На Старий новий рік заліщани «маланкують», а на Лановеччині

Дивовижна казка, що огорнула Україну на Різдво, триває до Старого нового року. Відтак у ніч із 13-го на 14 січня хлопці та дівчата щедрують – піснями уславляють господарів-трудівників на нові прибутки у родині, злагоду, мир та здоров’я. При цьому, скажімо, Наддніпрянщина “водить козу”, а частина Галичини та Гуцульщина – “маланкує”. Тим часом у деяких селах Лановеччини зберігся старовинний обряд “когутування”.

“У нашому селі Вербовець та в сусідніх Влащинцях 13 січня парубки перебираються у дідів або чортів – вдягають маски чи розмальовують обличчя, вивертають старі шуби й кожухи, беруть до рук довжелезні ціпи та палиці, аби страшніше виглядати, і тільки-но починає сутеніти, ходять по селу, – розповів Андрій Конзельський. – Трохи раніше ходять діти, а вже під вечір поступаються старшим хлопцям. Бо дітям трохи моторошно, коли ввечері на вулиці зустрінуть натовп чортів й усіляких чудовиськ-дідів. У дитинстві ми самі ховалися за парканами чи кущами, коли у темряві зустрічали гурт нечистої сили”.

Отож щедрувальники йдуть від хати до хати, стають під вікнами та голосно співають: “Василева мати пішла «когутати” або стукають до хати і просять дозволу поколядувати.

“Я в інтернеті знайшов декілька варіантів цієї щедрівки, адже у кожному селі співають по-різному. Наприкінці ще й приказку проказують: “Когу-когу, виносьте по пирогу! Не винесете пирога, потягнемо хату за рога!” – продовжує розповідь Андрій. – Зазвичай господарі дітей пригощають гостинцями – цукерками, яблуками та мандаринами, дають дрібні гроші чи запрошують до хати скуштувати вареників і пиріжків. Старшим щедрувальникам наливають по 100 грамів і дають із собою пляшку вина чи горілки та усіляких смачних наїдків. Обходять усіх. Якщо село велике, як правило, хто на якій вулиці народився, той по ній і ходить. А коли вже якийсь парубок трохи “перебрав” – залив зайвого за комір, то починає «когутувати» по всіх сусідах!

Так ходять десь до опівночі – поки у хатах світиться, бо будити людей в селі не прийнято.

У нас одного року хлопці зібралися, витягли сани, декілька чоловіків сіли у них, а решта запряглися замість коней і везли-штовхали їх від хати до хати. І так захопилися, що до сусіднього села сани дотягли!” – сміється юнак.

Тим часом традиційно у Горошовій та інших селах Заліщицького р-ну ві ніч із 13-го на 14 січня “маланкують” – водять Маланку, тобто напередодні сільська громада вибирає найгарнішого парубка. 13-го числа вже зранку починають перебирати його у старовинний жіночий одяг – вишиванку, спідницю, запаску, розмальовують обличчя та накидають на голову хустку. І ось Маланка у супроводі ряджених приятелів іде щедрувати, причому вони зобов’язані обійти все село та насамперед зайти у хати, де живуть самотні люди чи дівчата на виданні.

А ще, як зазначає у своїй книзі-календарі відома етнограф-фольклорист Лілія Мусіхіна, в ніч на 13-е січня дівчата-чарівниці збирають “дивацьке” зілля “нечуй-вітер”. Хто його знайде (бо ж росте воно в таких місцях, що тільки чарівниці знають), той може стати “нечуваним і небаченим”.
На Лівобережжі про «нечуй-вітер» існує повір’я, що це зілля росте взимку по берегах рік та озер і його можна збирати, починаючи від 13-го грудня. Але найбільшої сили зілля набуває опівночі проти Нового року. Проте зрячі люди не можуть його знаходити – треба просити сліпих, бо саме вони відчувають присутність “нечуй-вітру”, бо він їм очі коле. Це зілля ніби допомагає переправлятися через рік і є корисним для рибалок. До речі, про “нечуй-вітер” співається й у народній пісні: “Ой, поріс чебер під нечуй-вітром”.

Серед нашого народу існує поетичне повір’я, що новорічна ніч для віруючих людей “розкриває небо, і вони можуть просити у святих все, що їм заманеться: перетворити воду на вино, камінь – на хліб, глину – на мед”, – зазначав відомий письменник, етнограф Олекса Воропай.

На Гуцульщині в цю ніч ґаздиня бере опівночі на голову чоловічу шапку і з хлібом та коновкою (відром) виходить до води. Там вона тричі занурює хліб у воду і примовляє: «Не хліб ся купає в воді, але я – в здоров’ї і силі!» Набираючи води в коновку, гуцулка примовляє: “Я не беру воду, але мед і вино!” Повертається ґаздиня до хати, всі сплять – ніхто нічого не чує. Вона навшпиньках, без найменшого шурхоту підходить до своїх дітей і, торкаючись їхніх голівок мокрим хлібом, примовляє: “Абисьте були такі величні, як святий Василь величний”.

У коновку ґаздиня кидає кілька срібних монет. Ранком на Новий рік уся родина вмивається тою водою, і це «принесе щастя на гроші через увесь рік!»

А ще новорічна ніч на Гуцульщині – свято печі. «Цілий рік вона робить службу, а на Василя йде в танець – вона ся віддає!» – кажуть гуцули про піч. Ранком на Маланки ґаздині старанно змащують піч глиною – “аби не кляла, що немащена!” Ніхто тої ночі не спить на печі, не сідає – “бо тяжко їй танцювати”. Звечора на піч кладуть овес – “аби мала чим коня годувати, бо вона їде до міста на ґерць”.

… А й справді, ця ніч чарівна і кожному з нас принесе казкові дива!

Жанна Попович

Джерело: Тижневик "Номер один"