного відродження. Вона займалася політичними та ідеологічними питаннями, це був своєрідний відділ національної пропаганди. Комісія ініціювала ряд питань із проблем національного відродження, бо за роки радянщини Тернопіль втратив своє історичне лице. Була тотальна русифікація. Назву тільки один приклад. Написи на конвертах виконкому міської ради були російською мовою: «Исполнительный комитет Тернопольского городского совета народных депутатов. г. Тернополь, ул. Октябрьская, 5».
Одним із перших документів, які розробила комісія, було рішення про освячення національного прапора, яке відбулося 29 квітня 1990 р. Постанову про національну символіку ухвалено на першій сесії 29 березня, і тоді синьо-жовтий прапор замайорів над будинком мерії. Це був перший обласний центр, що вивісив національний прапор над адмінбудинком. Комісія також ініціювала ухвалення рішення про архітектурно-монументальне оформлення міста. Завдяки йому було очищено місто від радянських тоталітарних символів – демонтовано пам’ятники Леніну, Марксу, Галану та іншим. Згодом були рішення про перейменування вулиць, що сприяло національно-духовному оновленню Тернополя. Почався процес повернення правдивої історії міста. Називали вулиці на честь діячів української культури, історії, яких замовчували за радянщини. Загалом упродовж 1990-91 рр. було перейменовано 143 назви вулиць, майданів, парків, закладів Тернополя, знято пам’ятники та пам’ятні знаки, 21 анотаційну і 24 меморіальних таблиць, пов’язаних із радянщиною.
Комісія також зініціювала відновлення церкви Успіння Пресвятої Богородиці, яка була знищена комуністичною владою у 1962 році. Було вивчено весь комплекс питань, пов’язаних зі зруйнуванням цієї церкви, і підготовлено рішення про релігійну ситуацію в Тернополі, яким передбачено за державні кошти збудувати цю церкву, а також розв’язати весь комплекс міжконфесійних питань у місті.
«У вирішенні політичних питань рада спрацювала на «п’ять», а економічних – бал значно нижчий»
– Як Ви оціните діяльність міської ради I-го демскликання?
– У цілому – позитивно. Більшість депутатів були патріотами, які ухвалювали рішення, що мали важливе значення для утвердження незалежності України. Їм була властива твердість духу, рішучість, послідовність. Депутати прагнули чесно творити історію України. Діяльність ради була помітною віхою в суспільно-політичному житті України, адже вона ухвалювала революційні рішення, які викликали резонанс. Зокрема, було реформовано освіту, прийнято програму «Впровадження закону про мови в Українській РСР на території м. Тернополя». Рада зупинила русифікацію у школах міста. Рішення передбачало припинення вивчення російської мови у дошкільних закладах, з 1991/92 навчального року припинити вивчення російської мови у 2-4 класах українських шкіл, припинити функціонування змішаних двомовних дошкільних закладів. Якби так діяли у 90-х роках органи місцевого самоврядування по всій Україні, то мовна проблема не виникала б. Рада своїм рішенням відновила відзначення в школах і дитсадках свята Святого Миколая. Із приводу цього головна комуністична газета «Радянська Україна» писала: «Знову ті депутати-екстремісти задумали щось відібрати у нас. Мало їм пам’ятника Леніну? На Діда Мороза та Снігуроньку наважились посягнути». Важливими були й інші рішення, що стосувалися політичної, економічної і господарської роботи міської ради. На жаль, під час проведення приватизації допущено ряд помилок, також вони були і в кадрових питаннях. До прикладу, коли одному із журналістів запропонували очолити газету «Тернопіль вечірній», той відмовився, заявивши при цьому, що Вас, депутатів, скоро пересадять, а я чекаю на отримання квартири. Відчувався тоді кадровий голод. Разом з тим вважаю, що більшість депутатів служили своїм виборцям і пройшли свій шлях чесно. І це зважаючи на те, що міська рада працювала в 1990-91 рр. в умовах шаленого тиску з боку обкому і міськкому КПУ, що були центром спротиву процесам національного відродження у нашому краї.
На мою думку, у вирішенні політичних питань рада спрацювала на «п’ять» за п’ятибальною шкалою, а у вирішенні економічних питань бал значно нижчий.
– Що найбільше запам’яталося з Вашої роботи у міськраді?
– У раді була демократична більшість, по-нинішньому – монобільшість. Але для ухвалення рішень треба було шукати в демтаборі депутатів, щоби проголосували. Скажімо, каменем спотикання був демонтаж пам’ятника В. Леніну. Багато депутатів у демтаборі вважали, що таке рішення не на часі. Довелося проводити роз’яснювальну роботу серед депутатів, у тому числі й мені. І це дало свої плоди: якщо на початку другої сесії за це рішення готові були голосувати 40 депутатів (для ухвалення потрібно було 64 голоси), то вже у середині липня набралася необхідна кількість голосів. Питання про демонтаж пам’ятника Леніну внесено у порядок денний на останній день роботи сесії (18 липня) і на другу половину дня. Розрахунок противників ухвалення рішення був такий, що не буде кворуму. Але їхні плани провалилися, хоч депутати-комуністи і деякі представники «болота» не з’явилися на пленарне засідання. Депутат М. Осадца виловив двох депутатів у парку і заставив прийти на сесію, а його колега Я. Ворона привіз трьох депутатів із якогось заходу, куди вони пішли, щоби не бути на сесії. Незважаючи на супротив, 65 депутатів-патріотів проголосували за демонтаж пам’ятника. А саме рішення було виконано 8 серпня також із великими перешкодами.
Аналогічна ситуація була довкола перейменування частини вулиці Леніна на проспект Степана Бандери. Комісія, яку я очолював, 17 травня 1991 року винесла на сесію проєкт цього рішення. Два депутати (комуніст і демократ – який парадокс!) запропонували провести міський референдум з цього питання, а голова міської ради виступив з ініціативою провести опитування мешканців вул. Леніна. Та більшість депутатів не підтримали цих провокативних пропозицій і 77 із них проголосували за перейменування. Додаткового стимулу цій події додавала та обставина, що на цій вулиці розміщувався КДБ. Їм довелося змінити свою юридичну адресу на вулицю Клінічну.
Не завершили «малої приватизації»
– А чи були рішення, які, на Вашу думку, були неправильними?
– Звичайно, що були. Взяти хоча би «малу приватизацію» в місті. Фонд комунального майна розробив проєкт приватизації комунальної власності, пріоритетними способами були конкурс і аукціон. Однак сесія міськради встановила пріоритетним способом приватизації передачу об’єктів їхнім трудовим колективам. Життя показало, що таке рішення було помилковим. Через низьку довіру процес приватизації на конкурентних засадах ішов дуже повільно, і за 3 роки було приватизовано трохи більше третини визначеного до приватизації майна.
Ще одне помилкове рішення – зменшення кількості депутатів ради із 127-ми до 16-ти. На перший погляд, виглядало все правильно, бо такий громіздкий склад ради гальмував до певної міри оперативність ухвалення рішень. Але рада із 16 депутатів стали «кишеньковою» мера, тим більше, що 7 депутатів працювали у виконавчих структурах ради або очолювали різні міські служби. Справжня мета цього рішення – спростити ухвалення рішень із приватизації комунального майна і передати його «потрібним» людям, яку в народі назвали «прихватизацією». Рада не вирішила питання садового кооперативу «Ювілейний». На початку 90-х років закінчився термін оренди і треба було ухвалити рішення й повернути землю громаді.
– Особисто Ви все зробили за свою каденцію чи залишилися невирішені питання і шкодуєте, що цього не вдалося зробити?
– Залишилися невирішені питання, які, на жаль, є такими й дотепер. При вході у парк Національного відродження досі височіє встановлений ще у 1972 р. літак МИГ-15, який нібито є пам’ятником полеглим у Другій світовій війні льотчикам. Цей літак не має жодного стосунку до цих подій, оскільки був випущений уже після війни. Рішення про його демонтаж ми ухвалили, але через брак наполегливості, техніки та коштів цього рішення не виконано. Залишено також пам’ятник О. Пушкіну в центрі міста. Його варто було ще у 1990 р. перенести на вулицю Пушкіна. Залишили вулицю Слівенську, хоч була ідея назвати її іменем Андрія Мельника. І тоді були б у Тернополі вул. Є. Коновальця, проспект Ст. Бандери і вул. А. Мельника, які би перетиналися практично в одному місці. Та значна частина депутатів не підтримали цієї ідеї і залишилася вулиця на честь так званої радянсько-болгарської дружби. Рада проявила політичну сліпоту в релігійному питанні. Ми не звернулися до суду, щоби відмінити рішення попереднього виконкому, який у березні 1990 року виділив землю під будівництво церкви на той час РПЦ. Депутати виходили з того, що РПЦ залишить церкву Різдва Христового у центрі міста, але отримали в Тернополі «гніздо московщини – релігійне і політичне».
«Значна частина нинішніх депутатів діють як маклери із розпродажу майна громади»
– А як оцінюєте роботу депутатів нинішньої ради і Ваше бачення виборів до ОТГ восени цього року?
– Переконаний, що якби склад нинішньої міської ради працював у 1990-94 рр., то вони не ухвалили б тих політичних рішень, які прийняла рада першого демскликання. Ми не називали себе націоналістами, але діяли як справжні націоналісти, а не фіктивні. Значна частина нинішніх депутатів діють як маклери із розпродажу майна громади, в тому числі землі. Вони працюють за принципом: ти мені – я тобі. Більшість партійних проєктів не мають шансів бути переобраними в раду VIII-го скликання. І це закономірно. Вибори у жовтні будуть жорсткими, адже на кону земля сіл, що ввійшли до Тернопільської ОТГ, а це джерело збагачення для нечесних депутатів та їхніх родин. І все ж хочеться вірити, що на виборах тернополяни проявлять принциповість і непідкупність, мужність і твердий глузд. До ради повинні прийти люди багаті духом, інтелектом, енергією для творення добра для тернополян. Будьмо, нарешті, гідними виборцями своєї долі!
Іван Білий
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: газета "Номер один", новини тернопіль, Павло Сливка
3812