Про координатора на Тернопіллі та загалом у Західній Україні волонтерської групи «Схід та захід єдині» Василя Конька, який із перших днів російського вторгнення на схід нашої держави і досі активно допомагає українській армії, відомо майже кожному краянину. Ця доволі скромна постать не лише активно та самовіддано допомагає оборонцям держави, а й зуміла організувати цілу систему ефективної і надійної допомоги бійцям АТО. До очолюваної паном Василем волонтерської групи входять майже 100 патріотів із різних куточків держави. Є серед них і колишні учасники антитерористичної операції, і проукраїнсько налаштовані жителі Донбасу. Завдяки зусиллям пана Конька і його соратників, вкрай необхідні для українських військовиків вантажі доставляють аж до передній лінії. Думками про своє життя і доброчинну діяльність лідер волонтерської групи «Схід та захід єдині» поділився з нашим журналістом.
Був охоронцем, підприємцем, директором рекламного агентства
– Пане Василю, за останні три з половиною роки Ви стали відомі широкому загалу не лише нашого краю, а й, мабуть, багатьох регіонів держави. А з яким життєвим багажем Василь Конько вступав у волонтерську діяльність?
– Перед тим як зайнятися волонтерською діяльністю, я працював і досі залишаюся директором рекламного агентства, яке займається біг-бордами, сіті-лайфами та іншими видами реклами. Зараз я 30-40 відсотків свого заробітку від цього бізнесу віддаю на потреби наших хлопців, які захищають рідну землю від агресора на сході нашої держави. До цього працював у різних бізнесових структурах. Свого часу закінчив школу професійної підготовки охоронців, охороняв відомих тернопільських бізнесменів: Віктора Дрозда, Сергія Ремеза і їхні сім’ї, супроводжував вантажі із закордону.
– Щоби пройти відбір до школи охоронців, необхідні відповідні навики, хоч Ваші фізичні дані не викликають у цьому сумнівів. Де набули відповідного досвіду?
– Я уродженець селища Іванівка, Антрацитівського району, Луганської області. У 1992 році мене призвали до лав Національної гвардії України у військову частину під командуванням Сергія Петровича Кульчицького. Був старшиною роти спеціального призначення. Володію усіма видами зброї і рукопашного бою. Саме після закінчення служби залишився на теренах Тернопілля, де одружився, здобув вищу економічну освіту в ТНЕУ і тут вже проживаю 26 років.
«На волонтерство настановив легендарний генерал Кульчицький»
– Мабуть, до волонтерської діяльності Вас спонукала російська агресія не лише в Україну, а безпосередньо Вашої малої батьківщини?
– Це теж є однією із причин, що спонукали мене до такого виду діяльності. Але основною з них є те, що на волонтерство мене настановив легендарний генерал Сергій Кульчицький. Я уже розповідав, що свого часу служив під його командуванням. Коли розпочалася війна, підрозділ, який він очолював, стояв під Слов’янськом. Я поїхав туди і попросив: «Сергію Петровичу, візьміть мене до своїх лав!» Проте генерал, пам’ятаючи, що я виходець із Донбасу і був старшиною роти, відповів: «Боєць, я знаю, що ти вмієш добре воювати і ніколи мене не зрадиш, але ти добре знаєш дороги – як і куди проїхати, а також менталітет тутешніх жителів і володієш місцевою говіркою, тому тобі краще займатися підвозом усього необхідного та супроводжувати волонтерський рух». Саме й ця настанова великої людини стала визначальною для мене.
– З того часу Ви й безпосередньо займаєтесь волонтерською діяльністю?
– Саме так! Після цього в 2014 році разом з однодумцями почали збирати допомогу батальйону «Тернопіль». Потім – для інших підрозділів, унаслідок чого розширили поле діяльності від Мар’їнки до Станиці Луганської для таких військових підрозділів: 93, 54, 53, 56, 80, 72 бригади, а також добробатів, батальйонів «ОУН», «Карпатська Січ», «Удар», «Волинь» та багато інших, яким ми досі допомагаємо.
«Все розпочалося з маленького бусика»
– Пане Василю, Ви зібрали навколо себе справжніх патріотів та організували дієву структуру допомоги учасникам АТО. Як Вам це вдалося зробити і з чого Ви тут розпочали?
– Усе розпочалося з маленького бусика на півтори тонни. У 2014 році був волонтерський бум. Зокрема, ми їздили у зону бойових дій щонайменше три рази на місяць. Я живу в приватному будинку, то в мене подвір’я не закривалося цілодобово. Люди зносили все, що вважали необхідним для хлопців на передньому рубежі. Потім до нас із однодумцями підтягнулися шумські хлопці, згодом – рівненські, кременецькі, лановецькі, зборівські, франківські, закарпатські побратими.
– З ким і на якій основі тісно співпрацюєте саме під час збору всього необхідного на фронт?
– Значну допомогу нам надають керівники великих агроформувань: Іван Чайківський, Петро Гадз, Олег Крижовачук, а також керівники великих фірм: Василь Лило, Степан Рубай та інші. Ці потужні меценати, які вже четвертий рік нам довіряють, ідуть назустріч кожному нашому проханню. Вагомий внесок у волонтерську справу також робить Михайло Апостол разом зі своїм однойменним фондом, а ще нам допомагають різні благодійні організації та інші фонди. Зараз дуже продуктивно працюємо з канадською фірмою щодо доставки так званого сухого набору фруктів. Допомагають, хто чим може. Одні це роблять грошима, інші дають на цю потребу дизпаливо, треті – необхідну для українського війська продукцію. Ми подаємо список, чого потребують бійці АТО на передовій, а меценати самі обирають, яку допомогу можуть їм надати – ось на такій основі ми працюємо.
– Відрадно, що великі благодійники з самого початку війни і досі підтримують Збройні сили України, але серед пересічних громадян уже такого, як тоді, волонтерського запалу нема?
– Передачі, справді, згодом закінчились, але в цьому не провина людей, бо вони опинилися у складних економічних умовах і нині їм самим важко прогодувати свої сім’ї. Після народу волонтерський порив підхопили підприємці та фермери.
«Патріоти України є в кожному регіоні, в тому числі й на Донбасі»
– У назві Вашої волонтерської групи полягає її мета, яка, мабуть, не обмежується сприянням учасникам АТО!
– Наша група так і називається – «Схід та захід єдині». Я сам зі сходу, але живу на заході. Залишився вірним присязі, яку дав державі і народові України. Так мене виховав мій командир, генерал Сергій Петрович Кульчицький, який героїчно загинув на Донбасі, і мій ротний В’ячеслав Васильович Кравчук.
Ті українці, які залишилися в зоні антитерористичної операції, бачать, що їх не покинули. Ми допомагаємо не лише українській армії, а й школам. Пригадую, як у 2014 році в Попасну, де тоді був голод, я привіз КАМАЗ продуктів. Люди вийшли й організовано роздавали харчі. Серед іншого там було п’ять мішків моркви, то вони поштучно рівномірно поділили її між собою. І там від них я почув золоті слова: «Краще бути окраїною України, аніж початком Новоросії». Ще тоді усвідомив, що там є люди, за яких треба боротися задля спільної мети – збереження України.
– За період війни чимало волонтерських організацій зникли з поля зору. Завдяки чому Вам досі вдалося зберегти ефективну роботу своєї групи?
– Уже четвертий рік війни, і справді, окремі організації «луснули». Тому що були недобросовісними та нерідко привласнювали майно, яке доброчинці передавали бійцям на передову. Є й такі, які принесли чогось із кілограм, а фотографуються разом з бійцями та нами, роблять на цьому піар. То ми їх відсіваємо. За три з половиною роки багато фільтрації відбулося. Чимало охочих керувати, а коли доходить до реальних справ, то робити нікому. Ми збираємось із побратимами раз на місяць, а всі решта дні намагаємось активно працювати для допомоги хлопцям, завдяки яким ми тут маємо мир. На Тернопіллі в нашій організації 30 чоловік, а загалом в Україні десь сотня. Вони мають свої громадські організації, але підпорядковані нашій. До нас телефонують із різних регіонів держави побратими, радимося і координуємо дії. Наприклад, нема потреби пекти тут пиріжки і везти їх у зону АТО, бо довгою дорогою цей вантаж змарнується. Тому ми направляємо кілька тонн борошна і бочок олії та всю начинку до наших старобільчанських дівчат. Я знаю, що ці 20 справжніх україночок нічого (що перевірено роками) не поцуплять. Увечері вони зроблять смачну випічку і на ранок доставлять її бійціям. Їхні сини теж пройшли війну або й ще нині захищають Батьківщину. Патріоти України є в кожному регіоні, в тому числі й на Донбасі.
– Оскільки Ви очолюєте на Тернопіллі та в Західній Україні волонтерську групу “Схід та захід єдині”, то ваші зусилля спрямовані на допомогу саме представникам нашого і сусідніх із ним регіонів?
– Ні, ми не ділимо військові частини, де є більше, а де менше наших земляків. Стараємося надавати максимальну допомогу більшості підрозділам, які захищають Україну. Спершу доставляли великогабаритні вантажі на базу в Костянтинівку. Тепер одна фура їде в Лисичанськ, інша – в Бахмут, ще одна – в Маріуполь. І коли вона прибуває на базове місце, ми сконтактовуємось із підрозділами. Шукаємо разом із військовими шляхи, щоби доставити допомогу якомога ближче до передової і передати її хлопцям, аби вони ні в чому не відчували потреби.
«Буває, думаєш, як я мало для Вас, хлопці, зробив!»
– А якщо військові (це, звісно, стосується тиловиків) не надто сприяють волонтерам у цьому, як тоді дієте?
– Тоді підключаємо місцеве проукраїнське населення, яке або безпосередньо входить, або всебічно сприяє групі «Схід та захід єдині». У Лисичанську в нас працює волонтерський центр, координатором якого під позивним «Ромашка» є Вікторія Іванівна Лещенко. У Старобільську, де я свого часу навчався у сільгосптехнікумі, є дівчата, які готові завжди підтримати нашу місію. Там я відновив старі зв’язки з місцевими жителями, які підтримують Україну. І вони охоплюють волонтерськими діями Станицю Луганську, Щастя і загалом весь той край.
– Якою турботою нині переймаються волонтери з Вашої групи і за якими основними напрямками сьогодні працюєте?
– Працюємо над забезпеченням наших вояків термобілизною, теплим одягом тощо. Загалом намагаємося допомогти бійцям усім необхідним – від спальників матраців, ковдр до генераторів і запасних частин до техніки. Ну а продукти харчування ми доставляємо досить часто в широкому асортименті та у великій кількості. Лише минулого місяця туди відправили три фури, а ще різними поштовими операторами надіслали вантажів різного призначення десь ще на півтори фури. Паралельно з цим займаємось вихованням молодого патріотичного покоління й оздоровленням дітей загиблих, полонених, добровольців, покалічених війною бійців АТО. Цього року завезли у селище Затока, що на Одещині, в табір 300 діточок із Тернопілля, а також із Лисичанська, Харкова, Мар’їнки, торік 100 дітей возили в «Буковель». Наступного року ставимо собі за мету оздоровити до 500 дітей на морі або у тих же Карпатах. У цьому нам назустріч ідуть бізнесмени, які всіляко допомагають продуктами харчування, транспортом і навіть забезпечують дітей одягом та взуттям.
– Привізши допомогу бійцям на передову, Ви бачите результати своєї праці. Чи завжди задоволені нею?
– Паралельно зі збором необхідного вантажу ми підбираємо відповідний до його тоннажності транспорт, щоби довезти його якомога більше і з меншими затратами на пальне. Але бувають випадки, коли за 2-3 години при розвантаженні з величезної фури залишається нуль. І ти думаєш: «Як я мало для Вас, хлопці, зробив!» І хочеться ще більше допомогти нашим захисникам. Хоча хлопці дуже дякують усім, хто в цей нелегкий час надає їм свою посильну допомогу. Саме ці слова дають нам силу й наснагу для волонтерської діяльності.
«Ми не опускаємо рук і з нас беруть приклад інші волонтери»
– У Вас за ці три з половиною роки створилася злагоджена команда волонтерів, що сприяє ефективній діяльності групи.
– У мене в команді є сестра полоненого Олексія Кодьмана – Ніна, колишні бійці-добробатівці Олег Ковалишин і Дмитро Гайтко, вже згадувана Вікторія Лещенко, Петро Христинич, Микола Дерецький. Ще один побратим – відомий тернопільський фоторепортер та історик Ігор Крочак нині вже як військовослужбовець боронить нас від російсько-сепаратистських окупантів. З ним ми також підтримуємо зв’язок і допомагаємо його підрозділу. Три роки тому я возив у Дебальцеве допомогу у військовий підрозділ, в якому служили наші земляки Тарас Пастух і Віталій Фидрин. Нині перший із них – народний обранець, а інший – депутат обласної ради. Тепер уже вони сприяють нашій волонтерській групі в допомозі бійцям АТО.
– Тобто колишні учасники АТО, завдяки Вашій волонтерській організації, тепер уже самі допомагають нинішнім оборонцям країни?
– Так, і це стосується не лише тернополян. Я був в Одесі, Кривому Розі, Києві – там ті, хто пам’ятають, як ми їм допомагали 2-3 роки тому, підключилися до волонтерського руху. Вони зрозуміли, що ми не опускаємо рук і за нашим прикладом бачать, як можна правильно та економічно доцільно робити дуже багато добрих справ для учасників антитерористичної операції.
«Часто падаємо місії ОБСЄ на хвіст
– Багато з волонтерів не доїжджають безпосередньо до українських військовиків, а то й губляться в зоні АТО. Як Вашій групі вдається вирішувати цю проблему?
– Більшість їдуть за GPS-навігаторами, але не скрізь вони належно спрацьовують. Я в таких випадках кажу: «Викиньте їх геть!» Необхідні налагоджені контакти з місцевим проукраїнсько налаштованим населенням, які є в кожному населеному пункті. Це одне з найголовніших у нашій діяльності. Не знаєте доріг – не суньтеся, краще зробіть зайвий дзвінок, детально розпитайте, як краще дістатися до пункту призначення. Мене Кульчицький вчив: «Не той командир, який для виконання завдання поклав півроти, а той, хто виконав його і повернув усіх бійців живими!» І це я від нього наслідував і перестраховуюся багато разів. За весь період війни наша група не втратила жодного волонтера.
– У Вас є свої певні нюанси волонтерської справи?
– Звісно, що є. Для прикладу, коли на наші позиції заїжджає місія ОБСЄ, то окупанти разом із сепаратистами не обстрілюють їх. За весь період війни таке ми спостерігали неодноразово. Тому часто падаємо їм на хвіст. Допоки ця місія здійснює свій так званий моніторинг, ми оперативно розвантажуємось. А коли зривається з місця, то в унісон з нею це також робимо ми. Були й інші, в тому числі й незвичайні випадки, але не про всі з них можу говорити, бо там ще й досі відбуваються воєнні дії.
«Віталій Лотоцький у Дебальцевому врятував мені життя»
– Ви маєте велику сім’ю: троє дітей та вже є онуки. Рідні підтримують Вас у волонтерській діяльності і як вона позначається на родинному вогнищі?
– Усі мої рідні одностайно підтримують мене у доброчинній справі. Вони з розумінням поставилися до того, що наше подвір’я і помешкання у 2014 році перетворилося у склад допомоги бійцям АТО. Мої батьки та родичі хоч перебувають на окупованій ворогом території, але залишаються патріотами України. Члени ж моєї сім’ї залюбки допомагають захисникам Вітчизни, чим можуть. Однак я розумію, що зі мною їм буває важко. Бо кожна людина, яка побувала на війні, боєць чи волонтер, уже сприймає мирне сьогодення по-іншому. Я ж повертаюся сюди з емоціями побаченого там. Хоча біль втрат за бійцями, яких знав, тримаю у собі, важко з цим змиритися. Як, наприклад, із загибеллю Віталика Лотоцького, який врятував мені життя під Дебальцевим.
– А за яких обставин це сталося?
– Я наближався до лінії розмежування та потрапив під мінометний обстріл. У буса від осколків пробило шини. Намагався додзвонитися до наших, але телефон, оскільки там глушили зв’язок, ледь-ледь чіпався за мережеве покриття. Я написав СМС, виліз на дах мікроавтобуса та підкинув мобільник якомога вище. Через декілька хвилин до мене на БМП під’їхав Лотоцький. Віталій сказав: «Їдь хоч на дисках, але мусимо вискочити». І так, приймаючи вогонь на себе, прикривав бронею мій бус, аж доки не вивів мене разом із вантажем з-під обстрілу. Якби цього не сталося, то я би з вами сьогодні не розмовляв. Скільки живу, завжди пам’ятатиму, що живий завдяки Віталику. А його пізніше, пораненого, при виході з того ж Дебальцевого розстріляли російські агресори.
– Біль від цієї війни не лише у тих, хто безпосередньо брав у ній участь та всіляко сприяв оборонцям країни, а й сім’ях живих і особливо загиблих бійців АТО.
– Необхідна реабілітація для таких людей і членів їхніх родин, особливо загиблих бійців. Наприкінці XX століття був «афганський», а нині це «східний синдром». Багато з тих, хто повернувся із фронту, не можуть знайти себе в мирному житті. Їх десь необхідно працевлаштувати, що майже не реально в сільській місцевості. Окремі з них вдаються до згубних звичок, які позначаються і на сім’ях. Тому ми всіляко сприяємо оздоровленню як самих учасників, так і членів сімей загиблих бійців АТО та їхніх дітей.
«Найприємніше бачити усміхнені обличчя українців і чути рідну мову»
– Оздоровлення необхідне і таким самовідданим волонтерам, як і Ви. А самі, пане Василю, якщо виникає бодай незначний вільний проміжок часу, як відпочиваєте та оздоровлюєтесь?
– До війни я полюбляв спорт, риболовлю, подорожі – в тому числі й закордонні. Але найприємніше бачити усміхнені обличчя українців і чути рідну мову. Тому я найбільшу наснагу отримую на рідній землі – у Карпатах або влітку на тернопільському ставі чи взимку на льоду Івачівського водоймища. Там я найкраще і відпочиваю, і оздоровлююсь.
– Якими є найзаповітніші у Василя Конька мрії і сподівання на майбутнє?
– По-перше, хочу щоби закінчилась війна. По-друге, прагну, і ми це вже втілюємо в життя, патріотично виховати молоде покоління. Щоби воно знало свою історію і дорожило своєю державою, пам’ятало тих, хто за неї віддав своє життя та дбало про людей, які її захищали. А ми завжди готові передати молодому поколінню свій досвід.
Олесь Миколайчук
Джерело: Тижневик "Номер один"
3417