Погодьтеся, цей ковід уже всім в горлі сидить, якщо не сказати більше. На кожному кроці нас лякають рекламами про страшну вірусну атаку, на зупинках громадського транспорту застерігають, а люди як стояли одне до одного впритул, обмінюючись свіжими новинами, так і стоять, і десь бачити вони хотіли вашу дистанцію. Бо в них на губах новини, які мають передаватися з рота до рота.
На початку пандемії всі справді боялися цієї зарази. Антисептики, рукавиці й маски міняли хоча б раз у тиждень. Зараз жовтизною маски деяких людей можна заразитися ковідом скоріше, ніж їхати без маски в годину пік у переповненому тролейбусі. Люди не хочуть звертати уваги на застереження й попередження, на штрафи, на прохання вийти із транспорту, бо маски немає в наявності. А навіщо мені маска, якщо я одну зупинку проїду? Ось така логіка в наших людей.
Усі, напевне, зустрічали таку картину, коли сидять у транспорті двоє, троє, а то й більше людей, у всіх маски друге підборіддя тримають, а вони філософствують на тему: чим небезпечний коронавірус? А кондуктор у тролейбусі говорить про те, що потрібно одягнути маску, а в самої вона під носом! Це говорить про наше з вами халатне ставлення до всього. А найперше – до свого здоров’я. Тут вже не йде мова про ближнього свого. Тут можна говорити про егоїзм і як нам наплювати на те, що завтра можна потрапити в інфекційне відділення лікарні (де, між іншим, немає місця), це в кращому випадку, а в гіршому – лежати з температурою, коли тобі по телефону призначають антибіотики, не знаючи навіть, що відбувається в легенях і в організмі загалом. Не може бути, скажете? У нашій країні може бути все.
Моя близька подруга повернулася в Тернопіль з легким ознобом і температурою. За день вона збільшилась до 39 градусів. Почався кашель, наступного дня він не давав їй дихнути, стала задихатися, температура трималася в межах 38-38,5 градусів. Зателефонувала до швидкої допомоги, сказали одразу звернутися до сімейного лікаря. Після розмови з ним батьки моєї подруги привезли їй необхідні ліки. Вона почала приймати антибіотики, тричі на день їй кололи уколи, які притуплювали кашель. Безліч разів вона телефонувала лікарю і просила, аби він приїхав і послухав її, той відмовився. Вона просила посприяти, щоби швидко здати тест на коронавірус. «У приватну клініку», – відповів він їй. Там підтвердився ковід і дівчина три тижні з хати ні ногою. Ліки, уколи, симптоматичне лікування – все це довелося їй пережити. За цей час сімейний лікар перший до неї не зателефонував. Він навіть не поцікавився, чи не нашкодив шлунку антибіотик, який той призначив. Повторний аналіз вона пішла здавати також до приватної клініки, результат був негативний, але вона ще довго буде відходити від своєї ізоляції. Ми майже щодня спілкувалися, я чула цей кашель, коли людина не може сказати слова через те, що її всередині щось душить. Час від часу моя подруга плакала, казала, боїться, що вночі може померти, а ніхто навіть не дізнається. Закінчилося все благополучно. Молодий організм, опірність та сильний імунітет зіграли свою роль…
А як тим, кому за 60? Нещодавно у мережі з’явилося відео, де одна дівчина розповідає про свою бабусю, яку відмовились госпіталізувати через брак місця у лікарнях. Сімейний лікар був у відпустці, завідуючий направляв лише до її лікуючого. Вийшло замкнуте коло. Перелякана дівчина телефонувала у Київ на «гарячу лінію», де їй чітко сказали: сімейний лікар дає направлення і бабусю заберуть до лікарні. Сімейний же відмовлявся це робити, оскільки на… заслуженому відпочинку. А про електронний підпис та реєстр ми ж геть забули, правда? З горем пополам дівчина докричалася до міського голови, у цьому їй посприяли відомі тернополяни, і бабусю у важкому стані забрали до лікарні.
Ким треба бути, щоби відмовити у госпіталізації? Як це відмовитися надавати допомогу? Я стараюся відстоювати права лікарів, бо останнім часом їм перепадає аж занадто багато, але навіть мені рветься терпець. Хто та як інформує медиків, коли і кого госпіталізувати й куди? А кого залишати вдома? Коли людина, котра задихається, має лежати у своєму ліжку? Дайте чітке визначення. Випишіть правила і повісьте на дверях у лікарні та розмістіть на сайті. Щоби людина, очікуючи на допомогу карети «швидкої», все ж таки її отримала, а не вмирала з надією «приїдуть – не приїдуть». Я розумію, ми всі працюємо у системі, де коїться Бог знає що. Але ж можна піти проти системи, якщо на кону життя людей? Невже приємно чути у спину образливі слова і прокльони?
Лікарі – також люди, їм важко. І я певна, що більшість шанують та поважають вашу працю. Але коли на життя людей похилого віку махають рукою та опираються на те, що немає відповідного папірця, коли рахунки йдуть на хвилини, погодьтеся, це неправильно. У такий важкий час ми маємо проявляти одне до одного повагу. Лише так ми змінимо систему і змусимо працювати її по-іншому, по-нашому. Люди, будьте людьми!
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812