Заслужена артистка України Марія Гонта зіграла у понад 300-х спектаклях «Наталка Полтавка»
Театральна вистава – що танучий сніг: тільки-но закінчилась – і створені образи розчиняються у просторі, повільно осідаючи за лаштунками сцени. Добре, якщо спектакль зафільмують. Утім завжди окремі епізоди й мізансцени залишаться у серцях глядачів. А особливо, якщо на сцені Тернопільського академічного обласного українського драмтеатру ім. Тараса Шевченка – заслужена артистка України Марія Гонта.
Уже 60 років служить вона Мельпомені, створюючи такі зримі, виразні й ніжні образи, що з ними несила розлучитися. Ці образи – історичні постаті та літературні портрети – у потрібну мить випливають із пам’яті, підбадьорюють, надихають, розраджують.
У театр привела Шевченківська «Катерина»
– У школу я пішла переростком, у 1947-му, а все через війну, – згадує Марія Євгенівна Гонта. – Та й школи не було, німці спалили село, тож люди жили в балганах (землянках). Пригадую, коли вчилась у п’ятому класі, якось увечері мама попросила прочитати Шевченкову «Катерину». Після смерті бабці в її скрині ми знайшли старенький пожовклий «Кобзар». Читаю. Мама розкачує тісто на локшину і слухає. І раптом бачу, як у тісто її сльоза впала – ненька плакала над долею покритки. Потім порадила вивчити поему напам’ять і прочитати в клубі. На концерті художньої самодіяльності, коли я читала «Катерину», у залі стояла тиша, лише чути було схлипування глядачів».
Але про сцену дівчинка з маленького, збідованого села Новомалин, що біля Острога на Рівненщині, навіть не мріяла, а вирішила стати вчителькою. Однак Фортуна повернула все так, що юнка таки заочно вступила до Дубенського культосвітнього училища. Водночас разом із завклубом Олексою вирішили створити в селі хор: він грав на баяні, а Марія заспівувала. Ось так, співаючи, їхній хор запросили спочатку на обласний, а потім на республіканський огляд самодіяльності. І тут доля надала Марічці перший шанс.
До Верьовки мама не пустила
У Києві після їхнього виступу до неї за куліси підійшов статечний, гарний чоловік із вусами й посміхнувся дівчиську з очима, мов вишні.
- Ти знаєш, хто перед тобою?- запитав він.
- Ні, – кажу. – Тоді ж телевізорів не було, лише одна радіоточка на все село.
- Ти чула про хор Григорія Верьовки? – поцікавився чоловік.
- Чула.
- А що він співає?
- «За туманом нічого не видно», – з ходу затягнула Марія.
Верьовка знову посміхнувся і запропонував: «У нас є дворічна студія з вокалу. Спробуй! У тебе такий відкритий звук! Попрацюєш і будеш співати в хорі Верьовки».
– Але мене мама не пустила, хоч Григорій Гурійович навіть дзвонив у Рівне до обласного управління культури, – зітхає Марія Євгенівна. – Мама казала: «Куди ти поїдеш? До Києва? Моя дитина з якогось забитого села – і до столиці?» Тоді брат уже служив в армії, обидві сестри були заміжні, і ми з мамою жили удвох.
Тож дівчина й далі працювала та співала у рідному селі. Та у 1957 р. М. Гонту відрядили до Москви на всесвітній фестиваль молоді та студентів.
– І я вже сама, без хору, лише під баян співала наші частівки на сільськогосподарській виставці у павільйоні Української РСР. А коли повернулася і прийшла у Рівному в обласний відділ культури здавати звіт, начальник каже: «Знаєш, Маріє, у тебе є темперамент, голосочок і зовнішність гарненька, а при нашому драмтеатрі відкривається дворічна театральна студія. Може, ти будеш артисткою?» – «Ось туди я б пішла, – погодилася, – але мені немає де жити, за що вчитися: колгосп – бідний, а в мене одна мама». А він: «Я попрошу директора театру, щоби тебе взяли у допоміжний склад трупи. Ти будеш вчитися і працювати та одержувати зарплату».
Ось так спочатку дрібними кроками у масовці та епізодичними ролями Марія Гонта почала своє сценічне життя. Щоправда, згодом її навіть призначили на роль Наталки Полтавки, та зіграти дівчину з Полтави на сцені Рівненського музично-драматичного не судилося. Однак тут юна актриса зустріла своє кохання і вірне подружжя – свого Микольцю, Миколу Веніславського. Молоді й талановиті, вони мріяли про ролі, сцену, успіх, тому й наважились вирушити на Луганщину, де в Алчевську створювався пересувний шахтарський театр.
– Зараз там війна, і коли я дивлюся новини, щем у серці викликають події з Луганщини, – сумно зізнається актриса.
Трупа була невелика – 22 артисти, директор, режисер, адміністратор і ще декілька чоловік техперсоналу. У репертуарі – улюблена «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, комедія Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» та «Циганка Аза» Михайла Старицького.
– Ми грали у три зміни, – продовжує розповідь Марія Євгенівна. – Приїжджали на шахту о 10-ій ранку, коли нічна зміна виходила з забою. Шахтарі розміщувались у залі, і ми починали виставу. Тільки-но відіграли, а вже підняли другу зміну. За 2 роки я зіграла Наталку Полтавку майже у 180 виставах.
Та влітку театр розформували і подружжя знову повернулось у Рівне, де дізналися, що у Нововолинську створюється шахтарський театр, певно, мода тоді була на пересувні театри. І знову 2 роки постійних переїздів і виступів у холодних клубах, коли під ногами скрипить вугільний пил, а чорні обличчя глядачів сяють сонячними посмішками.
Однак на подружжя вже давно чекала тернопільська Мельпомена. У 1962 р. пані Марія прочитала у газеті «Радянська культура» оголошення: Тернопільський музично-драматичний театр оголошує конкурс на заміщення вакансій на ролі у виставах «Наталка Полтавка», «Катерина» за поемою Тараса Шевченка, «Сватання на Гончарівці» та «Весілля в Малинівці». Молоде подружжя довго не збиралося, спакували іграшки сина-первістка і приїхали до Тернополя. А тут одразу з корабля – на сцену, перед очі вимогливої комісії. І от Марія ніби вперше вийшла на світло рампи й заспівала одну пісню, другу, третю. І подружжя взяли! Щоправда, у театрі їм довелося не тільки працювати, а й жити на третьому поверсі. Замість вечері дивилися вистави (якщо самі не грали), а вже пізно вночі, коли йшов останній глядач, готувала родині щось смачненьке. На той час у сім’ї вже підростав другий син.
Від Наталки до Матері
Психологи вважають, що внутрішній світ людини змінюється кожні 15 років. Водночас залишається загадкою творчий світ митця, як от театрального актора, коли статечний юнак миттю перевтілюється у старого дідугана, а квітуча пані перетворюється на сварливу Кайдашиху. Отож на сцені Марія Гонта створила десятки образів – української класики, зарубіжної драматургії, сучасні. Однак хто насправді ліг на серце?
– Зізнаюсь: Наталка Полтавка супроводжувала мене все моє творче життя. Вона зі мною і сьогодні, хоча тепер я граю її маму Терпилиху. Знаєте, я вже зіграла у понад 300-х виставах «Наталка Полтавка»!
– Ви ніколи не порівнювали себе з кимось із героїнь?
– Ні, я ніколи не ототожнювала себе зі своїми героїнями. Просто намагалася чесно працювати. Хоча у мене була така героїня – Катерина із драми «Чебрець пахне сонцем» Олексія Коломійця, а потім ще у «Довгому літі» Миколи Зарудного. От із цих творів я черпала, якою має бути жінка – відданою родині, Батьківщині, роботі. Десь щось із рис характеру перекликалося, але щоб остаточно я спиралася на них… Просто прагнула жити чесно і гарно, от і все.
– Ви створили галерею образів Матері: від героїні однойменної п’єси Карела Чапека до матері в «Суєті» І. Карпенка-Карого. Тяжко бути мамою вдома – і матір’ю на сцені?
– Довший час я носила у своєму серці образ матінки Кураж Бертольда Брехта, і режисер Павло Загребельний обіцяв мені поставити цю драму. Але не судилося.
Проте Ярослав Геляс (режисер, – авт.) дав мені роль Матері в однойменній п’єсі Карела Чапека. Це був 1972 р. Роль була така етапна: я вже народила двох синів і відчула сутність материнства, відповідальність за своїх дітей, за їхню долю.
20 років потому відомий режисер Федір Стригун (лауреат Шевченківської премії, художній керівник Львівського Національного академічного українського драмтеатру ім. Марії Заньковецької, – авт.) вирішив поставити у нашому театрі п’єсу І. Карпенка-Карого «Суєта», мені ж запропонував роль мами і так побудував виставу, що цей образ ліг мені на серце. Вона у Вас вийшла така Мама, що після перегляду вистави корифей театральної журналістики Ніна Новоселецька (м. Київ) захоплено сказала: «Вона у вас така вже лірична, така тепла і щира, така вже Мати!» А коли ми повезли цю виставу до Львова, Таїсія Литвиненко та Любов Каганова (провідні актриси Львівського Національного академічного українського драмтеатру ім. Марії Заньковецької, – авт.) підмітили: «Маріє, ти настільки Мати, що, здається, навіть подихом обіймаєш своїх синів».
Намисто для наймички
– Життя акторів – пекло у раю, бо навіть епізодична роль вимагає відчути свого героя. Але критика та глядачі не завжди вміють це оцінити. Які найдорожчі подарунки Ви отримували у своєму житті? Що це за історія з намистом?
– О, у 1966-му ми були на гастролях у Барнаулі, і у драмі М. Старицького «Не судилося» я грала Катрю. Після вистави до мене на сцену вийшла глядачка і винесла намисто (зараз воно експонується у Тернопільському краєзнавчому музеї, – авт.). Катря, дочка вдови, покохала панича. Та коли він її зрадив, вона прийшла до нього, але його мати вигнала дівчину. У розпачі Катря вибігає з хати, а матір із різкою – слідом і б’є її. А у нас на сцені були круті сходи. І я скочуюся сходами вниз у квітник. Це був такий образ – поламаний цвіт юності! Я грала бідненьку дівчинку і мала простеньке намисто та стрічку, тож коли ми вийшли вклонитись, на сцену піднялася жінка і зі словами: «Ваша Катерина такая бедная. Ваш жених предал вас и ничего не подарил. Возьмите и носите их!» – вдягнула на мене коралі. Це намисто маю досі, воно для мене дуже дороге, я вдягала його у багатьох виставах. Коли грала Наталку Полтавку, то перед виходом на сцену дала Петрові намисто. А він, коли вертався із заробітків, зі словами «Все, що я заробив» одягав на мене намисто і простягав вузлик із грішми.
Про Шевченкового Гонту та святу Варвару
– Маріє Євгенівно, у Вас таке красномовне прізвище! Ви не є нащадком того самого Гонти, прославленого Кобзарем?
– Ні, але моя бабця розповідала, що колись усі стріхи в нашому селі Новомалині будували з дрібних дощок – гонти. Звідти і пішло прізвище. У нашому селі чимало родин із таким прізвищем. Певно, чоловіки були добрими майстрами – вкривали дахи гонтою. Бог зна, можливо, якби я не була актрисою, поміняла би його на чоловікове, адже мої сестри змінили прізвища. Та й чоловік хотів, щоб я стала Веніславська, але вирішила: буду Гонтою і нестиму оспіване Шевченком у «Гонта в Умані» та «Гайдамаках» прізвище! А коли ми потрапили у театр Шевченка, вже навіть мови не було, і Микола Олександрович прийняв моє рішення. Я ціную своє прізвище і впродовж усього життя намагаюся нічим його не заплямувати!
– Ви народжені на Варвари, 17 грудня 1937 р.,чому ж Вас нарекли Марією?
– Мама розповідала, що я народилася вночі на межі від Варвари до Сави. Наближалося Різдво, а 8 січня – Марії, от батьки і назвали мене на честь святої Богородиці, бо ж кажуть, що Марія – найдревніше жіноче ім’я на землі.
Жанна Попович
Джерело: Тижневик "Номер один"
3418