Про Героя України та керівника ТОВ «Україна» зі Скориків Підволочиського району Олега Петровича Крижовачука написано, сказано і показано у ЗМІ вже стільки, що, здавалось би, нема вже про що більше говорити. І зроблено це щодо гідної людини цілком заслужено. Однак мало кому відомо, як Крижовачук усього в житті добивався винятково своєю копіткою працею. Бо виростав маленький Олег у звичайній селянській родині та ще й без батька. Ще змалку він полюбив землю і навчився цінувати працю на ній. Тому й нині належно оплачує роботу своїх підлеглих. Але аграрієм став не одразу. Цьому сприяв непередбачуваний виклик долі, з яким, як і всіма попередніми та наступними випробуваннями, Олег Петрович успішно впорався. А несподіванки і навіть курйози виявилися сприятливими у житті Крижовачука. Бо ця людина є справжнім господарем своєї землі й володарем власної долі.
«Мене виховувала одна ненька»
– Олеже Петровичу, як відбувалося формування Вашої особистості?
-Народився я і зростав у селі Карначівка Лановецького району в звичайній селянській родині. Мама 37 років трудилася у ланці. Мене виховувала одна ненька – батько нас залишив, коли мені було лише два роки.Однак мати належно дбала про мене. А я так само старався її не засмучувати. Хоча в дитячі і юнацькі роки, як і у всіх моїх ровесників, різне бувало.
– Як і кожну селянську дитину, Вас, певно, виховували працею на землі. Мабуть, цим і прищепили любов до неї?
-Безперечно, що це певною мірою стало визначальним у моєму житті. Також мати прагнула, щоб я здобув освіту. Тому намагався добре вчитися у школі та допомагати мамі й родичам по господарці.
«Навчання на фізматі виявилося доленосним у моєму житті»
-Чому Ви обрали фізико-математичний профіль, коли поступали до педінституту?
– Коли поступав у Тернопільський педагогічний інститут, то на фізико-математичному факультеті був найменший конкурс. Учитися за цим фахом серед усіх педагогічних спеціальностей було найважче, тож стати студентом фізмату було найлегше. Моя мама тоді лежала в лікарні, дала мені 10 карбованців на поїздку до Тернополя. Розуміючи, якою важкою працею їй давалися гроші, з них я витратив лише незначну частину на дорогу.
-Ви хоч розпочали працювати на педагогічній ниві, проте з нею не пов’язали долі. Що Вам дав фізмат?
-На мою думку, здобуття вищого рівня освіти завжди дає людині певний прогрес. До того ж навчатися на цьому факультеті справді було нелегко. І хто успішно пройшов весь процес, той здобув справжню освітянську школу. І це стосується не лише знань, а й життя. До того ж фізмат і справді, як згодом виявилось, не став визначальним у моєму професійному плані. Але навчання на цьому факультеті сталодоленосним у моєму житті. На другому курсі познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Галиною, а на п’ятому ми одружилися. І нас уже разом після закінчення педінституту направили на роботу в Підволочиський район.
-Наскільки мені відомо, Ваша дружина є одним із провідних освітян не лише краю, а й України.
-Саме так. Вона й досі працює за обраним ще на початку 70-х років фахом. Нині є заступником директора школи-інтернату в Новому Селі. Нещодавно її освітянську працю визнали на державному рівні. Наприкінці минулого року Президент Петро Порошенко удостоїв мою дружину почесного звання «Заслужений працівник освіти України». Це була дуже приємна для нашої родини новина.
«Працю у школі вважаю добрим вишколом для моєї господарської діяльності»
– Саме з Нового Села Ваше подружжя розпочало свою трудову діяльність?
– Так. Сюди нас направили після завершення навчання в педінституті. Я – з Лановеччини, а моя Галя – з Бережан, з 1976 року ми навіки пов’язали нашу спільну долю з Підволочиським районом. Хоч за понад сорок років довелося долати різні труднощі, випробування та життєві виклики, жодного разу не шкодували про це.
-На педагогічній ниві Ви пропрацювали лише п’ять років, а безпосередньо за фізико-математичним фахом ще менше. Що Вам дав цей життєвий відрізок?
– Поступаючи до педінституту, я прагнув працювати учителем. А коли здобув диплом, то не уявляв себе кимось іншим, аніж педагогом. Доля розпорядилася по-іншому. Однак працю в школі вважаю добрим вишколом для моєї господарської діяльності, якою й досі займаюся.
Коли я прийшов у місцеву школу викладати фізику і трудове навчання, то в 10-Б класі керівничка пішла в декрет. І Крижовачука поспіхом призначили класним керівником лише на п’ять років молодших школярів. Це було неабияким для мене випробуванням. Але, мабуть, справлявся з роботою, бо згодом став заступником директора школи з позакласної та позашкільної виховної роботи. Всі хлопці зробили такі зачіски, як у Крижовачука, а дівчатка почали носити білі бантики. Спільно зі старшокласниками та молодими вчителями організовували та проводили різні вечори, тематичні заходи. А в 1980 році мені запропонували вже очолити міжшкільну навчально-виробничу майстерню у цьому ж селі.
«Чекав різного, але аж ніяк не колгоспного майбутнього…»
–Окрім педагогічної, у Вашій біографії ще є й громадська діяльність. Вона стала містком між Крижовачуком-педагогом і Крижовачуком-господарником?
– Можна сказати, що так. Тоді була лише одна молодіжна громадська організація – комсомол. Там я опинився, бо помітили мої попередні організаторські здібності та запропонували проявити їх уже на районному рівні. По суті це був вищий щабель виховної роботи і продовження тієї ж педдіяльності. Я переважно займався організацією та вихованням молоді і старався взагалі уникати ідеологічної роботи. І як би нині ми не ставилися до комсомолу, він сприяв розвитку, в тому числі й організаторських здібностей багатьох нині відомих державних і громадських діячів та господарників.
– За цих обставин у Вас потенційно проглядалася майбутня компартійно-радянська кар’єра, але Ви наперекір цьому стали господарником. Два короткі щодо цього запитання – як і чому?
-У 1986 році мені виповнювалося 32 роки. Цей віковий ценз змушував мене залишити молодіжну діяльність. За кілька місяців до завершення роботи в комсомолі тодішній керівник району запропонував мені різні шляхи продовження трудової діяльності: «Можеш іти на навчання у вищу партійну школу (ВПШ), працювати заворгом і навіть, що відповідає твоїй освіті та попередній діяльності, третім секретарем райкому партії. А якщо хочеш перевірити себе в житті на що здатен, іди працювати головою колгоспу». Чекав різного, але аж ніяк не колгоспного майбутнього… Скажу чесно, місяців зо три не спав – обдумував пропозицію очолювати сільгосппідприємство чи ні.
«Разом з людьми на полі виривав цукровий буряк, що ледь не надірвав собі пупа»
– І Ви зробили рішучий крок – очолили господарство у Скориках, з яким досі від 1986 року і надалі пов’язуєте свою долю. Це нині ТОВ «Україна»– одне з провідних агроформувань у державі, а тодішній колгосп мав чимало проблем. Як Олег Крижовачук здолав новий життєвий виклик і впорався на той час абсолютно з новою для себе справою?
– У 1986 році я став головою колгоспу, з 1993-го – був керівником КСП, а з 1998 року і донині є директором ТОВ «Україна». У перші два роки спав по дві-три години. Сам за фахом педагог, хоча мав організаторські здібності на педагогічній та комсомольській роботах, але досвіду господарської роботи за моїми плечима не було. Зарплата у моїх підопічних була мізерною, прибутків господарство не мало. А чому їх не було? Бо, за словами тих же колгоспників, їм погано оплачували роботу. Тому, за їхніми твердженнями, вони й погано працювали. Цю «виробничу схему» як з боку правління, так і самих працівників довелося ламати. Тоді я усвідомив, що позитивні зрушення у справі можна буде зробити лише власним прикладом для підлеглих. Я і сам тоді не надто заробляв, але, незважаючи на це, наполегливо працював. Просив у дружини на цигарки, не вживав і 50 грамів алкоголю навіть на свій день народження. Разом з людьми йшов на поле виривати цукровий буряк, що ледь не надірвав собі пупа. Люди такого «дива» до цього ще не бачили і, мабуть, у тому числі це активізувало їхню роботу в агроформуванні і взагалі ставлення до неї. Вже після двох років це дало позитивні зрушення.
– Кого вважаєте своїм «хресним батьком» в аграрній справі?
– Таких у мене аж три і всі вони, на мою думку, великі постаті в історії Тернопілля. Це чудові керівники і неперевершені господарники – Іван Костянтинович Головатий, Нестор Степанович Миколюк та Іван Іванович Маховський. Не лише моє призначення, а й становлення як керівника агроформування відбувалося за їхніх порад, настанов і де необхідно було – коригувань моїх дій.
«Курйоз, що спонукав мене погасити п’ятимільйонний борг колгоспу, став реальністю»
-Ви аж занадто скромно розповідаєте про свої перші два роки у сільгосппідприємстві, яке до Вашого приходу мало декілька… мільйонів боргу. Як Вам вдалося за короткий період досягнути доволі вражаючого результату?
– Головним підґрунтям мого першого аграрного успіху, як і всіх наступних здобутків, вважаю підтримку з боку людей. А розпочалося з курйозу, про який тоді навіть жалкував. Коли на загальних зборах мене обирали очільником колективного господарства, необережно сказав, що через два роки ми спільною працею вийдемо на власні гроші. Після цього ще неодноразово сам себе картав за сказане. Бо прийняв господарку з боргом у 5 мільйонів 447 тисяч радянських карбованців. Тоді була досить цікава система державної підтримки сільгоспвиробництва. Якщо у твоєму господарстві за п’ятирічку виявився вищим середній рівень здобутків порівняно з попереднім терміном, то в нього закупляли продукцію з 50-відсотковою надбавкою. Звісно, щоби цього досягнути, треба було докласти багато зусиль усім нашим колективом. І за понад два роки, як я й обіцяв, ми не лише погасили борги, а й стали заробляти власні гроші.Тож курйоз, що спонукав мене погасити п’ятимільйонний борг колгоспу, став реальністю.
– Якщо порівняти ті реалії із сьогоденням ТОВ «Україна», то вони в сотні разів переважають Ваше ж «економічне диво у Скориках» наприкінці 80-х років минулого століття?
-Сьогодні маємо досить серйозну багатогалузеву господарку. У ТОВ «Україна» 400 працюючих, п’ять з половиною тисяч пайовиків, обробляємо 15 тисяч гектарів землі та здобуваємо на них серйозних результатів. І в цьому заслуга насамперед людей, які разом зі мною працюють. Вони остаточно повірили в мене, а в господарстві створилася ефективна професійна команда. Коли розпочалися позитивні результати, задумувався: «Олеже, що це все?! А як буде завтра?»Саме такі думки мотивували мене до впровадження наступних новацій. З’являлися нові ідеї, ставили перед господарством вищі планки. І під час їхнього впровадження відбувалися цікаві речі. Коли на наряді колегам пропонував ту чи іншу новацію, сам ще мало вірив у неї. Ті, хто мене слухав, абсолютно не вірили. Але вже після обіду ми розпочинали її обговорювати, а з наступного ранку впроваджувати у виробництво. І це нам вдавалося робити.
«Забрав людей із бурякового поля і цим звільнив їх від надважкої праці у позі «зю»
-Олеже Петровичу, де Ви – педагог за фахом проходили аграрні академії чи університети?
– Я вважаю, що закінчив Скорицьку сільськогосподарську академію. Навчався господарювати у місцевих жителів. Вони побачили мій управлінський ентузіазм, прагнення витягнути підприємство з прірви і допомагали, хто чим міг. Багато з них давали конструктивні поради. А вже пізніше переймав досвід і досі вчуся у таких колег, як Антон Іванович Білик, Йосип Амбросійович Гасюк, Іван Адамович Чайківський, Микола Іванович Пилипів. Є багато вже молодих аграріїв, у яких теж переймаю цікаві новації. Саме названі мною хлопці разом із провідними аграріями з інших регіонів, без перебільшення, сьогодні утримують нашу державу.
– На Вашу думку, майбутнє агровиробництва – за його модернізацією? Але ж вона спричиняє до скорочення робочих місць?
-Будь-якому підприємству необхідно розвиватися, тоді й у нього будуть робочі місця. А сільгоспвиробники теж повинні працювати в людських, а не в майже, як це не так давно було, кріпацьких умовах. Дав собі слово забрати людей з бурякового лану, і ми це зробили. В агропідприємстві, яке розвивається, не має бути надважкої, виснажливої, нудної на сонці упродовж 12 годин праці у позі «зю». ТОВ «Україна» перше на Підволочищині почало обробляти землі гербіцидами, придбали «Холмера». Помаленьку в нас почало щось виходити, а вже нині маємо навіть чим гордитися.
– Сьогодні у вітчизняному сільгоспвиробництві,особливо в західних регіонах України, гостро стоїть проблема кваліфікованої робочої сили у зв’язку з її відтоком на польський ринок праці. Чи відчуваєте її Ви як керівник агроформування?
– У нас і досі є люди, які працюють зі мною з першого мого дня у Скориках. Це вже тридцять третій рік. Є такі, що прийшли нещодавно, але наполегливі у праці і гармонійно влилися в наш колектив. Трудяться у нас цілі династії,і я цим горджуся. Не переймаюся тим, що хтось і колись нас залишить та поїде на заробітки до Польщі. Бо у цьому немає сенсу. Польські сільськогосподарські роботодавці не є конкурентами нашому агроформуванню щодо залучення робочої сили. Бо у них нижчий, аніж у ТОВ «Україна», рівень заробітної плати.
«Справа кожного громадянина України – допомогти тим, хто забезпечує нам мирне небо над головою та нужденним»
– Я неодноразово відвідував населені пункти, в яких проживають Ваші пайовики. Ще багато років тому вони самі ж стверджували, що Крижовачук всебічно сприяє їхній гуманітарній сфері.
– Ну, це мій обов’язок! Коли очолив у Скориках господарство, то на душі мав певний залишок якоїсь недовершеної справи. Може тому, що розпочав діяльність як педагог. І ще за часів правління в області Валентина Острожинського я підняв питання зведення нової школи. Бо діти на той час навчалися у пристосованому приміщенні колишнього помешкання священика. Ми розпочали зводити нову школу ще за часів колишнього СРСР, але через скруту в державі, та й ми переживали нелегкі часи, зробили це вже за доби Української незалежності. І найбільше допоміг жителям Скориків у цьому тодішній голова облдержадміністрації Михайло Цимбалюк.
– Наскільки мені відомо, Ви як колишній учитель заохочуєте учнів до знань, а їхніх наставників – до педагогічних здобутків.
– Справді, уже четвертий рік поспіль виплачуємо стипендії мого як Героя України імені тринадцяти учням і трьом учителям. Чогось вартує заглянути в оченята діточок, які, починаючи з четвертого класу, їх отримують. А їхні дідусі та бабусі за тоталітарного режиму за копійки, а то й за безцінь «вкалували» на полях і фермах колгоспу, на основі якого ми створили наше доволі пристойне господарство. Це суто символічний стимул, який певною мірою підтягує дітей до знань. А так і організовуємо свято «Миколай завжди з нами», різні допомоги дітям-сиротам та іншим соціально незахищеним прошаркам населення. Загалом у нас багато реалізується соціальних програм, але не вбачаю у цьому якоїсь своєї чи нашого колективу заслуги. На мою думку, той, хто має змогу, повинен допомогти потребуючому.
– У рамках цієї ж тематики, як зазначив мені відомий волонтер – один із респондентів у рамках тієї ж рубрики «Персона» в газеті «Номер один», Олег Крижовачук є серед тих, хто найактивніше в нашому краї сприяє учасникам АТО на сході нашої держави?
-Я вважаю, що це справа кожного громадянина України – допомогти тим, хто захищає нашу землю від ворога. За співпраці з волонтерською організацією «Схід і Захід Єдині – назавжди!», яку очолює відомий громадський діяч Василь Конько, та беручи участь у різних акціях цього спрямування, ми намагаємося внести і свою лепту в цю благородну справу. Бо завдяки нашим захисникам і наші нащадки живемо під мирним небом. Тож треба завжди пам’ятати про тих, хто нам його забезпечує, і цим їм завдячувати.
Відродженню господарства у Скориках сприяла відбудова місцевої історичної церкви Івана Богослова!
– Мало хто знає і про Ваш духовний та історичний внесок у церковне та суспільне життя Тернопілля. Зусиллями Олега Крижовачука було ще за радянської доби відновлено історичний храм у тих же Скориках.
-Я вважаю, що відродженню агроформування у Скориках якраз і сприяла відбудова місцевої історичної церкви Івана Богослова. Це, на мою думку, є духовним підґрунтям економічного успіху ТОВ «Україна». Цей храм, який компартійна влада закрила у 1962 році, ми відкрили через чверть століття. У 1987 році ще небаченим явищем було відновити в селі діяльність церкви. Я як колишній молодіжний лідер і педагог знав про неї історичні відомості. І в рамках 1000-річчя Хрещення Руси-України та у зв’язку з тим, що у цьому храмі свого часу побував Богдан Хмельницький, зумів аргументовано переконати обласну та районну владу в необхідності реставрації культової історичного значення та ще й дерев’яної споруди. Отримав на це добро. Після оновлення церкви у ній відновили Богослужіння. Вважаю, що завдяки цьому нам Всевишній сприяє у діяльності. Після цього, власне, ми не лише здолали проблеми, які господарству залишили попередні керівники, а й суттєво розвинули його.
– Це відбулося до відновлення на наших землях Української греко-католицької церкви. У Скориках не межі епох теж утворилася її парафіяльна громада. Їй теж допомагали?
– Християни, незалежно від приналежності до тієї чи іншої конфесії, повинні сприяти один одному. Ми допомагали греко-католикам збудувати свій храм і подарували іконостас. Знаю одне святе правило: якщо навколо мене будуть щасливі люди, то й успішним буде мій бізнес!
«Дідусю,потерпи!Ще трошки – і я тебе заміню!»
– Ви вже розповідали про свою дружину, а ще хто входить до найближчого родинного оточення Олега Крижовачука?
– Маю дочку, яка народила нам з дружиною двох онучок. Старша з них закінчує навчання на юридичному факультеті Львівського національного університету ім. І. Франка, а молодша навчається у третьому класі третьої тернопільської школи. Теж, як і старша, відмінниця. На мій день народження вона сказала: «Дідусю, потерпи! Ще трошки – і я тебе заміню!» Я її називаю майбутнім директором.
-А Ваша донька пішла стопами батька чи матері?
-Ні, вона навчалася за фінансово-економічним фахом. Здобула освіту в найменованому в народі нашому вищому «протитанковому» навчальному закладі. Працювала за спеціальністю, а зараз, як ми разом вирішили, доглядає за молодшою донькою.
«Я просто клас поміняв – зараз маю 400 учнів»
-Ви дуже зайнята людина, але, певно, маєте своє хобі?
-Моє хобі – це робота. Нею я живу. Найкращий для мене відпочинок та імпульс до життя і роботи – успішне ведення господарства. Кайфую, коли людям даю пристойну зарплату. А ще більше – до неї премію. Тішуся, коли комусь можу чимось допомогти.
Я розповідав Прем’єр-міністру, коли він був у мене в гостях, що коли доярка Маруся у ТОВ «Україна» має зарплату 16-17 тис. грн., яку ми згодом плануємо підняти, а її чоловік Василь з таким же окладом трудиться у транспортній бригаді, у них є двоє маленьких діток – Іванко і Марічка. То вона, коли приходить додому, варить сім’ї їсти, а коли діти йдуть до школи, заплітає доньці косу. А батько – механізатор, повернувшись додому, садить на коліна сина і дивиться, які в його щоденнику оцінки. Цим ми зберігаємо та виховуємо сім’ї, а також наступні покоління. Адже ті долари, що заробляють українці за кордоном, щасливими дітей не роблять.
-Судячи з цього, хоч вже минуло понад три десятиліття, як Ви пішли з учительства і є успішним аграрієм, на моє переконання, у душі назавжди залишилися педагогом?
– Я просто клас поміняв. Як я вже казав, у 1976 році в мене у десятому класі було 25 учнів, а зараз, у 2018-му, їх уже 400. А ще – п’ять з половиною тисяч пайовиків зі своїми сім’ями. За минулий рік ми вклали у зарплати працівникам і щоби розплатитися з орендодавцями 90 мільйонів гривень. Ми зробили нашу зарплату конкурентоздатною з польською і підніматимемо її вище, щоби досягнути рівня більш розвинених країн світу. Наші люди, якщо їх належно стимулювати і відповідно націлювати на роботу, можуть творити дива!
Олесь Миколайчук
Джерело: Тижневик "Номер один"
3811