Його життя було схоже на нескінченну боротьбу – за власні мрії, за чужі долі, за рідну Підволочищину. Нестор Миколюк, перебуваючи на високих посадах, завжди уникав політики, натомість вболівав за ввірену йому роботу як справжній український господар. Ще встиг торік відсвяткувати 70-річний ювілей, побачити, як стали студентами двоє старших онуків. Мріяв діждатися, як вступить до вузу найменша внучка-випускниця. Однак секундомір його життя раптово завмер…
Нестор Миколюк народився у Скалаті 30 жовтня 1946-го повоєнного року. З діда-прадіда в його хліборобському роду було заведено вести господарку вправно і відповідально. Не оминув цей талан і маленького Нестора.
– Його мама, Кароліна Євстахіївна, рано пішла з життя, – розповідає Лариса Михайлівна Миколюк, дружина Нестора Степановича. – Батьку важко було самому вправлятися з великою господаркою і малим сином, а тому Нестора забрала до себе його старша сестра Стефанія, котра на той час вже мала свою сім’ю, але так і не дочекалася власних діток. Саме вона замінила матір молодшому братику.
Стефанія з чоловіком працювали вчителями, тому прищепили Нестору любов до освіти та навчання. А працелюбність уже змалку була в його крові, адже ще малим допомагав батькам на колгоспному полі. Тому, закінчивши Львівський лісотехнічний інститут, Нестор повернувся у рідний Скалат і повністю віддався роботі.
– Цей інститут готував спеціалістів дуже широкого профілю, – пояснює Лариса Михайлівна. – Таких у колишньому Союзі було тільки три. Закінчивши навчання, Нестор спочатку почав працювати шляхобудівником, потім піднявся до майстра по будівництву, завідувача відділом, перейшов на асфальтобудівний завод…
У ті часи робити кар’єру, займати керівні посади і не бути у партії – це було щось неймовірне. Нестору Степановичу, який завжди тримався осторонь політики, непросто було балансувати на грані леза. Так само, як і владі було незручно спостерігати за вправним скалатчанином, який міг би так багато зробити в районі, маючи партквиток…
Хтозна, чому Нестор Степанович так довго намагався залишатися поза політикою. Можливо тому, що був набожною людиною і не бачив себе у колі тих, хто відверто заперечував Бога. Мама, а потім сестра прищепили йому любов до молитви ще змалку. А пізніше Нестор таємно слухав по радіо проповіді свого рідного дядька, який служив кардиналом у Нью-Йорку, і знав, що у поминальному списку знову прозвучить ім’я його померлої мами Кароліни…
Коли Нестора Миколюка призначили головою колгоспу в селі Старий Скалат, він таки змушений був вступити до партії. Однак на всіх керівних посадах, які займав потому, люди поважали його не за партійний чин і впливове крісло.
– Він був сильним, харизматичним лідером, – каже Лариса Михайлівна. – І при цьому був дуже справедливим. Люди йшли до нього і за ним. Вірили йому. Поважали… Знаєте, коли у 90-х проводилося розпаювання земель, селяни з власної ініціативи вділили пай Нестору Степановичу. І це був дуже високий прояв поваги до нього…
Найважче Миколюки пережили 1991 рік. Чимало знайомих раптом «побачили» у ще вчора доброму другові і помічнику партійного чиновника. Не віталися, переходили, уникаючи зустрічі, на протилежний бік вулиці…
– Нестор дуже важко це переживав, – пригадує Лариса Михайлівна. – Не розумів, чому вчорашні приятелі ховають очі і віддаляються. Але як тільки життя більш-менш покотилося спокійною стезею, усі вони знову прийшли до нас. Нестор поводився так, наче й не було того періоду відчуження. Казав: треба бути розумнішим…
Із 1998 по 2005 роки Нестор Миколюк знову очолив Підволочиський район. Уже не по партійній лінії, а як справжній господарник на рідній незалежній землі.
– Пригадую той час як період справжнього розквіту Підволочищини, – розповідає Михайло Цимбалюк, якому довелося співпрацювати з Нестором Миколюком, очолюючи Тернопільську область на посаді голови ОДА. – Ми стали не тільки соратниками, а й справжніми друзями до останніх днів його життя. Нестор завжди мав свою позицію і вмів її відстояти. Не прогинався під когось, а ставив понад усе результат своєї роботи.
Саме із цим талановитим господарником Михайло Цимбалюк ризикнув уперше впровадити медичну реформу в області. Саме у Підволочиському районі були збудовані перші сучасні ФАПи і вперше випробувана телемедицина, про яку українська влада почала говорити тільки сьогодні.
– Статистика району за керівництва Нестора Миколюка завжди вражала: по збору врожаю – перші, по ярмарках – перші або другі місця в області тощо, – пригадує Михайло Михайлович. – Після нього не було жодного голови РДА такого рівня знань і досвіду. Ще у студентські роки, захопившись кресленням, Нестор Степанович мав у себе власні креслення чи не всіх сфер життєдіяльності Підволочищини: дороги, поля, підприємства… Напевне, не було такого куточка в районі, де б він не побував, і не було такої проблеми, яку б він не вивчив і не намагався вирішити…
Не виставляючи напоказ свою набожність, підтримував Нестор Миколюк і церковні громади. Проводжаючи його в останню путь, священик розповів присутнім, як колись звернувся до голови району по допомогу. Не сподівався особливо, адже знав, що місцевий бюджет і так дірявий… Але Нестор Степанович вийняв з кишені щойно отриману зарплату і віддав священику. Так просто, наче це були не всі зароблені гроші, а просто окраєць хліба…
Сім’я для Миколюка була тим пристанищем, у якому він шукав короткого перепочинку від щоденних турбот, розради, можливості поговорити про наболіле… 47 років його головним другом і помічником була дружина Лариса Михайлівна. Вчитель і педагог, вона до сьогодні передає свої знання наступним поколінням, тепер – у Тернопільському інституті післядипломної освіти. Чимало перебрали від батька і його діти – Світлана та Олег. Обоє, як тато, – лідери, працелюбні, відповідальні.
– Нестор мріяв, аби всі троє наших онуків отримали вищу освіту, особливо наполягав на вивченні іноземних мов. Казав, що це потрібно, аби чогось досягнути у цьому світі. Едуард зараз закінчує столичний ВНЗ, Анастасія вчиться на англійській філології. Найменша онука, Кароліна, зараз у випускному класі, готується до вступу. Я впевнена, що у неї все вийде, адже дідусь так мріяв побачити студенткою і її, – каже Лариса Михайлівна.
… Після виходу на пенсію Нестор Степанович важко занедужав. І хоча ретельно виконував усі приписи лікарів та до останнього займався спортом, невблаганна хвороба поволі робила свою чорну справу. Ніхто не здогадувався про його внутрішній біль. Адже до останніх днів Нестор Миколюк сповна віддавав себе рідним, друзям, переймався проблемами свого району.
– Він належав до справжньої еліти державної служби кінця 90-х – початку 2000-х років, – говорить Михайло Цимбалюк. – З ним відійшла у вічність ціла епоха успішних місцевих господарників. Тільки коли втрачаємо людину, то розуміємо, як багато ми в неї недовчилися, не перейняли того величезного досвіду і мудрості, яких людина сама здобула за своє життя. Вічна пам’ять Нестору Миколюку – людині і господарю з великої букви. Людині, яка назавжди залишиться у скрижалях історії Тернопільського краю.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3418