На 61-му році пішла з життя відома мистецтвознавець Віра Стецько
…Довго стримувані сльози впали на землю скупими краплями дощу. Прохолода окутала землю, і тільки темне, спотворене внутрішнім болем чоло неба нагадувало страдницькі обличчя скульптур Іоанна Пінзеля: час від часу обрій прорізали громовиці, але з небесних очей лише інколи скочувалась скупа сльоза. І аж нарешті пізно ввечері розверзлися небеса й гіркі потоки води хлинули на змучену землю. Небо плакало за втраченою Вірою, мистецтвознавцем, краєзнавцем і журналістом Вірою Стецько, яка пішла з життя 21 серпня 2016 року.
Соняхи і миска підсніжників
Вона дуже любила жовті квіти, особливо соняхи, тож гарячо-сонячних троянд і хризантем їй принесли цілі оберемки – останній прояв поваги, шани, любові. А соняхи, виявляється, були для пані Віри уособленням родинного щастя, бо на весілля майбутній чоловік подарував своїй кирпатенькій нареченій букет із маленьких сонечок. «Тоді ж стільки квітів не було, от я і подарував Віруні соняхи», – згадував, зігріваючи себе спогадами, художник і скульптор Дмитро Стецько.
А ще традиційно навесні тільки-но з’являлись підсніжники, він дарував дружині цілу миску перших квітів. Натомість на день народження чоловіка вона також завжди приносила квіти, якось стиха пояснивши: «Дмитро дуже любить квіти». І справді, народжений під шурхіт осіннього листя, Стецько до кожної рослини ставиться, мов до дитини. Навесні з любов’ю оглядає свій садок біля майстерні, змітає зимове сміття з тонких пагінців. Тим часом Віра поспішала на ринок за яскравими братчиками.
Лілії долі
Взагалі неможливо писати про Віру, не згадавши про Дмитра. Вони стали сонцем мистецького бомонду. Ви коли-небудь бачили це подружжя неусміхненим? Здавалось, що посмішка справжнім німбом сяяла над ними. Та якщо Віруся просто випромінювала щастя навкруги, то пан Дмитро – це «річ у собі», точніше, у вусах: козацькі вуса надійно утаємничують усі його емоції, та очі митця так і пускають бісенят, іронізуючи над побутовою дріб’язковістю міщан.
Майже 40 років подружжя Стецьків разом крокувало по життю. А поєднало їх кільце нашого тернопільського ставу, бо саме на пляжі одної літньої днини молодий художник уперше побачив білявку, яка виходила з човна, вся уквітчана річковими ліліями. Мов Афродіта з піни морської, впурхнула красуня в душу Дмитра. Запам’яталась ще й тому, що напередодні зустрів ворожку і на його жартівливе запитання та пильно подивилась йому в очі і серйозно відповіла (щоправда, банальною фразою): «Незабаром зустрінеш біляву дівчину і чекатиме вас велике кохання». Ніби у воду дивилась чорноока – Віра стала для митця талісманом, вірою і Музою.
Познайомились вони пізніше. Провівши красуню додому, 33-річний Дмитро тільки й наважився прошепотіти: «Давай завтра підемо в кіно». А назавтра з ходу запропонував: «Виходь за мене заміж». Та до вінця свою Віруню повів лише через рік. До речі, вони побралися наприкінці серпня (на День міста) і цьогоріч подружжя планувало ювілей. Не судилося…
Того ж вечора юнак з дівчиною пішли таки в кіно на мелодраму «Табір іде в небо». Згодом обоє з усмішками згадували, як Віра потай від кавалера витирала сльози, а він увесь фільм зачаровано дивився на свою кирпатеньку красуню.
– Що я ціную у нашій родині, то це довіру, взаємоповагу та свободу, – відкрила якось таємницю «життя без сварок» пані Віра. – Жодній людині, тим більше творчій, не можна ставити дилему: або сім’я, або творчість. Дмитро завжди цінує те, чим я, як співробітник Тернопільського краєзнавчого музею, займаюсь. Я ж поважаю його творчість.
Ніби у відповідь на це пан Дмитро в одному з інтерв’ю зізнався: «Я найбільше відповідальний перед дружиною. Віра для мене – друг, порадник, перший критик і вічний цензор. З її погляду можу дізнатися, як зроблено роботу. Якщо вдало, вона обов’язково поцілує мене. Дуже боявся, коли ще був холостим, мати таку дружину, яка б мені заважала. Навіть і тут боровся зі своїм характером. Женився 33-річним. Віра влаштовує мене на всі сто відсотків. Ось цей дитячий і юнацький образ коханої, який виношував, у ній яскраво втілено. Мистецтво вимагає, щоб йому віддаватися сповна, без остатку. І Віра, як творча натура, мене в цьому постійно підтримувала і підтримує».
І ось тепер важка виснажлива недуга відібрала цю красу, зруйнувала щастя, закидала чорним горем родинне вогнище.
Княгиня капелюшків
Під час панахиди співачка Адріана Онуфрійчук сумно зітхнула: “Віра йшла містом, мов княгиня!” І саме мисткиня стала законодавицею моди на капелюшки. Якось ми гуляли центром міста і зустрілись із “Шапокляк”. Та зміряла пані Віру з ніг до голови і пафосно на весь Театральний майдан прорекла: “У неї знову новий капелюшок!” Віра засміялась і пригадала такий випадок. Мало хто знає, що гарно шила, відтак навіть у роки тотального дефіциту пан Дмитро мав джинси, а Віруня чи не щодня міняла вбрання. Так от, якось у свята подружжя вийшло на каву: Віра – вся в білому ще й у білому капелюшку, пан Дмитро – весь у чорному, ще й узяв чорний крислатий капелюх. “Шапокляк” як побачила їх, заклякла на місці, потім поправила свій солом’яний бриль, взялася руками в боки й каже: “Дивися, ще й обоє в капелюхах!” Треба віддати належне цій дивакуватій старенькій: вона якщо і перекривляла Стецьків, то робила це не образливо, а грайливо, з якоюсь поважною іронією.
Кохання для Віри
У Віри в житті було два кохання – чоловік Дмитро Стецько і загадковий скульптор ХVІІІ ст. Іоанн Георг Пінзель, чию творчість мистецтвознавець вивчала понад 30 років. Хтось хитро підкаже: а львівський науковець Борис Возницький? Так, він багато зробив, щоб пані Віра відбулась як професійний краєзнавець. Але їх таки поєднав загадковий Пінзель та його роботи. Як доказ – виданий під редакцією Віри Іллівни унікальний альбом-каталог «Таїна Пінзеля», що став уже бібліографічною рідкістю!
Що й казати, журналіст за першою освітою, вона відчувала сенсацію. У той час, як дехто в Тернополі сміявся: «Кому потрібні ці без рук – без ніг спотворені фігури?», вона працювала в архівах і детально вивчала кожну скульптуру. Чи не тому саме їй відкрилось – з’явилось обличчя на плечі «Алегорії мужності». До речі, свого часу фігуру було встановлено у бічному вівтарі церкви св. Покрови м. Бучача.
– Коли підняла голову – на мене дивився Пінзель. Я побачила скривлене від болю обличчя, яке більше нагадувало маску, – розповідала тоді, у серпні 2007-го, Віра Іллівна. – У ХV ст. Мікеланджело Буонаротті у сцені «Страшного суду» на фресках Сікстинської капели зобразив себе в образі грішника, чию шкіру тримає св. Варфоломій. От і Пінзель залишив свій автопортрет, але зобразив не застигле обличчя, а скривлене від болю.
Завдяки відкриттю, про Пінзеля заговорили. Більше того, чотири роки потому до нас із Японії приїхала знімальна група телекомпанії NHK і Віра Іллівна консультувала їх. Зачаровані магнетизмом робіт майстра і емоційними розповідями пані Стецько, вони не лише створили документальний фільм, а й випустили книгу про скульптора, який із дерева й каменю створив експресивно пластичних святих. Та справжнім тріумфом для дослідниці стала виставка робіт «галицького Мікеланджело» у Луврі.
Іконописець «Підкова», бургомістр-українець
За більш ніж 30 років роботи у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї Віра Стецько організувала понад 300 виставок. Водночас вона ретельно досліджувала архівну спадщину, повернувши не тільки Галичині, а й усій Україні ім’я першого українця – бургомістра Тернополя Володимира Лучаківського, вивчала творчість скульптора Антона Осинського (припускають, що він був учнем І. Пінзеля) та художників діаспори, вихідців з наших земель: Якова Гніздовського, Михайла Мороза, Михайла Паращука, Ярослава Музики. Повернула із забуття ім’я іконописця Андрія Наконечного на псевдо «Підкова», який зобразив Ісуса Спасителя в українській вишиванці! На жаль, книгу про нього Віра Іллівна так і не встигла видати, тож улюбленому художнику митрополита Андрея Шептицького знову загрожує забуття. А ще мріяла про музей міста у Тернопільському замку.
…Півтора року боролася Віруня з важкою хворобою. Та чи не найбільше її підкосила крадіжка ноутбуків з їхньої майстерні в центрі Тернополя навесні минулого року. Здавалось би, злодії завдали непоправного удару. Та всупереч злому року й тяжкій недузі, вона встигла відновити свої рукописи і весь творчий доробок. Встигла, з останніх сил збираючи в кулак крихти свого життя.
Жанна Попович
P.S.: Редакція газети «Номер один» приносить щире співчуття рідним та близьким покійної.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3806