Микола Більчук – людина знана в Тернополі та за його межами. Він популяризує культуру Сходу в Україні та виступає за взаємовигідний симбіоз, адже нам є чого повчитись у жителів Піднебесної. Мудрість старовинних трактатів, вишукане мистецтво тайдзи, чарівні хвилі чайних станів давно вже стали частиною його життя. Прийшов час, коли він відчув внутрішню потребу поділитися цим із нашими читачами.
«Інформую україномовний простір про феномени китайської культури»
– Чим для Вас є процес популяризації східної культури, це більше хобі чи робота?
– Вивчення східної культури і феноменів, які з нею пов’язані, – це те, що приносить мені задоволення. Я навчаю людей каліграфії, основам східних мов, етнічної музики, чайній церемонії, самозахисту. В свідомості людей слово «робота» пов’язане з чимось вимушеним і неприємним, а для мене моя робота – це улюблена справа. Я люблю писати ієрогліфи, грати на музичних інструментах, тренуватися. Те, чим я займаюся, дарує мені натхнення.
– Коли Ви зацікавились країнами Сходу і що підштовхнуло Вас до вивчення цього культурного вектора?
– Сходом цікавлюся давно, але оформлення цього у систематичне існування певної структури почалось у 2007 році. Саме тоді був заснований центр східної культури «Білий лотос». Я започаткував кілька проектів, зокрема це «Тернопільська федерація кендо», «Школа етнічної перкусії», військово-патріотичний вишкіл «Захисти свій дім», «Дике поле», «Школа ножового бою в Тернополі», чайний клуб «Білий лотос». На сьогоднішній день з колективом однодумців спрямовуємо системні зусилля на формування україномовного простору про феномени китайської культури.
– Для пересічного українця східна культура – це щось незнайоме і таємниче, адже ми живемо фактично в інших світах. Чи трапляються конфлікти у сприйнятті, адже слов’янська культура дуже відрізняється? Ми в більшості опираємось на те, що бачимо, а не відчуваємо…
– Як такого конфлікту немає. Основна проблема в тому, що культурний шар на Сході набагато товстіший, ніж у нас. Зокрема у Китаї це 5000 років базису та накопичення досвіду. Що таке культура? Це досвід, сконцентрований у чомусь. Якщо говорити про Китай, то вони знають про себе багато і примножують та передають ці знання.
От для порівняння непоодинокі ситуації, які трапляються у нас. Я проводжу вишкіл в одному з районів області. Перш за все задаю запитання: «Ви знаєте, хто така Раїна Могилянка?» Зазвичай відповіді на це запитання я не отримую, хоча, на мою думку, про цю історичну постать мала би знати кожна освічена людина. Вона для культури та духовності нашого краю зробила багато. В запасі у мене досить таких запитань про події і людей, які мали вирішальне значення для формування української культури. Знаєте, я колись не полінувався і об’їхав усі замки Тернопільської області. Там, де була змога, наймав екскурсовода, а деколи й кількох. У нас теж є культурний шар, він класний. Нам є на чому базувати елементи власної самоідентифікації, але ніхто на це не звертає уваги.
Я в одного знайомого китайця запитав, з якого покоління він веде себе, і той називає мені свого предка, який помер 2500 років тому. І він відчуває з ним зв’язок, у них так прийнято. Якщо говорити про мій рід, то я цікавився цим питанням і вивчав його. Вдалося знайти інформацію до 7 родового коліна. У нас із цим дуже важко, в більшості своїй наші родові дерева «спиляно».
– Тобто для китайців дуже важлива власна історія?
– Ну звісно. Там збережено храми, яким по 1500-2000 років, культурні артефакти, посуд, нефрит. Навіть те, що постраждало в часи війни чи за недовгий період, коли були при владі комуністи, відновили. Вони орієнтовані на збереження своєї історії, власної культури.
«У Китаї дитина до служби в армії готується з 5-річного віку»
– Якщо вести мову про організацію суспільства, то як це відбувається на Сході?
– Я не можу говорити за всіх, буває по-різному, але там чиновника, який починає красти у народу, не сварять, його розстрілюють. У них зовсім інші мотиви, в них суспільне переважає над власним. Вони працюють самовіддано, як мурахи.
Приміром, система підбору управлінських кадрів у Китаї існує вже 2500 років. У той же час дитина до служби в армії готується з 5-річного віку. Коли він дорослішає і йде до війська, то вже підготовлений. Там не прийнято перенавантажувати дітей непотрібною інформацією. Китайці своїх дітей готують до реального життя, вивчають те, що дійсно може знадобитися, на відміну від нас.
На жаль, у тій культурно-історичній парадигмі, що ми знаходимось, якість навчання не впливає на рівень заробітної плати чи соціальних гарантій, а на Сході – залежить.
– На Вашу думку, що дозволяє їм досягати такого розвитку?
– Це гармонія, емоційна стабільність та фахова підготовленість. Це все у них переплетено. Вони дбають про свій життєвий тонус і розуміють, що фізичні плани надзвичайно важливі для кожного. Там у парках можна зустріти людей, яким 70-80 років, і вони сильні, рухливі, займаються спортом. Це стиль життя такий – бойові мистецтва, дихальні вправи, біг, медитації.
Знаєте, у них є такий лозунг в уряді: «Краще заплатити сотні вчителям і тренерам, аніж лікувати сотні тисяч громадян». На рівні держави там платять інструкторам, які кожного ранку приходять і тренують людей абсолютно безкоштовно. Окрім гармонії внутрішньої, дуже важливо досягнути гармонії фізичної.
– Якщо говорити про навчання, то на Сході вчитель користується великою повагою. У нас це людина, яка навчає чогось у школі, там значення цього слова відмінне від нашого сприйняття…
– На Сході відношення до вчителя – це щось священне, сакральне. Є така давня східна приказка: «Якщо на тебе розгнівався Господь, то вчитель тобі допоможе, а якщо на тебе розгнівався вчитель, то ніякий Господь тобі в пригоді не стане». Вчитель – це той, хто дає тобі можливість проявляти себе. Це ціла культура і смислоформуюче поняття водночас.
– А що Ви можете сказати про своїх вчителів?
– На сьогодні є дві людини, які вплинули на мене. Це китаєць, котрий навчав бойових мистецтв, і зараз людина, яка навчає мене феноменам китайської культури. Це Броніслав Виноградський. Він дуже знана людина і великий авторитет для мене, знавець Сходу, письменник. Я його учень і послідовник, перекладаю українською його книжки, транслюю ті смисли та намагаюсь доносити до свого оточення ті знання, які він мені передає.
– Чого можна навчитися у Вашому центрі східної культури «Білий лотос?»
– Ми вивчаємо японську та китайську мови, проводимо уроки каліграфії. Навіть написали книгу про східну каліграфію і зараз шукаємо можливість її видати. Це буде перша книга такого формату в Україні. З нами можна попити доброго, справжнього китайського чаю та взяти участь у барабанному колі.
– Що таке барабанне коло?
– Це одна із психотехнологій, яку використовують для зняття фізичної та емоційної напруги. Вони формують тонкі зв’язки між людьми, які важко описати, це можливо лише відчути.
«Кожне «дякую» сприймаю як дарунок долі»
– Чи передбачає участь у Ваших проектах певний спосіб життя?
– Для того, щоби стати нашим однодумцем, необхідно принаймні мати критичне ставлення до алкоголю і тютюну. Не звинувачувати усіх навколо, при цьому виправдовуючи себе. Нічого особливого, просто бути притомною людиною.
– Знаю, що зараз Ви започаткували новий проект під назвою «Нейросерфінг». Розкажіть трохи більше про нього, наскільки мені відомо, аналогів в Україні йому немає…
– Це продукт, над яким працює ціла група інструкторів нашого клубу «Білий Лотос».
Цей проект має на меті покращення якості власного життя і якості людей, що приходять до нас. Життєвий тонус складається з фізичного тонусу, емоційного та ментального. Емоційний баланс – це стержневе поняття нейросерфінгу.
Спочатку ця система була задумана як проект для батьків. Ми хотіли озброїти їх такою інформацією, якої немає в доступних джерелах, і щоби батьки вже потім самостійно працювали з дітками, навчали їх емоційної стабільності, розвивали пам’ять та навчили концентрувати увагу, входити у творчий потік в ігровому варіанті.
Зараз ми вийшли на інший рівень і пропонуємо цю методику для дорослих. Тільки тут уже будемо починати з самозахисту на рівні побудови нейронних мереж, щоби захисні навички спрацьовували на підсвідомому рівні. І я маю на увазі не лише самозахист фізичний, передусім це захист від пропаганди, інформаційних негативних впливів, маніпуляції. Ще один із перспективних напрямків – це школа голосу. Вона дасть можливість якісно комунікувати, адже цей процес необхідний кожній здоровій людині. Ми навчимо правильно користуватися голосом, так званими паравербальними феноменами. Адже багато чого залежить не від того, що ти говориш, а від того – як. І тут має значення все: швидко, повільно, голосно, тихо, як розставляєш наголоси, як користуєшся інтонацією. Це не чарівна таблетка, що ковтнув і все вийшло, головне тут – системні зусилля і бажання вдосконалювати себе.
– Хто Вас підтримує і надихає?
– Мої учні, які поділяють мій погляд на світ і працюють разом зі мною, мої друзі, з якими ми ділимось знаннями та ресурсами.
– Що для Вас є найбільшою вдячністю?
– Вдячність не може бути мала чи велика, вона або є, або її немає. Мій дідусь говорив мені: «За щире «дякую» один гріх смертельний знімається». Я на рівні метафори перейнявся цією фразою. Стараюся свідомо допомагати тим, хто цього потребує, і кожне «дякую» сприймаю як дарунок долі.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3811