Мар’яна Головко – дружина голови обласної ради Михайла Головка, котра, незважаючи на те, що є мамою чотирьох синочків, активно займається громадсько-політичною діяльністю. У 2020 році вона стала депутаткою Тернопільської міської ради, але цей статус її зовсім не змінив. Пані Мар’яна з великим бажанням допомагає людям, вислуховує їхні проблеми і дає поради. Про робочі будні, багатодітну маму й відомого чоловіка наші журналісти відверто поговорили з цією молодою жінкою.
«На першому прийомі після Нового року черга до приймальні складалася із 40-ка чоловік»
– Пані Мар’яно, Ви коли-небудь уявляли, що станете дружиною голови обласної ради, а ще раніше – двічі народного депутата України?
– Перше і дуже цікаве запитання. Насправді не уявляла, але з початку нашого знайомства з Михайлом, це було ще у 2004 році, він уже пробував займатися громадською діяльністю. Так вийшло, що і я підключилася до цього. Почала ходити на різні заходи, брала активну участь у виборах, агітаціях. У Тернополі поза виборами ми теж займалися агітацією. Пригадую момент, коли був дуже холодний вечір, мене Михайло з собою не взяв на агітацію, я була дуже розчарована. Просила його, аби теж не йшов, бо морозу – -20 градусів, клей замерзав моментально. Були різні ситуації, проте, незважаючи на них, все одно йшли. У дитинстві дівчатка мріяли про те, що хочуть вийти заміж за принца, а в мене такого не було. Бог нас звів практично з однаковими поглядами, які в процесі спільного життя (18 років разом, – авт.) зійшлися остаточно.
– Чоловік – політик. Дружина – політик. Чи легко Вам жити?
– Легко, коли є спільні погляди та інтереси. У нас їх дуже багато, тому проблем немає. Більше того, ми завжди одне одного підтримуємо. До того, як стати депутатом, я була дуже довго у декретній відпустці, близько 10 років. Коли спілкуюся з журналістами, то завжди їм говорю, що основна місія жінки – народження дітей, продовження роду. Але коли я виконала свою місію, то потрібно себе десь реалізовувати. Період декрету для мене не був мукою, тому що у вихованні дітей нам завжди допомагає моя мама. У мене був час між народженням дітей приділяти увагу громадській діяльності. Вона була менш помітною, тому що я не була представлена в якомусь органі. Чесно сказати, на початку я себе не уявляла депутатом, проте мені дуже подобалась громадська діяльність. Коли народився третій син Богданчик, то почала думати, чим би займалася. Але любов до спілкування й допомоги людям вирішила за мене.
– З якими питаннями до Вас найчастіше звертаються тернополяни?
– Нещодавно була ситуація з тарифами. Я вам скажу так: у людей би не виникало питань щодо цього, якби вони були фінансово забезпечені. У зв’язку з тим, що зарплат і пенсій не піднімають, а ціни в магазинах із кожним днем зростають, то ці бідні пенсіонери не мають грошей оплатити за комунальні послуги. Як показує практика, люди похилого віку йдуть першими оплачувати «комуналку». Тому в цей період, коли зросли ціни на опалення, до мене було багато звернень. Також звертаються за матеріальною допомогою, тому що в кожного депутата є свій фонд. Чесно кажучи, на першому прийомі після Нового року черга до приймальні складалася із 40-ка чоловік. Ми розуміємо, що зараз нелегкий час, тому хоча б маленькою сумою, але намагаюся допомогти кожному.
– Стати депутаткою було свідомим рішенням чи на цьому наполягав чоловік?
– Це був нелегкий, але обдуманий крок. Я дуже довго вагалася, приймати пропозицію стати депутатом чи ні, але вирішила все-таки спробувати. Як ви знаєте, відбулися зміни у виборчому законодавстві й потрібні були жіночі квоти. Мусили бути у списку жінки. Гендерна рівність (сміється, – авт.). До речі, я не шкодую про те, що стала депутатом. Це було зроблено не через статус. Де би я не була, спочатку ніколи не розповідаю про те, хто ж така. Статус людини – на все життя, а ці посади тимчасово.
– На Вашу думку, жінки в політиці повинні бути?
– На мою думку, жінки повинні бути всюди. Я не за матріархат, але за те, що головою сім’ї, держави повинен бути чоловік. Зараз такий світ, який дає можливість реалізувати себе кожному. Інколи бачу, що певна категорія жінок на рівні Верховної Ради говорить, що їх ущемляють, не дають щось зробити. Де це таке є? Я не чула, щоби українську жінку в чомусь ущемляли. Практично всі жінки є вчителями-педагогами. Вони ж поганого не навчать.
«Починають грати музиканти, Михайло виходить з величезним букетом білих ромашок»
– Багатьох цікавить, як Ви познайомилися з паном Михайлом?
– Ми з Михайлом насправді з одного села. Сталося так, що чоловік проживав у Тернополі, але приїжджав до своєї бабусі в село Токи, де я народилася і мешкала до завершення школи. Ми візуально зналися, але пройшов певний період часу і почали ближче спілкуватися. Наші побачення довго не затягувались, тому що в 2004 році ми познайомилися, він почав часто приїжджати, а в 2005 році я вступила до ТНЕУ. З того ж року ми почали жити разом, а у 2007-му одружилися.
– Де справили весілля?
– Весілля було в ресторані «Зимовий сад», що у Збаражі. На той час він був дуже гарний. Чим той ресторан мене вразив? Та тим, що Михайло мені там освідчувався. Це була дуже цікава ситуація. Ми мали їхати в село, але виникло з Михайлом непорозуміння, я поїхала сама. Образилась на нього, не відповідала на дзвінки. Наступного дня приїжджає Михайло, а я заклопотана. Домовилась із колежанкою йти до клубу, бо це була субота. Михайло вибачився і каже: «Нам потрібно їхати, бо у жінки Анатолія день народження. У неї ювілей, ресторан замовлений». Треба – значить треба. Я швиденько зібралася і ми поїхали. Заїжджаємо у Збараж, і тут я кажу: «А чому ми сюди приїхали? День народження в Тернополі». А Михайло відповів, що йому сюди потрібно у справах. На той час він дійсно займався громадською діяльністю. Приїжджаємо у величезний заклад. Зайшли до ресторану. Михайло сказав, щоби я далі проходила, оскільки він має з кимось тут переговорити. Підходить офіціант, проводить мене до столу, я чекаю, не розуміючи, що відбувається. Раптом починають грати музиканти. Виходить Михайло з величезним букетом білих ромашок. Я не могла зрозуміти, що відбувається. Тут він витягує обручку, починає говорити про кохання, стосунки. Я була шокована, розплакалась, весь ресторан також плакав. Але жарт в іншому. Ми сіли, повечеряли, і я кажу: «Михайле, тож їдьмо на день народження». А він відповідає: «Та ми вже приїхали». Ось така класна ситуація була. Через це мені цей заклад дуже сподобався. На весіллі було більше, ніж 200 осіб. Вінчання відбулося в Токах, а потім поїхали у Збараж.
«Бувало таке, що діти, з якими ми жили в будинку, набирали повні жмені піску і з ненавистю кидали в обличчя»
– Як жилося, коли Михайло як нардеп був у Києві, а Ви з дітьми на руках – у Тернополі? Так тривало 7 років…
– Було важко не так мені, як дітям. Вони хочуть батьківської уваги. Були такі періоди, що пленарні засідання тривали два тижні підряд. Михайло міг приїхати в суботу вранці, побавитися з дітьми, у неділю – на округ, після обіду сім’я, у понеділок знову справи, а у вівторок удосвіта їхав на Київ. Зі мною завжди була мама, яка допомагала. З часом ми звикли до цього режиму: є, нема, є, нема. Була така ситуація, що Верховна Рада ухвалила рішення про те, що народні депутати можуть винаймати житло, яке їм оплачуватимуть. Для Михайла розриви з сім’єю були некомфортні теж. Коли сини були маленькими, то він говорив: «Мені би його тільки понюхати декілька хвилин». Довелося мені пережити ще й таке. Можливо, якби зараз були схожі умови, то я би по-іншому все сприймала.
– Ви таки вирішили переїхати до Києва?
– Коли дозволили винаймати житло, недалеко від Михайлової роботи ми знайшли квартиру. Купили ліжечко меншому синові. Приїхали в Київ, думали, що будемо жити там, старший син звикне, згодом піде до школи. Але не тут то було. Тоді середовище було дуже жорстоке. Досі пам’ятаю момент, як ми пішли в магазин «Чумацький шлях», який знаходився поруч з Верховною Радою. Наші дітки розмовляли справжніми українськими словами, саме західними. На нас незрозуміло дивилися. Була одна продавчиня, яка казала: «О, пришли западенцы». Вона підходила і пильно прислухалася до нашої вимови. Ну і бувало таке, що діти, з якими ми жили в будинку, набирали повні жмені піску і з ненавистю кидали в обличчя чи іншу частину тіла. Зараз зовсім усе по-іншому. Коли ми приходимо в державні установи, всюди спілкуємось українською. Цей пресинг ми не витримали і повернулися до Тернополя. У мене тут друзі, батьки, родина, яка завжди може прийти на допомогу. До речі, у Києві заходили до під’їзду, віталися з сусідами, а вони так дивилися, ніби ти ворог №1. Я своїх дітей вчу завжди вітатися, незважаючи на те, що вже цього дня вони з тією людиною бачилися.
– Раніше так було заведено, що дружини нардепів стають офіційними помічниками інших депутатів на зарплату в парламенті, тобто свого роду розмінювали дружин…
– Я ніколи не була помічником нардепа. Скажу вам, що колись статус нардепа був дуже поважним. Я ще була зовсім малою, але дуже пам’ятаю вибори депутатів до Верховної Ради. Це було, як свято. Всі гарно одягалися. З роками, так би мовити, пішов збій у системі і статус депутата знівелювали. У цьому винні вони самі. Ти представляєш найвищий орган України й повинен мати відповідний зовнішній вигляд. Коли відомі люди приходять у червоних штанах чи шкарпетках, то цю Верховну Раду показують, як клоунаду. Починають їсти пиріжки, запивати соком. Засідання недовго тривають, є ж перерва, коли можна перекусити. Є багато випадків, про які варто розповісти, але не буду.
– У своїй депутатській діяльності радитесь із чоловіком?
– Кажуть, якщо політична сім’я, то гріхом би було злукавити і сказати, що ні. Як би там не було, ми зустрічаємося вдома, у нас є сімейні справи, але обговорюємо і політичні моменти. Зрозуміло, що під час засідань ми не радимось, але вдома про ці питання говоримо.
«Викладачка з комісії вийшла на коридор і допомагала Михайлові заспокоювати Макара»
– Пані Мар’яно, розкажіть трішки про себе.
– Народилася я 15 вересня 1987 року в селі Токи тодішнього Підволочиського району. Зростала в сім’ї підприємців. Закінчила Токівську школу, згодом вступила до ТНЕУ на факультет «економіка й управління». До речі, немає нічого неможливого, тому що, будучи мамою трьох дітей, я спробувала себе в освіті ще раз. Поїхала у Львівський національний університет ім. І. Франка здавати екзамени. Саме Михайло запропонував мені отримати другу юридичну освіту. Чесно сказати, їхала здавати іспити без віри, тому що в мене тоді не було можливості сидіти й дуже готуватися до них. Але вирішила спробувати. Здала іспити, прийшла відповідь, що я зарахована, навіть бали хороші були. Вступила я до ЛНУ і раптом дізнаюся, що вагітна четвертою дитиною. Байдуже. Їздила на сесії, здавала іспити. І вже потрібно було їхати на головні державні екзамени. За 2-3 тижні до них народився Макар. Ми забрали його та й поїхали до університету, бо я ж студентка (сміється, – авт.). Приїхали, почала писати іспит, а малий на коридорі так плаче, просто розривається, їсти хоче. Викладач каже: «Хто додумався прийти на екзамен з дитиною?» А я сиджу, зітхнула й виголосила: «Я». Він: «А що, немає де залишити дитину?» Як я могла залишити двотижневу дитину, яку годую грудним молоком? Викладач одразу почав нервувати: «А ви звідки, не зі Львова?» Я кажу: «Та ні, я з Тернополя». Пауза… Знову він запитує: «А чому він чи вона плаче?» Відповіла: «Та їсти хоче!» – «Що ви будете робити?» – «Та почекаю, допишу й піду погодую». Він запитує: «А чим будете годувати?» Відповідаю: «Та грудьми». Вже ніхто не пише, вся увага на нас. Він знову каже: «Вам надовго?» Цитую: «А ви мене відпускаєте?» – «Та ідіть вже». Пішла, швиденько малого погодувала, він продовжував плакати. Інша викладачка, яка сиділа в комісії, вийшла на коридор і допомагала Михайлові заспокоювати Макара. Іспит я здала, отримала диплом, отож у мене дві вищі освіти: з ТНЕУ – економічна, з ЛНУ ім. І. Франка – юридична.
«Я не можу сказати, що у нас хтось – голова, а хтось – шия»
– Ким Ви хотіли стати у дитинстві?
– Як батьки, підприємницею. Побутує така думка, що діти наслідують батьків. Але я завжди була в центрі уваги. Всюди виступала, брала активну позицію, зі шкільних років могла вступати у дискусію із вчителями, хоча батькам це не дуже подобалося. Коли познайомилася з Михайлом, то вже ніби знала, куди хочу. До речі, у мене був магазинчик, де я продавала жіночу й чоловічу білизну. Що перша освіта, що друга були порадами Михайла. Я одразу в ньому побачила те, що він може допомогти й направити на правильний шлях. Перша спеціальність «управління персоналом» мені дуже допомагає зараз. Коли ми їдемо на офіційні чи неофіційні зустрічі, я завжди там щось говорю.
– Чоловік є голова, а жінка – шия. У Вашій сім’ї теж так?
– Я не можу сказати, що у нас хтось – голова, а хтось – шия. Зрозуміло, що кожен у сім’ї має якусь роль, обов’язки. Вдома ми одні, а на роботі – інші. Питання, які стосуються домашніх клопотів, дітей, усе ж таки на мені. Чоловік також багато часу приділяє дітям, дає настанови кожному. Соціум кожного індивідуальний. Я займаюся громадсько-політичною діяльністю, тоді відповідальність на мені, у Михайла теж так. Коли є ситуації, де потрібно негайно прийняти рішення, тоді немає такого поняття, як голова чи шия, є ти цілий.
– А сімейний бюджет у Вас спільний чи кожен відповідає сам за себе?
– Я вважаю, що розмежування мій – твій у сім’ї не повинно бути. Є сім’я, є наше спільне!
– У Вас чотири синочки. Мріяли стати багатодітною мамою?
– Ніколи. Я в сім’ї одна. Ви би бачили реакцію моєї мами. Перший синочок, вона до нього: «Ой, Боже, Гордійчик наш». Потім уже: «А Лук’янчик такий гарний хлопчик, копія мами». Третій – Богданчик. Її реакція: «Третій? Третій? Ну Бог дав, Богданчик». Розповім ситуацію про те, як я завагітніла втретє. Ми збиралися їхати на відпочинок. Михайло в Києві, я чекаю, поки він приїде. Раптом випадково дізнаюся, що вагітна знову. Телефоную до нього, не підносить. Потім ще раз і ще раз, розумію, що він на серйозному засіданні, але все одно телефоную. Підносить хтось телефон, а я починаю говорити все, що думаю. Той слухач каже до мене: «Це не Михайло» (сміється, – авт.). Тут мені чоловік пише: «Що сталося?» Відповіла: «Я тобі дам, що сталося». У мене тоді такий був стрес, просто шок. Не хотіла нікуди їхати. Як завагітніла четвертий раз, то навіть не здивувалася. Ми збираємося йти гуляти, а Михайло каже до хлопців, поруч стояла моя мама: «Слухайте, мама каже, що у вас буде знову братик». Моя мама шокована: «В кого? Та ви що, я їду додому. Дайте мені спокій». Найбільше паніки та істерики було в неї. Пройшов час, уже звикли, що буде дитинка, але виникло запитання, як назвати. Гордій, Лук’ян, Богдан – такі гарні імена. Моя мама стоїть і запитує: «Які є пропозиції?» Я сказала, що Мар’ян, Макар і Святослав. На думку мами, останнє було довгим, Мар’ян відповідає Мар’янці, а Макар буде нормально. Одним словом, я пішла у справах і тут телефонує мама: «Я подумала. Має бути Макар. Якщо так не назвете, то бавити не буду». Телефоную до Михайла і кажу: «Нехай дійсно буде Макарчик». А він до мене: «Пізно, я вже записав». Не пам’ятаю, де я була, але максимально швидко приїхала до нього й запитую: «Як назвав?» Михайло відповів, що не скаже. У мене вже почалося хвилювання, розумію, що погано не назве. Тут уже показує свідоцтво, а там пише Макар. Я надсилаю фото свідоцтва мамі, але ім’я замалювала коректором. Вона переглянула і каже: «Як назвали?» Я пишу, що Петрусь. Мама як це почула, голосно відповіла: «Свахо, ти собі уявляєш, Петрусем назвали». А свекор до моєї мами: «Свахо, та це нормально, добре, що не Джорджем». Мама вимкнула телефон, я до неї дзвоню, вона не підносить, набираю до свекрухи й кажу: «Мамо, скажіть, що назвали Макаром». Ось така ситуація була.
– А хто інших синочків назвав так?
– Гордій назвав третього синочка Богданом. Гордія назвала я, оскільки воно мені дуже сподобалося. З Лук’янчиком виникла така ситуація: в останню ніч перед пологами мені наснилося, що я кличу сина Лук’яном. Просинаюся вранці, ми збираємось у пологовий, розповіла цю ситуацію Михайлові, а він каже: «Значить, так має бути». Що цікаво, Михайло не пропустив жодних пологів.
– Коли тато з мамою на роботі, хто за синочками доглядає?
– Моя мама. Ще маємо одну няню. Не буває такого, що нас тижнями немає. Бувають моменти, коли нам треба поїхати на 2 дні, тоді вже мама приїжджає з татом. Та й взагалі, сини вже виросли, ми на це по-іншому дивимося. Макарчик тягнеться до старших братиків, йому є з кого брати приклад. У нашій сім’ї є відповідний графік, синочки знають про свої обов’язки.
– Хлопці не говорять Вам, що хочуть сестричку?
– Колись Богданчик говорив, але Гордій йому сказав: «Богданчику, дивись, як нам добре. Два на два».
– Особисто Ви не хочете донечки?
– Мені подобається бути дівчинкою у чоловічому колективі. Лікар нам говорив: «Фабрика, яка робить болтики, гаєчок не випускає» (сміється, – авт.).
«Був такий період, що Гордій на піджаках носив тризуб, прапорець чи значок нашої партії»
– Чи плануєте синів у майбутньому направити на шлях політики?
– Мені ніхто не нав’язував, і ми не будемо цього робити. Але найстарший Гордій має схильність до політики. Коли ми обговорюємо з Михайлом робочі питання, то син тихенько все слухає й інколи щось своє говорить. На основі почутого чи побаченого він може навіть із чужими поговорити про політику. Він у нас дуже поміркований і користується правильними помислами. Гордій може розказати чимало за багатьох президентів, за «Свободу» захиститися. Був такий період, що він на піджаках носив тризуб, прапорець чи значок нашої партії. Ми прийшли на день народження й одна моя колежанка каже: «Казав мій Саша, що значок «Свободи» нереально отримати, але він так його хоче». Я запитую, чому нереально. А вона відповідає: «Гордій казав, що такі значки роздають тільки заслужено».
– Напевно, своїх дітей виховуєте досить патріотично?
– Ми стараємося так їх виховувати. Бувають такі моменти, що їх заставляємо. Насправді зараз такий час, коли погане зловити дуже легко і просто, а корисне потрібно шукати й самому діставати. Ми часто синів беремо на різні заходи. Два роки тому Гордій читав вірш біля пам’ятника Т. Шевченку. Під час виконання він заплакав, але не через те, що забувся, а через те, що дуже внутрішньо перейнявся. Минулого року біля пам’ятника читав вірш Лук’ян. Він не був включений у сценарій, його Михайло викликав на сцену, коли говорив свою промову. Такими моментами дуже гордимося.
– Чи є у Вашій сім’ї щоденні традиції?
– Ми традиційно разом вечеряємо. Дуже гарно проходять святкування днів народження. Незважаючи на те, що дітки вже підросли, щоразу о 12 ночі їх вітаємо. Зранку святково снідаємо.
«Краса і зовнішній вигляд мають бути в міру»
– Ви дуже красиво виглядаєте. Відвідуєте спортзали, beauty–салони?
– Насправді я не маю часу, щоби завжди сидіти в косметичних салонах. Кожна жінка потребує догляду, тому салон відвідую по потребі. Дехто мені не вірить, думає, що я щодня зачіску в перукарні роблю. Ні, я сама собі даю раду. Не лінуюся, можу зранку встати швидше й зробити beauty-процедури. Мій графік – вільний, тому можу його регулювати. Що стосується спортзалу, то у нас є свій маленький зал, який я час від часу відвідую. Не захоплююсь ним дуже, тому що був такий період, коли я досить регулярно займалася й почала втрачати ще більше вагу. Краса і зовнішній вигляд мають бути в міру. Я регулярно роблю масажі й відвідую аквапарк разом із чоловіком та синами.
– Після 4-х пологів Вам вдалося прекрасно зберегти фігуру. Як? Можливо, маєте особливий раціон харчування?
– У мене немає секрету щодо зовнішнього вигляду, тому що його насправді не існує. Є те, на що ми самі себе налаштовуємо, як запрограмовуємо. Життя – зовсім непроста річ. Щодня ми зустрічаємося з певними труднощами, проблемами, викликами й повинні правильно на них реагувати. Важлива тут ще й підтримка, тому що якби не допомога мами чи няні, то мені би не вдалося все реалізувати.
– Одяг купуєте у брендових магазинах чи маєте власного модельєра?
– Багато хто думає, що до мене щодня приходить група людей, яка мене приводить у порядок. Ні, я сама собі стиліст. Не вважаю, що в мене надзвичайний стиль одягу. Одягаюся так, як мені подобається.
– У Вас із паном Михайлом однакові автомобілі – «Honda Pilot». Це родзинка Вашої сім’ї. Своє авто водите самостійно?
– Так, автомобілем керую сама.
– Попри роботу, які у Вас захоплення?
– Я помітила, що мені в житті дуже допомагають подорожі. Люблю приїжджати в якусь місцевість і перейнятися історією її походження, скуштувати традиційні страви. Наша родина дуже дружня, ми завжди збираємося разом на свята. Я думаю, що той стиль виховання, який ми даємо нашим дітям, вони передадуть своєму поколінню. Куди б ми не їхали, де б не були, маємо знати, хто ми є і звідки наше походження. До речі, ми замовили довідку про родовід. Людина, яка цим займається, шукає по архівах усіх наших родичів, а пізніше видасть нам готовий документ. Це все для того, аби наші дітки не забували своїх близьких і далеких членів родини.
«Попри робочі моменти Михайло завжди знаходить час бути з нами»
– Якими стравами балуєте чоловіка?
– Можу сказати, що ранок кожної неділі розпочинається зі смакування варениками.
– Який останній найцінніший подарунок отримали від пана Михайла?
– Нелегке запитання. Сподіваюся, що коли Ви його ставили, не думали про щось матеріальне. Незважаючи на різні статуси, Михайло завжди залишається люблячим чоловіком, дбайливим татом. Цінним подарунком є те, що попри робочі моменти він завжди знаходить час бути з нами.
– Чи вірить Ваша родина в Бога?
– Так, ми з родини віруючих. Більше того, мого чоловіка рідний дядько – священник. Наші дітки ввечері не лягають спати, поки не помоляться. Ми ходимо в церкву, допомагаємо матеріально.
– На сьогоднішній день для Вас першим пріоритетом є робочі справи чи сім’я?
– Робота, посади, статуси тимчасові. Постійне – це сім’я, де потрібно одне одному допомагати, завжди підтримувати. Налагоджена підтримка, повага, довіра дають можливість реалізуватись у правильному напрямку. Мені ніколи не набридає час, проведений з сім’єю. Я розумію те, що діти завжди маленькими не будуть. Вони виростають і швидко підуть….
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: багатодітна матуся, життя, Мар’яна Головко, Михайло Головко, робота
3811