Відомий тернополянин Євген Васильович Філь – людина у своєму роді унікальна. Він пройшов Афганістан. У буремні часи радянської влади вступив до Української Гельсінської спілки. Був у авангарді під час здобуття незалежності України. Домагався її утвердження, перебуваючи на чолі Всеукраїнської націоналістичної організації «Тризуб ім. С. Бандери». Займався пропагуванням української національної символіки, а останніми роками активно включився у процес відзначення 75-ї річниці УПА та інших пам’ятних дат, пов’язаних із боротьбою за незалежну соборну Україну. Усе це в комплексі не залишилося непоміченим, і кілька днів тому пан Євген указом президента був нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. Саме з запитання про нагороду й розпочалася наша розмова з Євгеном Васильовичем.
«Першим засудив радянсько-афганську війну і назвав себе воїном-окупантом»
– Ніколи не ставився до нагород як до чогось особливого. Не було самоціллю їх отримувати, разом з тим завжди мав обов’язок перед Україною. Головне для мене, щоби була незалежна соборна держава Україна! По життю мене супроводжує вислів: «За Вами (ветеранами ОУН-УПА ) – слава, за нами – справа!». Ми, сучасники-націоналісти, ніколи не зазіхали на славу ОУН-УПА, представники яких виборювали незалежність України в боях та криївках. Водночас, дивлячись на те, що робиться в державі, я не можу стояти осторонь і чекати, що все само собою станеться. Ми можемо не перемогти, бо були кращі за нас, але не маємо права не боротися за Україну, бо цього нам ніхто не пробачить.
– У Вашій біографії є рядок про виконання інтернаціонального обов’язку в Афганістані.
– Я один із перших, хто потрапив в Афганістан і відслужив там півтора року. Якщо війна почалася в кінці грудня 1979 року, то я туди потрапив прямо з полігону в Новоград-Волинському вже у січні. Спершу був командиром міномета, а потім потрапив у взвод, який коректував вогонь артилерії. Ми засікали вогневі точки моджахедів, передавали координати і вже артилерія виконувала свою роботу. Загалом пів свого армійського терміну провів у столиці Кабулі, а потім мене перевели у Баграм, де охороняв паливно-мастильні матеріали дивізії. І звідти мобілізувався.
– На Ваш погляд, наскільки виправданим було введення радянських військ в Афганістан?
– У 1989 році, будучи членом Української Гельсінської спілки, я став одним із перших, хто засудив радянсько-афганську війну і назвав себе воїном-окупантом. До Афганістану ми увійшли як загарбники в очах афганського народу. Але кров, яка є на моїх руках, – це кров комуністичної партії колишнього Союзу, яка розв’язала цей збройний конфлікт і використала нас не із власної волі. Ми стали заручниками ситуації, і це добре розуміли мирні афганці. Під час служби до рук мені потрапила листівка, в якій був такий напис: «Солдати, ваші батьки звільняли Європу, а Ви сьогодні окупували незалежну державу Афганістан. Ми не хочемо вас вбивати, повертайтеся додому, де вас чекають матері та дружини». Я підсвідомо все це розумів, але нам пояснювали, що ми виконуємо інтернаціональний обов’язок, і якби ми цього не зробили, то Афганістан захопили б американці, навели ракети на Байконур і військові полігони… Тому ми змушені були виконувати накази ЦК Компартії. За це багатьом довелося заплатити ціною власного здоров’я та життя. Ця війна назавжди перевернула внутрішній світ кожного «афганця», який пройшов через ці нелюдські випробування.
– Після Вашої заяви про воїна-окупанта не мали конфліктів у середовищі «афганців»?
– Беру участь у покладанні квітів у День вшанування учасників бойових дій на території інших держав, але активно з ними не співпрацюю. Хоча всі «афганці» мене поважають за мою принципову позицію. У 2014-16 рр. з ними знову зблизився. «Афганці» Тернопілля дуже активно підтримували Євромайдан. Приємно, що наш гурт «Долг» під керівництвом Віктора Маришева неодноразово побував у Києві і своїми виступами морально підтримав євромайданівців. «Афганці» також входили до складу Самооборони Майдану, були членами «Правого сектора», брали і беруть активну участь у російсько-українській війні (близько 160 «афганців» загинули на Донбасі). Ми хочемо жити в європейській Україні, хочемо, щоби нова влада, обрана народом, з нами рахувалася, а ми у свою чергу могли служити на благо своєї Батьківщини – України. Зауважу, що саме Спілка «афганців» зробила подання на моє нагородження орденом.
– Чи відчули на собі так званий «афганський» синдром?
– У перші роки після армії, коли спав, реагував на кожен скрип паркету. Одразу зривався, був збуджений та не міг заснути. Довелося заново пристосовуватись до життя і до тих нелегких умов, які склалися на той час у країні. А це були початки становлення нової демократичної держави, яка не бажала брати на себе відповідальність за наслідки недолугої політики тоталітарної радянської системи. Від цього потерпали і ми, адже роками доводилось оббивати пороги чиновницьких кабінетів, аби відстояти належне нам право на пільги. Натомість у відповідь чули: «Ми вас туди не посилали». Тоді для себе зробив кілька речей, як мені здавалося, правильних. Намагався майже не контактувати з «афганцями», бо якщо це відбувалося, то такі зустрічі завершувались споминами і… Дуже сильно вплинула на мене і політична діяльність, я переключився зовсім на інше, і та війна трішки відійшла від мене.
«Дружина поклала немовля перед першим секретарем міськкому партії прямо на стіл»
– «Афганцям» держава гарантувала певні пільги, в тому числі й щодо отримання житла. Але Вам довгі роки довелося чекати й оббивати пороги різних структур, щоби добитися належного за законом.
– Наша сім’я винаймала квартиру, і я довго ходив владними кабінетами, писав про свою житлову проблему в «Красную звезду», «Известия», «Правду», мовляв, воїну-інтернаціоналісту не виділяють належного за законом житла, адже перебував на пільговій черзі. А мені з Міністерства оборони СРСР тільки давали відписки. Довелося навідуватись і до першого секретаря Тернопільського міськкому партії. Коли народилася старша донька Наталя, вже із дружиною прийшли до тодішнього очільника міськкому пана Зайчука і поставили його перед фактом: «Або давайте нам квартиру, або будемо жити просто тут». Дружина поклала немовля перед ним прямо на стіл (сміється, – авт.). Є така приказка: хто стукає – тому відчиняють. Потрібно було зайвий раз про себе нагадати. Незадовго після цього надійшла вказівка надати нам пільгове житло і ми переїхали у 2-кімнатну квартиру.
– Ви згадали, що переключитися з армії Вам допомогла політика, але це було згодом, а як склалася Ваша доля після війська?
– Коли прийшов з Афганістану, мене вперше пробували вербувати у КДБ, адже мав чисту, незаплямовану біографію. Пропонували йти вчитися у школу прапорщиків і давали направлення у Харківський юридичний університет. Якби пристав на їхню пропозицію, то сьогодні, напевно, міг бути полковником чи генералом КДБ-СБУ (сміється, – авт.). Прийшовши додому, про цю пропозицію розповів бабці Марійці, вона мені порекомендувала цього не робити, бо потрібно було… доносити на своїх. Саме вона найбільше доклалася до мого формування як патріота-українця. Бабця часто мені говорила, що має бути незалежна Україна, коли мені було років 15-ть, навчила гімн «Ще не вмерла Україна», пояснювала, що таке синьо-жовтий прапор. Мама сварила на неї, адже, працюючи в адвокатурі, розуміла, чим це все може закінчитись. Усвідомлював багато чого, але на деякі запитання не знаходив відповіді, бо мав брак інформації з правдивої історії України. У підсумку не погодився на пропозицію КДБ під приводом того, що не нагулявся після армії, не дозрів до того. І пішов працювати слюсарем контрольно-вимірювальних приладів і автоматів у Тернопільському виробничо-торговельному об’єднанні хлібопекарної промисловості. А потім став головою його профкому. Ніхто не очікував, що член Української Гельсінської спілки (УГС) міг очолити таку високу номенклатурну посаду, адже в моєму підпорядкуванні було 12 хлібозаводів області. КДБ був дуже незадоволений тим, що мене обрали керівником профспілки, директор, який був комуністом, одразу зліг у лікарню.
«Вивезли до лісу, де упродовж трьох годин відбувалася спроба працівників КДБ завербувати та схилити до «співпраці»
– Наприкінці 80-х Ви активно включилися в національно-визвольні рухи.
– Влітку 1989 року взяв участь в одній із перших в Україні антирадянських акцій – панахиді-віче на могилах українських січових стрільців та борців за волю України, розстріляних у тернопільській тюрмі. Акція вперше пройшла під синьо-жовтими прапорами. Літом того ж року вступив у члени УГС. На хлібозаводі №2 електриком працював Богдан Лехняк, який при зустрічі запитав, як я ставлюся до УГС. Відповів, що нормально. Тоді він завів мене на квартиру голови Тернопільської обласної філії УГС Левка Горохівського, після перемовин з яким я написав заяву на вступ. Згодом ініціював створення осередків УГС у Бережанах, Підволочиську (давав кандидатам у члени УГС рекомендації), а також перших осередків Народного руху України в Ланівцях, Заліщиках, Микулинцях. У моїй квартирі проходили зібрання «бамівського» осередку УГС, там же відбулися збори зі створення обласної організації Спілки націоналістичної української молоді (СНУМ). За кілька днів до цього зібрання мене вивезли до лісу Гаїв-Гречинських, де упродовж трьох годин відбувалася спроба працівників КДБ завербувати та схилити до «співпраці». При цьому застосовувались методи погроз та залякування щодо безпеки моїх рідних. Про цей факт повідомив Левку Горохівському. Він запропонував цю інформацію зробити публічною та передати на «Радіо Свобода» або залишити все як є, але тоді він не гарантував, що силовики мені чи сім’ї щось не зроблять. Я погодився, щоби ця інформація була озвучена на радіо. Після цього силовики дали мені спокій, зрозумівши, що я не підлягаю вербуванню.
– Більшість тернополян (і не лише їх) знають Євгена Філя за діяльністю в «Тризубі»…
– УГС через певний час стала Українською республіканською партією, а потім розкололася, і я пішов у радикальну її частину разом зі Степаном Хмарою. А в 1994 році на Тернопільщині почало створюватись товариство «Тризуб ім. Степана Бандери» – мілітарна організація орденського типу. І я як колишній «афганець» до нього вступив. У 1997 році вийшло так, що «Хлібооб’єднання» ліквідували, відповідно профком теж, і я залишився офіційно без роботи. Тоді провідник «Тризуба» Василь Іванишин запропонував поїхати на роботу по «тризубівській» лінії на чернівецький «Машзавод». Там працював три місяці, розбудовував організацію, знайшов і запросив у «Тризуб» Валерія Чоботаря («Гатило»), котрого поставив керувати на Буковині.
– Ваша діяльність у цій організації коштувала навіть волі…
– Весною 1996 року за проведення вишколу Подільського куреня «Тризуб ім. С. Бандери» у пансіонаті «Лісова пісня» (м. Борщів), де мене призначили командиром «Тризуба» у Тернопільській області та присвоїли звання сотника, правоохоронні органи відкрили кримінальну справу. Мене звинувачували у створенні і керівництві «Тризубом». За допомогою тодішнього мера Тернополя В’ячеслава Негоди тоді вдалося зареєструвати «Тризуб», і справу проти мене закрили. Але виник парадокс, її розслідували проти мого побратима Івана Сути, бо, виявляється, він проживав і проводив діяльність у Тернопільському районі (с. В. Гаї), а там організації не було. Коли проходив суд над Сутою, було перекрито дорогу на вулиці Острозького біля обласного суду. Одна з наших вимог – надання більшого приміщення з метою участі громадськості у відкритому судовому процесі, бо ніхто не знав, що робиться у невеличкому судовому залі. Власне тоді відбулася шарпанина з правоохоронними органами і на мене відкрили справу вже за порушення громадського порядку. І доплюсували ще статті про створення спільного з іншими особами воєнізованого формування та його керівництво. Мене заарештували, я майже два місяці знаходився у Тернопільському ІТТ та Чортківському СІЗО. Мене звинувачували за такими критеріями: займався фізичною підготовкою з молоддю, яка ходила строєм до пам’ятника Тарасу Шевченку, а між собою члени «Тризуба» зверталися один до одного «друже». Стаття, за якою мене мали судити, була дуже сувора: від 2-х до 10-ти років суворого режиму за створення воєнізованого формування; від 3-х до 10-ти років – керівництво і 3 роки за порушення громадського порядку. За логікою мали би дати 5-7 років суворого режиму. Прогнозуючи можливі акції непокори, суд перенесли з Тернополя до Львова, а саме засідання відбувалося у Палаці культури Гната Хоткевича, де мене судили разом з Василем Деревляним. Під час судового засідання підсудних підтримали колишні політв’язні: Юрій Шухевич, Іван Кандиба, Ігор та Ірина Калинці, Іван Губка, інші знані громадсько-політичні діячі та понад 700 учасників засідання. Згодом дізнався, що Слава Стецько організувала пікетування посольств України в Канаді й Америці щодо мого звільнення. Паралельно підключився генерал контррозвідки України Олександр Скіпальський, який виходив на керівника СБУ Радченка і навіть самого Леоніда Кучму. Тобто ситуація вийшла за межі України. Отож завдяки зусиллям громадськості, патріотичних сил області й України, діаспори, вирок був доволі м’яким – півтора року позбавлення волі з відтермінуванням виконання вироку на 1 рік. А загалом за свою національно-патріотичну позицію отримав майже 20 повісток!
«У «Тризуба» є такий закон: або ми всі сидимо, або ніхто»
– Пане Євгене, за яких обставин очолили Всеукраїнський «Тризуб»?
– У «Тризубі» є такий принцип: що собі розбудуєш, те й маєш. Я розбудував структури організації на Буковині, Хмельниччині, Тернопільщині, був курінним, потім став кошовим… Тодішнім головою Центрального проводу «Тризуба» був уродженець Дніпродзержинська (нині – Каменське) Дмитро Ярош. Зважаючи на ставлення влади до нашої організації, йому довелося переїхати до Тернополя. Йому знімали конспіративну квартиру на вулиці Симоненка, про яку знали кілька чоловік. Коли я це все розбудував і створив матеріальну базу «Тризуба», Дмитро й каже до мене: «Фактично ти керуєш організацією, а не я, фінансуєш її, все у твоїх руках. Буду говорити із провідником, щоби ти керував «Тризубом», так буде правильніше». Так у 1999 році я перебрав на себе керівництво організацією, якою керував до 2005 року.
– Які найвагоміші акції може записати собі в актив «Тризуб»?
– Ми провели сотні акцій національно-патріотичного спрямування, ставили питання, щоби національна ідея була пріоритетом у політиці. Зокрема, брали активну участь в акції «Україна без Кучми» (2000-01 рр.), хоча дехто і називав нас провокаторами. Ми говорили, що не можна воювати з Кучмою разом із комуністами й соціалістами, з ним треба воювати під синьо-жовтим прапором, а не червоним. Це деякими особами розцінювалось, як підігравання Кучмі. Але потім усі зрозуміли, що «Тризуб» не захищає Кучму, ми найбільше боялися, щоби разом із Кучмою не поховали Україну.
Ще один випадок, щоправда місцевого штибу, відбувся у 2001 році. На дві години було перекрито залізничну колію. Цим самим ми вимагали звільнення трьох наших хлопців, яких заарештували за бійку з тернопільськими комуністами 9 травня. Тоді до нас прийшов голова ОДА Коломийчук, керівник СБУ Пшеничний, прокурор Гаврилюк. Зібралося 2-3 тисячі люду, 300 «тризубівців», нас лякали, що засудять. Але я це вже проходив! У «Тризуба» є такий закон: або ми всі сидимо, або ніхто, своїх у біді не залишаємо за жодних обставин. Спостерігаючи, що ми не йдемо на жодні поступки, обласний суддя Лідія Деркач змушена була ініціювати рішення про звільнення хлопців під підписку про невиїзд. І поки їх не привезли на колію, доти ми не пускали поїзда.
– Влада називала «Тризуб» воєнізованою організацією. Чи справді Ваші мали зброю?
– Згідно зі старим Кримінальним кодексом (ст. 107 ч.1), під визначення «воєнізована організація» можна було підвести і дітей із дитсадка, які дисципліновано йдуть строєм і звертаються один до одного «друже». На початках, як тільки створився «Тризуб», були гумові палки, але потім їх позабирали. Могли з малокаліберної гвинтівки дати хлопцям постріляти, також вчили робити коктейлі Молотова. Коли почалася Революція гідності в 2014 році, то довелося пригадати дещо із пройденого на вишколах. Але це відбувалося не з позиції повалення ладу, а з питань власної безпеки та безпеки держави.
– А чи залучали «тризубівців» до розбірок із криміналітетом?
– Було й таке. Одна з найсерйозніших відбулася у Дрогобичі. На запрошення трудового колективу зборів акціонерів АТ «НПК Галичина» стали на охорону нафтопереробного заводу від посягань так званих «іноземних інвесторів», що намагалися використати силовий фактор («Титан», приватну охоронну фірму «Атантік» та кримінальне угрупування «Татарина») і таким чином вплинути на хід зборів акціонерів. Рейдерського захоплення підприємства не відбулося завдяки «тризубівцям».
«Предметом торгу не буду, я не за це відсидів у в’язниці»
– Зважаючи та статус і впізнаваність, не виникало бажання стати народним депутатом?
– У 1998 році я балотувався до Верховної Ради по Бучацькому округу. Моїм головним конкурентом був магнат із Чернівців Олег Іщенко, який купив собі місце у НРУ. Він особисто пропонував мені гроші, щоб я зняв свою кандидатуру. Просив назвати свою ціну. Йому відповів: «Українська соборна самостійна держава, де українець буде господарем на своїй землі. Якщо хтось готовий мені це гарантувати, лише тоді я можу тобі продатися». Він давав величезні на той час 2 мільйони на організацію, а мені особисто – 3-кімнатну квартиру й машину. Я відмовився, хоча в організації були різні думки з цього приводу. Деякі пропонували взяти гроші. Ще коли розглядався варіант з моєю участю у виборах, мав розмову з Дмитром Ярошем, якому казав: «Предметом торгу не буду, я не за це відсидів у в’язниці і стільки зробив для розбудови незалежної України!» Тоді я із 20-ма тисячами голосів зайняв у виборчих перегонах друге місце, програвши тому самому Іщенкові, котрий, зайшовши у Раду, покинув Народний рух.
Більше до парламенту балотуватися не хотів, бо розумів, що на вибори потрібно мати величезний людський і фінансовий ресурс. Що ж до теперішніх політичних сил, то у мене до кожної є певні якісь застереження. Якщо ти вступив у банду, то маєш бути бандитом, так і в політиці. Що може зробити рядовий член партії, коли є лідер і він каже, як ти повинен голосувати.
– Пане Євгене, розкажіть про свою родину.
– Моя дружина Лариса Павлівна родом із Рівненщини. Там працювала майстром на кондитерській фабриці. Зав’язалися почуття, розписалися в Тернополі, а весілля справили в Рівному. Дружина переїхала до мене в Тернопіль, ми разом працювали на хлібозаводі. Своїх дітей жартома називаю одну – чорнобильська, другу – незалежна. Старша Наталія народилася в 1986 році, а молодша Оля – в 1991-му. Дружина працювала в кондитерському цеху, ходила часто по змінах, і коли мені потрібно було брати участь на вихідні у заходах, а Наталю не було з ким залишити, вона зі мною їздила. Старші політв’язні то цукерка дадуть, то яблуко. Вона вже у 3 роки знала «Ще не вмерла Україна!», виступала на Співочому полі, де співала: «Я Наталя-українка, в мене коса по колінка і сорочка вишиванка, і спідничка гартуванка» або «Жовтий колір – це пшениця, синій колір – небеса, ще живий Степан Бандера і усі його діла».
– Як дружина ставилася до Ваших націоналістичних поглядів?
– На початках те, чим я займався, для неї було дивним. Адже у нашій квартирі хто тільки не був: Степан Хмара, Слава Стецько, Василь Іванишин, Ярослав Горошко тощо. Був період, коли була охорона, на постійній основі жили «тризубівці», які з метою безпеки дітей водили до школи. Звичайно, Ларисі було непросто, однак з кожним роком вона звикала, адже підсвідомо розуміла, що те, чим я займаюся, важливо для становлення України.
«У домашній бібліотеці маю 74 книги про Бандеру та всі його праці»
– У середині 2000-х Ви відійшли від активної політики?
– У 2005 році, розвинувши «Тризуб» до всеукраїнського рівня та організувавши бізнес, який би фінансово допомагав організації, попросився в Іванишина і Яроша відійти від «Тризуба». П’ять років мешкав у Києві без сім’ї, мені і моїм рідним було непросто. Передав організацію Дмитрові Ярошу, а сам в універмазі відкрив відділ української символіки і національних виробів, згодом таку ж крамницю – на вулиці Замковій. Упродовж семи років займався популяризацією української символіки, але цього мені виявилось замало і я створив фестиваль «Цвіт вишиванки». Провів у Тернополі вже 10 таких. Також виступив ініціатором і одним з організаторів «Міжнародного вишитого рушника єднання «Цвіт вишиванки», де були б вишиті 25 найбільш поширених узорів областей України та 25 узорів держав, на територіях яких компактно проживає українська діаспора. Його довжина –12,55 м, ширина – 65 см. Свої узори вже вишили в Польщі, Канаді, Німеччині, а також у Тернополі, Івано-Франківську, Черкасах, Полтаві й Січеславщині. Зараз його вишивають в Італії. Планую, що доля цього рушника буде наступною: раз на рік його виставлятимуть на День незалежності в Тернополі, а 22 травня – в Каневі на могилі Тараса Шевченка. Решта часу він мав би знаходитись у новоствореному музеї національно-визвольної боротьби Тернопільщини.
– Саме в цьому музеї Ви працюєте нині директором…
– Мав плани стати офіційним помічником народного депутата Юрія Сиротюка, котрий свого часу очолював тернопільський «Тризуб». Навіть закрив підприємця, а справу з атрибутики передав сестрі. Але Сиротюка вдруге не обрали нардепом, і я залишився без роботи. Упродовж кількох останніх років активно працював на ниві просвітництва, ініціював організацію святкувань 75-ої річниці УПА у Бишках та 75-ої річниці III-го Надзвичайного великого збору ОУН у с. Золота Слобода Козівського району. Обласна влада помітила це і запропонувала очолити музей національно-визвольної боротьби Тернопільщини. Сьогодні музей опікується дрібнішими за себе у В. Глибочку, Бишках та політв’язнів у Тернополі. У планах об’єднати навколо нашого музею комплекси у Золотій Слободі-Веснівці, Слов’ятині (розміщувалась підстаршинська школа) тощо. Хочемо закільцювати все це і створити туристичний маршрут під умовною назвою «Дорогами національно-визвольних змагань Тернопільщини».
– Окрім Вашої громадсько-політичної діяльності, Ви відомий у краї колекціонер.
– Найбільше моє захоплення – книги, у домашній бібліотеці є близько 7 тисяч екземплярів. 80 відсотків – це книги на проукраїнську тематику (культура, енциклопедії, історія, національно-визвольні змагання всіх періодів). Маю повну колекцію літописів УПА (131 том). У Лондоні в 1950-х роках був заснований суспільно-політичний журнал «Визвольні шляхи». Він почав видаватися ще за життя Степана Бандери, Ярослава Стецька, Степана Ленкавського і виходив до 2008 року. У мене є його вся колекція – 648 журналів. Тільки про Бандеру маю 74 книги та всі його праці. Що ж до найстаршої книги, то є у моїй бібліотеці книга Михайла Грушевського «Як жив український народ» (коротка історія України), яка датується 1915 роком і випущена в друкарні «Союз визволення України».
Також збираю ювілейні монети і банкноти незалежної України. А ще люблю речі, які мають відношення до старовини. У мене також є справжній руський меч, шабля, бартка (гостра вузьконоса сокира з маленьким тупим обухом, – авт.), 100-річна трембіта тощо. Мрію облаштувати квартиру-кабінет, де би це все компактно зберігати.
Віталій Попович
Джерело: Тижневик "Номер один"
3811