5 вересня 70-річчя відсвяткував громадсько-політичний діяч краю Павло Сливка. Перед славним ювілеєм цей чоловік вдруге отримав найвищу міську нагороду – відзнаку Тернопільської міської ради. Про цього шанованого тернопільською громадою чоловіка наша сьогоднішня розповідь.
– Пане Павле, Ви були депутатом міської ради першого демократичного скликання, про яку чув багато позитивних відгуків. Це правда, що Ви знаходились в опозиції до тоді діючого мера В’ячеслава Негоди?
– Так, у 1992 році ми створили опозиційну Радикальну фракцію, до якої увійшли 37 депутатів (загальний склад міськради – 127). Тоді наша фракція, окрім політичних питань, мала свою думку щодо малої приватизації, яку проводило керівництво міста. Ми пропонували віддавати приміщення трудовим колективам, а виконавчий комітет хотів, щоби торгові об’єкти та комерційні приміщення йшли на загальних умовах, тобто виставлялися на конкурс. Не знаю, хто був у тій ситуації правий, але, як потім стало відомо, мало який колектив був спроможний викупити собі приміщення, зазвичай це робили під прикриттям багаті на той час люди. Також із Негодою мали різні погляди щодо власності церковних об’єктів, наша фракція хотіла їх передати греко-католицькій громаді, він же стояв на тому, що потрібно розподіляти згідно нових реалій, щоб кожна конфесія мала храм. А ще були тривалі розбіжності з перейменуванням вулиць Тернополя. Зокрема, тривалий час він не хотів, щоб у місті частина вулиці Леніна змінилася на проспект Степана Бандери. Негода затягував це питання, виступав з ініціативою винести його на референдум, однак ми таки зібрали необхідну кількість голосів і ухвалили це рішення.
– Будучи депутатом двох скликань, чи отримали з цього якісь дивіденди?
– Коли мерську посаду залишав Негода, він сказав, що я один з небагатьох депутатів, хто у нього нічого не попросив. Пропонували землю під гараж і під дачу, однак я відмовлявся, бо вважав, що це незаконно.
– Ви народилися в селі далеко від Тернополя, однак стали відомим саме в обласному центрі…
– Народився я в селі Клебанівка Підволочиського району. Батько був їздовим, потім – столяром у колгоспі, а мати працювала в ланці. Батьки до роботи дуже не заставляли, бо бачили, що я добре вчуся, і хотіли, щоб їхній син вибився в люди. Звичайно, як і всі діти, пас корову, працював на городі, коли мав 12 років, допомагав матері сапати, а восени обчиняти буряки.
– Чим запам’яталися шкільні роки?
– Якщо брати загалом, то в школі вчився добре – на чотири і п’ять. Закінчив школу з кількома четвірками в атестаті. Багато читав книжок, здебільшого на історичну тематику. У студентські ж роки потрапила до рук і заборонена література… Були й курйозні випадки. В класі грали у футбол, і м’ячем один із хлопців поцілив у портрет тодішнього керівника Компартії СРСР Микити Хрущова. Портрет упав, скло розбилося, і ми, щоби ніхто не дізнався, скло замели, а портрет сховали в кущах бузку біля школи. Приходить учитель на урок і питає, де портрет. Викликали класного керівника, але ніхто не признався. А через кілька днів на жовтневому пленумі партії Хрущова зняли з посади. Ось так би мовити, ми швидше на кілька днів зняли лідера Компартії (сміється, – авт.).
– У ті далекі часи не часто діти із сіл навчалися у вузах, Ви ж вирішили спробувати…
– Вчитися було спільним бажанням батьків і моїм. Я хотів вступити до Кременецького педінституту, адже, окрім Підволочиська і Тернополя, далі нікуди не їздив, і то в обласному центрі був зрідка. Однак двоюрідний брат відговорив і ми з ним повезли документи до Львова. Хотів поступати на юридичний, але в прийомній комісії мені сказали, що приймуть документи, але я не поступлю, бо конкурс був великий, а місць – обмаль, адже тоді на цей факультет квоти мали особи, які відслужили в армії, працівники міліції або ж ті, хто мав направлення з правоохоронних органів. Тому мені порекомендували йти на історичний, хоча й там було 17 претендентів на одне місце. Але я успішно здав три екзамени (набрав 14 балів із 12-ти прохідних) і був зарахований до Львівського ордена Леніна державного університету ім. Івана Франка. У ті часи я був одним із перших з Клебанівки, хто поступив до вишу.
– Вище Ви згадали про заборонену літературу. За яких умов це сталося?
– На другому курсі історичного факультету записався на спецкурс «Галицька Соціалістична Радянська республіка». Ця республіка проіснувала з липня по жовтень 1920 року з центром у м. Тернополі, а входили до неї вся Тернопільщина та частина Івано-Франківщини і Львівщини. Доцент Олександр Карпенко зробив нам пропуск у спецфонди університетської бібліотеки та архів, щоби ми поглиблено вивчали цю тему. Так я мав можливість прочитати чимало газет того періоду, зокрема українськомовну «Діло», прокомуністичну «Сільроб», яка найбільше писала про Галицьку Соціалістичну Радянську республіку. Батько керівника спецкурсу був репресованим секретарем Чернігівського обкому партії (у 50-х роках був реабілітований), тому Олександр Карпенко багато чого собі дозволяв. Зокрема критикував Затонського, який був керівником тієї республіки, а ще розповідав про Голодомор, сталінські репресії, розстріли воєначальників. Але він нас попереджав, мовляв, ви не конспектуйте того, що я говорю не по темі Галицької Соціалістичної Радянської республіки. Одного дня нас викликали у деканат із конспектами. Перегорнули зошити і нічого крамольного не побачили, але один зі студентів мав відповідні записи. Уже пізніше дізналися, що після пар він у гуртожитку все занотовував у конспект. Це був свого роду доказ проти нашого керівника. Отож спецкурс погорів, а Карпенка позбавили звання доцента та звільнили з університету.
– Майбутні історики, мабуть, їздили на археологічні розкопки…
– Після першого курсу проводили на розкопки в селі Зелений Гай Заліщицького району. Нічого особливого там не знайшли, але вперше спробував… сухе вино, яке в Заліщиках продавали грузини, де ми власне мешкали.
– Після навчання стали працювати за спеціальністю?
– За розподіленням мав відпрацювати після університету три роки. Був направлений у Зборівську школу вчителем історії. Але так сталося, що з колгоспу в Озерній до Зборова в райком перевели одного чоловіка, давши йому в райцентрі квартиру. А так як у нього дружина була вчителем історії, то вона поїхала з ним і її взяли фактично на моє місце. Після тривалих перипетій я вже був ладен поїхати на роботу в село Кам’янки, що в моєму рідному Підволочиському районі, де була вакансія. Однак мені у Зборові не дали відкріплення і я опинився в Озерянській школі, де відпрацював два роки, викладав історію в 9-10 класах. Жив на квартирі, за яку тоді сплачувала сільська рада ще й давала машину вугілля на опалення. Тоді молоді спеціалісти, які працювали у селі, мали певні привілеї. Потім, уже з дружиною, перевівся до Скалатської школи. Відпрацювавши три передбачені роки у школі, перебрався до Тернополя, де понад 15 років працював у місцевому краєзнавчому музеї.
– Чим цікавою була робота в музеї?
– Краєзнавчий музей розміщувався у будинку, на місці якого зараз знаходиться управління Національної поліції. Приміщення було збудоване за Австрії і перебувало в аварійному стані, тому було закрите для відвідувачів. Але працівники були, робота велася. Мені довелося збирати матеріали для майбутньої експозиції, багато працював в області, вивчав топоніміку краю. Тоді була така тенденція, що в кожному селі мав бути музей. Через пів року був призначений заввідділом громадських музеїв, довелося чимало об’їздити та відкрити сільських історичних музеїв. Також причетний до створення Бережанського та Борщівського районних музеїв. Згодом був призначений заввідділом, який називався «Історія радянського періоду з 1917 року до сучасності». Наприкінці 80-х років включився у громадську політичну діяльність, був заступником голови осередку Народного руху України.
– Відомо, що в 1982 році обласний краєзнавчий музей переїхав у нове приміщення, де він знаходиться й донині. Зазвичай під час таких переїздів відбувається втрата частини музейного фонду.
– Щось подібне сталося і в нас. Зникли деякі монети, зокрема часів Римської імперії, ікони, ряд унікальних речей було замінено менш цінними.
– З музею Ви перейшли працювати в державні органи влади. Чому відбулася така різка зміна в трудовій біографії?
– У 1990 році був обраний депутатом Тернопільської міської ради, займався релігійними питаннями, очолював комісію з питань культури і національного відродження. Тоді мені було запропоновано очолити відділ у справах релігії. Спершу як орган при Кабміні, а потім – як структурний підрозділ ТОДА. Час тоді був непростий, багато парафій переходили до УКГЦ, було чимало конфліктів із православною церквою, яка залежала від Москви. Але якось вдавалося переважно мирно врегульовувати релігійні переходи, особливо коли одна думка була в обласного, районного керівництва та голови колгоспу. Пригадую, як у Заліщицькому районі священник хотів залишити прихід православним, а більшість парафіян і голова колгоспу схилялися перейти до УГКЦ. Коли було ухвалено відповідне рішення на сході села, наступного дня під дверима помешкання священника стояли дві машини, щоби повантажити його речі. Але були в моїй роботі і кумедні випадки. Скажімо, одного разу радник представника Президента в області Гром’яка розписав на мене звернення громадянина, який жалівся на голову колгоспу, що той не дбає за господарство, розпродує техніку, пиячить. А прийшло воно до мене в «релігію» лише через вітання «Слава Ісусу Христу» на початку звернення (сміється, – авт.).
– Перебуваючи на неостанніх посадах, чи були комуністом?
– Ніколи навіть не прагнув до цього, хоча знайомі говорили, мовляв, ти все життя будеш вчителем, бо щоби стати директором, треба було обов’язково бути комуністом. Ним не став через дві причини: як через ідейні переконання, так і через те, що мене навіть би й не прийняли в партію, бо родичі воювали проти радянської влади. Так мамин рідний брат Олекса загинув в УПА у 1946 році, а двоюрідний мамин брат Степан загинув під Бродами в дивізії «Галичина». А татів рідний брат Іван служив поліцаєм за німців, хоча в родині була така легенда, що він був вивезений на роботу в Німеччину і після війни не хотів повертатися в Україну, а з сім’єю перебрався до США. Останнього факту я довгий час не знав, «виплив» він тоді, коли я мав їхати на навчання у Москву по лінії комсомолу. Ще в Озерній мене як молодого, неодруженого та необтяженого роботою директор попросив стати секретарем комсомольської організації. Через пів року її укрупнили і додали ще дві – медиків та працівників споживчого товариства. На першому році роботи став поважним на селі чоловіком, це побачили в районі і в обкомі комсомолу й запропонували поїхати в Москву на навчання до Вищої комсомольської школи. Перед тим хотів поступати в аспірантуру, однак вона мені не світила, бо не мав партійного квитка. У тій школі таких жорстких вимог не було, натомість після двох років навчання міг поступити в аспірантуру. І ось коли я вже мав їхати на останню співбесіду в ЦК комсомолу, несподівано мене викликали до Тернополя, де й повідомили про дядька, який був німецьким поліцаєм, і дорікали, що я цей факт намагався приховати. Тоді чимало керівних осіб, у тому числі з обкому комсомолу, отримали догани, навіть дехто ледь з роботою не попрощався, а на моїй кар’єрі був поставлений хрест.
– Як познайомилися з майбутньою дружиною?
– У поїзді! Вона, як і я, навчалася у Львові в університеті, але була на два курси молодшою. Моя дружина родом із Гусятинського району, але з батьками мешкала в Тернополі. Ми часто пересікалися, коли їздили на навчання або поверталися у поштово-багажному потязі «Львів – Москва». Одного разу їхали в одному купе, довго розмовляли, запросив її на побачення в парк ім. Т. Шевченка. Так між нами спалахнула іскорка, яка переросла у кохання. Два роки зустрічалися, а після того, як вона закінчила навчання, справили два весілля: одне у мене в селі, інше – в Тернополі. З дружиною Вірою прожили щасливе життя, виховали чудового сина Ігоря.
Віталій Попович
БІОГРАФІЯ
Павло Сливка народився 5 вересня 1949 року в селі Клебанівка Підволочиського району в селянській сім’ї. Навчався на історичному факультеті Львівського університету. У 1971-74 рр. працював учителем історії в Зборівському та Підволочиському районах. З 1974-го по 1991 рр. працював у Тернопільському краєзнавчому музеї; завідуючим відділом, а з 1983 року – заступником директора. З 1991 року – в органах державного управління. Був уповноваженим Ради у справах релігії при Кабміні України по Тернопільській області, завідуючим відділу у справах релігії та національностей і міграції ТОДА, заступником начальника управління з питань внутрішньої політики, національностей, релігій, преси та інформації ТОДА. Також був у прес-службі голови облдержадміністрації. В активній політиці з 1989 року, депутат Тернопільської міської ради двох скликань (1990-94 і 1994-98 рр.). Був одним з організаторів процесів національного та духовного відродження. Голова клубу депутатів ТМР першого демократичного скликання, з жовтня 2016 року – голова Тернопільського обласного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів.
Газета «Номер один» щосереди – у всіх точках продажу преси Тернопільської області!
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812