Він стриманий, із привітною посмішкою на обличчі, та попри це в очах помітно металічний блиск. А коли він говорить про своїх дітей – погляд тепліє. Дмитро Гайдуцький відомий не лише на Тернопільщині, а й за її межами волонтер та доброволець. Коли його країна потребувала допомоги, він, не роздумуючи, взявся їй допомагати. Війна зруйнувала його шлюб, забрала близьких друзів, але він не здався. В ексклюзивному інтерв’ю читачам нашої газети Дмитро розповів про війну, політику та поділився інформацією про те, що допомагає йому жити, рухатися далі й не опускати рук.
«Ніколи не повірю тим, хто говорить, що їм на війні не страшно»
– З чого розпочалася Ваша активна громадська діяльність і які події їй передували?
– Ще до Майдану я був членом громадського об’єднання «Дорожній контроль Тернопіль». На той момент, як почалася революція, у нас була група автомобілістів Файного міста, ми їздили колонами по місту, влаштовували автопробіги та закликали людей на Майдан. Тоді прийшло таке розуміння, що я там потрібен, ніби внутрішнє моє «я» сказало «Треба». Пішов у штаб національного супротиву і запропонував свою допомогу. Ми люстрували «регіоналів», мали свій список людей режиму, допомагали охороняти ОДА від мародерства, чергували по ночах.
– А на війну як потрапили, адже Ви відомі не лише як волонтер, а й як і доброволець?
– На війну я просився ще з самого початку, але мені відповідали, що я там не потрібен, адже якщо волонтери підуть воювати, то хто тоді буде займатися питанням забезпечення військових. У той час ми допомагали корвету «Тернопіль», кримським татарам, переселенцям, воїнам. Тоді саме формувався потужний волонтерський рух. Ми відправляли по 3-4 буси з волонтерською допомогою в місяць, я фактично жив у дорозі. Нас зібралася дуже хороша команда. Пригадую, був випадок, коли ми їхали у Дебальцеве, а нам телефонують і кажуть: «Не їдьте туди, бо так гатять, що не проїдете». Але у нас було розуміння того, що ця допомога потрібна. Я сідав за кермо, зціпивши зуби, і їхав, а хлопці – зі мною, ніхто не відмовився, хоча була реальна загроза. Бувало й таке, коли ми під’їздили до блокпоста, брали мобільні телефони і через камеру зближували, аби знати, вороги це чи ні. Тоді працювалося легше, бо люди відчували загрозу і допомагали, а зараз уже збайдужіли. Переломним моментом стало те, що загинули двоє моїх близьких друзів на Світлодарській дузі – «Шайтан» і «Ефа». У «Шайтана» мало бути весілля в січні, на яке він мене запросив, але не судилося. Їхні тіла сепаратисти віддавали дуже довго. За деякий час до цього помер мій друг від раку, і якось це все одне на одне наклалося і мене переламало. Я написав комбату УДА «Тихому», а у Дмитра Яроша попросився на передову. Так у лютому 2017-го я опинився на війні.
– Вам не було страшно?
– І тоді було страшно, і зараз. Ніколи не повірю тим, хто говорить, що їм на війні не страшно. Це або, вибачте на слові, дебіли, або люди, у яких відсутній інстинкт самозбереження. Ці особи не думають про те, що на них дивляться молоді хлопці і така їхня поведінка може наробити багато біди. Скажу так: я був командиром усіх позицій ОЛПЗ «Волинь» УДА на 4-х ротаціях і розумів, що потрібно берегти своє життя і життя людей, за яких ти відповідальний. Як каже мій побратим «Гатило»: «Толку з того, що ти поїдеш туди, тебе потім привезуть, як колоду, і поховають, як героя». Треба вижити, боротися і відстояти своє. Пригадую, був момент, коли було так страшно, що зубів розціпити не міг. Іде мінометний обстріл, а міни, якими гатять, 120 і 150. Ми сидимо, а над нами плита товщиною 15 сантиметрів, і ти знаєш, що для міни це взагалі не перешкода. Якщо вона зараз плюхнеться, то все – гайки. От і сидимо ми зі зціпленими зубами, куримо цигарки (до речі, не палив 11 років, а на війні знову почав, коли повертаюся на «гражданку» – не палю) і робимо вигляд, що ми безстрашні і безсмертні, посміхаємось кутиком губ, а в душі у кожного таке відбувається, що описати важко, але вигляду, що страшно, ніхто не подає. Війна – це страшна річ, коли в тебе на очах гине побратим, тебе просто накриває. Ось ви стояли, розмовляли і палили, а тут тіло падає, і ти бачиш, у нього кулю в голові. Ти тримаєш його за руку і нічого не можеш вдіяти, і навіть коли повертаєшся додому, неможливо це викинути з голови.
«Наша армія зміцнилася не так матеріально, як духовно»
– Як сприймаєте те, що на мирній території люди продовжують розважатися. Чи не викликає у Вас це, так би мовити, розриву шаблону, що там, за кількасот кілометрів, війна, а тут веселощі?
– Сприймаю це нормально. Я поїхав туди, аби тут люди могли сидіти в барах, зіграти весілля, бо там, на сході, наші громадяни не можуть собі цього дозволити. Звісно, дещо скептичне ставлення до тих, хто каже, що коли буде загроза і агресор стане ближче, то вони підуть воювати. У мене тоді одне запитання: якщо армія противника дійде до Збруча, то навіщо ти вже тоді потрібен? Якщо посиплеться оборона – України не буде. Хто вважає себе націоналістом і патріотом, але нічого не зробив для війни, не був там – він просто балабол. Думаю, що на війну не можна брати всіх підряд. Я противник того, коли закидали пацанів без досвіду на 1 лінію оборони. Можна ж було їм знайти місце на 2 чи 3 лінії, вони також важливі. Це наш тил, вони займаються питанням забезпечення, дають «отвєтку» і прикривають нас у випадку відходу військ. Взагалі поважаю всіх, хто пішов воювати: і поліцію, і «Альфу», і добровольців, і ЗСУ. Якось був у мене випадок, коли привезли нам із ЗСУ хлопця, який на «передку» був уперше. Він взагалі ні сном ні духом не знає, що у нас там відбувається. Так от, іде бій, у нього задача – заряджати мені ріжок, і я знаю, що з одного боку в мене відстріляні пусті, а з іншого – заряджені. Відстань до ворога – 300 метрів, я рукою пробую намацати боєприпаси, а їх немає. Хлопець заціпенів зі страху, а бій іде, важлива кожна хвилина. Не можна було його туди пхати. Звісно, ми привели бійця до тями, але йому потім було соромно, хоча ми ні в чому його не звинувачували. Тому висновок один: до війни треба бути готовим.
– Мені відомо, що алкоголь на війні присутній. У той же час це велика небезпека, коли військовий зловживає, адже він у стані алкогольного сп’яніння вже не бойова одиниця. Про такі випадки Ви чули?
– За все відповідають командири. Знаю особисто комбата, який на Червоній Поляні поблизу Кримського варив клітки і садив туди «аватарів» (так називають військових, схильних до вживання алкоголю на фронті, – прим. авт.), вони там, як мавпи, сиділи на пекучому сонці без води або без бронежилетів, відправляв їх за 300-400 метрів від сепаратистів рити окопи. Є такі командири, які на яму кидають. Кожен сам виробляє собі стратегію, адже є люди, які поїхали на війну, не усвідомлюючи, що потраплять у саме пекло, і порятунок алкоголем – це підставити всіх. У добровольців порядок простий, ми де воюємо, там і живемо. У нас немає можливості поїхати на базу. Траплялося так, що хлопці доходили вже до ручки, мозок кипить, вони конфліктують, кидаються один на одного. Тоді комбат виписує 2-3 наряди на дачу, яка знаходилась за 20 кілометрів від Мар’їнки. Тоді хлопці беруть горілку, закуску і їдуть туди. Там душ, телевізор, трохи цивілізація, і вони отримують розрядку, а потім, за 2-3 дні, повертаються на позицію.
– Зараз часто можна почути твердження, що люди втомилися від війни, тут є і місце вигоранню волонтерської діяльності. Що Ви думаєте з цього приводу?
– Я чую такі фрази часто, але розумієте, ми зробили все для того, аби люди не відчули цієї війни. Можливо, такі твердження виникли внаслідок того, що для держави 5 років – це ніщо, а для людей це тривалий термін. Ми відкрили писок до однієї з найсильніших армій світу, причому зробили це у 2014 році армією, якої де факто не було. Пам’ятаю, як один БТР затягував на позицію три неробочих БТР, які працювали лише як кулеметні гнізда. Ми тоді мали ким воювати завдяки бійцям добробатів, але не мали чим. Саме волонтери і добровольці – це та сила, об яку Путін поламав зуби. Янукович добив армію контрольним, коли почали розконсервовувати склади, ми побачили, що техніка була дуже гарно пофарбована, але пуста всередині, без запчастин і двигунів, і це була біда. Велика честь і хвала тим командирам, які шукали майстрів, деталі, токарів – цим людям треба нагороди давати і ще тим хлопцям, які приїздили у порваних кросівках, брали автомат і йшли воювати. Не дивлячись на те, що є велика кількість доказів того, що Росія – це сторона конфлікту, вона від цього відмовляється. І знаєте, який би той попередній президент не був, але на дипломатичному полі він зробив багато, він вів боротьбу за Україну на теренах Європи. Навіть перехід моряків через Керченську протоку – не злиття їх, як багато хто думає. Це грамотна, добре спланована операція. Наші моряки знали, куди йдуть, адже були неозброєні і зробили це заради України. Але ніхто навіть уявити собі не міг, що будуть стріляти по рубках і намагатимуться зробити з наших хлопців м’ясо. Такі їхні дії – це чітке повідомлення для світу, що Росія – агресор. Навіть батьки полонених моряків стверджують, що наші діти – герої, і для мене вони герої. Наша армія зміцнилася не так матеріально, як духовно. У нас є бойові генерали, бойові командири, пропалені всередині, запечені вогнем. Як приклад, Михайло Забродський, 95-та бригада під його командуванням здійснила рейд у тил супротивника з мінімальними втратами. За два тижні вони пройшли 470 кілометрів від Слов’янська до Маріуполя, а потім уздовж російсько-українського кордону через Луганськ повернулися до Слов’янська. Це найдовший рейд збройного формування у новітній історії. Росія – це мілітаризована країна, вона постійно воює, і навіть зараз відкрито воювати з нею – то не дай Боже. Сперечатися на дивані можна про різні речі. Але знаєте, привезти матерям загиблих синів, почути їхній крик, то як після такого можна сказати, що втомився від війни. Такі речі говорять тільки пустодзвони, вони кричать, що патріоти, але за першої нагоди втечуть. Зараз потреби армії не ті, які були колись. Я бачу, як вони одягнуті, взуті, що їдять. Потреба – це квадрокоптер, ноутбук, відеокамера. Буває так, що приїздить айтішник в окулярах, який не вміє і зброї в руках тримати, але в нього голова – генератор ідей. Наприклад, на якомусь куті камеру під’єднати і снайпер, сидячи в іншому гнізді, може відслідковувати, що там відбувається. І це вже збереже чиєсь життя. От він дає нам список, що потрібно, і ми те купуємо.
«Ми почали розуміти, що таке незалежність, що це не так просто. Це не гасла, не вишиванки, не прапори»
– Як думаєте, чому до сих пір не легалізували добробатів? Адже всі знають про те, що УДА і Правий сектор досі на фронті.
– Законопроект про визнання добровольців учасниками бойових дій, їхній соціальний та правовий статус під номером 7190 висить уже 3 роки.
Моя особиста думка полягає в тому, що, можливо, Європа десь була проти цього і поставила свої умови. Влада частково зіграла на нашу користь, нам дали можливість легалізуватися на рівні областей. Ця програма працює, адже я був одним з ініціаторів її на Тернопільщині. Зараз хлопці-добровольці мають УБД, отримують земельні ділянки, у них безкоштовне лікування, але це все на рівні області, та вважаю, що й цього достатньо.
– Введення миротворчого контингенту щось дасть?
– Якщо на таких умовах, як хоче Україна, то звичайно. А на тих умовах, що хоче Росія – ні, адже вони вимагають відмежувати українську армію від території України. А для чого це нам? У такому випадку буде виглядати все так, що ми не проти віддати нашу територію ворогу. Якщо миротворці стануть на лінії українсько-російського кордону, то це вже не дозволить Росії перетинати кордон і спонсорувати сепаратистів технікою і боєприпасами, бо з миротворцями вже домовитись не вийде.
– Донеччина і Луганщина – це плацдарм, на якому розгорнулися бойові дії. Як відновити ці регіони в майбутньому?
– Чесно, як подумаю про це – то страх бере. Там треба все бульдозером розгортати. При в’їзді у Мар’їнку надпис «Добро пожаловать в ад». І це правда, люди живуть у пеклі і не зрозуміло, як їм жити далі в мирному житті.
Але у всьому є один меседж, ми почали розуміти, що таке незалежність, що це не так просто. Це не гасла, не вишиванки, не прапори. Нас зараз намагаються розсварити із середини, бо побачили, що силою нас не взяти, дуже багато гонору. Єдине, за що буду стояти до кінця, так це за мову.
– Якраз власне і хотіла запитати про мову. У мене є близький друг, який спілкується виключно російською, але при цьому він пройшов Майдан і воює мало не з першого дня. У той же час маю сусіда, який одягає вишиванку, говорить літературною українською і раз у пів року їде в Москву на заробітки. Коли у людей закінчуються аргументи, вони починають спекулювати мовним питанням. Хоча я прихильник того, аби в державних органах використовували виключно українську…
– Коли у нас на позиції стояла 92-га бригада, там українською говорив раптом один чоловік, у мене в підрозділі воювали три хлопці з Росії. Я накази віддавав російською, бо могли не зрозуміти, і в таких питаннях вже було не до принциповості.
Погоджуюся з вами в тому, що українська мова обов’язкова у державних органах.
При цьому я ярий противник грубого нав’язування української мови мешканцям України. Це потрібно робити лагідно, пропонувати, зацікавити. Мені подобається українізація через музику. Зараз такі гурти класні грають, їх хлопці і на сході слухають. Це краще, ніж кричати на кожному кроці, яка наша мова солов’їна.
Для мене мова – це зброя, якби не було російської мови на сході, туди б не заїхали танки. Бо в Путіна меседж основний – захист російськомовного населення .
Не розумію людей, які одягають вишиванки, ходять на мітинги, кричать про зубожіння і тут же роблять дітям весілля, на яке витрачають 46 тисяч євро, і це в районному центрі. Але коли на їхній забаві починають грати пісні Газманова та Малініна і вони під це розважаються, то хіба це патріоти? Вони йдуть до церкви, потім випивають із кумом по пів літра і кричать, що треба домовлятися, бо хлопці там гинуть. А вони у хлопців спитали, чи ті готові домовлятися? Ні. На війні без втрат не буває, в нас завдання – ліквідувати ворога. Втрати – це страшно, боляче, але як не парадоксально, ми захищаємо своє, захищаємо людей, які слухають Газманова. На Східній Україні набагато щиріші, ніж у нас. Якщо він любить Україну, то віддає всього себе на її захист.
– У політику не думали йти?
– Я вже у це вв’язався, працюю у штабі Валерія Чоботаря і вважаю це за честь.
– Виходить, що Ви вже визначились зі своїм кандидатом. Але чи немає у Вас остраху, що український політикум його поглине? Адже свого часу у Верховну Раду потрапили достойні люди, та не виправдали сподівань.
– Знаєте, тоді до влади дорвалися люди заслані і навіть у формі. Але є й ті, хто не зламався, зокрема Дмитро Ярош. Я вірю в те, що мій кандидат не зламається.
Скажу вам так: у різних партіях є люди честі. От якби вони пройшли всі разом, то дійсно є шанс на позитивні зміни. Єдине, що мене бентежить, так це те, що партія, яка перефарбувалася і фактично довела Україну до революції, зараз за соціальними опитуваннями на другому місці.
«Я не можу зрадити побратимів, не можу зрадити матерів, чиї діти загинули»
– Знаєте, я коли побачила соціологію, то була шокована. Невже те, що ми пережили, така кількість смертей – усе намарно?
– Мені після виборів телефонував Сергій Пущенко (український графік та живописець, Заслужений діяч мистецтв України, тривалий час перебував у зоні проведення бойових дій, писав портрети вояків батальйонів ДУК та УДА, – прим. авт.) і плакав. Колишні «регіонали» в Харкові взяли 93%, і він не міг зрозуміти, що коїться. Це важко прийняти, але такі реалії. Мир заради миру – не розумію цього. Капітуляція – це найгірше, що може бути. Як після цього жити? По всій Україні чи не в кожному селі на цвинтарі майорить синьо-жовтий прапор та червоно-чорний стяг. Коли я подорожую і бачу це, то зупиняюся і молюся. Що нам тепер історію стерти? Я не можу зрадити побратимів, не можу зрадити матерів, чиї діти загинули. Як мені в очі дивитися Лесі Орляк, якій я мертвого сина привіз, а тих, хто втратив своїх кровинок, тисячі. Мій побратим «Жук» підірвався із сепаратистами, у нього син загину зі сторони ЛНР, але ця людина воювала за Україну. Що я їм скажу на тому світі, тим хлопцям, що загинули із криком на устах «Слава Україні»? Хлопці, вибачайте, ми не змогли? Так не буде. І не пробачу Зеленському, що моя Україна – повія. І ця «дєвочка придурочна», по-іншому її не називаю, яка з адміністрації президента, на весь світ говорить що ми обстрілюємо мирні населені пункти.
– Як думаєте, чому люди мовчки ковтають те, що відбувається зараз?
– Людей на це налаштували. Завжди інтереси більшості відстоювала меншість. Це ті люди, які розуміють, що таке для них держава, нація, майбутнє. Переважній більшості важливо що? Повний шлунок і Газманов, вони не дивляться новин. Якщо смерть кожного на цій війні для нас біль, то для них статистика.
Всі думали, як піде «Порох», то й війна закінчиться, так і про Майдан думали, що він закінчиться і манна небесна впаде. На Майдані було багато людей, але коли ставало гаряче, то залишалося 300-400 чоловік. Знаєте, є люди серед моїх знайомих, які їдуть в Росію на заробітки. Я в них питаю: «А тебе не болить? Бо мене пече…». Та мабуть, краще не звертати на це уваги. Треба робити те, що вважаєш за потрібне заради своєї мети, і хай мене судять, закопають, та я знаю, що чиню правильно.
– Як думаєте, тотальній європезації, яку так сильно пропагують, є місце в Україні?
– Я не прихильник європезації. Мій побратим «Гатило» якось сказав, що чомусь ми сприймаємо Європу, як євроремонт у хаті, а не як можливості побачити світ. Хочу, аби у нас була нормальна інфраструктура і можливість втілювати свій досвід на практиці. Студенти на Майдані за це і стояли, вони – рушійна сила, бо мають у голові клепку. Я виховувався у 90-ті, де найпопулярніше – це дискотека із касетним магнітофоном і дим-машина, а ще пісні під гітару на лавочці. У нас не було доступу до інформації, не було інтернету. А зараз молодь ковтає корисні знання, ми повинні дати їм можливість розвиватися, і для цього треба бути собою, а не як Європа.
– А звідкіля Ви родом?
– До 7 років я ріс на Камчатці. Мій батько був військовим, служив на підводному човні. Але мені геть не підходив тамтешній клімат, я постійно хворів. Батьки відправили мене до бабусі в село. О, там був рай. Що може бути краще за дитинство у Дністровському каньйоні! Неймовірна краса навколо, я в день міг прогулянки влаштовувати по 30 кілометрів, ганяв на велосипеді, плавав. Такі приємні спогади! І знаєте, вже тут я зовсім не хворів.
– А як щодо особистого життя?
– Я не маю чим похвалитися, одружився втретє, але усім своїм друзям кажу, що краще прожити з однією жінкою все життя. Вперше одружився у 18 років, був молодим, можливо, до кінця не розумів, що це таке. Другий мій шлюб фактично зламала війна. Зараз я ні про що вже не шкодую. У мене чудова дружина, яка подарувала мені донечку. Поява доньки ніби вдихнула у мене життя. Вона мій стимул. Щоранку, коли дивлюся на неї, розумію, який я щасливий, а вона щось белькоче по-своєму, намагається мене за бороду зловити (посміхається, – прим.авт.).
«Мої діти – це поштовх жити далі»
– Ви сказали, що не маєте чим похвалитися, але ж я побачила, як засвітилися ваші очі, коли ви згадали про доньку…
– Діти – це моє все. У мене троє дітей від різних шлюбів. Старший – Дмитро Дмитрович, йому 21 рік і він нещодавно закінчив академію сухопутних військ у Львові. Скажу чесно, я не займався його вихованням, це заслуга його матері, але допомагав фінансово. Спочатку син вступив у Коропецький ліцей, потім – в академію. Це був його особистий вибір. Зараз він перевівся у нашу 44 бригаду. Якщо він захоче піти воювати, не буду його відмовляти, навпаки, чим зможу – допоможу. Дуже поважаю його за такий вибір, він – офіцер, досягнув того, чого не добився я. Для мене це почесно, адже і мій батько був офіцером. Тато – це особлива для мене людина, він не збрехав ні разу в житті. Середній син – Костянтин Дмитрович, зараз йому 11 років. З ним бачимося часто. Він прожив зі мною весь Майдан, малював малюнки на війну. Це маленький патріот і націоналіст. Пам’ятаю, коли святкували його п’ятиріччя в ресторані, так він усіх гостей вишикував і ми співали гімн України. Він росте тією людиною, яка буде розбудовувати Україну. Саме тому ми повинні зробити все, аби війна не дійшла до наших дітей. А наймолодша – Марта, їй 2 місяці. Коли я взяв її на руки, то ожив, у свої 40 років почувався на 20 (посміхається, – примітка). Мабуть, мій промах у тому, що хотілося, аби все це об’єдналося в одній великій сім’ї. Мої діти – це поштовх жити далі. Коли я воював, на той момент Марти ще не було, то думки про те, що у мене є два сини, зберегли мені життя, я не ліз по-дурному під кулі.
– Доньці будете розповідати про війну?
– Думаю, вона знатиме про це сама. У мене в шафі висить кітель. Дружина взяла із виставки моє фото і повісила на стіні над дитячим ліжком, донька дивиться на нього. Розмов про війну не уникнути. Велика дяка моїй дружині, їй було важко пережити це і перетерпіти. Взагалі вважаю, що на війні важче матерям і дружинам. Вони вимушені терпіти, чекати, часто не знають, що коїться. Вдома це пережити важче, бо на війні у мене є бронежилет і автомат, а близькі вдома сивіють від дезінформації.
– Найщасливіший момент у Вашому житті?
– Їх було три, це народження моїх дітей.
– А як волієте відпочивати?
– Лежати і нічого не робити я не можу. У мене настільки заведений організм, що зразу всякі дурниці в голову лізуть. Якщо відпочивати, то активно, у крайньому випадку послухати годину українську музику. Люблю класні, потужні машини і швидкість, звук гучного мотора. Інколи порушую правила, адреналін мене підбадьорює, можу їхати швидко, але тільки не в місті. Люблю гори, у мене мрія – підкорити якомога більше вершин, можливо, втілю її в життя. Море люблю, адже я виріс між океаном та морем, люблю шум хвиль, але кохаюся в наших Карпатах. Зараз часу для відпочинку бракує, навіть із донькою не маю можливості погуляти, дружина ображається, але я обов’язково виправлюсь.
– Чого хотілося б досягти?
– Аби мої діти були успішними і мрію про приватний дерев’яний будиночок із каміном. А якщо говорити про державу, то хотілось, аби молодь мала можливість втілити задуми на території України і не шукала кращої долі за кордоном.
– Є цитата або афоризм, який слугує Вам орієнтиром у житті?
– Це слова Степана Бандери: «Лиш тим історія належить, хто нині бореться й живе». Для мене ця фраза дуже важлива. Ми зараз переживаємо важкі часи, головне – не зламатися.
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812