На установчих зборах Товариства української мови ім. Т. Шевченка в Тернополі, яке відбулося 27 листопада 1988 року, відомий громадсько-політичний діяч Георгій Петрук-Попик сказав, що в Україні потрібно створювати «Меморіал» – громадську організацію задля повернення нашому народу імен призабутих або репресованих письменників, діячів культури, про «білі плями» в історії нашо
4 березня 1989 року в Києві у Будинку кіно відбулася установча конференція «Меморіалу». Тоді, в час Горбачовської перебудови, компартійні органи хотіли мати контроль над новоствореними громадськими організаціями, тому до складу Тернопільської делегації з’їзду громадських діячів та патріотів включили й декількох своїх представників: обкомівця В. Ковальчука, Є. Удіна – голову обласної організації Спілки художників, В. Лавренюка – директора краєзнавчого музею та інших. А з більшості областей прибули на форум по дві делегації: обкомівська та громадська. На з’їзді мав місце великий скандал. Доходило до того, що партократи почали зриватися з місць, вигукувати якісь репліки, коли йшлося про створення НРУ, реабілітацію УАПЦ та УГКЦ. Георгій Петрук-Попик у своїх спогадах пише, що львів’яни, які сиділи рядом вище, обурювались такою поведінкою тернополян, а сам він у різкому тоні звернувся до таких членів нашої делегації, сказавши їм: «Не ганьбіть нас та нашої Тернопільщини!»
А на з’їзді статут і програмні документи було ухвалено такими, яких чекала знедолена Україна. Обрали раду Всеукраїнського історико-просвітницького товариства «Меморіал», до якої від Тернопільщини ввійшли: Венедикт Лавренюк і Георгій Петрук-Попик. Керівництво ж «Меморіалу» складалося із семи співголів: В. Кузнецова, О. Деко, Л. Танюка, В. Маняка, В. Цимбалюка, І. Доброштана, І. Резниченка.
Конференція звернулася до партійних і радянських установ, прокуратури УРСР, комітету Держбезпеки, МВС УРСР з проханням надати місцевим осередкам товариства «Меморіал» потрібну допомогу. В інших пунктах резолюції йшлося про ліквідацію топонімів із прізвищами людей, які зганьбили себе причетністю до масових репресій та поновлення історичних назв. Пропонувалося також розпочати розслідування дій учасників масових репресій в Україні від 20-х до 80-х років, для чого в резолюції вимагалося розкрити архіви репресивно-каральних установ та відомств.
Верховній Раді УРСР пропонувалося визнати незаконними сфабриковані судові процеси, скасувати вироки, винесені особам, котрих засудили у післясталінський період. А також припинити використання психіатрії для політичних цілей, повернути за бажанням рідних та друзів остатки загиблих у місцях позбавлення волі в’язнів сумління, зокрема відомих правозахисників Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Ішлося в резолюції і про увічнення пам’яті мільйонів жертв голодомору 1932-33 рр., жертв масових розстрілів у Биківні, під Києвом, та інших місцях. Також велася мова про встановлення Дня національної жалоби, повернення репресованим або їхнім родинам конфіскованого майна.
Цю резолюцію установчої конференції «Меморіалу» підтримали учасники багатотисячного мітингу, який відбувся в Києві 5 березня 1989 року під гаслом: «Ніхто не забутий, ніщо не забуто».
З ініціативи Київської та Львівської організацій «Меморіалу» почався період офіційної оцінки важливих подій української історії: ролі Української Галицької армії, ОУН-УПА в боротьбі за національне визволення, відновлення правди щодо історії України, її національної символіки, ролі і місця державних діячів, зокрема: Івана Мазепи, Михайла Грушевського, Центральної Ради, УГВР, інших політичних і громадських організацій та установ у національно-державному будівництві.
На зборах обласної організації Спілки письменників України, що відбулися 28 квітня 1989 року, було ухвалено рішення щодо проведення установчих зборів Тернопільського відділення історико-просвітницького товариства «Меморіал», що й скоро було зроблено. Було створено організацію «Меморіал» (згодом вона була названа «Меморіал-1»), до складу якої увійшли, крім відомих на той час патріотично налаштованих інтелігентів, чимало прислужників обкому. На одному з його засідань М. Куземко, Г. Петрук-Попик і М. Левицький заявили, що виходять з його ради, і пішли на створення «Меморіалу-2». Згодом він був створений підпільно в будинку с. Острів Тернопільського району, де тоді проживала М. Куземко. Її й було обрано головою «Меморіалу-2».
За ініціативи «Меморіалу», а також Руху, Української організації захисту історичного середовища в Тернополі проводились масові акції. Одна із них – освячення могил Січових стрільців та спорудження на Микулинецькому цвинтарі великої могили жертвам сталінських репресій, яке відбулося 30 липня 1989 року. Ті події мали розголос на всю Україну.
Після М. Куземко тернопільський «Меморіал» багато років очолював великий патріот України Іван Дмитрик. Значний часовий проміжок керівником нашого «Меморіалу» був Богдан Хаварівський. А головою республіканського «Меморіалу» понад 20 років був Лесь Танюк.
Нині тернопільський «Меморіал» ім. В. Стуса, який очолює Антон Грицишин, не дає про себе забути. А зовсім недавно, 7 липня, на Микулинецькому цвинтарі відбулася щорічна панахида на могилі жертв політв’язнів і репресованих. Відправляли її шість священників. Виступав голова Всеукраїнського «Меморіалу» Степан Кубів, який є вихідцем із с. Мшанець Зборівського району. Крім нього, слово мали один із засновників нашого «Меморіалу» Богдан Ткачик, голова облради Віктор Овчарук, виступив і я. Цей захід супроводжував хор «Заграва».
Також щороку в День пам’яті жертв сталінського терору у кінці червня та в День Листопадового зриву 1 листопада «Меморіал» проводить походи від Катедрального собору на Микулинецький цвинтар, де відбуваються панахиди в честь загиблих за Україну. Також кожного року у третю неділю травня «Меморіал» проводить акції з відзначення Дня пам’яті жертв політичних репресій, а 23 травня – День героїв та честь усіх вояків, які боролися за Україну.
Володимир Колінець, член товариства «Меморіал» ім. В. Стуса
Джерело: Тижневик "Номер один"
3415