«Я не даю ради зі своїм сином, йому 9 років і він просто не керований. Пройшли повністю всі обстеження, він абсолютно здоровий, жодних відхилень у нього не знайшли. Я у відчаї! Він або ігнорує всі мої прохання та зауваження, або відповідає на них з агресією. В школі та ж проблема, і вчителі, і батьки однокласників жаліються на нього, бо він заважає на уроках, чіпляється й ображає інших дітей. У мене таке враження, що син думає, що йому всі зобов’язані, всі мають робити тільки те, що він хоче. Підкажіть, будь ласка, що робити? Я боюся навіть думати, що буде, коли почнеться підлітковий вік».
Останнім часом я отримую багато листів зі схожими проблемами, тому сьогодні спробуємо розібратися, що ж відбувається насправді з дітьми, які своєю поведінкою роблять життя батьків, а іноді й вчителів просто нестерпним.
Отже, у наведеній ситуації мова йде про проблему домінування – коли природна ієрархія між батьками і дітьми в сім’ї перевернута з ніг на голову і діти замість того, щоби почуватися в безпеці під опікою дорослих, навпаки, бачать себе в ролі тих, хто командує і вказує, як до них потрібно ставитись та обходитись. Діти, які займають домінуючу позицію, схильні проявляти опір тим, хто намагається опікуватись ними. Зазвичай вони часто роздратовані, бунтують, але одночасно можуть бути дуже тривожними. Ці діти твердо переконані, що саме вони є господарі в домі, і не розуміють, коли інші намагаються ставити їх на місце. Насправді проблема дітей у домінуючій позиції полягає не в їхній силі, зарозумілості, як це часто неправильно розуміють, а в розпачі. Через певні причини ці діти зневірилися, розчарувалися у здатності дорослих, які мали б турбуватися про них, піклуватися і вести за собою, що вони дійсно це зроблять, і їхній єдиний вихід – справлятися з цим самостійно.
Причини, через які діти втрачають віру в те, що дорослі потурбуються про них, будуть поруч, захистять, можуть бути як очевидними, так і ні.
Легко зрозуміти дітей, які приходять до висновку, що їм краще вирішувати все своїми силами, чиї батьки нехтують ними, оскільки зайняті особистими справами та проблемами. Проте ситуація з домінуванням бути місце і у люблячих та турботливих сім’ях, де батьки присвячують себе допомозі дітям в дорослішанні, щоби вони стали соціально й емоційно відповідальними і зрілими людьми.
Щоби розібратися, чому відбувається так, що дитина ні на кого не зважає, ні до чиєї думки не прислуховується і батьки не є для неї авторитетом, давайте спробуємо відповісти на запитання: що дитині необхідно найбільше у житті? Відповідь: прихильність, запрошення існувати в чиємусь житті – мами і тата; бути прийнятою і коханою, такою, якою вона є; почуття приналежності, відданості, схожості на тих, до кого вона прив’язана. Дорослі часто нехтують тим, що дитині вкрай важливо відчувати себе залежною від чиєїсь турботи і благополуччя, а це дуже вразлива позиція! Дитині для того, щоб успішно рости і розвиватися, життєво необхідно знати, що поруч є хтось, на якого завжди можна покластись, і хто чітко окреслює, що можна, а що ні, тобто накладає певні рамки.
Дорослі часто не беруть до уваги пов’язану із взаємною залежністю вразливість, а я згадую про це кожен раз, коли сідаю в таксі або літак. Я задаю собі запитання, чи можу довіряти цій людині довезти мене цілою та неушкодженою до місця призначення і подбати про мене? Це дозволяє абсолютно по-новому глянути, що означає “вести машину з заднього сидіння”.
Коли ми від когось залежні, то шукаємо підтвердження того, що наша довіра спрямована правильно. Чи є в цій людині щось дійсно таке, що на неї можна покластися? Ми можемо вважати, що демонструємо своїй дитині саме це, що ми не підведемо, але більш важливе запитання, чи сприймають нас так наші діти? Однією з причин, чому дітям важко залежати від своїх батьків, може бути їхня висока чутливість. Вони дуже гостро все сприймають і відчувають, тому їм складніше повірити, що хтось може про них подбати. Їх називають “вимогливими” дітьми і батьки часто відзначають, що турбота про них – це подвійна робота. Інша можлива причина, чому діти прагнуть зайняти з дорослими домінуючу позицію, йде корінням у так звану розділяючу дисципліну.
Найбільша помилка, якої можуть припуститися батьки, – це прийняти дитячу демонстрацію сили за зрілість або прояв незалежності. Це не так: їхні намагання домінувати через непослух, ігнорування, бунт – це акт відчаю. Коли діти виконують домінуючу роль, критичною проблемою є те, що вони не можуть одночасно потурбуватися про свої власні потреби і нормально рости – чимось доведеться пожертвувати. Прив’язаність, потреба у любові та прийнятті завжди сильніші за дорослішання, і інстинкт вижити і подбати про себе виходить на перший план за рахунок відпочинку, гри і подальшого розвитку. Такі діти ніби “застрягають ” в якомусь певному віці.
Який же вихід із ситуації? Можна багато наводити різних порад, як заставити дитину краще вчитися, мотивувати її допомагати по дому, з повагою ставитися до старших і т.д. Я не буду цього робити зараз, бо всі ці методи та поради не принесуть ніякого результату, поки не буде головного – відновлене наше законне місце в житті дітей. Дитина повинна мати впевненість у нас, батьках, тоді всі – на своїх місцях і дитина може бути просто дитиною, потреба в непослуху, бунті і т.д. відпаде сама собою. Батьківство не повинно ставати суцільним випробуванням. За домінантною поведінкою ховається дитина, відчайдушно потребуюча залежати від когось і бути вразливою, такою, як вона є у стосунках з тим, хто за неї несе відповідальність. Наше завдання – продемонструвати своєю поведінкою, що ми в силах забезпечити їм це. Наша мета – повернути свою альфа-позицію, щоби звільнити від цього дітей.
Наталія Гаєвська, сімейний психолог, кандидат психологічних наук
Джерело: Тижневик "Номер один"
3418