20 лютого одному з найталановитіших радіожурналістів і поетів Тернопілля Ярославові Бензі мало би виповнитись 70 років, а 2 лютого минуло 10 років, як він… відійшов у вічність. Ярослав Антонович був переможцем і призером багатьох міжнародних і всеукраїнських конкурсів та фестивалів телерадіопрограм, серед яких і найвагомішого у цьому виді журналістики – «Калинові острови». За високий професіоналізм у цій царині ще доволі молодого Бензу свого часу удостоїли навіть спеціальною відзнакою Держкомтелерадіо колишнього СРСР. Він також був обдарованим поетом, який залишив велику спадщину – як глибоких філософських, так і задушевно теплих віршів, більшість із яких присвячені дітям. Його літературний доробок оцінений Всеукраїнською премією імені Іванни Блажкевич.
Літописець культури і мистецтва Тернопілля
Для багатьох радіослухачів Ярослав Бенза був справжньою мистецькою візитівкою обласного державного радіо і загалом ТОДТРК. «В ефірі програма обласного державного радіо «Медобори». Перед мікрофоном її автор і ведучий Ярослав Бенза», – так понад два десятиліття розпочинався радіоальманах «Медобори». Ця передача, за словами відомого журналіста Євгена Барова, була його витвором: «Він не віддавав її нікому, бо це його дитинка. Ним створена, ним виплекана упродовж багатьох років. І туди він запрошував справді обдарованих людей».
Ярослав Антонович любив свій край, тому віддавав серце й душу, висвітлюючи його красу та велич постатей, які творили суспільно-економічний поступ регіону, примножували його культурно-мистецьку спадщину. «Ярослав Бенза – це людина-феномен, яка не пропускала жодної цікавої мистецької презентації чи виставки. Він зробив багато репортажів, присвячених пам’ятним датам і відомим краянам», – так прокоментувала журналістську творчість Ярослава Антоновича мистецтвознавець Віра Стецько, котра теж, на жаль, уже передчасно спочила.
Літописцем культури і мистецтва Тернопілля назвав Ярослава Бензу його творчий побратим, заслужений художник України Богдан Ткачик: «Художники і письменники повинні йому завдячувати, бо він зробив про них дуже багато передач. Славко, чи не єдиний серед тернопільських письменників, відчував і розумів картини. Він сприймав світ чистим, в усій його красі та передавав це у своїй професійній і творчій діяльності».
«Кожну фразу він виношував як дитину, її народжував і виколисував»
За словами представника Нацради з питань телебачення і радіомовлення, заслуженого журналіста України Михайла Зубика, який багато років пліч-о-пліч працював з цією всебічно обдарованою творчою особистістю, Ярослав Бенза жив словом і жив у слові та відзначався жагучою любов’ю до словотворення. «Кожну фразу він виношував, як дитину, її народжував і виколисував. Сидів за столом і вишіптував кожне слово. Потім перевертав його в роті і пробував, як воно вписуватиметься у речення, наскільки звучатиме». Підтвердженням цих слів є красномовно-мальовнича назва збірки поета «Чарунки або мовні народичі». За словами заслуженої журналістки України Людмили Островської, Бенза був великим патріотом і плекальником української мови: «Ярослав відбувся і як журналіст, і як поет. У його поезії імпонує ясність думки, простота викладу. Не треба розгадувати складних ребусів, намагатися зрозуміти зашифровану метафору чи замаскований символ, він нічого не вигадує і не фантазує, пише про те, що в душі, але здібність окрилятися своєю поезією його ушляхетнює. Кожен поетичний начерк – як новелка, зі вступом і розв’язкою. Рядки звучать, як вібрації…».
На думку колишнього головного редактора облтелерадіооб’єднання Петра Бубнія, Ярослав Бенза був одним із найкращих радіожурналістів краю, який навіть у буденні інформаційні матеріали вкладав елемент творчості, надзвичайно працював над мовою: «Я з Ярославом Антоновичем познайомився у 1985 році. Він тоді працював завідуючим відділом інформації. То була надзвичайно важка і виснажлива, враховуючи, що в той час діяла цензура, робота. Він завжди творчо ставився навіть до формування новин. Вишукував таку інформацію, щоби зацікавила радіослухача. Він читав словник, як художню літературу. Навіть зранку, коли йшов на
роботу, працював над мовою, жестикулював».
«Робота й поезія – це дві жінки, яким він служив усе життя»
За словами відомого радійника, заслуженого журналіста України Євгена Барова, у Ярослава Бензи існували дві музи, які були визначальними у його житті та творчості: «Робота й поезія – це дві жінки, яким він служив усе життя, яких він кохав, напевно, безмежно. Вони й були його музами у радіожурналістиці та літературній діяльності». На думку Євгена Ігоровича, його побратим мав особливий дар – для дітей писати: «Перечитуючи його вірші, я дивувався, наскільки багатобарвна їхня тематика. Це справді треба народитися поетом від Бога. Коли з’являються на світ такі люди, то їх Господь у тім’ячко цілує, даючи талант. Коли він писав свою «Абомовню», приходить, а в нього якась не вдавалася рима, і каже: «Старий, подивися, яку я риму викопав, три дні не міг її знайти». Він зачитує її радісний, що вдалося це зробити.
Саме завдяки творчому побратимові поета і його справжньому другові Євгену Барову три роки тому побачила світ третя і перша посмертна збірка поезій Бензи – «Абомовня». Її покійний літератор створив у формі абетки в іменах для дітей. За життя Ярослав Бенза опублікував ще збірки «Олині олені» (1992 р.),«Чарунки»(1995 р.). Ярослав Антонович є лауреатом літературно-мистецької премії імені Іванни Блажкевич. Вірші для дітей Бенза також публікував у журналах «Україна», «Жінка», «Перець», «Тернопіль», «Барвінок», часописі «Русалка Дністрова», республіканській та обласній періодиці. Хоч поет відійшов у вічність, він залишив величезний рукопис ненадрукованого поетичного доробку. І вже після його смерті частина цих творів зусиллями Євгена Барова й багаторічної оператора набору обласного державного радіо Роми Сиротюк дійшли до широкого читацького загалу. Саме завдяки знанню Ромою Петрівною почерку Ярослава Антоновича і старанню уже вдалося достеменно передати читачеві зміст майже 400 віршів поета.
«Вірші, як кохання, з’являються несподівано, коли їх не чекаєш»
Джерелом для поетичної творчості Ярослава Бензи була рідна земля, село Бариш, де він народився і де батьківська оселя. Саме звідти, на чому неодноразово наголошував у бесідах із колегами по медійному ремеслу поет, він і брав наснагу як для написання поезій, так і радіожурналістики. Мабуть, найповніше та найяскравіше суть творчої особистості Бензи відображає фрагмент інтерв’ю з Ярославом Антоновичем в авторській радіопрограмі Людмили Островської: «Високим стилем я не пишу. Якщо вважаю себе хоч трошки поетом у житті, то скажу, що для мене високий стиль – це готичні шпилі соборів, це осокори із сорочиними гніздами, що підпирають вечірнє небо, це зведені в молитві очі до Господа. А ось наш насушний журналістський хліб – це глевкий житняк, до того ж, здебільшого з гостюками. І щоби цей хліб не зачерствів, я й пишу вірші. Тоді до мене приходить муза, здебільшого, коли приїжджаю до батьків у рідний Бариш. Вірші, як кохання, з’являються несподівано, коли їх не чекаєш. А вони мені сняться – це якась солодка і бентежна напасть, після якої заспокоюєшся ковточком світлої джерельної води чи настояному на цілющому зіллі повітрі. І тоді неодмінно хочеш, щоби тебе хтось вислухав. Навіть щоби цвіркунець на той час у траві замовк».
На думку Михайла Зубика, поет Бенза буквально вигранював кожне слово: «Його поезія – високоінтелектуальна, тому що тут не знайдеш жодного банального слова. Він вистраждав, виносив, вигранив кожне слово. Саме тому його поезія повинна бути у шкільних підручниках та в найкращих книгах, за якими вчаться і виростають наші діти та внуки і будуть вчитися їхні діти».
«Був багатогранно обдарованою особистістю, яка повністю так і не розкрилася»
«Антонович», як я його називав, був не лише прекрасним поетом і журналістом, який висвітлював культурно-мистецьку тематику, а й, за словами теж уже спочилого нашого журналістського побратима Ярослава Бачинського, багатогранно обдарованою особистістю, яка повністю так і не розкрилася. За словами колишнього заступника гендиректора ТОДТРК Богдана Грабовського, Ярослав Бенза міг стати, і для цього у нього були всі шанси, науковцем і викладачем одного з найпрестижніших вишів країни, але віддав перевагу практичній журналістиці: «Славко з медаллю закінчив школу, з червоним дипломом – університет. І мені здавалося, те, що йому викладали у Львівському університеті, він знав напам’ять. У нього це було, і серед нас усіх він був унікумом. Він мав власне творче обличчя».
А колишній директор обласного державного радіо Богдан Бекесевич вважає, що Ярослав Бенза міг розкрити свій талант як поет-пісняр: «Я неодноразово намовляв Ярослава написати поезію, на слова якої можна було покласти музику і щоби вона стала співаною візитівкою його поезії. Не відомо, чи він це зробив. Але вже після смерті Ярослава Бензи до мене потрапив вірш, котрий він присвятив своїй донечці Тані. Я створив на його слова пісню». Усі, хто чув цю пісню у виконанні Богдана Романовича, дійшли висновку, що поезією Ярослава Бензи можуть зацікавитися й інші барди та композитори для створення пісень.
Навіть у самій журналістиці Ярослав Антонович не обмежувався винятково культурно-мистецькою тематикою. Він творив чудові інформаційні, суспільно-політичні, економічні та навіть спортивні матеріали. Новини, які готував Ярослав Бенза, були своєрідною картиною життя краю, вичерпною у цікавих деталях. Його програма «Господар» захоплювала радіослухачів неординарністю і творчим підходом у висвітленні проблем, була добрим порадником для аграріїв. Проте й цим він не обмежувався як журналіст. Ярослав Антонович був свідком кубкового тріумфу легендарних львівських «Карпат» (1969 р.), особисто знав провідних гравців команди, серед яких і їхнього легендарного капітана Ігоря Кульчицького. Гордився рідним бучацьким «Колосом» і його гравцями. Зокрема, згадував про забиті й незабиті голи Віктора Козачка та інших тодішніх кумирів уболівальників. Знав цікаві історії з епохи становлення тернопільської «Ниви». Дещо з цього майстер пера і слова розповідав у випусках нашого спільного з Юрієм Луговим авторського проєкту «Спортарена».
«Душа Бензи була по-дитячому відкритою для всіх, він не таїв образ, нікому не бажав зла»
На початку 2000-х обласне державне радіо перебувало у буревії інформації. Причому висвітлювали ледь чи не всі без винятку події та заходи не лише в Тернополі, а й у різних, навіть найвіддаленіших куточках краю. Повернувшись із заходів, збиралися докупи разом із технічними працівниками, жартували. У цей період якось само собою в нас утворився дует Бідочко-Лівінський. Ми спершу кепкували, інколи з курйозними моментами, один над одним, а потім уже й над ближчим оточенням. Щирий гумор давав своєрідний імпульс для буденної тоді малооплачуваної журналістської діяльності і навіть для якихось елементів у ній творчості. З цього всього сміялися, і ніхто, в тому числі й наш колега та приятель Ярослав Бенза, на це не ображався. Однак напередодні Дня Перемоги 2003 року трапився випадок, який стосувався саме Бензи і виявився відлунням наших із Бідочком витівок. Тодішній головний редактор Володимир Лучканін, через не пригадую які обставини, залишив мені на день радійну господарку. А перед цим дав настанови: «Стеж за подіями й оперативно на них відправляй людей!» Окрім цього, наголосив: «Бенза сьогодні і так находився, у нього ноги болять. А він ще має їхати на святкування Дня Перемоги на полігон у Білу, то по можливості заміни його кимось, хто буде вільним». Я одразу ж попросив це зробити Ларису Миргородську (тоді – Осадчук). А Бензі, коли той прийшов, тягнучи ногу, із заходу, сказав: «Антонович, ідіть додому, відпочиньте. Вас ми підстрахували!» На що почув від нього ствердне «добре» і щире «дякую». Але коли Лариса прибула на полігон, то там побачила Ярослава Антоновича. На її запитання, чому він поїхав туди, хоча знав, що на цей захід відправили іншу людину, сказав: «Ох ці жартівники! Краще перестрахувався сам!» Насправді пожартував цього разу вже Бенза. Я дочекався повернення колег із полігону, і ми разом з Ярославом Антоновичем пішли на каву, де він розповів: «Ти ж мене відпустив, а я поїхав, бо люблю писати на військову тематику. А з Ларисою ми домовились, що вона готує інформаційний сюжет, а я – матеріали для своєї тематичної програми».
Як згадує Ярослав Бідочко, душа Бензи була по-дитячому відкритою для всіх: «Через свою відкритість Ярославові Антоновичу часто «діставалося» від жартунів, проте він не таїв образ, нікому не бажав зла. Хоч і нині дехто зауважує про його складний характер, Ярослав Бенза за будь-яких обставин залишався людиною».
«Коли Бенза відходив у засвіти, «прийшов» до мене уві сні, щоби попрощатися»
На все життя запам’ятався Ярослав Антонович тепер уже відомій у нашому краї та поза його межами журналістці Ларисі Миргородській людиною з чистим серцем: «День народження ми з Ярославом Антоновичем відзначали одного дня. Не дивно, що поезії писав для юних читачів. Бувало приходив у наш кабінет, аби почитати свої вірші. Розповідав, що збирається видати книжку. А потім якось сказав, що це вже зробить його донька Таня. А ще говорив, що відходять у засвіти його друзі і він теж скоро піде. Це було десь за пів року до його смерті. Так Бог скерував, що книжка таки побачила світ. І як сказав Євген Ігорович Баров, який узявся за цю справу, вже йдеться про наступне видання поезій Ярослава Бензи. А воно буде ще не одне, адже Ярослав Антонович залишив для своїх читачів багато чудових віршів».
Знана тернопільська радіожурналістка Оксана Цвик, яка після смерті Ярослава Антоновича продовжувала видавати в ефір започатковану ним програму «Медобори», вважає за честь спільну працю із знаним майстром пера та слова: «Мені пощастило разом працювати і сидіти в одному кабінеті з Ярославом Антоновичем. Я до останніх днів бачила цю людину. Це дуже харизматична постать, яка феноменально знала мову. Ярослав Бенза вражав мене своїм величезним мовним запасом, знанням слів, які були незаслужено забуті часом і людьми. Я вдячна долі, що мала можливість переймати досвід журналістики у цієї постаті. Без перебільшення, вся його поетична творчість – вагомий внесок до сучасної літератури та творчий подарунок для дітей. Хочеться, щоби й інші його невидані вірші побачили світ. Вони того варті!»
Для себе особисто вважає дарунком долі, що теж довелося працювати майже десять років зі справжнім фахівцем своєї справи, і автор цих рядків. А знайомі ми були ще з 70-х років. Свого часу разом із Ярославом Бензою навчалися у Львівському державному університеті імені І. Франка, який він закінчив із відзнакою, мої батьки. На кожному з моїх днів народження Ярослав Антонович згадував про університетське весілля моїх тата й мами. У січні 2010 року я потрапив до лікарні. А в ніч, коли, як згодом з’ясувалося, Ярослав Антонович відходив у засвіти, він «прийшов» до мене уві сні, щоби попрощатися. У ту мить я навіть обурився на нього, мовляв, помирати нам обом ще зарано, до того ж на Вас, Антоновичу, через пів місяця чекає пенсія. Ще не одну «чарчину чаю» вип’ємо. З жахом прокинувся зі сну, який, на жаль, виявився пророчим. Не судилося нам уже більше спілкуватися і разом працювати. Лише 18 днів не дожив Ярослав Антонович до заповітної пенсії, з виходом на яку мріяв більше присвятити себе літературній творчості.
«Після смерті Ярослава Бензи його життєва дорога продовжується у ліриці»
Залишилося ще багато невиданих творів Ярослава Бензи, проте його побратим Євген Баров сподівається, що вони не залежаться у шухляді. Судячи з ентузіазму та сумління у благородній справі Євгена Ігоровича, віриться, що ці поезії у формі нових книжок таки вийдуть із друку та потраплять до читачів. До того ж у новому виданні, за словами Барова, буде відображено ще один, досі маловідомий для літературного Тернопілля і його пошановувачів, напрямок творчої діяльності поета: «Уже готова до друку нова збірка з робочою назвою «Життєва дорога» (так Бенза найменував одну зі своїх поезій), до якої увійдуть ліричні твори Ярослава уже на дорослу тематику, до наступного розділу – ще неопубліковані дитячі поезії, і в завершальному розділі книжки Бенза уперше для широкого читацького загалу постане як поет-перекладач. Після смерті Ярослава Бензи його життєва дорога продовжується у ліриці».
Хоч нині важкий для України і кожного з нас економічний період, але не варто забувати про збереження культурної спадщини і її творців для нашого краю і держави. Тож усім нам, хто знав цього талановитого журналіста і поета, який віддав життя служінню рідному краєві, його культурі та мистецтву, варто подбати, щоби дійшов до читача весь його творчий доробок, щоб у тернопільської громади була увіковічена світла пам’ять про Ярослава Бензу і його творчість, а керівництву обласного осередку НСПУ нарешті докласти зусиль, щоби бодай посмертно Ярослава Антоновича прийняли до лав Національної спілки письменників.
Олег Лівінський
Джерело: Тижневик "Номер один"
3808