Тернопільська книгиня, яка зробила переворот у бібліотечній системі
Світлана Козелко належить до когорти людей, які не можуть сидіти склавши руки. Такі постаті спроможні зрушити з місця навіть ті сфери, які, на перший погляд, стали напівживими. Ще донедавна здавалося, що в бібліотечній галузі України неможливо впровадити жодної новації. І більшість із нас навіть уже змирилися з тим, що ця сфера культури поступово вмирає. Однак Світлана Козелко із приходом до керівництва спершу четвертої книгозбірні Тернополя, а згодом і всієї бібліотечної системи Файного міста зуміла не лише пробудити її з летаргічного сну, а й надати книгозбірням нового дихання й модернізованого розвитку. Завдяки цьому кожна з тернопільських бібліотек стала своєрідним культурно-просвітницьким центром на своєму масиві. До того ж книгозбірні обласного центру спеціалізуються у певному винятково властивому їм напрямку.
Кардинальні зміни сприяли унікальному як для нашої доби зростанню популярності бібліотек серед тернополян. Завдяки цьому, суттєво зросла як кількість відвідувачів різних заходів у них, так і їхніх абонементів. Здобутки Світлани Степанівни та її команди книгинь у відродженні потенціалу бібліотечної галузі уже відзначили не лише на місцевому, а й на міжнародному рівні. Наприкінці минулого року Світлану Козелко єдину із представників України нагородили спеціальним призом на бібліотечному форумі в Польщі. Про це, а також про свій життєвий шлях тернопільська книгиня розповість в інтерв’ю нашому кореспонденту.
«Любов до книги прищепив батько»
– Пані Світлано, доволі часто підґрунтя для майбутньої професії дитини закладаються у сім’ї. Хто Вам прищепив любов до книги?
– Любов до книги мені з раннього дитинства прищепив батько. Хоча ані тато, ані мама не мали безпосереднього стосунку до культурної галузі. Народилася я у селі Товсте, що на Гусятинщині. Батько у мене за фахом електрик, а мати мала дві профільні освіти – бухгалтера і швачки. Коли мені виповнилося 4 роки, наша сім’я переїхала на постійне місце проживання до Тернополя. Окрім батька, читати книги дуже любив і захоплюється ними мій старший брат Ігор. Батько, який не лише багато читав, а й захоплююче про це переповідав, міг нас заінтригувати. Передавав настільки дохідливо зміст декількох сторінок, що вони мені видавалися за справжні життєві історії. А потім казав: «А завтра разом дочитаємо решту…» Після такого як не прочитаєш?
– Яку першу книгу і в якому віці Ви самостійно прочитали?
– Читаю, відколи себе пам’ятаю. Розпочинала, мабуть, як і більшість моїх ровесників, зі збірок казок. А вже десь у класі першому прочитала «Робінзона Крузо» Даніеля Дефо, після якого був «П’ятнадцятирічний капітан» Жуля Верна.
– Казки і пригодницька література вже тоді формували з Вас романтика, що впевнено торує шлях до своєї мрії. А якими предметами більше захоплювались у школі?
– Переважно тими, в яких є елементи чогось цікавого і того ж романтичного. У школі мені не імпонували предмети фізико-математичного циклу. Математика мені ніколи не вдавалася, але я через це не засмучувалась, бо нею не захоплювалась і взагалі не любила цього предмета. Я з того часу вже була гуманітарієм, творчою людиною. Мені подобалось і вдавалося писати твори, гарно малювала, із захопленням креслила, вивчала іноземну мову, історію, географію, займалася спортом. Захоплювалась предметами, в яких був елемент творчості, що для мене було важливим. Тому при виборі майбутньої професії я свідомо вибрала гуманітарний профіль.
«Ще наприкінці 90-х впроваджувала новації у бібліотечній справі»
– Чому в гуманітарному профілі Ви обрали фах саме бібліотекаря, а не якийсь інший?
– Спершу хотіла стати юристом. Однак розуміючи, що моя звичайна сім’я навчати мене за цим престижним фахом на той час не мала змоги і поступити було важко, тому пішла більш простішим шляхом. І визначальною у цьому виборі стала любов до книги. Моя перша спроба поступити до вишу виявилась невдалою – недобрала лічених балів до зарахування у студенти Рівненського інституту культури. Незважаючи на це, я не полишила бажання здобути професію бібліотекаря, поступивши до Теребовлянського культосвітнього училища (тепер – коледж). Завершивши у 1988 році навчання з відзнакою, пішла на роботу у 5-ту дитячу книгозбірню Тернопільської міської централізованої бібліотечної системи, з якою відтоді поріднилася. Пропрацювавши зовсім недовго у дитячій бібліотеці, вже тоді зрозуміла, що мені замало просто бути звичайним працівником книгозбірні, а потрібно розвиватися. Тому поступила на відповідне відділення до Харківського інституту культури. Там ще потрапила до експериментальної групи, яку сформували із вступників з відзнакою та медалістів шкіл. На відміну від інших, ми здобували вищу освіту лише за чотири роки. У нас був інтенсивнішим навчальний процес, який вдало завершили у 1994 році.
– Здобуття освіти у спеціалізованому (за нинішніми поняттями) коледжі та в групі відмінників профільного вишу – неабияка підвалина для формування у Світлани Козелко висококваліфікованого фахівця та успішного менеджера своєї справи.
– Безумовно, що зазначене вами неабияк вплинуло на моє формування як фахівця бібліотечної справи. Після завершення вишу працювала бібліотекарем читального залу 2-ї дитячої бібліотеки. Звідти пішла у декретну відпустку, але мабуть, чимось запам’яталася, що після повернення з неї мені у 28-річному віці запропонували посаду завідуючої 5-ї міської бібліотеки для дорослих, що на проспекті Злуки. Ще наприкінці 90-х впроваджувала новації у бібліотечній справі. Після 9 років у 5-й книгозбірні мені запропонували посаду заступника директора ЦБС, але я відмовилась… Волею долі змушена була поїхати за кордон.
«Люди із заробітків передають посилками хоч щось, а моя дитина – книги»
– Мабуть, якісь дуже вагомі обставини змусили звести нанівець Ваш професійний ентузіазм, щоби відректися від омріяної професії і напрацьованих у ній новацій?
– Незважаючи на те, що я є фанатом своєї роботи, в пріоритеті у мене все ж сім’я. Тоді за океаном уже працював мій чоловік. Хоч наша сім’я жила разом з моїми батьками у чотирикімнатній квартирі, але питання щодо власного житла визрівало. Я усвідомлювала, що діти підростають, нам необхідне власне помешкання і синам треба дати належну освіту. Тож у виборі між кар’єрним зростанням і поїздкою до чоловіка за кордон надала перевагу останньому. Визначальним стало закладення освітнього і матеріального фундаменту для дітей і турбота про благополуччя сім’ї.
– Мета благородна і цілком природна, але чи не виникало у Вас туги за дітьми і професією, яких залишили в Україні?
– Чотири роки я працювала нянею (або, як тоді говорили, бебісітером) в американській сім’ї. Якою була моя туга за рідним домом, словами не передати. Відрадою у цьому було лише те, що поруч був чоловік. Також певною віддушиною від неймовірної туги за дітьми, батьками та Україною для мене були відвідини книжкових крамниць. В основному це були англо- та російськомовні різнопланові за жанрами і тематикою книги. Коли ці книги переправила пароплавом через океан додому, то моя мама сказала: «Люди із заробітків передають посилками хоч щось, а моя дитина – книги».
– Яка доля цих книг? Чи вдалося їх, незважаючи на зниження цінності друкованого слова, зберегти досі?
– Вдалося, ніхто цих книг здати на макулатуру не посмів, батьки розуміли, що вони для мене цінні. Нині ж їх я передала частинами до фондів 4-ї дорослої та центральної міської бібліотек.
– Знаючи Вас не один рік, не віриться, що у США Світлана Козелко обмежувалась лише роботою, віддушиною для котрої були тільки книги?
– Звісно, що не тільки цим. Я багато мандрувала, побувавши у 27 штатах Америки, відвідувала музеї, популярний стилістичний парк розваг компанії «Волт Дісней» у місті Анагаймі (США, Каліфорнія), ботанічні сади і, звісно, бібліотеки. Бачила, як там усе це працює, і думала, як можна це впроваджувати у нас в Україні. Тож і там я багато чого почерпнула для бібліотечної справи.
«Повернулася на посаду звичайного бібліотекаря у книгозбірню, яку до виїзду за кордон очолювала»
– Повернувшись додому, Ви вирішили продовжити працю у бібліотечній сфері?
– Про іншу сферу й мови не могло йти. Довелося розпочинати все спочатку. Повернулася на посаду звичайного бібліотекаря у 5-ту книгозбірню, яку до виїзду за кордон очолювала. Щоправда, це було лише до першої атестації, успішно пройшовши яку, я стала провідним бібліотекарем. Тобто покроково знову розвивалася. І вже під час наступної атестації у 2013 році начальник управління культури Тернополя Олександр Смик, почувши про мої ідеї та напрацювання, запропонував очолити занедбану на той час бібліотеку-філію №4 для дорослих. Я погодилася на цю пропозицію, але потім ще з місяць неодноразово картала себе за цей вчинок.
– Ця книгозбірня розташована на прекрасному бульварі Данила Галицького, але в старому будинку та ще й напівпідвальному приміщенні, яке до Вас по суті не ремонтували ще з радянської доби.
– Саме це, а також сирість, що згубно для книжкового фонду, вразили мене та призвели до розпачу. Але я зрозуміла, що допоки там усе не пересуну, не поміняю та не наведу ладу, то не відчую себе господинею даного приміщення і не полюблю цю бібліотеку. Ми змінили цільове призначення роботи читального залу з абонементом, реставрували стелажі. Та найголовніше, що книгозбірня налагодила співпрацю з громадськими організаціями, підприємцями нашого міста, благодійними фондами, спеціальною загальноосвітньою школою–інтернатом для дітей зі зниженим слухом, навчальними закладами тощо.
– Бібліотека не лише повернула собі читача, а й стала справжнім культурним центром Східного масиву. Тож у підсумку Ваші зусилля виявились немарними і навіть поміченими?
– Мабуть, так! Під час одного із заходів до мене підійшла незнайома жінка і каже: «Ви так гарно працюєте! Відкрили такі перспективи для бібліотеки, яку досі ніхто не бачив і не чув. Чи є у вас якісь готові проєкти або ідеї? Я готова вам зробити подарунок». Мене це неабияк вразило, і я повідомила цій жінці, що маю чимало проєктів, але для їхньої реалізації усе впирається у кошти.
«По натурі я трудоголік і достатньо вперта, тому щоразу долала бар’єр за бар’єром»
– Хто була ця загадкова постать і який перший проєкт за сприяння інвестора Вам вдалося реалізувати?
– Ще наприкінці 2000-х я зрозуміла, що бібліотеки не можуть весь час перебувати на бюджетному фінансуванні. а повинні творити цікаві проєкти та розвиватися. Напевно, якщо ти робиш щось хороше для суспільства і цим живеш, то на своєму шляху зустрічаєш гарних людей, таких як Ольгу Колос, Оксану Яциковську, Андрія Ткачука, Петра Горуца, Світлану Галущак, які переймаються проблемами бібліотек та допомагають їм, беруть активну участь у їхньому житті.
Цією загадковою жіночкою була Любов Цицик. З її подачі у мене народився перший проєкт із канадським благодійним фондом. Це було створення етнічної карти «Етнографічна Тернопільщина».
– Саме тоді Ви побачили ефективність для розвитку бібліотечної справи таких проєктів?
– Завдяки співпраці з канадцями, я побачила їхню конкретну результативність. І вже згодом сама в інтернеті шукала, де є різні безкоштовні, а пізніше і платні тренінги з написання проєктів саме у бібліотечній галузі, які можуть бути профінансовані певними благодійними фондами. Я відвідувала їх, слухала, черпала усе, що можна було. Якщо це були платні заняття, то витрачала на них власні кошти. На перших тренінгах думала: «Боже, що я тут роблю, воно мені, напевно, не під силу?» Однак по натурі я трудоголік і достатньо вперта, тому щоразу долала бар’єр за бар’єром. Тоді пробувала писати проєкти і бачила від них результативність. Мене це стимулює й надалі продовжую навчатися. Тому вважаю найефективнішим вкладання грошей у саморозвиток.
«Побившись об заклад на перемогу в конкурсі, виграла у старшого сина шампанське»
– Що спонукало Вас взяти участь у конкурсі на посаду очільниці бібліотечної системи Тернополя?
– Кожна людина – творець своєї долі. За посаду, яку я нині обіймаю, 3 роки тому довелося позмагатись на конкурентній основі. Але виборола я її не для того, щоби просто керувати комунальною установою, а розвивати бібліотечну мережу міста. Якщо в інших містах книгозбірні закривають, то ми активно розвиваємось, перетворюємо бібліотеки на дискусійні, культурні, дозвільні, комунікаційні платформи, одним словом, надаємо їм нового дихання. Нещодавно до бібліотечної системи добавились книгозбірні сіл, що приєдналися до тернопільської громади. Уже намітили плани і робимо перші кроки щодо їхньої модернізації. Першою такою стане бібліотека-філія у селі Чернихів.
– У те, що ідеї Світлани Козелко можуть бути втілені в життя, на старті їх впровадження доволі часто не вірили, за їхніми ж словами, ледь чи не всі Ваші підопічні. Але Ви майже завжди досягаєте бажаного?
– Ми писали громадський проєкт «Можливості – обмежені, здібності – безмежні». Ніхто, навіть мої рідні і вся наша команда бібліотекарів, не вірив, що ми можемо зайти у «Громадський бюджет Тернополя» і виграти його. Щодо цього, побившись об заклад на перемогу в конкурсі, я навіть виграла у старшого сина шампанське. Завдяки цьому проєктові 8-ма бібліотека для дорослих і 4-та для дітей, які розташовані поряд в одному будинку, отримали додаткове фінансування у 200 тис. грн. Цей спільний для двох книгозбірень проєкт писали із прив’язкою саме до цього місця, бо поряд з ними функціонує спеціальний навчальний заклад для дітей з особливими потребами, серед яких і школа для учнів, які слабо бачать. До цього ми промоніторили ситуацію, що саме в цьому мікрорайоні даний проєкт матиме доцільність, здійснили велику роботу з цією категорією читачів і все це зафіксували у відеозвіті для громади. У підсумку в рамках цього проєкту обидві бібліотеки отримали мультимедійні екрани, інтерактивні дошки, хороші фотоапарати, частину меблів, декупаж стіни у 8-й книгозбірні.
– Ви зробили благородний зачин, але він потребує розвитку та й наполегливої роботи з такою категорією читачів, а також толерантності до них з боку решти тернополян.
– Метою проєкту було привернути увагу громади до культурних потреб цієї категорії людей. До цього проєкту ми також долучили ще й співпрацю з громадською організацією «Волинський обласний осередок ВГО «Генерація успішної дії», координатором якої є Віталій Ткачук. Завдяки лучанам у 8-й бібліотеці сформовано книжний фонд книг шрифтом Брайля, що було зроблено вперше в Тернопільській міській централізованій бібліотечній системі. Таких книг ще недостатньо, бо фонд розпочав формуватися в 2019 році. Батьки цієї категорії діток, після того як вони прочитали чергову книжку, звертаються до нас за новою. У вирішенні цієї проблеми нам сприяє все той же пан Ткачук.
А також у цьому напрямку активно працює наша письменниця Ірина Мацко, яка через інтернетспільноту відшукала книги на екологічну тематику, провела переговорну процедуру та передала книги у фонд бібліотеки-філії №8 для дорослих. Світ побачила книжка самої Ірини Мацко «Збірка вузлик казок» шрифтом Брайля. У січні буде видано другу книгу за проєктом тих, хто бачить серцем, «Соломійка в країні байдужості». Загалом ми проводимо не лише заходи для людей з особливими потребами, а й для решти тернополян саме для того, щоби вони зрозуміли їхні потреби та проблеми. Зокрема у рамках заходу «Почуй мене серцем!» наші повносправні читачі на деякий момент умовно ставали незрячими, щоби зрозуміти, як наше місто не пристосоване для пересування, як часто натовп може ображати слабозрячих людей.
«На кожній розетці бібліотеки тепер сидить казковий персонаж»
– З Вашим приходом до керма бібліотечної системи міста кожна бібліотека якщо ще не набула, то працює у певному напрямку спеціалізації?
– Окремі елементи були й до мене. Зокрема на той час уже розпочала свою діяльність книгозбірня «Літературне Тернопілля». Загалом уже стало доброю традицією до нашого професійного свята щороку дарувати громаді міста нову бібліотечну платформу. З моєї ініціативи, за наполегливої роботи команди бібліотекарів бібліотеки-філії №5 для дорослих на чолі з Надією Данчевською було створено «Екобібліотеку». Неозброєним оком можна побачити проблеми у даній царині. Тому ми проводимо різні інформаційно-просвітницькі заходи, на яких жителі нижньої частини Сонячного масиву та й усі охочі можуть дізнатися багато корисної інформації – від як правильно сортувати сміття до того, як у торгових закладах вибирати екологічно чисті продукти тощо. Також з цією метою проводимо й екопікніки. У бібліотечної системи можливості обмежені, тому всі напрямки, в тому числі й екологічний, розвиваємо завдяки соціальному партнерству із фахівцями різних галузей.
Також цікавий проєкт у нас є на базі центральної дитячої книгозбірні, що на вулиці Миру, – бібліотека медіа-центр. Саме працівники цієї бібліотеки брали участь у реалізації соціального проєкту центральної дитячої бібліотеки «Аудіоказки письменників краю». Наприкінці липня у медіа-центрі бібліотеки було прослуховування-кастинг дитячих голосів для озвучення казок.
Кастинг проводила генеральний директор громадського дитячого інтернет-телебачення «Веселка ТВ» Діна Ібрагімова (м. Київ), яка керує проєктом «Байки UA: діти для дітей». Організували кастинг: медіа-лабораторія ПК «Березіль» (керівник – Оксана Ратушняк), студія дитячої анімації «Руда Миша» (керівник – Олена Мудра), театральна школа-студія «Мельпомена» (керівник – Надія Шамрик). Інформаційну допомогу надали працівники центральної дитячої бібліотеки.
На кастинг завітав заступник міського голови Леонід Бицюра, який є засновником проєкту «Скарби файного міста», у рамках якого реалізується проєкт «Аудіоказки письменників Тернопільського краю».
У кастингу брали участь також діти з обмеженими фізичними можливостями.
У різдвяні дні діти завжди чекають на диво, подарунки. Особливо малюки з порушеннями опорно-рухового апарата, які навчаються в Тернопільському обласному навчально-реабілітаційному центрі. Багато хто з них пересувається на інвалідних візках. Тож вони хочуть мати спеціально обладнаний автомобіль, щоби зручно доїжджати до місця спортивних змагань, фестивалів, інших позашкільних заходів. Аби дитяча мрія здійснилася, на диску записали твори шістьох місцевих письменників: В. Семеняк, Я. Підлужної, І. Мацко, С. Сірого, О. Ратушняк, Н. Лобас. Цікавинка у тому, що казки й вірші озвучували 30 учнів обласного навчально-реабілітаційного центру, тож діти і свою працю вклали у цю добру справу.
А благодійний фонд «Єднання поколінь», заступник Тернопільського міського голови Леонід Бицюра і тернополянин Олег Нитка ініціювали доброчинну акцію «Казковий автомобіль». Задум цього проєкту доброї волі полягає в тому, щоби за 100 гривень придбати диск «Казки та поезія Тернопільського краю», сфотографуватися з ним, розмістити світлину на сторінці у фейсбуці й передати естафету принаймні трьом друзям. Наші міські бібліотеки активно підтримали цю ініціативу.
– Завдяки Вашому проєкту, спрямованому на молодіжний простір, вдалося врятувати книгозбірню від закриття?
– Так, це бібліотека на Карпенка, що перебувала в жалюгідному стані. Завдяки підтримці депутата міськради Оксани Яциковської та громадськості, вдалося вберегти книгозбірню від закриття. Зараз там успішно функціонує «Урбанбібліотека», що справді спрямована на молодіжне середовище. Поряд з нею останніми роками розбудували новий масив, а дитячої книгозбірні там немає. Батьки часто зверталися до нас за книгами переважно зі шкільної програми для своїх діток. Тому на прохання читачів ми доповнили фонд цієї книгозбірні дитячою літературою. І зараз її відвідують не лише дорослі. Відтак також там проводимо і заходи для школярів.
– Наскільки мені відомо, у місті є ще профільна книгозбірня, яка сприяє розвитку серед дітей – майстрів пера і слова?
– Це створена на базі 6-ї бібліотеки, що на Лепкого, 6, «Коронація слова». При ній діє літературний клуб. Ми віднаходимо серед наших читачів, а також учнів шкіл, гімназій, ліцеїв та коледжів талановитих дітей, які роблять перші спроби в літературній діяльності. До нашого клубу приходять письменники та літературознавці, які читають їхні творчі доробки, вказують на недоліки, підкориговують їх. Сподіваємось, що це буде певною кузнею для місцевого письменництва та журналістики.
– Окрім нових бібліотечних платформ, Вашими зусиллями було оновлено і створені до Вас проєкти, серед яких і «Музей національної іграшки». Якою буде доля книгозбірень, нещодавно долучених до Тернопільської громади сіл?
– У 2013 році в читальному залі бібліотеки №5, що на вулиці Стуса, відкрили чудовий «Музей національної іграшки». Але щоби побачити унікальні ляльки та іграшки, треба було пройти через зал, де не було ремонту, красувалися старі стелажі, було погане освітлення і т.д. Усе це бачивши, у мене спрацьовував ефект гардеробу в театрі, думка про заклад розпочинається з першої зали, в якій ти опинився. У цю бібліотеку приходять не лише тернополяни, а приїжджають за досвідом бібліотекарі з усієї країни. Наша команда рік потужно працювала над модернізацією закладу. Зробили нові яскраві меблі, розмалювали стіни, створили фотозону, вирішили проблеми з освітленням і навіть на кожній розетці тепер сидить казковий персонаж.
– Ваша праця не залишається непоміченою як на місцевому, так і навіть міжнародному рівнях. І все це завдяки активній діяльності в тому числі й у різних конкурсах?
– Рух і розвиток – мій спосіб життя. Торік ми написали транскордонний проєкт у рамках співпраці Євросоюзу, Польщі, Білорусі та України. У розділі «Культурна спадщина» він виявився серед переможців. Ми виграли 49 тисяч 470 євро. У рамках цього проєкту проводитимемо Дні української культури в Польщі і відповідно їхньої в Тернополі. На прохання польських колег ми вже у червні повеземо до них нашу колекцію артбуків, які їх дуже зацікавили. І наші партнери хочуть, щоби їх побачило якомога більше їхніх співвітчизників. Наприкінці минулого року в польському Бєловежжі відбувся перший тренінг учасників проєкту. За підсумками навчання та активності на ньому відзначили кращих з учасників. Я була приємно здивована, що отримала на цьому форумі спеціальну нагороду за активність та креативність.
«В усьому завдячую свої сім’ї та всій нашій команді бібліотекарів»
– Кому завдячуєте своїми успіхами в розвитку бібліотечної справи Тернополя та й, зрештою, тим, що можете сповна приділити увагу улюбленій професії?
– В усьому завдячую своїй сім’ї. Найбільше доклався до створення різних експонатів, а також ремонту приміщень своїми роботящими руками і доволі часто нашим сімейним коштом мій чоловік Андрій. Також завжди й у всьому мене підтримують та допомагають діти. Старший син Віктор, який є юристом за фахом, здійснює правовий супровід моєї діяльності, а молодший Владислав, за спеціальністю журналіст, хоча наразі працює в іншій сфері, допомагає в масмедійному напрямку. Вдячна за розуміння й активну участь у модернізації книгозбірень усій нашій команді бібліотекарів.
Олег Лівінський
Джерело: Тижневик "Номер один"
3808