За тендітною зовнішністю ховається леді з залізним характером. Вона вміє бути доброю і лагідною, може своїм поглядом втримати десяток бійців, вправно стріляє та щоранку пробігає 10 кілометрів. Мама, дружина, побратим, що підставляє своє плече кожному, хто звертається до неї за допомогою. Це все про тернополянку Катерину Бойко, котра в ексклюзивному інтерв’ю відверто розповіла про себе та ставлення до багатьох подій, які відбуваються в Тернополі та Україні.
«Довелося доводити, що моя дитина має такі ж права, як і інші діти»
– Опираючись на свій досвід, добре розумію, що громадська діяльність часто буває спровокована певними змінами у житті. Що ж підштовхнуло Вас до таких активних дій?
– Почну з того, що я ніколи не ставила собі за мету займатися громадською діяльністю. Це вийшло якось само собою. Я закінчила навчання, здобула неповну вищу освіту за юридичним напрямком. Потім, у 2003 році, народився старший син. І тут постав вибір – піти працювати в суд середньостатистичним державним службовцем чи займатися дитиною. Звісно, я обрала дитину і довший час провела у декреті. Моя громадська діяльність почалась у 2006 році, коли у мене народилася друга дитина. Донька Наталя виявилась незрячою. Це стало справжнім ударом для мене та чоловіка… І я почала боротися за свою дитину.
– У чому саме полягала Ваша боротьба?
– Та навіть в елементарному, щоби послухали та оглянули лікарі, щоби надали інвалідність. Знаєте, складається таке враження, що у нас, в Україні, інвалідів немає, що вони повинні жити в якійсь резервації. Але те, що Наталя не бачить, ще не означає, що вона не такий член суспільства, як і всі ми. Довелося доводити, що моя дитина має такі ж права, як і інші діти. Мою боротьбу помітили й інші люди, вони бачили, що у мене виходить, та почали звертатися за допомогою. А потім сталося те, що я можу вважати переломним моментом у моєму житті, – Майдан.
– Але ж на той час у Вас на руках була маленька дитина…
– Так, Антоніні, наймолодшій донечці, тоді було два з половиною роки. Наталя навчалася в спеціальній школі у Львові, і я фактично жила на два міста. Звісно, рвалася до Києва, та в той же момент розуміла, що передусім я мама, а мама не може покинути своїх дітей. Я була на львівському Майдані, коли відвідувала доньку, і на тернопільському, коли поверталася додому. Добре пам’ятаю ніч Гніву, адже все відбувалося на моїх очах.
«Прихильник того, що чоловік – голова, а жінка – шия»
– А як трапилось, що Ви потрапили до лав «Правого сектора»?
– Я прийшла до них і сказала, що хочу бути корисною, вмію писати та маю юридичну освіту і зрештою можу й канапки робити. У липні 2014 року стала керівником міського осередку «Правого сектора». Скажу відверто: не хотіла цього, але погодилася на посаду тимчасово, бо не було кому. Вважаю, що лідером має бути чоловік. Мені не подобається, коли жінка керує чоловічим колективом. Розумієте, я прихильник того, що чоловік – голова, а жінка – шия. Я займалась координацією і президентськими виборами, формуванням ДВК, чергуванням на виборчому штабі. Згодом мою кандидатуру висунули від партії під час виборів до Верховної Ради. Чи хотіла я цього, мене ніхто не питав. Згодом, так само без моєї згоди, мою кандидатуру було знято, і тільки через рік я дізналася чому. Але не хочу про це говорити, скажу лише те, що це було зроблено не просто так. Багато сили та часу вклала в цю організацію і робила все безкоштовно, без жодної користі та зиску…
– Тоді чому покинули «Правий сектор»?
– Це був внутрішній бунт. До організації почали входити кримінальні елементи. Я написала тоді до Дмитра Яроша і пояснила свою позицію. «Правий сектор» вибрав не той вектор руху. Під прапорами націоналістичної організації почали відбуватися нехороші справи. Тоді я сказала хлопцям, що кримінал і національна ідея – поняття несумісні і не можуть переплітатися.
– Наскільки мені відомо, Ви раніше були членом партії «Батьківщина». Чому покинули її лави?
– Через внутрішні конфлікти активістів з обласним керівництвом партії. Знаєте, я та людина, яка сама собі прокладає дорогу та викладаюся на всі 120%. Не люблю, коли пан вершки збирає, не беручи до уваги тих, хто їх збивав. Тоді власне була вагітна, постійні стреси. Під час президентських виборів 3-тя школа була моєю ДВК, де я фактично мало що не билась із представниками Партії регіонів. У 2010 році було велике розчарування, що Президентом став Янукович, а не Тимошенко.
Тоді через дії обласного керівництва партії не я одна вийшла з її лав і обізвали нас… зрадниками. І я зарікалася: ніякої політики. Чесно скажу, що «макнули» мене тоді конкретно, але вийшла я з того становища достойно.
«Не можу сказати, що я безстрашна, та за себе страху не маю»
– Знаю, що Ви були на передовій. Як воно, побувати там не з позиції воїна?
– Так, у грудні 2014-го я поїхала з подарунками до хлопців. Планувала поїздку з подругою, але вона захворіла і довелося їхати самій. Ми жили у селі Піски, це за 2 кілометри від Донецького аеропорту. Саме в той час закінчилось перемир’я. Все літає-стріляє, а я йду в бронежилеті і касці та розумію, шия відкрита, боки також. Знала, що могла не повернутися…
Кожні 10 хвилин лунав голос із рації, навіть уночі. Тоді була така позиція – «Небо», там стояли хлопці і передавали інформацію, постійно доносилися слова «периметр чистий». Періодично лунала автоматна черга, заснути неможливо. Звісно, згодом і до цього звикаєш. Одного разу прокинулась серед ночі і чую, що дуже тихо, рація мовчить, та й думаю собі, напевне, це я вже вмерла (посміхається, – авт.). І тут рація заговорила і я собі подумки кажу: ху, жива.
– Вам не було страшно?
– Не можу сказати, що я безстрашна, та за себе страху не маю. Боюся за дітей. Розумію, що всі ми під Богом ходимо. У ДТП щодня гинуть сотні людей. Ми не знаємо, де зустрінемо свою смерть. Можна поїхати у зону проведення бойових дій і залишитися живим, а можна сісти в маршрутку і в ній загинути. Але свої дві вервиці я добряче намолила. Я жива – і це добре! Бо був момент, коли просилася їхати на передову, а мій ротний, друг «Барс», казав: «Ти не поїдеш, у тебе троє дітей. Ти не можеш туди їхати, там небезпечно». Але я добре знала, куди прямую, це було зважено та обдумано. Пообіцяла хлопцям, що приїду, і не могла не виконати своєї обіцянки.
– Чоловік не боявся Вас відпускати?
– Думаю, якби він знав, то не відпустив би, бо ставився до цього негативно. Але саме в той час він повіз середню доньку до Львова на навчання. Я ж йому сказала, що їду до Києва, згодом повідомила, що я у Дніпрі. Та ось він мені телефонує, а я вже там, на передовій…
У Пісках були проблеми зі зв’язком. Хто хотів поговорити із близькими, йшов на позицію «Турист». Це кількаповерховий будиночок, частково зруйнований снарядами. І ось я стою на третьому поверсі, а він телефонує. Я підіймаю трубку і чую: «Де ти?» Відповідаю йому і потім у свою адресу почула все, що тільки можна було почути, ну ви уявляєте собі (посміхається, – авт.)?…
– І що було після повернення?
– Моя свідомість ніби повернулася на 180 градусів. Я чітко усвідомила, що і для кого маю робити. Раніше це були абстрактні хлопці, в абстрактних окопах. Скажу, що я стала жорсткішою, спокійніше сприймаю смерть і кров. Поїздка туди мене дуже змінила.
Ви, мабуть, знаєте, що у мене «пунктик» на феєрверки, і не те, що я цього боюся, вони мене бісять. Думки повертають назад. Після приїзду, а це якраз новорічні та різдвяні свята, залпи салютів лунали звідусіль. Я цілий січень просиділа вдома. Це важко і зрозуміють тільки ті, хто був у зоні бойових дій. Важко було психологічно й емоційно. Єдине, що мене врятувало, це тренування зі зброєю.
Правильно кажуть, що можна поїхати і не повернутись. І дійсно, я завжди собі придумувала причину, щоби поїхати туди ще. Навіть думала про контракт. Але усвідомлювала й те, що у мене троє дітей і їм потрібна мама. Це єдине, що мене зупиняє. І навіть зараз, якби мої діти були старші 16 років, тут би не сиділа, поїхала б на Донбас.
«Зброя стала моїм хобі»
– У нашому суспільстві зброя зазвичай – це не те, чим цікавляться жінки. Ви захопилися нею після повернення з передової?
– Ні, зброя мені подобалась ще з підліткового віку. В 11 класі, коли дівчатка йшли на медицину, я обрала військову підготовку. Згодом познайомилася з Миколою Більчуком. Саме тоді він почав проводити свої вишколи «Захисти свій дім». Через 4 місяці занять я падала від гранати у зразкову позу, як книжка пише, і в той же момент розуміла, що потрібно рости, і шукала, з ким можна вправлятися у стрільбі. У 2015 році мій друг Рома «Панішер» підказав мені, що існує такий собі клуб за інтересами «Люті їжаки». Але де їх шукати, не знала, і натрапила на них випадково. «Люті їжаки» – це люди, які професійно працюють зі зброєю. Один з них пройшов дві війни, інший працював у правоохоронних органах. Ми з ними здружились і почали навчання. На перше заняття прийшла з гарними довгими червоними нігтями і зрозуміла, що повний «чайник» (посміхається, – авт.). Наступного разу вже була без манікюру і з ще більшим бажанням вдосконалюватись. Зброя стала моїм хобі.
– А як вдома? Діти знають і розділяють Ваше захоплення?
– Вони знають, що таке зброя. Виховала у них відповідальне ставлення до неї. Молодша донька влітку вперше стріляла, правда, лише з пістолета. Син дуже вправний у стрільбі.
– У Вас є власна зброя?
– Так, це «Форт-12». Ношу його постійно з собою з метою самозахисту.
– Якщо зброя весь біля Вас, то, мабуть, у цьому є необхідність… Вам погрожують?
– Мені погрожували багато разів. Почалося все з виходу із «Правого сектора», коли мене почали звинувачувати в тому, що своїми діями я розвалила його. Їм не сподобався мій вчинок. Вони вважають, що я кинула тінь на їхню діяльність, хоча самі робили все для його дискредитації.
Також були погрози і в мережі інтернет. Пам’ятаєте прикрий випадок – убивство дівчинки у Вишнівці. Тоді Костильова (експерт програми «Битва екстрасенсів») розповсюдила фотографії мертвої дівчинки, не приховуючи обличчя та інших деталей. Я висловилась про неї дуже категорично, і посипались погрози. Але це була моя позиція як матері. З моральної точки зору такі дії не припустимі. Зрештою і зараз буває таке, коли мені кажуть: «Ти забагато говориш». Але я говорю відверто та правду і під своїм іменем. Якщо в когось є що мені сказати – то прийдіть і скажіть мені це в очі.
«Те, як мене цькували однолітки, знає тільки Господь Бог»
– Вас називають «Коброю», звідки пішло це прізвисько?
– Коли вперше прийшла в «Правий сектор», мені сказали, що тут немає імен та прізвищ, лише псевдо. Я довго вагалась, а потім згадала, що чоловік називає мене так. Усе тому, що я насправді дуже терпляча, та коли вривається терпець, нападаю різко і неочікувано, як кобра. А ще кобри дуже розумні (посміхається, – авт.).
– Ви дуже прямолінійна, мало кому притаманна така риса…
– У початковій школі я була відмінницею з довгою косою, похвальні листи до 4 класу. Та потім зрозуміла, що головне – бути собою. І бували випадки, коли вчителька на біле казала чорне, а я їй кажу: так це ж біле, і мене виставляли з кабінету. Я зі шкільних років не могла втримати язика за зубами, коли бачила несправедливість. У 13 років залишилася без батьків. Де-факто – стала повнолітньою і просто виживала. Мама померла внаслідок лікарської помилки, батько залишив сім’ю, коли мені було 3 роки. І якщо хтось говорить, що залякування притаманне лише сучасній молоді, то це неправда, воно було і в 90-х роках. І те, як мене цькували однолітки, знає тільки Господь Бог. Мабуть, саме це і вплинуло на формування мого характеру, адже він більше чоловічий, аніж жіночий. До речі, зараз смішно спостерігати за тим, як колишні однокласники з посмішкою перестрівають мене і обіймають, але ж у мене провалів у пам’яті немає, я добре пам’ятаю їхнє ставлення.
– Де проходять Ваші стрільби?
– Раніше ми вправлялися у стрільбі в селі Біла на полігоні, там було зручно, бо можна працювати з нарізною зброєю. Та потім нас звинуватили в тому, що ми готуємо диверсантів (посміхається, – авт.). І нам заборонили там займатися. Є ще стрільбище на біатлонній базі у селі Підгороднє. Але її також хочуть забрати і знищити забудувавши, адже це ласий шматок землі.
Знаєте, у місті дуже багато власників зброї і є така проблема, що люди хочуть постріляти, а спеціалізованих місць у нас для цього немає. Хоча ми мріємо про це. Законодавство дуже чітке та категоричне. За стрільбу у невстановленому місці – від 1700 грн. штрафу та конфіскація зброї, тому ми в ліси і кар’єри не виїжджаємо.
Насправді це дуже важливо постійно вправлятися. Ці навики та вміння необхідно відточувати. У мене час із витягнення кобури і до першого пострілу – від 1,5 до 2-х секунд. Не завжди поліція так швидко зможе, і це при тому, що вони з патроном у патроннику ходять. На полювання не їжджу, бо незважаючи на те, що люблю стріляти, у тварин не стріляю. Та попри це мій син мене у зарядці, стрільбі та перезарядці «взуває».
– Ваш син одягнув форму і пішов здобувати фах військового. Це була Ваша ініціатива?
– Мабуть, було б дивним, якби з такою мамою він обрав інший фах (посміхається, – авт.). Зараз він уже на другому курсі військового ліцею і мріє про професійну військову кар’єру. Однак починалося все, як жарт. Я була повністю в роботі, побачила, що він почав трохи прогулювати школу, і сказала йому: «Якщо я не можу тобі дати ради, а батько зайнятий та заробляє гроші, то ти підеш у військовий ліцей. Там на тебе управу знайдуть». Спочатку він на мене образився, але потім загорівся цією ідеєю, готувався до вступу. Можу сказати, що він став більш відповідальним. Я рада за нього і пишаюся його вибором.
– А Ваші донечки про що мріють?
– Середня хоче буде лікарем, а молодша – ветеринаром.
– Ви часто відпочиваєте родиною?
– Мабуть, років 6 тому всі разом їздили на море. Ми мріяли поїхати цього літа в Італію. Там проживає чоловікова сестра. Але він на роботі, середня донька перейшла в іншу школу, тому не було можливості. Раз у півроку можемо зібратися всі разом та посмажити шашлик на дачі.
– Ви активно займаєтеся спортом, пропагандою бігу. Так було завжди?
– Я – холерик, така людина, що години на одному місці не можу всидіти. Саме тому, мабуть, не вмію ані вишивати, ані в’язати. В мені накопичується зайва енергія і її потрібно кудись дівати, тому я біжу. Займаюся бігом уже 6 років. Починала з 1-2 км, зараз пробігаю 10-ть без труднощів. Це дисциплінує характер та загартовує тіло. Можу сказати, що я стала краще виглядати та схудла. Тому всім рекомендую (посміхається, – авт.).
– Чим займаєтесь у вільний час, коли такий видається?
Люблю читати. З художньої літератури – це Достоєвський та Булгаков. Останнім часом перечитала багато вузькопрофільної юридичної літератури.
– Чому саме юридичної?
Здійснилася моя мрія. Я завжди хотіла вступити до ЛНУ ім. Івана Франка, але в юнацькі роки це було неможливо втілити в реальність без батьків та коштів. Зараз, через 16 років після отримання диплома молодшого спеціаліста, без дзвінків та «білих» конвертів я самостійно вступила на юридичний факультет.
– А що стало стимулом до навчання?
– Бажання дати дітям чогось більшого. Вони ж ростуть, необхідно забезпечити їх житлом, дати хорошу освіту.
За час Майдану та війни моя сім’я нічого не здобула. Чоловік, маючи бізнес із мільйонним оборотом в рік, втратив його. Це спровокувала криза в країні та те, що ми працювали прозоро та відкрито. Мали офіційно найманих працівників. Були такі місяці, коли не було грошей навіть податків закрити. Ті ж, хто працював підпільно в гаражах, залишилися на плаву…
«Після Майдану я втратила багато друзів, вони почали говорити, що я
наполовину жінка, наполовину солдат»
– Якщо не секрет, то як Ви познайомилися з Вашим чоловіком?
– Це мій другий шлюб. Познайомилися ми на вулиці. Все відбулось на рівні погляду. Коли ти бачиш свою людину – розумієш, що це твоє. Ні освіта, ні вік не мають значення. Для нього я не тільки жінка й коханка, я і друг. Ми разом 13 років, не дивлячись на мої витівки та захоплення (посміхається, – авт.).
– А у Вас є подруги?
– Мені комфортніше з хлопцями спілкуватися. Не кожна жінка мене сприймає. Є знайомі. А ще у мене є три куми, і цим усе сказано! Після Майдану я втратила багато друзів, вони почали говорити, що я наполовину жінка, наполовину солдат. Та я не переймаюся зовнішнім виглядом, не прикрашаю себе. У чоловічому товаристві стараюсь одягатися скромніше, щоби не привертати зайвої уваги.
– Ви постійно перебуваєте у чоловічому товаристві. Ваш чоловік не ревнує?
– Ревнував страшно, та й дружини бійців також. Але це спочатку так було. Зараз мій чоловік, уже знаючи, як я з ними спілкуюся, довіряє мені. Інколи буває, що хлопці вночі за допомогою телефонують, я зриваюся з ліжка і шнурую берці. Він усе розуміє.
– Як би Ви себе охарактеризували як маму?
– Я мама, що розвивається. Така мама цікава своїм дітям. Якщо мама закрилася в хаті – каструлі, підгузки, прання – вона дітям не цікава, перестає бути авторитетом. Авторитет – це та мама, яка хоче вчитися, підіймає собі планку і на власному прикладі може дітям щось показати. Якби я не була такою, якою сама себе зробила, мій син мене би так не сприймав, а він щиро мене поважає.
Я не мала мами і мені було важко. Не було кому поради дати. Тому стараюся робити все для того, щоби не було конфлікту поколінь. Попри те, що я мама-друг, одночасно поєдную в собі лояльність і деспотизм. Те, що мною сказано, не підлягає апеляції. У межах розумного даю право вибору. Не граюся в демократію і вчу дітей бути самостійними. Рукоприкладства не практикую.
А як щодо середньої доньки, Ви не плануєте забирати її до Тернополя?
– У Тернополі немає таких закладів, де б вона почувалася комфортно. Інклюзивна освіта не та, яка б мала бути, а суспільство жорстоке і не сприймає людей, що відрізняються від них. Уже протягом 5 років я живу на два міста і знаю, в яких умовах навчається моя донька. Для неї у Львові краще. Він більше пристосований для людей з обмеженими можливостями, аніж Тернопіль. Там розвинена спеціальна інфраструктура, можна придбати супутні товари. У школі, де вона навчається, діти дружать між собою, закінчуючи навчання, вступають у вузи, одружуються та народжують здорових діток. Тернопіль ще до такого не готовий!
«Як працівник, я не дуже комфортна, бо не є покірною вівцею і завжди маю свою думку»
– Я так розумію, поки що місця роботи у Вашому житті немає?
– Знаєте, як працівник, я не дуже комфортна, бо не є покірною вівцею і завжди маю свою думку. Зараз у мене є 2 години в день на роботу, якщо ж я все-таки її оберу, то вона мене поглине. А цього собі дозволити не можу, у мене молодша донька навчається, зрештою, і вдома треба підтримувати чистоту і порядок. До речі, аби хтось там не подумав, вдома у мене завжди прибрано, наготовлено, вимитий посуд, тварини нагодовані. Так, у нас хом’як та кіт вдома живуть. Дуже люблю собак, але розумію, що для них потрібно багато вільного часу, якого у мене немає. Я встигаю все! І основне, не можу зрадити хлопців, які мені повірили, адже ця довіра завойовується роками і її не купиш ні за які гроші!
– Чим займається Ваше «Об’єднання бойових побратимів»?
– До нашого об’єднання за допомогою звертаються всі: це і добробати, і ЗСУ, і Нацгвардія, і волонтери. Люди розуміють, що набагато кращий результат там, де бореться не один. У нашій спілці представлені всі райони області. Хлопці обрали мене заступником голови, коли він відсутній, виконую його обов’язки. Сама б я нічого не змогла і завдячую спільній роботі. Якщо нам хочуть допомогти, на це ми погоджуємось, але воліємо не мати справ із грішми. Просимо купити ліки чи потрібні речі, оплатити рахунки і чеки залишати у себе. Це спеціально для того, щоби нас не звинувачували безпідставно. Бо якщо чесно, нас уже протягом двох років хочуть розвалити із середини, засилають якихось «кротів». Ми вже втомилися з цим боротися.
– Про що Ви мрієте?
Написати докторську про захист прав добровольців. Уже зараз є єдиний в Україні прецедент. Я брала участь у цій справі, і нам вдалося визнати факт участі добровольця у бойових діях. Рішення суду є, однак немає механізму, як отримати статус учасника бойових дій. Саме тому на недавній зустрічі із Гройсманом, та й зрештою у кожного заїжджого депутата я запитую, коли відбудеться голосування за законопроект, який би узаконив статус добровольців.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3811