Ця розповідь – про особливу людину, обрану Богом для служіння на благо людей, незалежно від їх національності та приналежності до релігійних конфесій. Про 50-річного отця Річарда Осташа із с. Тучемпи парафії ім. Святої Анни Люблінського воєводства говорять, що він народився не в тій епосі, бо його прогресивні ідеї щодо об’єднання напрямків християнства сягнули на багато сторіч уперед. Та насамперед дивує те, як отець, його родина і сучасні парафіяни люблять Україну. З о. Річардом усе його життя відбуваються якісь дивні речі, яких не можливо розтлумачити з позицій буденності, вони стаються, мабуть, з Божого веління.
Дивні пригоди з отцем
Отця Річарда випадково зустріли та подружилися з ним теребовлянські волонтери Міжнародного благодійного фонду «Чесна Україна» ще три роки тому, коли вони були у Польщі з волонтерською місією. З того часу волонтери дуже часто бувають у Польщі, де зустрічаються з ксьондзом, але він жодного разу не був в Україні у своїх нових друзів. За його словами, йому все щось заважало. Але нарешті отець вирушив у дорогу – на українсько-польський кордон. І тут у сутінках лісистої місцевості на дорогу вибігло стадо диких кабанів. О. Річард змушений був екстрено загальмувати, його авто занесло в кювет і схилилося на бік. Та добрі люди допомогли. Коли відбулася радісна зустріч волонтерів Михайла Левандівського, Любові Солтис і отця вже на українській території, то ті розповіли і про свою пригоду: їхнє авто також ненароком потрапило у незначну ДТП, бо поряд зіткнулися три інші автомобілі, які постраждали набагато більше. А дивним було те, що події точно збіглися в часі. Пізніше о. Річард казав, що це нечиста сила перешкоджала друзям зустрітися, проте все ж таки Божа благодать поборола все.
Чому польський ксьондз любить Україну
Зранку 11 липня волонтери Любов Солтис, Ольга Мартиневич-Голик та Марія Солтис із ксьондзом нанесли візит керівництву Теребовлянського району. В кабінеті голови ТРДА Юрія Ништи за філіжанкою кави польський священик у невимушеній обстановці поділився розповіддю про служіння Богу та про своє життя. На виході польського ксьондза чекала жителька Теребовлі Ольга Воробйова, 4-річний син якої хворий на ДЦП. Для хлопчика отець передав через волонтерів спецвізок, ліки та інші засоби. Вона попросила у священика благословення та інформацію про благочинні лікувальні заклади в Польщі. ВІн пообіцяв жінці й надалі всіляку різнобічну підтримку. Потім протягом цілого дня о. Річард доповнював розповідь новими фактами, відомостями про давніші події зі свого життя та служінню Богу. Про нього можна було б написати цілу книгу, але спинимося лише на головних віхах. Найперше ми запитали отця, за що він так любить Україну.
– Не лише я один у Польщі люблю і поважаю українців, таких людей багато у нас, наприклад мої парафіяни, яких є 310 чоловік, інші. Коріння мого роду походять з Угорщини. Ще мої діди і прадіди всіляко допомагали українцям. Так на початку минулого століття під час сутичок поляків із москалями моя родина лікувала та переховувала поранених бійців із війська Симона Петлюри, інших людей різних національностей і вірувань, подібне було і під час ІІ світової війни. Тому в мене змалечку таке ставлення до українців. Як і чому я став священнослужителем? У молоді роки мені приснився дивний сон, напевне, він був таки пророчим. У сні прийшов до мене померлий священик з нашого краю і почав кликати до себе на цвинтар. Коли я туди прийшов, від поховання йшло угору яскраве сяйво. А коли відкрив труну, яка також світилася, то той святий і каже мені: «Я давно кличу тебе, нарешті ти прийшов. А тепер іди і служи Богу на радість людям. Тепер ти Його!» – ділиться спогадами отець Річард.
З того часу отець уже понад 20 літ служить Богу
– Закінчив я Люблінську духовну семінарію. Цей заклад не є просто університетом, а чимось більшим. У семінарію приходять звичайні люди, але з незвичайним серцем. Чому з незвичайним? Та тому що у якийсь момент свого життя вони в глибині серця почули голос Христа: «Іди за Мною». Ці люди творять спільноту, яка побудована на взаємоповазі та братерстві. Бог є в центрі життя нашої спільноти. Задля нього ми приходимо сюди, щоб його краще пізнати і йому ж потім служити. Люблінська духовна семінарія є унікальна. Там спільно навчаються римо-католики та греко-католики, – розповів священик.
Слід відмітити, що о. Річард щиро й безкорисливо віддає служінню усього себе. Це підтверджують його справи. За три роки служіння на своїй парафії він на території костьолу за власні кошти спорудив пам’ятник Блаженному Зиґмунту Пісарському – унікальний меморіальний комплекс по об’єднанню всіх конфесій християнства, а також відновив сільську школу, віддавши на це свій власний родинний спадок від продажу земель у розмірі 150 000 злотих. Також його парафіяни займаються різними благодійними справами, в тому числі допомагають українській армії через наших волонтерів. Крім того, отець просто добра, чуйна, комунікабельна людина, можна сказати, компанійський чоловік, який так і сипав цитатами зі Святого писання, а також жартував та балагурив. Запам’ятався його один жарт, розповсюджений серед римо-католиків, про червоні округлі шапочки високослужителів Ватикану. Смисл його зводився до того, що червоний колір – це колір світлофора і він нібито зупиняє, не дає прямого контакту з віруючим. Тому потрібно поміняти ті червоні шапочки на зелені – для відкритості.
Мандри о. Річарда Теребовлянським краєм
Після зустрічі з владою о. Річард із волонтерами відвідали в Теребовлі храм Святого отця Миколая, тут він приклонив коліно для молитви, а далі отець-мітрат Іван Сивак, парох церкви, благословив польського священика та провів екскурсію, розповів історію обителі, яка бере свій початок ще з 1614 року.
У Підгорянському монастирі, що неподалік Теребовлі, біля с. Підгора, екскурс проводив знову отець Іван Сивак. Він повідомив, що цей василіанський монастир за легендами засновано ще у XII-XIII ст., а перша писемна згадка про нього датується 1650 роком. Під час екскурсії до о. Річарда підійшла група інших відвідувачів монастиря і попросила благословення, що отець зробив з великим задоволенням та здивуванням від несподіванки. Коли запитали, що отець відчуває, роблячи Богоугодні справи, він відповів коротко: «Велику радість, тоді моє серце наповнюється благодаттю, я це відчуваю!»
Далі шлях стелився до Зарваниці у Марійський духовний центр. Тут сталися нові дива і не лише з польським священиком. Проходячи святими місцями, волонтери з отцем наблизились до приміщення клявзури, це така собі обитель-готель. Саме тут біля входу товариство зустріло Владику Василія Семенюка, правлячого архієрея Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ. Зрозуміло, всі здивувалися і в той же час дуже зраділи. Владика також зрадів і на прохання о. Річарда та волонтерів усіх благословив. Окрім Владики, навколо стояли ще декілька священиків, і один з них, високий та худорлявий, дуже пильно дивився на о. Річарда. Коли той відчув погляд і підняв очі, його губи розійшлися в привітній посмішці. Ну а далі були обійми і довга бесіда двох давніх друзів, які вчилися разом у Люблінській духовній семінарії, але один – на римо-католика, а інший – на греко-католика, вони з того часу ще не бачилися. Давні друзі схиляли коліна один перед одним, благословляли волонтерів і разом прочитали п’ять спільних молитов, чергуючи українську та польську мови.
Не все встигли показати волонтери польському другу навіть у Зарваниці, а також Теребовлянської фортеці, інших цікавих місць свого краю. Та о. Річард запевнив їх: «Нічого, друзі, нехай те все залишиться на інший раз, я ж планую побувати у вашому прекрасному краї ще 22 серпня. Думаю, що і це будуть мої неостанні гостини у вас. Запрошую і вас до нас, наші люди добре запам’ятали ваші відвідини, особливо, коли ви приїздили зі співаками. Нам до серця запали українські енергійні пісні. До нових цікавих зустрічей і хай Бог завжди буде з вами!»
Віктор Аверкієв
Джерело: Тижневик "Номер один"
3418