Шановна редакціє, вітаю! Днями отримав від тернопільських друзів листа із вирізками публікацій вашої газети, що дотично стосуються й мене. Досі не знав про існування такого видання, як газета «Номер один» – приємно вражений. Добре, коли є різні джерела інформації, різні точки зору.
«У найменшому колективі КДБ мав свого інформатора»
За совітів у Тернополі було тільки «Вільне життя». Тут був один погляд на світ і завдання запевнити, що у нас, на відміну від загниваючого Заходу, таки найліпше життя. Люди передплачували газету не стільки, щоби довідатися з неї щось нового, а радше задля практичного використання: розрізали на клаптики для самокруток, використовували для розпалювання печі та для інших нужд. Тоді про курців побутував такий жарт. На пасовиську один пастух кричить до іншого: «Василю, ти не маєш вільного життя, бо мене радянська Україна душить?» («Радянська Україна» – газета ЦК КПУ).
Щодо «вільного життя» на тодішньому Тернопіллі частково у вашій газеті від 24.05.2019 р. описав Віталій Попович в інтерв’ю «Останній політичний в’язень радянських таборів». Але теперішньому поколінню важко збагнути глибину тодішньої атмосфери тотального фальшу, засилля сексот, страху сказати правду. У кожному районному центрі було відділення політичної поліції – КДБ. Їхнє завдання – знати все про всіх, для чого потрібні сотні таємних інформаторів, «сєкрєтних сотрудніков» (скорочено – сексот).
Робиться моторошно, коли згодом з’ясовується, що твій колега, викладач музичної школи, – сексот. У найменшому колективі, навіть якщо він складався із п’яти осіб, КДБ мав свого інформатора. І вони таки знали все про всіх. У країні, «ґдє так вольно дишіт чєловєк», дозволялося дихати тільки в унісон з комуністичною партією. Вільнодумство каралося. Додам тільки про тих громадян Тернопільщини, з якими доля звела мене в мордовському концтаборі: у жовтні 1967-го заарештовано викладача Копичинецького технікуму Миколу Коца за розповсюдження фотокопій вірша Василя Симоненка «Курдському брату», в якому він змінив тільки назву – «Українському брату». Хоча М. Коц робив це надзвичайно конспіративно, «злочинця» виявили – 7 років таборів і 5 заслання; в лютому 1969-го в Тернополі заарештували інженера-будівельника Левка Горохівського за зацікавлення дослідженням Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» – 4 роки позбавлення волі; 20 листопада 1970 року заарештовано вчителя музики у Борщеві (мене, Миколу Горбаля) за поетичний твір «Дума» – 5 років таборів і 2 роки заслання. Таке от «вільне життя» при совітах.
Газета з такою назвою виходить, здається, ще й зараз і, можливо, тільки зараз і має право так називатися, але хотів би запитати, чи багато було у ній, як і в інших теперішніх Тернопільських виданнях, статей-зізнань на кшталт «Я був стукачем», «Я була провокатором КДБ», а їх (прости Господи) були тисячі, і вони ще й досі ходять поміж нас. Бо хто вони, тих 11 140 громадян Тернопільщини, що на референдумі за незалежність України проголосували проти незалежності чи свідомо зіпсували бюлетень? Хто ті «бізнесмени», що у своїх ресторанах крутять російську попсу в час, коли Московія напала на Україну, хто вони? Про тисячі членів промосковської Партії регіонів Тернопільщини вже й не казатиму, бо більшість із них просто безпринципні громадяни або хитрі угодовці. На жаль, у такому світі живемо. Та менше з тим…
«Зараз іде війна за Київську Русь»
Цього листа спонукала написати публікація у вашій газеті від 08.05.2019 р. історика Павла Сливки «Тернопільські чиновники заговорили про окремий лемківський народ». Зауваження насторожує – уже ж маємо окремий «данєцкій народ». У час, коли недруги з усіх боків намагаються розчленувати Україну і знищити її як державу, такі думки – вода на їхній млин. Мусимо бути уважними у своїх висловлюваннях. Московія шукає усякі (гібридні) методи, щоби знищити Україну.
Серед лемків і справді є частина тих, хто й досі називає себе русинами, так і не модифікувавшись у нове історичне поняття Україна-українці, бо ж усі ми є нащадками Київської Русі, ще пару століть тому всі ми були русинами. Московіти ними не були, але останніх три століття дуже хочуть.
Хіба не зрозуміло, що зараз іде війна за Київську Русь. Москва, як улус золотої орди, хоче відмежуватися від цієї історії і вподобала собі історію русів – заважають Україна й українці. Щоби реалізувати задум із привласнення чужої історії, українці як нація повинні щезнути з мапи світу. Знаємо, що Ґосударство Московскоє тільки у ХVIII столітті (за царя Петра І) стало іменувати себе «Россія», а її цар – імператором. До речі, національність «рускій» не відповідає на питання «хто ти?», а «чий ти?» – рускій. Отже, «рускій» – не є суб’єктом історії, він не має свого власного Я, він чужий. На аналогічне запитання представники інших народів відповідають просто: я – поляк, я – німець, я – українець, бо кожен з них має своє власне національне Я. Тільки москаль хоче бути чиїмсь – рускім. Для цього їм треба знищити Україну.
Процитую лише кілька висловів відомих на даний час у Московії громадських та політичних діячів. Алєксандр Дуґін, професор університету: «Українців потрібно вбивати і вбивати, це я вам як професор кажу». Іван Охлобистін, актор: «Які брати і сестри? Їх потрібно винищити». Владімір Жіріновскій, політик: «Бомбити Київ і другі міста України!» Міхаіл Хазін, відомий економіст: «Україну розчленувати, а мільйони «неугодних» українців знищити». Гіркін-Стрєлков, агент ФСБ: «Наша мета – звільнити Україну від української нації!». Захар Прилєпін, письменник: «Для перемоги над Україною ми повинні вбивати українських дітей. Тільки повна зачистка нації. Це єдиний шанс. Київ – кінцева мета війни в Україні» (переклад з язика на мову мій – М.Г.).
Сатрапи імперії готові перенести свою столицю до Києва. І тут – або ми, або вони. Та вернемося до лемків. Є така етнографічна група українців, до котрих належу і я. Добродій Павло Сливка досить ґрунтовно у своїй публікації описав трагічну долю цієї частки українського народу, розсіяного по всьому світу. І є похвальним зберегти для України духовні надбання цієї співучої частини українського етносу: створювати музеї, художні лемківські колективи, зберігати говірку. Бо чи ж не лемківська пісня «Плине кача» стала своєрідним реквієм за погиблими на Майдані?
По всьому світу вихідці з цього краю почали гуртуватися, об’єднуватись, що помагало їм зберегти свою етнографічну ідентичність. Із часом виникла ідея створити для координації дій Світову федерацію лемківських об’єднань. Я входив до ради цієї організації, коли було запропоновано внести в абревіатуру літеру «У» (українських) СФУЛО, щоби категорично відмежуватися від москвофільських тенденцій у деяких лемківських об’єднаннях.
Із приходом у 1939 році в Західну Україну більшовиків їхня ординська мораль великою мірою помогла галицькій інтелігенції вилікуватись від зарази москвофільства. На жаль, ця бацила й донині підживлюється ворогами України. Зараз це модифікувалося у «совковість»: туга за совєтською імперією. Вони – п’ята колона Москви в Україні.
Тому в цей критичний для України час мусимо бути особливо обережними у своїх діях та висловлюваннях. Гадаю, що фраза про окремий лемківський народ (що тхне сепаратизмом) є або редакторським недоглядом, або чиєюсь політичною сліпотою. Я близько знайомий із головою Всеукраїнського товариства лемків паном Олександром Венгриновичом і не сумніваюся в його українському патріотизмі; добре знаю екс-голову Тернопільської ОДА (з лемківського роду) пана Степана Барну, знаю його як патріота України; колишня голова СФУЛО, лемкиня Софія Федина загалом заслуговує найвищих похвал, волонтер, що помагає українському війську, а її дипломатичний хист заслуговує вищих державних ступенів застосування – зараз вона четверта у списку партії «Європейська солідарність» на виборах до парламенту. П’ятий у цьому списку Олег Синюка – голова Львівської ОДА, що також походить із лемківського роду.
Пригадую, коли в 1991-му поважні кияни прийшли до мене із пропозицією організувати в Києві лемківське товариство і щоб я очолив його. Почав відмовлятися – на той час був надзвичайно зайнятий: був головою республіканців Києва і області, депутатом Київради, редактором інформації на «Укртелефільмі».
«Усі клопоти з організаційних питань ми беремо на себе, ви нам потрібні як прапор», – такою була їхня аргументація. – «А ви знаєте, що мене тричі судили як українського націоналіста і цей прапор може бути тільки синьо-жовтим», – було моє застереження. – «Знаємо! Тому й хочемо, щоби ви очолили товариство. Наше товариство має утверджувати суспільну думку, що лемки – найкращі українці».
Я погодився і був першим головою цього товариства в Києві. Не знаю, може, щось змінилося з того часу – «враґ нє дрємлєт». Будьмо пильними, не граймося з вогнем!
З пошаною, Микола Горбаль
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812