Тернопільський нардеп Олег Барна є беззаперечним сподвижником Президента Петра Порошенка і входить до його парламентської фракції. Проте на загальному фоні БПП він виглядає білою вороною. Бо чимало з його колег, прийшовши до Верховної Ради на гаслах Революції гідності і смертях Героїв Небесної сотні, забули про народ, а використовують законодавчий орган у власних або корпоративних цілях. Сам Барна пройшов до парламенту довгий і тернистий шлях, подібний до того, який здійснила за останні тридцять років наша держава. Він – активний учасник усіх трьох національно-демократичних революцій сучасної України.
Більшість своєї діяльності Олег Степанович присвятив учителюванню, яке абсолютно безкорисливо поєднував із громадською діяльністю. У важкі 90-ті він організовував акції протесту проти затримок зарплат педагогам і соціальних виплат пенсіонерам. У 2000-ні роки Олег два скликання очолював Нагірянську селищну раду. Хоч на території своєї громади добре господарював, проте зазнавав постійного тиску з боку влади. У боротьбі з кучмістами Барна встояв, а псевдодемократи ледь не запроторили його за грати. Проте Олег не зламався – захистив свою правоту і гідність та повернувся працювати до школи. Коли ж розпочалася Революція гідності, разом із братом Степаном був одним із її лідерів на Тернопіллі. Під час найбільших протистоянь на столичному Євромайдані Олег Барна ледь не загинув від рук «тітушок». Незважаючи на поранення та отриману ще до цього інвалідність, він одразу ж після вторгнення російських військ на східні терени України пішов добровольцем в АТО. Після того, як земляки обрали Олега своїм представником у парламенті, він звітує лише перед своїми виборцями. Про це та інше – в бесіді наших журналістів з нардепом Олегом Барною.
«Виховувався не лише у вчительській сім’ї, а й у родині педагогів»
– Пане Олеже, хто з дитинства формував особистість нинішнього народного депутата Олега Барни? Мабуть, Ваші батьки-учителі?
– Я виховувався не лише у вчительській сім’ї, а й у родині педагогів. Окрім батька й матері, учителями були ще й дідусь та бабуся. У національно-патріотичному дусі мене виховував дідусь. Він був із лемків, пережив депортацію і знав, що таке радянська окупація. Дідо також навчив мене малювати, що згодом стало мені в нагоді. Ну і, звісно, доклалися до мого становлення батьки. Мій тато створив у селищі Нагірянка перше в районі Лемківське товариство і перший на Чортківщині хор лемківської культури «Потічок».
– Як Ви навчалися в школі? Були взірцевим учнем із вчительської сім’ї і здобували освіту, як це переважно буває, під пильним оком батьків?
– Після закінчення початкової школи батько, який учителював у Нагірнянській восьмирічці, відправив мене до Ягільницької середньої школи для того, щоб однолітки не говорили: «З нами вчиться учительський синочок». А туди мені з братами доводилось добиратися 2,5 км. До того ж, наголошу, батько жодного разу не ходив до колег із сусідньої школи для лобіювання оцінок своїм дітям. Відмінником я не був, мав декілька четвірок, але упродовж навчання представляв свою школу на олімпіадах із п’ятьох навчальних предметів:геометрії, алгебри, фізики, хімії, географії. Щоправда, у своєму класі я вчився найкраще.
«У 90-х, малюючи картини, заробляв на хліб»
– Ви виростали у класичній учительській родині, професійну династію якої й самі продовжили…
– Я продовжив освітянську династію, але виявися першим у родині математиком. Батько викладав історію, мати – біологію і хімію, дідусь – українську мову та літературу, а бабця була вчителем початкових класів. Мої брати теж пішли стопами предків. Молодший – Степан –став викладачем історії. Диплом учителя фізкультури здобув старший брат Василь, який, займаючись у середині 90-х підприємництвом у Києві, загинув від рекетирського нападу.
– Саме те, що Ви брали участь в олімпіадах переважно з точних дисциплін, стало визначальним при виборі майбутньої професії?
-Так, але цьому вибору була альтернатива. Я ще змалку непогано малював, тому прагнув навчатися у виші художнього спрямування. Мені подобались і точні науки, і цей вид мистецтва. Не хотілося залишати жодного з них. Однак при завершенні школи у мене суттєво (аж до мінус три) впав зір. Хоч я надалі продовжував малювати і досі це роблю, але змушений був проаналізувати ситуацію. Завдяки цьому усвідомив, що малювання може бути хобі, а фізмат – ні. Тому за спеціальністю я фізик, але й малюю картини. У 90-х, коли в бюджетників були мізерні зарплати, то я в тому числі й завдяки цьому мистецтву заробляв сім’ї на хліб.
«До червоного диплома не дотягнув»
– Поступивши до вишу на улюблений факультет, успішно навчалися на ньому?
– Так,в університеті вчився на чотири і п’ять, був близьким до здобуття червоного диплома. На заваді стала лише одна трійка, яку отримав на якомусь із курсів з педагогіки. Міг перездати іспит, але для мене це не було принципово. Головним вважав здобуття знань. Досі дружу з професором фізико-математичного факультету Святославом Вознюком. Під час навчання в універі не лише здобував знання, а й долучався до національно-демократичних перетворень. Будучи студентом 5 курсу, брав участь у Революції на граніті.
– На студентський період припадає і Ваша спортивна діяльність…
– У студентські роки і навіть тривалий період після університету я займався зимовим багатоборством, біатлоном. Уже після завершення навчання у виші в 1994-1995 рр. ставав срібним призером чемпіонату України з зимового поліатлону, до якого входять: стрільба, лижні перегони, підтягування на перекладині. Брав участь у міжнародних змаганнях у Казані (Росії) у складі збірної України.
Перспективний учитель зайнявся «човниковим» бізнесом
– З першого року Незалежності України і аж до російського вторгнення на сході нашої держави, за винятком восьми років роботи в місцевому самоврядуванні, Ви працювали на педагогічній ниві…
– Першим моїм працевлаштуванням була Ридодубівська восьмирічна школа, де викладав математику та фізику у 8-9 класах і навіть навчав дітей малювати у 5-6 класах. З цього предмету робив відкриті уроки для учителів з усього Чортківського району. В 1995 році я перевівся до Білобожницької школи, де працював учителем фізики, математики, інформатики, допризовної підготовки. Вважаю, був непоганим учителем, адже мої учні тоді ставали переможцями обласних олімпіад з фізики та астрономії.
– Як двоє вчителів, ще й з маленькими дітьми, у 90-х виживали на мізерну ще й із великим запізненням учительську зарплату?
– Досвід виживати з мізерною сумою грошей у мене був ще зі студентських років. Тоді я розвантажував вагони, працював у будзагонах. А вже працюючи учителем, теж не склав рук – зайнявся поширеним тоді «човниковим» бізнесом. Спершу на канікулах возив різні товари широкого вжитку до Польщі. Згодом доставляв до Одеси ковбасні вироби, які розповсюджував по ресторанах. А звідти привозив товари, яких у нас не було. Мені багато допомагав брат Степан, який ще був дев’ятикласником. Тоді він уперше за зароблені гроші купив собі шкіряну куртку і зимове взуття.Тож переганяв з Німеччини і тут розмитнював та продавав автівки. До речі, люди, яким я їх доставляв, і досі за це мені дякують. Бо я ніколи нікого не обманював і ні на кому не наживався.
У 90-х громадські діячі працювали не за гроші, а на патріотизмі
– Ще в 90-х Ви могли зробити собі освітянську кар’єру, а замість цього стали громадським діячем?
– Справді, у 1994 році мене направили до Інституту вдосконалення вчителів здобувати другу вищу освіту за спеціальністю «менеджмент у системі освіти». Диплом за цим фахом я успішно захистив, але директором чи завучем школи мені стати не судилося. У 1997 році очолив учительський страйк проти тривалої невиплати зарплати педпрацівникам району. Це, звісно, не сподобалося ані районній владі, ані керівництву райвно. Після учительського страйку організовував масові протести проти відключення електроенергії населенню. Для захисту страйкарів від переслідувань з боку влади та правоохоронців створив Білобожницьку правозахисну групу. Ми добилися зняття з посад тодішніх заплямованих незаконними діями голови Чортківської РДА і начальника районного відділу міліції. Також допомогли пенсіонерам району подати понад 50 позовів до суду, завдяки яким вони отримали багатомісячні заборговані пенсії. У 90-х громадські діячі працювали не за гроші, а на патріотизмі й ентузіазмі та у вільний від роботи час. А не так, як зараз: керівник громадської організації з протидії корупції обіймає там відповідну посаду, за що отримує зарплату 2 тисячі доларів. Інші громадські «доброчинці» працюють за грандами і більше нічим не займаються.
– Ця активна громадська діяльність сприяла тому, що Ви могли балотуватися у народні депутати ще в 1999 році. Чому зняли свою кандидатуру на користь іншого політика?
– У 1999 році наш депутат Іван Драч перейшов на роботу до Кабміну, де очолив Держтелерадіо. Тому виникла потреба у довиборах до Верховної Ради. Громадськість району серед інших кандидатів у нардепи висунула й мене. Але я зняв свою кандидатуру на користь єдиного кандидата від патріотичних сил Сергія Жижка. На жаль, він не пройшов, а до парламенту потрапив кучмівський посланець Шіллер.
«Віктор Ющенко досі залишається для мене авторитетом»
– Крізь плин років як Ви оцінюєте Помаранчеву революцію, невиправдані щодо неї сподівання і саму постать Віктора Ющенка?
– Під час Помаранчевої революції я організував односельців та жителів району для поїздок у столицю і на схід на підтримку Віктора Ющенка. І сам туди їздив. У другому турі президентських виборів 2004 року був координатором, а у повторному – керівником Чугуївського районного штабу від Ющенка в Харківській області. Я не змінив своєї думки щодо першого національно-демократичного Президента України. Він досі залишається для мене авторитетом. Адже ця людина легалізувала український націоналізм, вояків УПА, прирівняла їх до ветеранів війни. Віктор Андрійович на весь світ назвав Голодомор радянським геноцидом українського народу. Він відкрив доступ до архівів КДБ і підняв у державі всі патріотичні сили.
– Чому ж ці сили розвалили помаранчеву коаліцію? Чия у цьому провина?
– Уже не вперше в нашій історії, коли український народ стає з колін і до влади приходять патріоти, а наші вороги між ними сіють розбрат. Кремль через п’яту колону здійснює підкуп політичної еліти, оббріхування справжніх лідерів, наклепи на чинну владу і ширить серед населення провокаційні популістичні гасла. Ось так розвалили Помаранчеву коаліцію. І в цьому найбільша провина тодішньої і теперішньої лідерки «Батьківщини». Саме вона організувала блокування трибуни під час президентського звіту за перший рік діяльності В. Ющенка, а потім відверто насміхалася над нашим главою держави перед російськими телекамерами. Я вже не говорю про кабальні газові угоди, які вона тоді підписала із «Газпромом».
«Завжди протидіяв земельному та майновому дерибанам»
– Ви організовували акції протесту,вже будучи Нагірянським селищним головою, навіть за Помаранчевої доби?
– Я завжди протидіяв земельному та майновому дерибанам. Мабуть, пам’ятаєте, що на знак протесту проти цих зловживань районної влади ми громадою навіть зупиняли міжнародний потяг Москва–Софія. Також я виступав проти затягування розпаювання кінного заводу. За моїх каденцій повернули громаді 200 гектарів землі та сім будівель комунальної власності. Тому кісткою в горлі стояв тодішньому голові РДА Тарасові Капусті, його заступнику Любомиру Хруставці та їхньому патронові – на той час голові ОДА Юрію Чижмарю. Завдяки масовим наклепам та безпідставним звинуваченням мене у зловживанні службовим становищем вони пропхали через парламент перевибори. Тиснули на правоохоронні органи, яких змусили сфабрикувати проти Олега Барни кримінальні справи, а районне казначейство змусили заблокувати рахунки Нагірянської селищної ради. Але я успішно довів свою правоту, виграв суди у районної влади та прокуратури.
– У Вас із вищезгаданими політиками були конфлікти, які призвели до кримінальних справ. До них спричинили земельні питання?
– Вони нахабно і цинічно мене оббріхували в начебто корупційних діях. Хруставка привселюдно на зборах у Ягільниці заявив, що нібито Барна цупить гроші від ремонту клубу. Правоохоронці здійснили відповідну детальну перевірку. І мене повідомив начальник районної міліції, з яким ми навіть один до одного були в опозиції, що не знайшли жодних цьому підтверджень. До того ж, за його словами, наші ремонтні роботи виявились на 15-20 відсотків дешевшими, аніж за державними розцінками. Тож я представив панові Хруставці відповідний документ від правоохоронців і зажадав від нього привселюдного вибачення за наклеп. На що той категорично відмовився це зробити і послав мене подалі… до суду. За що й отримав у відповідь ляпаса. А оформили це як струс мозку, хоча вже через три дні він грав у футбол за одну з аматорських команд.
Подібна ситуація у мене склалася і з головою РДА паном Капустою. Без відома нашої селищної ради він у 2010 році роздав 12 гектарів землі якимось невідомим людям. Я підійшов до нього і запитав, чому з нами не погодили. На що той повівся неадекватно – фиркав, скакав і навіть розмахував руками.Хоч у 2007 році я пережив важку аварію з чотирма переломами таза і ходив з ціпком, але поставив його на місце. Це теж оформилияк побиття зі струсом мозку. Справу сфабрикували у Теребовлянській прокуратурі, а Гусятинський суд «впаяв» мені 3 роки обмеження волі, адвокат виявився продажною гнидою. Його я нагнав, а апеляцію я готував і представляв сам та отримав лише 1рік умовно, хоча наполягав на повному виправданні, що підтвердило мою правоту. Я міг домагатися повного оправдання, але тоді мала би зазнати краху система районної прокуратори. А це було справою майже нереальною. Я тоді був в опозиції до влади. Але я не злопам’ятний. Навіть займаючи зараз високу посаду.
«Люди повірили наклепам, але через два роки розібралися й обрали Барну нардепом»
– Як Вам таки вдалося виправдати своє чесне ім’я? І як громада сприйняла звинувачення щодо Вас у зловживанні владою?
– Що стосується інциденту з Хруставкою, то суд мене виправдав. А щодо конфлікту з Капустою, то районна влада так сфабрикувала справу та підкупила мого адвоката, що мені присудили три роки позбавлення волі. У 2008 році я ще додатково здобув фах правника. Тому продажного юриста нагнав і надалі сам вів справу. Подав апеляцію і суд знизив термін покарання до одного року умовно. Міг домагатися повного оправдання, але тоді мала би зазнати краху система місцевої прокуратори. А це було справою майже нереальною. Щодо людей, то тоді вони мені не повірили. Повелися на обман, що нібито через мене не мають паїв. Про це їм говорили заступник голови РДА з аграрних питань Обліжок і начальник земельного відділу Гукалюк. Але вже через два роки народ розібрався та вибачився переді мною. І на виборах до Верховної Ради село віддало за Олега Барну 90 відсотків голосів.
– Нині Ви боретеся проти земельного дерибану на всеукраїнському рівні. І вже теперішні Ваші опоненти знову піднімають це питання, щоб у черговий раз підмочити авторитет Олега Барни. Але ж час розставив усі крапки над «і»?
– Щодо інциденту із Хруставкою, то суд мене виправдав (та й самі жителі казали, що мало дав, бо саме він та О.Стадник крутили аферу з начальником Держкомзему в Чортківському районі І. Гукалюком та заступником голови РДА І.Обліжком щодо «перемальовування» карт та переписування 200 га землі мого селища Нагірянка до Улашківської сільської ради. Стосовно конфлікту з Капустою районна влада так сфабрикувала справу та підкупила мого адвоката, що мені присудили три роки позбавлення волі. У 2008 році я ще додатково здобув фах правника. Тому цього юриста нагнав і надалі сам вів справу. Подав апеляцію, і суд знизив покарання лише до одного року умовно. Щодо людей, то тоді вони мені не повірили, бо повелися на обман вищезгаданих посадовців, що нібито через мене протягом 4 років затягується розпаювання. Про це їм говорили голова райдержадміністрації Т. Капуста та його заступник з аграрних питань Іван Обліжок і начальник земельного відділу району Ігор Гукалюк. Нібито я погруз у земельних аферах, через що вони не можуть юридично оформити право на свої наділи, хоча пізніше провели розпаювання без мене і за своїми «схемами», роздерибанивши всю землю ДП «Ягільницький кінний завод», залишивши без землі понад 50 родин, члени котрих попрацювали в господарстві близько 40 років, але недавно повмирали і поставили під загрозу існування конярства, що зараз і сталося – коней розпродують. Люди не повірили, повелися на брехні тодішніх районних чиновників, мене проклинали. Але вже через два роки народ розібрався та вибачився переді мною. І на виборах до Верховної Ради України це селище віддало за Олега Барну 90 відсотків голосів від усіх виборців свого населеного пункту, хоча я там не приїжджав з агітацією.
«Я ніколи не ховаюся за чиїсь плечі»
– Ще до участі в антитерористичній операції Ви були учасником Революції гідності. І не просто перебували на Євромайдані, а в самому горнилі протистоянь.
– Я ніколи не ховаюся за чиїсь плечі, а навпаки – готовий заступити кожного своїми. Підтримував Майдан, організовував та брав участь в акціях протесту в Чортківському районі і безпосередньо в Києві. Внаслідок протистоянь із «беркутівцями» та антимайданівцями 18 лютого 2014 року в Маріїнському парку отримав поранення в голову та вибите праве плече. Уже пораненого, мене добивали «тітушки», але був у такому стані, що вже болі не відчував. Згодом мене підібрали і врятували медики.
– Одразу ж після російського вторгнення на східні терени України Ви пішли добровольцем у зону АТО…
– Ще під час служби у війську, в середині 80-х, я закінчив, як тоді називали, «учебку» за спеціалізацією артилерійський розвідник. Був командиром міномета та гаубиці Т-30. Коли воєнком оголосив, що АТО потребує мінометників, я одразу ж зголосився піти добровольцем. У військового комісара від того, що інвалід іде на війну, волосся дибки стало, але я наполіг на своєму. Дружині сказав, що їду на тиждень-два на навчально-польові збори. А виявилось, що значно довше…
– Ви повернулися до війська через 30 років та ще й, мабуть, не повністю відійшли від поранень на Євромайдані?
– Я – колишній спортсмен, завжди підтримую свій фізичний стан. Тому швидко поставив себе на ноги. Коли ми перебували у навчальній частині в Ужгороді, то мене навіть хотіли записати у снайперську групу. Але я їм сказав: «Вибачте, стріляти буду, але бігати з переломами таза довго не зможу». Спеціальність мінометника, яку я здобув понад 30 років тому, допомагала в АТО не лише мені, а й командирові нашої батареї. У нього була лише військова кафедра при своєму виші, а практичного досвіду з цього виду артилерії він не мав. Тому я консультував комбата, показував, як міномети налаштовуються і як коригується їхній вогонь. У складі 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади ми стримували наступ ворога у таких «гарячих» точках як Станиця Луганська, під Дебальцевим та інших.
– Уже ставши нардепом, Ви сприяєте розбудові Збройних сил і неодноразово відвідуєте бійців на передовій…
– У 2014 році в нашій області вже не було жодного військового з’єднання. Усе було знищено, а в Чорткові залишався лише один батальйон охорони ракетників. Ми з братом відновили 44-ту артилерійську бригаду на Тернопіллі. Зараз уже реанімовано та відбудовуються військові частини у Бережанах, Теребовлі і в тому ж Чорткові. Ну а відвідати тих, хто забезпечує нам мирне небо над головою, допомагати їм усім, чого бійці потребують, – це справа кожного українця.
«Голосую не завжди так, як фракція скаже»
– Зону АТО Ви залишили, лише ставши народним обранцем. А у Верховній Раді Олег Барна, за словами багатьох Ваших виборців, є справжнім виразником інтересів свого округу та нашого краю…
– Якщо люди делегували мені такі повноваження, то я зобов’язаний бути виразником їхніх інтересів. За моїм клопотанням на розвиток 167-го округу було спрямовано фінансування за різними фондами (соціально-економічного, регіонального і розвитку громад) майже на 150 мільйонів гривень. Окрім цього, я постійно виступаю з ініціативами щодо відновлення минулого економічного потенціалу південних районів Тернопілля. А саме – донедавна провідних його галузей тютюнництва, садівництва і плодового ягідництва, а також спиртовиробництва. Стосовно перших двох парламент уже зробив певні кроки. Нині напрацьовуємо реальні шляхи для сприяння розвитку спиртової галузі. На мою думку, з виробництва технічного спирту необхідно зняти акциз. Тоді він буде конкурентоздатний і його не треба буде купувати за кордоном. Цим ми забезпечимо повноцінний виробничий процес у тому числі й тернопільських спиртозаводів, належно сплачуватимуться податки до казни і наші люди матимуть стабільну роботу. До того ж я виступив із законодавчою ініціативою, щоби розподіл дотацій в аграрну галузь відбувався не у столиці, а в регіонах. Але Кабмін має розподіляти їх пропорційно до сільськогосподарських форм за запропонованою мною прозорою схемою. Одним із пріоритетних напрямків своєї депутатської діяльності також вважаю сприяння освітянській галузі, яку я добре знаю. Добився, щоб у моєму виборчому окрузі оновили всі спортивні школи – Борщівську, Заліщицьку і Чортківську. Останню вже 40 років не ремонтували. Ми туди придбали нове обладнання, тренажери, професійний борцівський килим вартістю 120 тис. грн. У загальноосвітніх школах встановлюємо металопластикові вікна, міняємо на сучасні їхні системи опалення. Також допомагаю позашкільним закладам.
– Хоч Ви палкий прихильник Петра Порошенка, Ваша позиція нерідко не збігається з діяльністю його фракції.
– Я жорстко з першого дня виступаю за мажоритарну систему виборів. Вважаю, що партійна система є найбільш корумпованою. До того ж олігархам, щоби пропхати через парламент необхідне рішення, легше купити цілу фракцію, аніж по одному мажоритарнику. Бо погодиться він чи ні – це ще під питанням. А мене підкупити неможливо. Я голосую не завжди так, як фракція скаже, а так, як це потрібно моїм виборцям. Зокрема не підтримав звільнення Наливайченка, хоч маю до нього суттєві зауваження, а тоді був більше незадоволений роботою Авакова. Тож я запропонував: або звільняємо усіх силовиків, або не чіпаємо нікого! Також виступаю чітко проти продажу землі. З моєї ініціативи ще на рік ввели мораторій, хоча я пропонував на шість. Загалом вважаю, що депутат має звітувати перед своїми виборцями, а не перед партійними патронами й олігархами. І він має бути залежним від людей, а не від грошових мішків.
З парламентської трибуни сказав фразу, котра об’єднала всі проукраїнські сили
– Про те, як Ви виносили попереднього Прем’єра з трибуни парламенту, сказано вже чимало. Чи поліпшилися Ваші стосунки з Яценюком?
– Між нами немає ніяких стосунків. Добрий день! До побачення! Будь здоровий! Руки один одному не подаємо.
– З тієї ж трибуни Ви проголосили фразу про Путіна, котра об’єднала всі проукраїнські сили в усьому світі.
– Я закликав колег та загалом усіх впливових українців припинити гру в подвійні стандарти. І сказав, що в умовах російської окупації сходу України кожен із присутніх у сесійній залі політиків, навіть якщо він і підприємець, повинен визначитися зі своєю позицією щодо агресора і всім разом заявити, що «Путін – х…о!» У залі було чути «Ла-ла-ла-ла». Ця фраза тоді стала популярною, чимало з нардепів її підтримали. Але не всі…
«Усього в житті родина Барнів досягає чесною працею»
– Наскільки мені відомо, Ви не лише продовжили учительську династію батьків, а й створили фізико-математичну сім’ю?
– Справді, коли після армії я пішов на другий курс, то потрапив до групи, в якій навчалася моя майбутня дружина Оля. Саме з цієї групи на нашому факультеті започаткували нову спеціальність – інформатика. І з цього предмету моя дружина досі є одним із провідних фахівців на Тернопіллі. Я мав підвищену стипендію, а вона – ленінську. Разом закінчили інститут і в серпні 1991 року одружилися. Ольга захистила кандидатську за нашим профілем і працює аж на трьох роботах – у Білобожницькій школі, Чортківському коледжі та Тернопільському педуніверситеті. Є доцентом нашого фізико-математичного факультету. Також вона видає підручники з методики викладання інформатики. Усе це моя дружина досягнула ще задовго до того, як її чоловік став народним депутатом.
– Ваші сини не лише пішли стопами батьків, а й стали вундеркіндами фізико-математичного профілю.
– Сини у нас обидва за знаком Зодіаку Стрільці. Старший народився у 1993 році, а молодший – через два роки. З кожним із них я займався, починаючи з двох із половиною років, за своєю педагогічною методикою. Обидва на районних олімпіадах перемагали із семи предметів. А на область їздили винятково за такими навчальними напрямками, як математика, інформатика, фізика, астрономія. У трьох із них здобули перші місця. На Україну їздили тільки по одному предмету. І призерами були з інформатики. Кожен із них мав запрошення до п’яти університетів України. Старший – Василько – закінчив фізмат Тернопільського педуніверситету і вже працює у Львові на серйозній роботі. Молодший – Андрійко – студент факультету комп’ютерних наук та інформаційних технологій Львівської політехніки і вже заробляє на життя. Ми навіть сміялися, що має більше за мою депутатську зарплату.
– Чи часто разом із братом збираєтеся сім’ями в батьків?
– Із братом ми більше спілкуємось по роботі. А всі разом збираємося в родинному колі, коли з дітьми завітаємо до тата й мами на великі свята – Різдво, Великдень і, звичайно, на дні народження батьків. Не стали винятком і нинішні новорічно-різдвяні свята.
– А як проводите дозвілля, яким хобі нині захоплюєтесь?
– Моїм дозвіллям і хобі й надалі залишаються спорт і малювання. Але за депутатської діяльності маю на це обмаль часу. О 8-й виїжджаю з дому і повертаюся після зустрічей з людьми та чиновниками втомленим і вижатим. Стараюся підтягнутися на перекладині і це дає мені своєрідний імпульс.
– Що Вас стимулює в житті і чого прагнете досягнути як звичайна людина?
– Я вважаю, що у своєму житті досягнув усього, що мені було потрібно. У мене гарна і самодостатня родина. Ми не є матеріалістами, а задоволені тим, що маємо. Прагнемо досягнути чогось кращого, але робимо це винятково чесною працею. І мені ніхто не плюне в обличчя і не дорікне, що я щось вкрав або когось обманув. Усе треба робити від серця і душі та справедливо. Тоді й буде все нормально…
Олесь Миколайчук
Джерело: Тижневик "Номер один"
3811