За офіційними даними, сьогодні у лавах ЗСУ перебувають 37 тисяч військовослужбовиць. Однак із врахуванням жінок, які не були мобілізованими, а вирушили на фронт добровільно для виконання потрібних армії завдань, цифра сягає до 60 тисяч. І це ще не враховані волонтерки з усіх куточків нашої країни.
Кожна із трьох героїнь нинішньої розповіді готувалася до повномасштабного вторгнення росії ще задовго до нього. 19-річна санінструкторка Олександра Хома проходила 6-річний вишкіл у молодіжній організації. 36-річна офіцерка ЗСУ Дана Виноградова (із позивним «Дана») захищає Україну зі зброєю в руках ще з 2014 року. А 22-річна волонтерка відділу забезпечення ДУК «Правий сектор» Ілона Надала уже за двадцять хвилин після повідомлення про початок війни готувала все необхідне для спорядження бійців.
«Батьки і досі не знають, де я була»
– 24 лютого застало мене вдома, в Тернополі. Зателефонував мій чоловік і сказав: пакуй речі, я їду туди, – розповідає санінструкторка Олександра Хома. – Він як парамедик брав участь у бойових діях на сході з 2016-го року, але вся його амуніція вже стала непридатною і потрібно було негайно купити нову.
А на вулицях міста в цей час – хаос і черги: в аптеки, на АЗС, до банкоматів і магазинів. Знайти військову форму та взуття виявилося величезною проблемою.Зрештою, відрядивши чоловіка, Олександра одразу взялася волонтерити. Попри це, постійно вмовляла командира відпустити її туди, де вона могла принести більше користі.
– Два роки навчання у медуніверситеті, шість років вишколу у молодіжній організації «Сокіл», де нам викладали тактичну медицину та ведення тактики бою, – з таким досвідом я почувалася готовою проводити санітарний інструктаж бійцям, які готувалися на фронт. Зрештою, командир піддався вмовлянням, і вже 17 березня ми з моєю подругою Анею прибули на навчальну базу закритого типу. Там проводили інструктаж із самодопомоги за спеціально розробленою системою, інколи передавали бійцям свої знання з ведення тактики бою, а також надавали першу медичну допомогу. Як правило, до нас зверталися із травмами хребта і колін, а також із простудними захворюваннями.
Із перших же днів почала надходити й волонтерська допомога з-за кордону. Олександрі та її колегам довелося вивчати іноземні зразки, щоби навчити бійців користуватися ними. А попри це – виконувати психотерапевтичну роль для усіх, хто перебували на базі або приїжджали із зони ведення бойових дій.
– Вони приходили до нас просто попити чаю і поговорити на побутові теми, щоби відволіктися від важких воєнних буднів. Таким чином знімали свою втому і внутрішню напругу. Інколи просили зробити масаж, адже коли ти по дві доби не знімаєш плитоноску, це величезне навантаження на спину. Як фізтерапевтка я намагалася їм допомогти, бо знеболювальні лише тимчасово знімали біль. У складніших випадках, звісно, відправляли до госпіталю.
Чи відчувала якісь послаблення з боку командування до Вас як до жінки, – запитую. «Ні, такого не було, – сміється Олександра. – Наприклад, у нас діяло правило: якщо хтось порушував дисципліну, то всі без винятку ставали і віджималися. І ми з Анею – теж, з усіма».
Зі своїм чоловіком моїй співрозмовниці вдалося побачитися лише раз – через два з половиною місяця після вторгнення. Він уже працює в зоні бойових дій, а от її туди командування не пускає: кажуть – ще надто молода, хай зачекає. «А батьки мої й досі не знають, що я була в зоні ураження. Інакше би страшенно хвилювалися», – каже дівчина.
«Я –дизайнерка, і ніколи не мріяла про кар’єру військовослужбовиці»
Офіцерка ЗСУ Дана Виноградова у військових діях бере участь із 2014 року.
– Для мене, націоналістки, вторгнення росії було прогнозованим. Я усвідомлювала, що імперія, яка гнобила Україну протягом багатьох століть, нікуди не ділася. І що рано чи пізно нам знову, як і нашим предкам, доведеться зустрітися віч-на-віч з окупантами на полі бою, – каже вона.
Добровольчий корпус, до якого входить Дана, витрачав дуже багато зусиль впродовж останніх 8 років для підготовки гідної зустрічі окупанта на нашій землі. Розуміли, що повномасштабне вторгнення неминуче.
– За цей час мені довелося виконувати безліч різних бойових завдань, і це був мій особистий ріст як військовослужбовиці. Хоча за фахом я – дизайнерка, творча людина і ніколи не мріяла про військову кар’єру. І навіть уникала кадрової служби, увійшовши в добровольчий корпус. Натомість тренувала підлітків у спортивно-юнацькому клубі, виховуючи в них необхідні вміння, – розповідає Дана.
На фронті їй, як і всій армії, нелегко. Даються взнаки багаторічні загравання влади з державою-окупантом і недостатнє зміцнення обороноздатності власної країни.
– Але зараз знову всі «тріщини» латає український народ своїм волонтерством. І в цьому був теж великий прорахунок кремля, який розраховував, що ми почнемо розбігатися.
Дана пригадує, як під час боїв на півночі Київщини мешканці «сірої» зони (території, за яку ведеться бій, – авт.) встигали в умовах повної небезпеки спекти пиріжків і принести українським захисникам і захисницям. При цьому вони усвідомлювали, що, можливо, в них самих завтра не буде чого їсти, якщо раптом опиняться в окупації. «Але все одно – пекли і ділилися з нами. Це, напевне, були найсмачніші пиріжки в моєму житті», – каже жінка і додає:
– Нас не потрібно жаліти. Наші родичі не біжать під військкомати з криками «Ой, Божечки, кинули на смерть!» А куди мали кинути? Це ж війна! Повномасштабна і кровопролитна. І ми чітко усвідомлюємо, що зараз або вони – нас, або ми – їх. І це усвідомлення дає величезну силу і натхнення до бою. А моя головна мрія – розгромна перемога та зникнення російської федерації як імперії.
«Найважче було на механіці з правим кермом»
Ілоні Надалі 24 лютого зателефонували о 6-ій ранку: прокидайся – почалося. І вже за 20 хвилин вона була в місцевому штабі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» із тривожним наплічником.
– Ми готувалися до війни і знали, що вторгнення неминуче. Наше командування ще до того видало розпорядження, кому і що робити та де знаходитися в цьому випадку. Насамперед – збирали в дорогу мобілізованих бійців, а першого дня їх виїхало близько півсотні. Шукали попри величезні черги пальне, ліки, амуніцію, а ще готували дуже багато їжі, – розповідає волонтерка. – Відверто, ще не до кінця було зрозуміло, чого саме потрібно, тому ми готували все підряд.
Першого ж дня, пригадує дівчина, купити в Україні щось із амуніції стало просто нереально. Там, де в Києві був найбільший склад, вже було все розібрано. Тому шукали, де тільки могли.
– Перші 4 доби ми взагалі не спали, не відчували страху – взагалі не було жодних емоцій. Тривала систематична робота зранку до ночі: відправляли бійців, збирали і відвозили допомогу, приймали сім’ї наших ДУКівців зі східних областей.
Перша поїздка Ілони на схід відбулася після визволення Київщини і Чернігівщини. Тоді добровольців «Правого сектору», які виїхали з Тернопільщини, готували перекидати на інший напрямок. І волонтери їхали не так завезти їм гумвантаж, як побачити своїх побратимів і посестер.
– Тоді житомирська траса була розбомблена, ми їхали якимись об’їзними дорогами цілих 14 годин. А наша волонтерка Марічка хотіла встигнути ще й побачити свого чоловіка-добровольця, відтак у мене з’явився перший досвід екстремального водіння – щоби встигнути.
До повномасштабної війни Ілона лише два роки їздила на легківці. А після 24 лютого освоїла майже всі види автомобілів.
– Основні потреби бійців – авто і пальне. Тому я очолила цей напрямок, бо єдина у нашому волонтерському штабі мала водійське посвідчення. Їздила і на бусах, і за правим кермом – ось це було найважче! Ще й механіка… Я праву руку оббила об двері, бо постійно шукала нею коробку передач, – сміється дівчина.
«Страх присутній завжди, але він – і основний стимул»
Кіборги, безстрашні, залізні – саме такими епітетами в народі нагороджують тих, хто тримає фронт. Чомусь вважається, що цим людям страх не притаманний. Але насправді це зовсім не так.
– Всім страшно. 24/7 знаходимось у стані підвищеної готовності, коли постійно щось прилітає. І людина в якийсь момент взагалі перестає розуміти свій вплив на ці процеси. Вона усвідомлює, що якщо артилерійський вогонь чи ракетний удар піде по ній, то вона нічого не зможе зробити, – пояснює офіцерка ЗСУ Дана Виноградова. – Страшно було й цивільним, які залишалися працювати на стратегічних підприємствах, – пекли хліб, пакували продукти і воду, надавали медичну допомогу. Під обстрілами чи під загрозою бути окупованими. Їм було дуже страшно, але вони не втікали.
– У перші дні ми настільки мобілізувалися в роботу, що навіть не було часу на якісь думки і переживання. Вночі ж сиділи у бомбосховищах, заспокоювали і навіть співали для людей, оскільки всі вони були дуже налякані. А страх і емоції почали з’являтися десь через тиждень, коли стало зрозуміло, що все це швидко не закінчиться, – каже волонтерка Ілона Надала.
– Був страх авіаударів по нашій базі, переживала, щоб не загинули наші бійці. Страх за мого чоловіка, за людей, які можуть загинути, – згадує санінструкторка Олександра Хома. – У кожного – свій страх, але він є у всіх. Психологічної допомоги зараз потребують рівною мірою і військові, і цивільні. Але якщо цивільним частіше потрібно допомогти впоратися із пережитим стресом, то бійцям, навпаки, допомагають відволікаючі від війни розмови на побутові теми чи про сім’ю та дітей.
До боротьби зі страхом ніхто і ніщо не підготує, кажуть мої співрозмовниці. Але цей страх їм не заважає, – він їх спонукає діяти рішуче.
– Якщо в людини є серйозна мотивація, вона стоятиме до кінця всупереч страху. Бо вона розуміє, чому і за що вона стоїть і яка її роль в цій війні, – каже Дана. – Ми воюємо не за гроші чи геройські почесті. Ми боремося за цілісність нашої держави, за існування нашої нації, за життя наших дітей. Ми твердо стоїмо, щоби не пустити ворога далі по нашій землі.
«Ще ніхто не робив спеціального «жіночого» замовлення»
Існує стереотипна думка, що жінці на фронті потрібно значно більше речей, аніж чоловікам. Однак мої співрозмовниці категорично це заперечують.
– Першого тижня ми відправляли на передову все, що мали, – розповідає Ілона Надала. – Сьогодні ж дійшло до того, що пакуємо кожному бійцю окрему коробку з його потребою за попереднім списком. Жартуємо, що це наче подарунки від Миколая, бо кожна коробка іменна. Так от, наша посестра Ліля Мусіхіна, котра воює на фронті, як правило робить замовлення не для себе, а для чоловіків свого підрозділу. Просить речі та медпрепарати, які вони самі вважають дріб’язковими і не обов’язковими. Не пам’ятаю такого, щоби в нашому волонтерському штабі хоч раз було якесь особливе «жіноче» замовлення. А вже від себе ми ставимо в коробку для Лілі зефір, бо знаємо, що вона його любить, але ніколи не просить.
– У мене особисто не було проблем із забезпеченням в армії, – каже офіцерка «Дана». – Існують, звісно, жіночі бронежилети, але свою плитоноску я купувала собі сама, і вона саме чоловіча, бо до моєї статури така мені більше підходила.
– Жінок-медиків на фронті більше бережуть, – розповідає Олександра. – Вважається, що чоловікам, наприклад, легше виносити поранених, а жінки краще знаються на медпрепаратах. Насправді це не так: зі своїм невисоким зростом і малою вагою я можу транспортувати будь-якого пораненого, адже для цього існують спеціальні навички. А от психологічної розради бійці частіше шукають саме в жінок, напевне, таким чином підсвідомо заміняють для себе частинку материнського тепла.
Дана Виноградова дуже сподівається після завершення війни повернутися до цивільного життя, до своїх творчих інтересів і улюбленого заняття.
Олександра Хома прагне отримати якомога більше знань із парамедицини та реабілітології. Стверджує, що якщо не вдасться потрапити на передову, допомагатиме бійцям, які повернуться із фронту.
Ілона Надала вже вирушила в дорогу із черговою допомогою до своїх побратимів і посестер і знає, що не складе рук аж до нашої перемоги. А вона все ближче і ближче, оскільки наш фронт і чоловіки, і жінки тримають дуже міцно.
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: Ілона Надала, волонтерка, Дана Виноградова, ДУК "ПС", ДУК Правий сектор, жінки на фронті, ЗСУ, Олександра Хома, офіцерка ЗСУ, Правий сектор, санінструкторка
3808