Як тільки осінь-лицедійка опустила на Тернопіль дощову завісу й засвітила золотом дерева в парку, до драмтеатру неспішним кроком попрямував фестиваль. Ішов, підставляючи обличчя вітру, поспішав на вже п’ятнадцяті «Театральні вечори». Так, так, із 17 по 24 вересня 2017 р. відбувся уже ХV Всеукраїнський фестиваль «Тернопільські театральні вечори. Дебют»!
Режисерська вишиванка “Вечорів”
Отож-бо «Вечори» відображають генезис (або навпаки) вітчизняного театру. Свого часу саме «Дебют» відкрив режисерів: Ірину Волицьку (моновистава «Білі мотилі, плетені ланцюги…» за новелами Василя Стефаника, Львів), Андрія Бакірова, Євгена Курмана (моноспектакль за романом Патріка Зюскінда «Контрабас», Київ), Ростислава Держипільського (вистава за однойменним романом Марії Матіос «Солодка Даруся», Івано-Франківськ), Сергія Павлюка (драма Ліни Костенко «Дума про братів Неазовських», Черкаси), Олександра Охріцького (Шевченкові «Гайдамаки, Київ), неодноразового дипломанта В’ячеслава Жилу (Тернопіль). Не обманюймось, не кожен із них стане корифеєм і створить власний театр, як от Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Микола Садовський, Лесь Курбас чи наш сучасник Федір Стригун або епатажний Андрій Жолдак. Однак кожний уже залишив свій неповторний візерунок на величному полотні українського театру. Це як вишивана мапа України, де переплітаються самобутні орнаменти і колористика, створюючи величне диво.
Та повернемось до фестивалю. Цьогоріч (імовірно, через досить обмежений бюджет – усього 100 тис. грн) на «Вечори» запросили 12 театрів: традиційно – «заньківчан» (Львів), Рівне, Луцьк, Чернівці, шість – із Києва та наші тернопільські – Актора і ляльки й драматичний. Афіша вмістила іноземну та сучасну вітчизняну драматургію, проте, як зазначив народний артист України, лауреат Шевченківської премії Федір Стригун, тішить, що молоді режисери беруться за нове прочитання української класики.
Від «Кривавого весілля» до «Бабиного літа»
Емоційно поетично «Театральні вечори» відкрили студенти 4 курсу Київського університету культури та мистецтв – із перформативного театру «ВЕDLAM». Темряву малої сцени раптом сколихнула мелодія іспанської балади, запахло цитринами і звідкись донісся шум морських хвиль. Гітара та юний музикант емоційно співали про кохання, зраду і помсту – про «Криваве весілля» Гарсія Лорке. Промінь прожектора вихоплює апельсинове дерево з людських фігур та яскраві помаранчі у руках-гілках.
«Мене захопила мова Лорке – це ж поетична проза! – зізналася згодом юна режисер-постановник Анастасія Вервейко. – Основна ідея вистави: якщо людина йде проти природи, її неминуче чекає трагедія!»
Сюжет драми перегукується із шекспірівським «Ромео і Джульєттою»: родина Матері ворогує з сім’єю Феліксів, від рук яких загинули їхні старший син і чоловік. Тож коли молодший син іде у виноградник і бере ніж, закутана у чорне жінка сипить прокльони на всі на світі ножі та усіляку зброю, що вбиває чоловіків. Але син закоханий і всі його думки – про наречену і майбутнє весілля. Його обличчя спохмурніло, лише коли розповідає Матері, що дівчина вже була заручена, але молодий покинув її та одружився з її кузиною. Це Леонардо з родини ненависних Феліксів, і він – серед запрошених.
І от вже день весілля. Засмучена наречена готується до вінчання, коли надворі почувся цокіт копит. Служниця відчиняє двері, і на порозі стає перший гість – Леонардо. Випадково чи ні, але актор нагадує Дон-Кіхота. Колишні закохані розмовляють-сваряться. Леонардо зазначає: «Що проникає в серце, того вже не вирвеш!» Дівчина втікає в іншу кімнату і незабаром з’являється перед гостями, вбрана за звичаєм у чорну сукню з воланами й широким шлейфом. Гості радіють і танцюють, аж раптом дружина Леонардо виявила, що її чоловік потай утік із нареченою. Ображений молодий скаче на пошуки і вже вночі наздоганяє їх у лісі. Феєрична сцена поєдинку на шпагах, коли під час двобою обидва юнаки гинуть. Варто зазначити, що на Всеукраїнському театральному фестивалі у Бориславі «Румбамбар» вистава отримала гран-прі та нагороду за режисуру.
Відзначив виставу і голова журі фестивалю, художній керівник Львівського національного академічного театру ім. Марії Заньковецької Федір Стригун: «На своєму віку я бачив три такі вистави, але в них не було нічого подібного, – зізнався він. – Відрадно, що ви дали поштовх для роздумів, адже це притча про життя і місце любові в ньому. Лесь Курбас казав, що театру потрібен розумний Арлекін, мудрий, думаючий. Такий театр, такі роботи на фестивалі повинні підштовхувати до осмислення буденщини і того шляху, яким ідемо». Відтак журі «Театральних вечорів» відзначило «ВЕDLAM» дипломом «Мистецька надія», а журналістське журі визнало переможцем у номінації «Відкриття фестивалю».
Комедія «Любов до скону» Альдо Ніколії Волинського академічного українського музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка (режисер-постановник Дмитро Мельничук) перенесла на берег моря, певно, Адріатичного. Невимушеність акторської гри, чорний гумор і динамічна зміна ситуацій беззастережно розділили симпатії до Бруно та Марії – проти Єви. Тим часом варто відзначити акторську гру. Не дарма диплом «За чоловічу роль 2-го плану» журі присудило Дмитрові Мельничуку за роль Маріо, а переможницею у номінації «Фатальна жінка» журналістське журі визнало актрису Наталію Мельничук (Єва).
А от love-story Чернівецького академічного українського музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської режисера-постановника Володимира Савінова за комедією «Бабине літо» Айвона Менчелла – «Сяй, мій божевільний діаманте!» різко дисонансувала з попередніми виставами, бо вже з другої сцени перенесла глядачів на кладовище, куди три подруги далеко вже небальзаківського віку приходять на могили своїх чоловіків. Іда з Доріс згадують подружжя із сумом, а от Люсіль жартома розповідає про походеньки благовірного, за життя зовсім невірного. Аж раптом бачать Сема, який провідує могилу своєї дружини. Жінки не зізнаються одна одній, що втомилися від самотності, й закохуються у нього. Та Сему давно вже подобається Іда, і подруги, як завжди, з добрих намірів відмовляють чоловіка від зустрічей з їхньою колежанкою. Коли ж настав happy end, помирає Доріс, і її душа, мов чайка Чехова, завдяки спецефектам 3D, поринула у синій вир. Щоправда, журі голограми не пройняли, і хоча глядачам вистава сподобалась, «діамантова» мелодрама відзнак не отримала.
Щодо вистави «Хелемські мудреці» Києво-Могилянського театрального центру «Пасіка» лише зазначу: це єдиний спектакль, коли глядачі почали втікати ледь не з перших хвилин. Довжелезні паузи, розтягнута дія, точніше, бездіяльність, безцільна метушня на сцені. Шкода, що на фестивалі немає диплома «За самовпевненість».
«Пристрасть» за «Украденим щастям» і «Блаженним островом» Гуски
«Скільки людей, стільки й думок», – констатував за півсторіччя до різдва Христового римський драматург Теренцій. Утім, у талановитого режисера навіть академічні твори починають «говорити» сучасною мовою, що і довела режисер-постановник Київського академічного театру «Колесо» Марія Грунічева виставою за п’єсою Миколи Куліша «Блаженний острів, або Отак загинув Гуска». Здавалось би, колезький секретар Саватій Гуска – персонаж, побитий міллю історії, не прийняв революцію. Але ж революції відбуваються різні, в Україні 2014-го відбулась Революція гідності. Чимало таких собі «гусок» і нині ухопилися за пропозиції есера П’єра Кирпатенка та його послідовників утекти зі своїм величезним сімейством на якийсь острів із надією «набратися сили для подальшої боротьби з більшовизмом», як каже Саватій Гуска. «Набирайтеся побільше кисню тут, щоб побільше видихнути вуглекислоти там! Ми мусимо їх передихати!» – вторить йому П’єр Кирпатенко. І уявіть: дехто з бюрократів-чиновників таки пересидів уже не одну революцію. Тим часом самого Миколу Куліша та його творчий спадок спіткала трагічна доля. 3 листопада 1937 р. драматурга разом з його товаришем, режисером Лесем Курбасом та тисячею інших українських митців розстріляли в урочищі Сандармох (Карелія).
Журі фестивалю високо оцінило виставу «Блаженний острів, або Отак загинув Гуска», присудивши дипломи: Марії Грунічевій – «За режисуру» 3 ст., «За акторський ансамбль» та Олені Тертичній (Христонька) за жіночу роль 2-го плану.
Прочитали драми між рядками й «заньківчани» та вчорашні студенти, а нині актори незалежної творчої майстерні «сІнемАтографЪ» (Київ).
«Хто у кого вкрав щастя?» – запитує режисер-постановник, художній керівник Національного академічного українського драмтеатру ім. Марії Заньковецької Федір Стригун. Брати! Коли віддали сестру Анну за нелюбого Миколу Задорожного, а її обранця Михайла відправили до війська. Чи в Миколи, який також кохав Анну? Їхнє життя потроху налагоджувалось, подружжя спокійно хазяйнувало, як раптом з’являється колишній суперник. Режисер відкриває потаємні механізми людської натури, коли заради власного “Я” готові вчинити непоправне. Відчуття тривоги висить у повітрі. Не дарма Анні наснилося, що вона сіяла по селу великі червоні корали – червоні краплі крові на білому снігу. Рішенням професійного журі виставі присуджено спеціальну відзнаку «За честь, достоїнство і вірність професії», від журналістів –диплом «За вірність українській класиці», а персонально Федору Миколайовичу актор і режисер Микола Булат вручив від себе подарунок – ручку «Паркер».
“Пристрасть” без меж через украдене кохання представив театр “сІнемАтографЪ” (режисер Сергій Балабан). Та якщо у драмі І. Карпенка-Карого “Безталанна” гине лише Софія, то тут режисер вбиває Гната і Софію та накриває їх весільним рушником. До того ж постановник перетворив українське село на “пролетарську слободу”, де хлопці дефілюють у вицвілих кальсонах, а дівчата – у тісних коротеньких суконках, вульгарно наспівуючи: «Ой, хто п’є – тому наливайте, хто не п’є…». Щоправда, під кінець дуже веселі дівки чогось затягнули «Гуцулку Ксеню», хоча дія відбувається не в Карпатах. Усе було би смішно, якби не Варка (актриса Дарія Христинець). От де бушує пристрасть, суміш емоцій і почуттів! Її гру відзначив народний артист України Федір Стригун і напророчив пані Дарці велике творче майбутнє та вручив диплом “Мистецька надія”.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3418