Нещодавно одна з футбольних груп у соцмережі провела опитування на визначення кращого голкіпера в історії тернопільської «Ниви». Виявилось, серед претендентів не було жодного, який народився на Тернопільщині чи був вихованцем місцевого футболу. З воротарською позицією на всіх рівнях у тернопільських командах були проблеми. До найбільш відомих можна віднести збаразьких кіперів В’ячеслава Онопка та Романа Колодійчука, тернополян Фелікса Берліна та Олександра Ільющенкова, підгайчанина Юрія Мороза і вихованця підволочиського футболу Едуарда Яблонського. Особняком у цьому списку стоїть теребовлянський голкіпер Володимир Садковський, котрий був біля витоків підгаєцької «Ниви», має досвід виступів на майстрівському рівні, а сумарно воротарський светр безперервно одягав упродовж 25 років. Володимир Вікторович в ексклюзивному інтерв’ю нашому виданню відверто розповів про свою довгу воротарську кар’єру та особисте життя.
«Був у львівському СКА, але жодного офіційного матчу не провів»
– Пане Володимире, розкажіть, коли і де народилися, ким були Ваші батьки?
– Сам я теребовлянський, народився у 1955 році. Батьки до спорту не мали відношення, тато працював директором ялинкової фабрики, а мама там же – головним бухгалтером. Хоча сама фабрика в той час виставляла свою футбольну команду на першість міста.
– Як Ви прийшли у футбол?
– До футболу займався плаванням, навіть виконав третій юнацький розряд. Коли був у класі 5-му, проходила першість школи з футболу. Вчитель фізкультури запропонував тренеру місцевої спортшколи Леву Павловичу Полиняку звернути на мене увагу. Той прийшов, подивився і запросив у футбольну секцію. У дитячих командах грав в обороні, а десь через рік, напевно, через мій високий зріст та велику руку, мене поставили на ворота. Сподобалося, і з тих пір мене всі знають як голкіпера.
– На дитячо-юнацькому рівні у Вас були вагомі футбольні досягнення?
– У 1972 році в складі команди Теребовлянського району став чемпіоном області серед школярів. Відомий тернопільський тренер Зеновій Петрович Савіцький запросив мене до збірної області. У тій команді був основним воротарем, у складі збірної їздив на зональний турнір у Житомир, де ми з групи не вийшли. Також захищав кольори юнацької команди з Теребовлі, а у 10 класі вже був основним голкіпером дорослої команди «Механізатор», яка виступала в чемпіонаті області. «Вибив» з основи свого земляка Івана Будівського, з яким я згодом довгі роки обслуговував футбольні матчі. Щоправда, коли я пішов до війська, то він знову став №1.
– Де служили і чи випала можливість там грати у футбол?
– Призвали мене у Житомир, де був в учебці. А потім перевели в Львів у спортивний клуб армії (СКА). Тоді ця команда виступала в другій Союзній лізі, однак там я був далеко не основним гравцем. Тренувався з армійською командою, харчувався зі всіма в офіцерській столові, отримував своїх сержантських 10,80 кар., але в офіційних матчах жодного разу не зіграв.
«Полтавські вболівальники кричали на мене «Бандера»
– Молодий воротар із Теребовлі несподівано з’явився у майстрівській команді з Полтави?
– Усе вирішила доля випадку. Коли звільнився з війська, один сезон провів у Теребовлі, потім мене запросили до заліщицького Дністра», запропонувавши кращі умови. Грав за заліщан, нічого не підозрюючи. Одного разу на календарний матч другої ліги чемпіонату СРСР у Чернівці приїхав полтавський «Колос». Після матчу представники Заліщиків домовилися з полтавчанами, щоби за певну плату вони на наступний день провели товариський матч у місті над Дністром. Той поєдинок завершився внічию, а я чудово відстояв на воротах, і начальник «Колоса», а в майбутньому президент ФК «Нива» (Тернопіль) Володимир Григорович Аксьонов, посадив мене в автобус і повіз до Полтави. Правда, представникам «Колоса» довелося вирішити питання з моїм навчанням у педінституті. Я тоді вчився на 2-му курсі факультету фізичного виховання. Там же навчався В. Аксьонов на заочному відділенні. Він поїхав до декана Богдана Шияна, залагодив усі питання і на 2 роки я отримав «академку». Зауважу, що зробити це було надзвичайно складно, потрібно було назбирати багато медичних довідок, що студент-стаціонарник через хворобу не може продовжувати навчання.
– Чи не складно було ось так з аматорського рівня перейти на майстрівський, адже там до воротарів були дуже високі вимоги?
– Особливих проблем не було. Тренування такі ж, як у Теребовлі, тільки частіші й інтенсивніші. Природа таки мене чимось обдарувала, і я без особливих складнощів став своїм у Полтаві. Тоді основним воротарем у «Колосі» був Дяченко, а я сидів на лавці запасних. Десь через пів року адаптувався, потім у сезоні-1978 став виходити на заміну, а далі чергувалися, я здебільшого грав на виїзді, а мій напарник – удома. Тоді у Полтаві приїжджих гравців практично не було, тим більше із Західної України. Місцеві вболівальники на перших порах кричали на мене «Бандера». Так тривало десь пів року, було трохи не по собі, адже тоді це слово прирівнювалось ледь не до злочинця. Це вже потім дізнався, хто такий був Степан Бандера і за що він воював. Лише коли показав себе на футбольному полі, вигуки припинилися.
– Який для Вас був найяскравіший поєдинок полтавського періоду?
– Мабуть, таким був матч у Вінниці проти «Локомотива». Ми його зіграли внічию – 1:1. Після гри один із тренерів вінницької команди Іван Терлецький пропонував перейти до них у команду.
– Чому не погодилися і чи ще мали запрошення в якісь серйозні команди?
– З Вінниці додому було значно ближче, ніж із Полтави, звідкіля я всього раз на місяць навідувався додому. Дружині було важко самій з маленькою дитиною, тому я був не проти такого переходу. Просив, щоби мені виділили квартиру, адже тоді вже був сімейним. Але представники Вінниці не пристали на мої умови. Кликали також до харківського «Металіста», який теж виступав у другій лізі чемпіонату СРСР. Але мене тримав інститут. Аксьонов говорив, що коли я піду з Полтави, то мене виключать із вузу. До того ж у Харкові мені пропонували ті ж умови, що й у Полтаві. Змісту йти не було, та й відчував борг перед людиною, яка запросила в команду майстрів, допомогла з інститутом…
«Коли пішов десь у ресторан випити шампанського, було, що доносили тренерам і нас штрафували»
– А як Ви опинилися в підгаєцькій «Ниві», яка тільки-но розпочинала свій шлях до другої Союзної ліги?
– Після двох років у Полтаві я приїхав до Тернополя поновлюватися в інститут, бо більше продовжувати «академку» мені не хотіли, як і переводити на заочне. Аксьонов сказав, що нічим допомогти не може, хіба сам вирішу питання з навчанням. Декан же повідомив, що збирають команду «Буревісник» на всеукраїнські змагання і шукають сильних футболістів. Тому особливого вибору в мене не було, хіба припиняти навчання. Мені тоді ще потрібно було відіграти один сезон і я б отримав у Полтаві квартиру. Але в ті роки здобуття вищої освіти цінилося більше, ніж гра у футбол, навіть на майстрівському рівні, і я повернувся. Так сталося, що в кабінеті Б. Шияна зустрів тренера Станіслава Леонідовича Євсеєнка, який прийняв підгаєцьку «Ниву» і прийшов в інститут домовлятися за навчання своїх підопічних. Він перед тим тренував команду з Житомира, ми пересікалися на футбольному полі як тренер з воротарем. Напевно, я видав якусь непогану гру саме проти його команди і він мене запам’ятав. Запитавши, що я тут роблю, і дізнавшись, що я місцевий, одразу запропонував виступати в Підгайцях, де, з його слів, створюється сильний колектив з амбітними планами. Голова правління тамтешнього колгоспу Іван Потупа домовився з деканом щодо мого вільного відвідування занять, бо в Підгайцях хотіли, щоби футболісти жили і тренувалися на місці. Я ж приїжджав у вуз лише на сесії.
– Головне досягнення у підгаєцькій «Ниві» – мабуть, виграш кубка УРСР?
– Так, це було на другий рік моїх виступів у Підгайцях. Фінал кубка проходив під час Олімпійських ігор у Москві, а наш матч відбувався в Києві на стадіоні «Локомотив». У суперниках була сильна команда – «Енергія» з Нової Каховки, яку ми впевнено перемогли – 3:0. Щоправда, в тому поєдинку на воротах я не стояв, бо був травмований. Натомість відіграв усі матчі в пульці чемпіонату УРСР по колективах фізкультури, яка відбувалася в Павлограді. Неофіційно вважалося, що господарі на пульці мають перемогти. Так сталося, що з господарями ми зіграли внічию (0:0), а я в тому матчі на останніх хвилинах «потягнув» пенальті. У нас із павлоградцями була краща різниця забитих і пропущених м’ячів, потрібно було перемагати у двох заключних матчах, і «Нива» здобувала путівку до другої ліги, на яку Тернопільщина так довго чекала. Та далі розпочалася «плавка» нашої команди, бо у майстрівській лізі функціонери хотіли бачити павлоградський «Колос», хоча, по правді скажу, на той час «Нива» була найсильнішою аматорською командою України. Як наслідок, ми поступилися в наступному матчі тій самій «Енергії» (1:2), яку перемогли в кубку, і в підсумку фінішували лише… другими.
– У підгаєцькій «Ниві» Ви вже мали тверде місце у старті чи ділили його з кимось?
– Моїм напарником тоді був молодший за мене на п’ять років Віталій Ніколенко. Більше грав, звичайно, я, але і йому теж давали чимало ігрового часу. «Спалився – сідаєш на банку» – такий закон футболу. Стояв воротар, поки не дав «пєнку», помилився, сідаєш на лавку запасних і чекаєш, коли твій колега помилиться, щоби вже його замінити.
– Які умови були створені у Підгайцях футболістам, адже тоді, як і зараз, це було маленьке містечко?
– Ідеальні, під команду майстрів. Футболісти жила в хороших умовах, повноцінно харчувалися. Для тренувань підшуковували найкращі футбольні поля у сусідніх селах. Усе для того, щоби зберегти футбольний газон у Підгайцях для проведення офіційних матчів. Тоді наше домашнє поле було одним із кращих в області. Щодо фінансових умов, то вони були кращими, ніж у командах майстрів. У Полтаві в мене була зарплата 160 карбованців і премія за перемогу 40 крб. Також мав доплату 90 крб., адже був влаштований на роботу в колгоспі трактористом (сміється,– авт.). Натоміть у підгаєцькій «Ниві» зарплата була 220 крб., за перемогу отримував 100 крб., навіть за нічию на виїзді отримували платню. Матчів на різних рівнях було багато, тому суми набігали чималі. Скажімо, вдома ми не те що не програвали, рідко коли випускали суперника, не забивши тому 3-4 м’ячі. Хоча скажу, що нас і штрафували, адже містечко було маленьке, футболістів усі знали, вони були на виду. І коли пішов десь у ресторан випити шампанського, було, що доносили тренерам і нас штрафували. Хоча ті гроші йшли у загальну касу, за них могли під час перерви у змаганнях виїхати на пікнік. Не було такого, щоби їх хтось собі привласнив.
– А якою була внутрішня командна атмосфера в «Ниві»?
– Ми були дуже дружніми, горою стояли один за одного. Я до того й після грав у багатьох командах, настільки позитивної атмосфери ніде не було. Це можна простежити донині, коли щороку на Спаса з’їжджаємось у Підгайці, проводимо товариський матч і за гостинним столом, який організовує колишній гравець «Ниви» Петро Калиняк, згадуємо ті давно минулі, але такі незабутні для нас часи.
«Прошкін сказав, що я ледь не диверсант, і поставив питання руба: він або я?»
– Якщо у Підгайцях команда була сильна й умови були створені шикарні, то чому ж тоді покинули «Ниву»?
– На початку 1981 року «Ниву» очолив Володимир Прошкін. З новим тренером ми поїхали в Болгарію на навчально-тренувальні збори. Тоді мода була на перські килими, які в Радянському Союзі були у великому дефіциті. В Болгарії їх теж не було, лише у валютних магазинах. Вартував килим 60 доларів. Наша перекладачка сказала, що лише в студентському містечку в іноземців можна поміняти болгарські леви на долари. Одного дня я залишив готель і поїхав туди. У студентів теж валюти на руках багато не було, бігав по поверхах, щоби назбирати потрібну суму. І поки збирав долари, година вже була пізня, автобуси не ходили, і я вимушено залишився там ночувати. Ранок – зарядка, а мене немає. Володимир Опанасович підняв шум, куди подівся Садковський. Під обід приходжу з килимом на плечі. Крики, шум… По поверненню в Підгайці Прошкін розповів Потупі про мої пригоди, сказав, що я ледь не диверсант, і поставив питання руба: він або я? Тренер був з іменем, вигравав «золото» класу «Б» у складі тернопільського «Авангарду», тому я змушеним був піти на «пенсію» (сміється, – авт.). Мені ж на пам’ять залишився килим, який і досі зберігається в помешканні першої дружини.
– Після того поміняли одразу кілька команд, навіть встигли пограти в іншій області.
– Спершу я повернувся у теребовлянську команду, згодом Михайло Мойсей з Івано-Франківська, з яким я товаришував ще зі студентської лави, запропонував пограти за місцевий «Електрон», де шукали надійного воротаря. Туди їздив на передігрові тренування, ночував, відбув матч і повертався назад до Теребовлі. Команда з Івано-Франківська виступала на аматори і в чемпіонаті своєї області. Далі мене запросив Олег Бригадир до копичинецького «Автомобіліста», у складі якого став срібним призером чемпіонату Тернопільської області. Опісля мій футбольний шлях знову проліг до Заліщиків, куди запросив друг сім’ї Євген Радкевич. Там я провів два сезони, а з 1987 року осів у рідній Теребовлі, за яку виступав майже до 42 років.
– Захищаючи кольори команд із Заліщиків та Копичинців, мабуть, неодноразово приїздили на матчі в Теребовлю. Як ставилися тоді до Вас місцеві вболівальники?
– Свистали, вигукували часто образливі слова на кшталт «запроданець» (сміється, – авт.), але футболістам до цього не звикати.
– У Теребовлі тоді була одна з найсильніших команд області…
– Цілком правильно. З кінця 1980-х і до завершення моєї воротарської кар’єри теребовлянська «Нива» ставала чемпіоном області (сезон-1994/95), чотири рази була у призовій трійці, тричі вигравала кубок області (одного разу суперник із Бучача переміг у фіналі, але через підставки йому зарахували поразку, і кубок перейшов до команди з Теребовлі). Як переможець обласного кубка, теребовлянці виступали у кубку України, пройшли двох суперників, у тому числі професійну команду «Буковина» із Чернівців (2:1). І лише в третьому раунді поступилися в Дрогобичі місцевій «Галичині» (1:3). Тоді в Теребовлі умови були доволі хороші, скажімо, я був на доплаті в багатих колгоспах у Соколові та Ласківцях. Маючи міцний фінансовий тил, можна було запросити кваліфікованих гравців, але, що найцікавіше, кістяк команди був саме з теребовлянських, тому не випадково стільки років команда стабільно виступала на обласному рівні.
– Чув таку історію, що кілька сезонів команди з Теребовлі й Бучача не їздили один до одного на матчі…
– Наші команди постійно були, як кажуть у народі, на «ножах», чомусь один одного недолюблювали. Під час кубкового матчу з Бучача приїхало дуже багато вболівальників, зайнявши ледь не весь сектор із протилежного боку від центральних трибун. Комусь із бучацьких футболістів під час гри розбили голову і бучацькі глядачі вибігли на поле. З іншого боку з місць зриваються теребовлянські вболівальники. На полі було чоловік 200-та, хвилин 20-ть тривала масова бійка. Зрозуміло, що наші глядачі у Бучач вже не поїдуть, бо можуть отримати у відповідь. А на кого тоді зриватимуть нерви, як не на футболістах? Нас про це попереджали, тому після того інциденту два сезони теребовлянська «Нива» не їздила на матчі до Бучача. Хоча так ставалося, що ті ігри відбувалися наприкінці сезону, і для нас вони вже не мали турнірного значення.
Пригадую, ще один курйозний випадок був у Копичинцях. Приїздить туди теребовлянська «Нива», і у наш автобус забігає чоловік, кидаючи під ноги гранату. Всі тоді почали вибігати. Стрес був неабиякий. Уже потім виявилось, що це учбова граната, але цього ніхто не знав…
«В одиничних випадках брав участь у договірних матчах»
– Чому вирішили завершити футбольну кар’єру?
– Куди вже було? Довга футбольна кар’єра далася взнаки, почала турбувати поясниця, доводилося виходити на футбольне поле на уколах. Мучився, а не отримував задоволення від гри.
– А загалом за роки у футболі отримували серйозні травми?
– Перед армією під час матчу в Теребовлі мав перелом ключиці. Тоді був молодий і все загоїлося. Хоча після цього випадку мав розмову з батьком, який був офіцером. Пригадую, тоді він сказав: «А воно тобі треба?!» Однак футбол затягує, так сталося і в мене…
– Під Ваші проводи організували навіть прощальний матч?
– Це відбулося 14 вересня 1997 року, в товариському матчі зустрілися теребовлянська «Нива» та збірна району. Мені дали слово, і тремтячим голосом я ледь не заплакав. Пригадую, мене у воротах «Ниви» замінив Віктор Назарук, якому в якості підйомних віддав свою останню заробітну плату.
– Коли польовий футболіст іде на «пенсію», кажуть, що він вішає бутси на гвіздок, а як говорять про воротарів?
– Ми рукавиці вішаємо на гвіздок. У мене і досі зберігаються рукавиці, в яких я проводив свій останній матч. Скажу, що воротарські рукавиці були у дефіциті, особисто купував їх у голкіперів тернопільської «Ниви» Тараса Белея та Анатолія Чистова, при цьому вони не були новими.
– Кажуть, що воротар та останній захисник у футболі можуть вирішити все. Як Ви ставитеся до цього твердження і чи самі брали участь у договірних матчах?
– Багато було випадків, коли підходили і просили допомогти «зробити» потрібний результат. Признаюся чесно, в одиничних випадках, коли виступав за обласні команди, брав участь у таких матчах. Але це зазвичай траплялося, коли твоїй команді вже не потрібно було очок, а для суперників вони мали турнірне значення. Пригадую, один з таких матчів був проти великогаївського «Сокола». Зауважу, що сам ніколи таких ситуацій не вирішував, це були спільні кроки 2-3 футболістів. Здебільшого захисник дав «кіксу» (не потрапив свідомо по м’ячу, – авт.) і був чистий вихід віч-на-віч або ж хтось із зацікавлених осіб порушив правила у штрафному майданчику, і суперник вирішував долю матчу під час пробиття пенальті. Бувало, коли через кілька років зустрічалися з хлопцями, то вони згадували, мовляв, ти тоді-то й тоді не випадково вийшов на поле в нових бутсах (сміється, – авт.).
«До 20-ї хвилини попередження отримував капітан або найвпливовіший гравець»
– Після футболу в доволі поважному віці Ви перейшли в суддівство.
– У той рік, коли завершив активні воротарські виступи, голова суддівського корпусу області Олександр Циганков запропонував спробувати себе у суддівстві. Спершу відмовлявся, бо мав 42 роки, але той переконав, що зі своїм досвідом уже за рік працюватиму в якості арбітра матчу. Починав з асистента, і через кілька матчів стався епізод, який змусив мене взяти свисток. Теребовлянська бригада в складі Івана Будівського, Володимира Кирилюка і мене поїхала на гру команд Козової і Хоросткова. Ваня ж був після весілля. Володимир Онисько, котрий був у нас інспектором, побачив, що Будівському важко буде відсудити, попросив, щоби це зробив я. Земляк спершу не хотів мінятися, по-перше, конкуренція, по-друге, переживав, чи я справлюся, Так долею випадку я став арбітром, провів на рівні той матч і з тих пір працював лише на полі.
– Суворим були арбітром?
– Напевно, що так. Покійний Юрій Науменко мене так учив: «Щоби порядок був на полі, за перші хвилини маєш знайти лідера в команді і дати йому жовту картку, решта гравців будуть мовчати». Так я старався робити, до 20-ї хвилини у мене попередження отримував капітан або найвпливовіший гравець і гра переходила у спокійне русло. Часто й червоні картки давав, одного разу навіть сина Ігоря вилучив. Його «вставили», і той побіг віддати. Я кричу йому не чіпай, але він мене не послухав, наздогнав кривдника і вдарив ззаду по ногах. Звичайно, за такий проступок я йому показав червону картку.
– А який випадок у Вашій суддівській кар’єрі був найскладнішим?
– Складних поєдинків було чимало, але першим згадується бережанське дербі між «Лисонею» і «Соколом». Футболісти грали, як кажуть, «кістка в кістку», пригадую, тоді дав на дві команди з десять попереджень, а двох гравців вилучив.
– Чи були матчі, в яких Ви як арбітр, отримували стусанів від футболістів?
– У Борщеві був випадок, коли місцева команда грала з В. Гаями і я не призначив пенальті у ворота господарів за гру рукою, якої я не побачив. Асистентом тоді був Валерій Татаринов, який мав би підказати, бо був значно ближче до епіцентру подій, але він сказав, що теж не бачив. На крик гравців я не повівся і пенальті не призначив. Тоді мене не били, але по п’ятках ззаду «походили», навіть бутса злетіла з ноги. Це власне єдиний подібний епізод за всю суддівську кар’єру, яку я завершив у 50 років.
– На суддів часто нарікають, що вони упереджено ставляться до однієї з команд.
– У мене завжди деяка симпатія була до господарів, хоча ніколи в житті нікому «голову не відривав». Часто підходили, щоби за певне заохочення «зробив» гру. Ці пропозиції чув, але не було такого, щоби я комусь обіцяв, що «зроблю» результат, призначу висмоктане з пальця пенальті. Бували матчі, що жодній із команд не помагав, а результат сам по собі приходив для тієї з них, з боку якої були відповідні прохання. Тоді певні заохочення «падали» самі…
Віталій Попович
БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ
– За кар’єру чимало вдавалося парирувати пенальті?
– Дуже багато, вважався спеціалістом по відбиттю одинадцятиметрових. Якщо в кубкових матчах була серія післяматчевих пенальті, то майже всі вигравав. Одна з найбільш пам’ятних переможних серій сталася в 1979 році у Бердичеві, де проходила міжвідомча першість України, а ми в ній виступали як переможці кубка ДСТ «Колос». У фіналі підгаєцька «Нива» зустрілася з бердичівським «Шкіряником». Той матч припав саме на мій день народження. Після нічийного результату (1:1) перемогли суперника по пенальті. Хоча був один випадок, коли я програв серію пенальті. У 1992 році в Бучачі відбувався «золотий» матч за звання чемпіона області між теребовлянською «Нивою» та монастириським «Колосом». Основний і додатковий час завершився внічию (1:1), а серії пенальті «Нива» зі мною поступилася.
– А чи самі коли–небудь пробивали пенальті, як це зараз часто практикують голкіпери?
– Ні, ніколи не пробивав з «точки». Натомість із гри двічі забивав голи. Вибивав м’яча з руки від воріт. За вітром той полетів далеко, вдарився в газон перед колегою з іншої команди й опинявся йому за комірцем у сітці воріт. Такий один гол забив у Хмельницькому, виступаючи за полтавський «Колос», а ще один гол від воріт – у Теребовлі в одному з матчів чемпіонату області.
– А були епізоди, в яких пускали «метелика», тобто пропускали голи після нескладних ударів?
– А який воротар не пускає «метелика»? Між ніг пропускав, між вух. Відомий український тренер Євген Лемешко казав: «Якщо голкіпер 500 м’ячів за життя не пропустив, то він не воротар».
– Який у Вас був оптимальний воротарський ріст?
– 185 см. У ті часи для голкіпера я був дуже високим, це не в порівнянні з сучасними двометровими воротарями. Тоді все вирішувала стрибучість, адже зростом футболісти не виділялися і не були гренадерами, як нині.
– Чи мав воротар Садковський якісь забобони?
– Як таких – не було. Тільки одягав рукавиці й бутси спершу на ліву руку і ногу, а потім на праву. Натоміть у футбольні шорти дружина Ірина зашивала якісь, тільки їй відомі амулети. Одного разу цього не зробила і, залишивши на маму однорічного Ігоря, поїхала на гру теребовлянців у Дрогобич. Запізнилася, приїхала на другий тайм, коли ми вже програвали – 0:3. У перерві запхала щось там у шорти. Тоді «Нива» хоча й програла, але в другому таймі не пропустили, більше того, навіть один м’яч вдалося відіграти (сміється, – авт.).
– Чув таку історію, що Ви для одного футболіста мали методику, після якої він забивав голи…
– То було давно. Запрошують у Теребовлю нападника з іншого міста та, звичайно, очікують від нього голів. Той у кількох матчах не забиває. Я його запросив до себе додому, зранку в день гри кажу: випий 150 грам коньяку. І після того його прорвало, у трьох поспіль матчах забивав по три м’ячі (сміється, – авт.).
– Ваші спортивні заслуги не залишилися не поміченими, запропонувавши очолити теребовлянську ДЮСШ.
– Повернувшись із Підгайців, два роки працював учителем фізкультури у Говилові. А потім 11 років обіймав посаду директора спортивної школи. Намагався забезпечити дітей всім необхідним, щоби вони могли займатися і досягати результатів. Так тривало до 1993 роки, коли наступило безгрошів’я, не було можливості ні дітям придбати форму, ні відправити на змагання. Тоді вирішив покинути директорську посаду і пішов працювати в теребовлянську школу №1 простим вчителем фізкультури. Там власне працюю і до цього часу. Держава не так, як би того хотілося, забезпечує пенсіонерів, тому доводиться ще й таксувати. Нічого в цьому поганого не бачу, я ж ні в кого нічого не краду, заробляю, як можу.
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: Володимир Садковський, кар’єра, матчі, Підгайці, спортивні заслуги, футбол
3811