Життя щоразу дивує нас різними моментами. Якісь – хороші, інші – не дуже. Ми всі повинні пережити будь-які труднощі, цінувати кожен прожитий день, нести людям посмішку, а вони посміхатимуться нам у відповідь. Черговий випуск «Номер один» не перестає дивувати. Цього разу ми вирішили поспілкуватися з головою Більче-Золотецької сільської громади, лауреаткою конкурсу «Людина року-2021» Галиною Огородник. Ця світла жінка несе радість і добрий настрій завжди. Вона – гідний керівник, який не покине роботу ніколи. Про зроблене, плани і життя читайте в ексклюзивному інтерв’ю.
Не вміла співати, але хотіла стати завклубом
– Пані Галино, розкажіть, будь ласка, трішки про себе.
– Народилася я 15 червня 1974 року в мальовничому селі Монастирок колишнього Борщівського району. Закінчила з відзнакою середню школу, вступила в Чернівецький фінансовий технікум на спеціальність «бухгалтер». Але 1990-ті роки були важкими, роботи за фахом не було, однак знайшлося місце землевпорядника у Більче-Золотецькій сільській раді. Я вирішила спробувати себе там. Хоча тоді добре не уявляла, що це і з якими проблемами згодом стикнуся. Пропрацювала земпевпорядником 20 років. Пізніше здобула вищу освіту в ТНЕУ, а нещодавно отримала спеціальність «публічне управління й адміністрування».
– Як пройшло дитинство?
– Виросла я в сім’ї колгоспників. Мої батьки – прості сільські трударі. У мене ще була старша сестра, на жаль, її зараз немає, але ми разом зростали як звичайні сільські діти: гонили на пасовисько корів, бігали, гралися, нічого особливого тоді не було.
– Ким маленька Галинка хотіла стати у дитинстві?
– Коли я була дитиною, дуже хотіла стати завклубом. Чому – не знаю. Я не вмію співати, але мені дуже ця професія подобалась. Ще про бібліотекаря думала. Ці дві професії для мене були такими недосяжними. Коли закінчила школу, то мама сказала: «Ти так гарно вчилася, закінчила з відзнакою школу, а зараз підеш працювати завклубом чи бібліотекарем. Роботи немає, що ж ти будеш із тією спеціальністю робити?» Вона мене переконала, щоби йти по економічній лінії.
– Як пройшли студентські роки? Плідно навчалися чи більше хотіли відчути емоції студентки?
– Я вчилася у 1990-ті роки. Тоді було важко, оскільки місяцями не їздила додому, не було чим. Автобуси не ходили, товарів у магазині не було. Батьки передавали сумки, але попри те студентські роки все одно були веселими. Ми знаходили позитив у будь-чому. Жили в гуртожитку. В той час на економічні проблеми не звертали уваги. Деякі мої однокласники вчилися у Чернівецькому залізнодорожному технікумі. Вони мали доступ у депо, і ми їхали поїздом. Туди вміщувалось стільки людей, що навіть не було стоячих місць. Як приїжджали на зупинку, то ще від поїзда 10 кілометрів ішли пішки. Це було весело. Напевно, молодість своє зіграла.
«Дідусь мене дуже любив і як приходив з весілля, давав 1 карбованець»
– А пам’ятаєте, як заробили свої перші гроші?
– Я закінчила технікум, того ж літа вийшла заміж і пішла працювати в Більче-Золотецьку сільську раду. Там отримала свою першу заробітну плату. До речі, мене взяли туди на місяць згідно з цивільно-правовим договором. Як тільки мені виплатили зарплату, одразу подумала: «Боже, нарешті я маю свої гроші». Крім того, мій дідусь був музикантом. Він грав по весіллях. Дідусь мене дуже любив і як приходив з весілля, давав 1 карбованець. На той час це були досить великі гроші, тиждень часу я могла собі купляти будь-що. Знала, якщо не вистачить, то дідусь все одно дасть.
– Коли Ви зрозуміли, що хочете займатися тим, чим зараз?
– Як я вже говорила, працювала з 1993-го по 2013 роки землевпорядником у сільській раді. На той час там було всього 4 чоловіки, тому потрібно було один одному допомагати. Я знала бухгалтерію, заміняла секретарку, коли вона йшла у відпустку. Одним словом, роботу сільської ради на той час я знала повністю. У 2004 році для нас купили перший комп’ютер. Хто за ним буде працювати? Я була наймолодшою, тому роботу з комп’ютером довірили мені. У 2012 році померла колишня голова сільської ради, організували позачергові вибори. Тоді мої колеги сказали: «Чому б тобі не спробувати себе у ролі голови? Що ти втрачаєш, це ж тільки на 2 роки. Якщо не зможеш, то покинеш. На наступні вибори хтось інший піде». Я послухала їх. Роботу знаю. Пройшла 20-річний важкий етап земпевпорядника.
– Не шкодуєте про те, що стали головою Більче-Золотецької громади?
– Ні. Ніколи над цим не задумувалась. Я вважаю, що роботі себе потрібно віддавати. Не звикла ходити на роботу заради того, аби отримати зарплату. Я знаю, що маю працювати. У мене немає вихідних, вечора чи ночі. Люди мені можуть телефонувати в будь-який час, я відповідатиму. Коли не почую, то намагаюся передзвонити. Я з людьми спілкуюся і завжди для них досяжна. Люблю свою роботу і дуже радію, коли вдається щось зробити. У мене є мета: будь-яким способом мушу цього досягнути.
«Одне – говорити, дивитися збоку, а зовсім інше, коли стаєш на пост і розумієш, що ти відповідальна за всіх»
– Охарактеризуйте перші дні роботи як голови.
– Перші дні як голови сільської ради… Одне – говорити, дивитися збоку, а зовсім інше, коли стаєш на пост і розумієш, що ти відповідальна за всіх, за тобою стоять люди, які надіються на тебе, тому що тебе вибрали не просто. У 2013 році, коли мене обрали головою, я мала велику підтримку від тодішнього голови райдержадміністрації. Він допомагав, розповідав усе. Не у фінансовому плані, а саме в теоретичному він мені багато підказував. Крім того, маю добрих друзів, людей, які готові ділитися зі мною своїм досвідом. Не може ж людина знати все.
– Що вдалося зробити в громаді за період Вашого очільництва?
– 18 грудня 2016 року в нас відбулися перші вибори до Більче-Золотецької громади. Фактично з 1 січня 2017 року ми почали працювати. Важко було перші дні, бо сільська рада не мала багато повноважень. Заклади освіти, дитячі садочки, школи, музичну школу, культуру – все скинули на неї. Ми почали набирати людей у штат, формувати відділи апарату, тому що працювати потрібно. Тим більше не було часу, люди чекали зарплати, місяць не могли її виплатити. На той час мало було кадрів, днями й ночами сиділи на роботі, але з того вийшли. Люди вчасно отримали зарплату. Пізніше вже сформували всі відділи, структури, які треба було, перебрали всі повноваження з тодішнього Борщівського району. На сьогодні створили свою місцеву пожежну команду, готуємо приміщення для відкриття поліцейської станції. Ми відкрили ЦНАП, там працює один державний реєстратор на весь колишній Борщівський район. Перебрали функції управління соціального захисту. Людям не потрібно нікуди їхати, вони прийшли в ЦНАП, здали всі документи і їх повністю обслужили.
– До речі, як у Вашій громаді з фінансуванням?
– Є проблеми. Повертаючись до ЦНАПу, потрібно виплатити заробітну плату працівникам, але наш державний реєстратор – його начальник. Вона заробляє на зарплату не лише собі, а ще й тим працівникам, які там є. Вони їй допомагають. Зареєструвати ділянку – це кошти. Здається, що мало 200 гривень, але помаленьку за рік ми збираємо непогану суму.
– Які основні проблеми громади сьогодні?
– За існування громади ми зробили капітальні ремонти майже в кожній установі. У нас гарно виглядають загальноосвітні школи, дитячі садочки, клуби, бібліотеки, ФАПи. Ми можемо будь-яку делегацію туди привести, оскільки є чим похвалитися. З іншої сторони, у нас є питання щодо ремонту доріг. Інші проблеми можемо за свої кошти вирішити, але з дорогами важко. 5 років минуло з часу створення громади, проте за цей час ми щось робили. Я розумію, що держава ремонтує міжнародні, міжобласні, міжрайонні дороги, а сільські десь трішки у стороні. Звичайно, ми своїми силами стараємося щось зробити, але питання доріг – найголовніше.
– Чи відчуваєте підтримку і розуміння жителів сільської громади, депутатського корпусу?
– У нас дуже дружній депутатський склад. Ми розуміємо один одного, плідно працюємо. На першій сесії я депутатам сказала: «Мені все одно, від якої ви політичної сили, у нас сьогодні одна політична партія – це наша громада. Запам’ятайте, що за нами стоять люди, яким все одно, від кого ви і за кого. Вони хочуть бачити гарне село, громаду, щось добре зроблене для наших населених пунктів». Із депутатами, членами виконавчого комітету є взаєморозуміння. Також стараємося до кожного з людей знайти підхід. Звичайно, що є незадоволені, але помаленьку доносимо до людей будь-яку інформацію, пояснюємо. Маємо свою сторінку у Facebook, надходить багато повідомлень, відповідаємо і так розуміємось.
– Як у громаді розвивається демографічна ситуація?
– Не дуже добре. Минулого року народилося 20 дітей, а 83 чи 87 померло. Така проблема не лише у нас. Молодь виїжджає із сіл, переважно там залишаються старі, з часом вони вимирають.
«Якщо працюватимемо тільки так, аби виплатити заробітну плату, то в селі нічого не зробимо»
– Як ставитеся до процесу децентралізації?
– Позитивно. Так як я говорила, за цих 5 років, відколи ми працюємо в громаді, нам вдалося багато зробити. Працюю за таким методом: не проводжу щодня наради, я не є кабінетна людина, в будь-якій ситуації виїжджаю на місце, мушу сама побачити, що робиться, і тоді вже планую щось робити. У мене немає жодного заступника, працюю сама. Розумію, що громада не є велика і «роздувати» штати невигідно. Якщо ми працюватимемо тільки так, аби виплатити заробітну плату працівникам, то в селі нічого не зробимо. Візьмемо, наприклад, школу. Я приїхала туди й побачила гнилі вікна. Газ дорожчає і через них ми палимо даремно. Не можуть діти вчитися у таких приміщеннях, де є грибок. Ми це все покращували. Звичайно, що є ще нюанси, багато різної роботи, але ми справимося. Неможливо все відразу зробити. Порівняно з тими роками, коли я працювала ще в 1993-му, різниця колосальна.
– Що плануєте зробити в Більче-Золотецькій громаді в майбутньому?
– Ми збудували нову амбулаторію. Повністю по всіх селах зробили ФАПи. Закупили медичне обладнання, щоби людина прийшла здавати аналізи і згодом побачила свої результати. Наші сімейні лікарі мають автомобілі. Крім того, в нову амбулаторію ми перевели пункт швидкої допомоги, яка також має новий автомобіль. Це у нас вийшов як пункт охорони здоров’я. Є частково першочергові питання по установах, які потрібно завершити. У школі села Олексинці чекає свого ремонту спортзал. Також там потрібно добудувати клуб, який серед села стояв без вікон і дверей, але ми взялися за нього. Найбільше питання, над яким будемо працювати, – це благоустрій населених пунктів. У Більче-Золотому в нас є старовинний парк – пам’ятка паркового мистецтва загальнодержавного значення. Його площа – 11 гектарів. Коли я стала головою, туди було страшно зайти. Все заросло, там, напевно, проживали дикі звірі. Ми зробили проєкт-реконструцію цього парку, трішки розчистили й довели до більш-менш нормального вигляду. Проте колись посередині цієї площі був ставок, який залишився від засновника Більче-Золотого, князя Сапеги. Я дуже хочу відновити його. Цього року плануємо поставити тут фонтан і запустити ставок. Хочемо зробити відпочинкові зони в цьому ж парку. Минулого року розпочали будівництво стадіону. На тій ділянці є тренажери, але потрібно все завершити. В загальному, повторюся, наша проблема – це дороги. Більшість коштів, які матиме громада, будемо спрямовувати на їхній ремонт.
– Будучи головою громади, хоч раз шкодували про щось неправильно зроблене?
– Немає людини, яка би не робила помилок. Ми вчимося на них, але, дякувати Богу, що в мене вони не були дуже катастрофічними і страшними. Так, я не ідеальна, можу помилитися, щось неправильно зробити, проте щось такого великого, про що зараз шкодую, не було.
– Як голова громади ким себе позиціонуєте – політиком чи господарником?
– Господарником. Я позапартійна людина. Дякую Богові, що ще закон не змінили, бо якщо громада налічує 10 тис. чоловік, то там позапартійна система. Мене обирали як людину, а не як члена політичної партії. Якщо зараз дивитися, то, на мою думку, на рівні сіл політичних партій не потрібно. Знаємо добре, що у минулі роки там фактично нічого не робили. Як тільки я стала головою сільської ради, у Більче-Золотецькому шкільному спортзалі протікав дах. Ми з директоркою обійшли всіх, але нам не могли виділити коштів, щоби його відремонтувати. Така була проблема. Зараз ми працюємо, цю ситуацію виправили. Я завжди думаю: «На роботі працюю так, як вдома». Потрібно економно використовувати кошти, розподіляти свою роботу і тоді не думати, чи вистачить мені грошей. Взяти кредити – найлегше, але потім потрібно мати за що їх віддавати.
«Я їжджу своїм автомобілем, сама його ремонтую, заправляю»
– Голова громади – це не лише керівник, який вічно хоче порядку. Це і мама, порадниця, психологиня, так ще можна продовжувати і продовжувати. Ви себе ними вважаєте?
– Вважаю. Колись жартома говорила, що мені можна просто так подарувати диплом психолога. Я бачу різні ситуації, спілкуюся з людьми, їжджу по хатах, спостерігаю за сім’ями, які знаходяться в складному матеріальному становищі. Не в кожного все гарно. Коли приходиш до такої людини, то розумієш, що їй потрібно сказати щось таке, на що вона чекає. Тому на цій посаді дійсно треба бути усім. Я не говорю, що забуваю про власні інтереси. Голова громади має працювати для людей. Я прийшла на цю посаду не для того, щоби заробити. Так, я отримую заробітну плату. У мене дорослі діти, працюють самі на себе, чим можу, тим їм допомагаю. Проте до наших людей потрібно знайти підхід, побільше спілкуватися. Колись мені мудра людина сказала: «Тобі спершу потрібно працювати на авторитет, тоді він уже працюватиме на тебе». До сьогодні я їжджу своїм автомобілем, сама його ремонтую, заправляю. У мене шофера немає, є лише хлопці-пожежники, які мені з машиною допомагають.
– До речі, яким автомобілем користуєтесь?
– ВАЗ-2107. А взагалі їжджу «Нивою». Мені подобаються жорсткі машини, якими можна долати все. Іномарки – це не моє. Я можу навіть на тракторі їхати, головне – проїхати і доїхати туди, куди потрібно.
– На сьогоднішній день Ви досягнули того, чого хотіли?
– Не повністю. Коли я йшла на голову громади, дуже хотіла в кожному селі щось зробити. Звичайно, ще мені не все вдалося, оскільки не так легко і просто. У нас ще бюрократична система. Навіть закупівлі через Prozzoro, де 50 тис. гривень і тендер. А це все час тягне. Нині 50 тис. для громади – це невеликі кошти. Проте я маю мету і своє бачення. Допоки з цієї посади піду, то зроблю те, що хочу!
– Чи є така громада, яка Вас надихає робити щось корисне?
– Я багато спілкуюся з головами громад не тільки Тернопільщини. Слідкую за сторінками громад і постійно намагаюся щось звідти запозичити. Кожна громада має свою специфіку, але щось краще можна в когось позичити. Ще до карантину ми їздили у співпраці до різних країн. Я була у Польщі, побачила, як там працюють.
– Як працюється з інвесторами? Вони у Вашій громаді є?
– Ми намагаємось брати участь у невеликих грантах чи конкурсах. Хай воно буде не часто, але ми тішимось тим, що десь проходимо. Майже кожного року щось виграємо. Буквально нещодавно, у кінці 2021 року, наша публічна бібліотека від Інституту книги отримала майже 700 книг. Кажуть сьогодні: «А що таке бібліотеки? Кому вони потрібні?» Я не згідна з цим, тому що дитина, яка хоче вчитися, чи людина, яка хоче читати, все одно піде туди. Ми поставили у бібліотеці декілька комп’ютерів, діти йдуть туди і читають. Минулого року отримали велосипеди для своїх соцпрацівників, оскільки теж виграли грант. Ці велосипеди полегшують їхню роботу. Так вони швидше заїдуть до бабці, аби їй щось допомогти. У рамках цього проєкту ми отримали меблі для укомплектування робочого кабінету. Невеличкими кроками, але інвестори знаходяться.
– Що є Вашою найбільшою заслугою під час керівництва громадою?
– Я тішуся кожному реалізованому проєкту. Чи навіть тією лікарською амбулаторією. Коли будували 18 амбулаторій в області, всі мали погоджену документацію, а мої депутати щось будівництва не погоджували. Я скочила в останній вагон по документації, але ми її перші завершили. Розуміла, що це державні кошти, співфінансування сільської ради, ніхто з Тернополя не контролюватиме цієї роботи. Я дуже переживала за те, щоби ми збудували амбулаторію, а не залишили незавершене будівництво. На тій будові я днювала й ночувала. Дуже з цим спішила. І це було недарма. У нас гарна амбулаторія, якою ми пишаємося. Крім того, у 2020 році ми відкрили музей Більче-Золотого. Пустувало шкільне приміщення. Завідуюча бібліотекою запропонувала ідею, щоби там зробити музей, оскільки в неї було багато експонатів. У нашому селі є лікарня-санаторій, куди приїжджають люди з різних куточків України. Там процедури до обіду, але ж потім потрібно кудись вийти. Вони йдуть у село і хочуть там щось побачити. Я загорілася ідеєю створення музею, зробили маленький ремонт і подумали, як можемо наповнити кімнати. Я пішла під церкву до людей, розказала їм про ідею, вони й почали приносити різні речі. В музеї є багато речей, якими навіть не розумію, що робили. Більше ніж упевнена, що мої внуки взагалі не знатимуть, що це. Сьогодні в нашому музеї 4 кімнати і вони повністю заповнені. Сюди їдуть туристи, які до печери Вертеби прямують. Для них ми відкрили ще й кафе, де можна смачно перекусити. Крім того, у нас є майстриня ляльок-мотанок Катерина Бутовська, яка дала в музей близько 400 своїх виробів. У кожному селі такого немає, і людям це все цікаво. Цього року запланували зробити музей під відкритим небом. Нам подарували плуг, дають віз, різні знаряддя праці, яким місце надворі.
– Який експонат Ви вважаєте родзинкою музею?
– Це пеньок дерева граба. Чому він такий цінний? Чоловік з лісу привіз дрова, попиляв їх і почав колоти. І тут побачив тризуб із надписом «Слава Україні». Цей пеньок ми забрали собі, зараз він знаходиться в музеї.
«Якби чоловік був трішки іншим, то я би, можливо, на цій посаді не працювала»
– Пані Галино, розкажіть трішки про свою сім’ю. Як познайомилися з чоловіком?
– Мій чоловік із Більче-Золотого. Як познайомились, то не дуже пам’ятаю. Але він тоді приїжджав у Монастирок на танці. Там ми і познайомились. Маємо двох доньок – Наталю і Лесю. Вони вийшли заміж, народили нам 4 онучок, якими дуже тішимось, яких любимо понад усе. Старша донька живе в Чернівецькій області, молодша – в Більче-Золотому, але окремо від нас.
– Ваш чоловік – це той ідеальний мужчина, якого Ви шукали протягом свого життя?
– З упевненістю скажу, що так. Якби він був трішки іншим, то я би, можливо, на цій посаді не працювала. Вона вимагає цілодобового зв’язку. Інколи посеред ночі встаю і їду, куди потрібно. Бувають випадки, коли мене вночі взагалі немає. Задзвонили – я поїхала і не думаю, що коли повернуся додому, мене там чекатимуть якісь проблеми.
– Чи є у Вашій сім’ї традиції, яких завжди дотримуєтесь?
– Моя мама проживає в Монастирку. Останнім часом ми великою, дружньою родиною їздимо її провідувати. Другий день різдвяних свят завжди святкуємо там. Де би хто не був, усі залишають свої справи і їдуть у Монастирок. 28 вересня також проводимо там, бо в селі празник. Монастирок нас об’єднує.
– Чи часто Ваш коханий чоловік Вам робить подарунки?
– Ой ні, ми вже не в тому віці (сміється, – авт.). Кожного дня не дарує, але дарує.
– Головне, щоби було взаєморозуміння. Не в подарунках щастя.
– Так. Взаєморозуміння потрібне. Найбільшим подарунком є невидима любов. Це не означає, що коли ти людину любиш, то маєш кожного дня їй повторювати ці слова. Любов проявляється у вчинках, справах, відношенні.
– Ви говорили, що рідко буваєте вдома. Хто ж готує смачні сніданки, обіди, вечерю?
– Однозначно я. Якщо мене немає, то він може розігріти готову їжу.
– Чи є у Вас улюблена страва?
– Так. Вареники з капустою. Від чоловіка цьому навчилася. Він би смакував вареники у будь-якому вигляді. Холодні підігріває, підсмажує, дуже любить. Але йому до вподоби вареники з картоплею, а мені – з капустою.
– Які у Вас захоплення попри роботу?
– Я дуже люблю вишивати. Колись мала більше вільного часу, тому займалася цим частіше. Моя мама також вишивала, і напевно, від неї мені передалася любов до вишивки. Я люблю вишиті сорочки, у мене їх дуже багато.
– Якому стилю одягу надаєте перевагу?
– Подобається мені зручний одяг. Я наближаюся до такого віку і хочу, щоби мені було комфортно.
– Любите читати? Яку останню книгу прочитали?
– Люблю. Попри інтернет у мене є вдома велика бібліотека. Дуже цікавлюся книжками. Зараз дочитую Василя Стуса.
– Де любите відпочивати?
– Подобається гірський відпочинок, а також море. На море не завжди виходить їздити. Тому ми часто релаксуємо на свіжому повітрі. Ходимо до лісу, на Серет. Минулого року були в Карпатах, влітку – на морі.
«Якщо мені в суботу чи неділю хтось не телефонує, то вже нервую»
– Робота для Вас приносить задоволення?
– Так. Я люблю свою роботу, днюю і ночую там. Взагалі я така людина, що не можу сидіти сама. Якщо мені в суботу чи неділю хтось не телефонує, то вже нервую. Знаю, що маю бути активною, але тут раз – і мене вже нікому не треба.
– Яка Ваша найбільша мрія на сьогодні?
– Хочу, щоби закінчився карантин і війна. Ми робимо, стараємось, працюємо, але якщо почуємо, що десь хтось хворий, а не дай Боже, помер, то дуже важко. Під час епідемії коронавірусу я втратила багато хороших друзів і людей, які ще могли би жити й жити. Так само війна… Ми веселимось, радіємо, а там хлопці постійно в тривозі й напрузі. Підтримуємо їх, як можемо. Останнім часом наліпили військовим 85 літрів вареників і відправили на схід.
– Чи є у Вас девіз, яким послуговуєтесь усе своє життя?
– Хто безкрилий, той безсилий, тому не літати. Я згадую ці слова постійно. А крила, які дають нам бажання і можливість літати, кожна людина має розуміти по-своєму.
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: більче-золоте, Галина Огородник, голова громади, життя, любов, робота
3811