«Однокласники познімали рюкзаки і почали гуртом гамселити свого товариша»

Як боротися з булінгом та вберегти своє чадо від його нездорового впливу?

У наш час, коли доступ до мережі інтернет не обмежений ні для старого, ні для малого, коли на кожному кроці кричать про права, а не про обов’язки, коли щодня з телеекранів ми чуємо історії моторошних убивств і пограбувань, виникає запитання: де ми живемо? Чому поняття добра та співчуття зникло з моди? У такий сірий та не зовсім привітний світ, створений нами самими, приходять наші діти. Беззахисні та чутливі, а також всезнаючі та норовисті. Часто вони стикаються з таким поняттям, як булінг. Приниження з боку старшокласників, неповага до вчителів та навіть рідних батьків, хамські висловлювання та вседозволеність, котрі не буде покарано. Що керує дітьми, які вважають себе центром всесвіту? Як боротися з цим небезпечним явищем та вберегти своє чадо від нездорового впливу? На ці запитання відповість нам психолог Світлана Гліган та самі тернополяни.

«Тьотю Таню, та жартуємо так, ми не б’ємо його»

…Була гарна погода, і я зі своїм меншим сином вийшла погуляти у сквер неподалік дому. По вулиці йшла компанія із 6-7 хлопчаків, один з них був попереду. Хлопчик – невисокого зросту, в окулярах та великим тяжким портфелем. Спочатку я й не надала значення, повертаються діти зі школи, нічого особливого. У сквері мій син міцно спав, а я присіла на лавочку і читала книгу. Коли чую з-за своєї спини: «Чуєш, очколупий, рот завали, бо як дам зараз» (це я передаю культурну форму фрази). Підвелася і побачила ту саму компанію хлопчиків, їх було вже трохи більше. Я стояла і спостерігала за тим, як однокласники словесно «щемлять» свого друга, а найжахливіше було те, що серед них знаходилась моя дитина, мій старший син, який був відмінником, отримував грамоти, вчителі його хвалили, він був старостою класу, прикладом для багатьох. У мене не було слів, в один момент хотіла підійти і висмикнути його з тієї компанії. Але вирішила ще поспостерігати хвилин 5-10-ть. Хлопці сміялися та вигукували невластиві їхньому віку слова. Аж раптом однокласники познімали рюкзаки і почали гуртом гамселити свого товариша. Він упав і почав кричати, на це звернули увагу інші батьки, які гуляли у сквері, але до дітей побігла одна я, залишивши коляску з меншим сином. Моїй люті не було меж, я кричала на них, била по руках свого старшого сина і трясла його зі всіх сил. У відповідь почула: «Тьотю Таню, та жартуємо так, ми не б’ємо його». Не знаю, чи моя лекція на тему «Хто вас виховав?» для них мала значення, але однокласники розійшлися і на прощання потисли одне одному руки з вибаченням. На майданчику була тиша, дивуюся тим батькам, які стояли й дивилися, як я кричала на чужих дітей, не могла опанувати своїх емоцій. У мій час такого не було, всі сварилися і були непорозуміння, але щоб ось так усім гуртом на одного?! Дорогою додому мій старший син намагався обговорити зі мною цю ситуацію, мовляв, мамо, та ми «приколюємось», він найменший у класі, ми всі дружимо, чого ти кричиш… Вірите, у мене стояв ком у горлі, нічого не відповідала, йшла і у мене було багато запитань, одне з яких: «Де помилилися з чоловіком, що наша дитина, наша гордість дозволила собі піднімати руку на слабшого за себе?»

За цей випадок моя дитина відповіла, можливо, мене хтось осудить, хтось поспівчуває, але повірте, немає нічого гіршого, ніж момент, коли батьки усвідомлюють, що їхня кровиночка вже не «їхня». Я не змовчала, хоча син просив не виносити цього конфлікту, повідомила про це батьків, класного керівника, були збори, про це багато говорилося, добилися того, що психологи проведуть велику роз’яснювальну роботу. Можливо, мій вчинок був дивним, але на телефон сина встановили програму батьківського контролю, зі школи він додому приїжджав на таксі, інколи забирав його чоловік. На спортивні секції ми ходили разом, поки він займався, я прогулювалась із молодшим і чекала його. Синові було соромно, він просив мене не контролювати його і не слідкувати, бо з нього сміються однокласники. Я ж не реагувала на ці прохання, хоча розуміла, що у такий перехідний вік авторитет для хлопця має особливе значення. Одного вечора, коли минуло кілька тижнів, я сказала сину: « Ігорю, ти розумієш, що втратив нашу з батьком довіру?» Побачила в очах своєї дитини сльози, він відвертався і мужньо не показував їх. Я вийшла з кімнати і на свій страх та ризик сказала чоловіку, що більше ми Ігоря контролювати не будемо. Син почув ці слова. Дотепер він телефонує мені і повідомляє, де знаходиться, з ким, коли буде і чи надовго затримується. Я не знаю, що буде далі. Я така сама мама, як і більшість, можу щось пропустити, щось недочути, не взяти до уваги, тим паче, у дітей велика різниця, менший потребує максимальної моєї уваги. Але хочу сказати всім, звернутися, закликати! Будуйте зі своїми дітьми такі відносини, щоби довіра і її втрата були найціннішим. Я не можу досі збагнути, як може дитина потерпати від знущань, приходити із синцями на тілі, а від батьків чую: «Ми перший раз таке бачимо». Як люди, які хочуть виховати свою дитину в мирі та спокої, не втручаються у вуличну бійку, кажучи: «Ой, та пацани самі розберуться». Та не розберуться. Відкрийте очі, ви не ідеальні, і якщо ваша дитина хорошист, це ще не означає, що ваша місія виконана на землі. Я почала відвідувати психотерапевта, чоловік знає це, син також. Зробила це свідомо і ні краплі не соромлюся цього. У моїй родині є проблема, котра підірвала моє психічне здоров’я. Я була «вбита», коли бачила, як моя надія, мій старший син, мій лев паскудно та ницо поводиться по відношенню до тих, хто потребує його допомоги. Багато чула на свою адресу хорошого і поганого. І говорив мені батьківський комітет, що це діти, побилися, помирилися, таке зі всіма буває… Я ж хочу, щоби моя дитина виросла достойним чоловіком, а не «пацаном», який буде залежати від чужої думки.

Цю історію розповіла нам тернополянка Тетяна, і трапилась вона у Файному місті з нашими дітьми. Вона піднімає багато питань, відповіді на які варто шукати у своїх сім’ях. Ви знаєте, чим живе ваша дитина? Вплив компанії – це не завжди причина нездорової поведінки. Все частіше на вулицях ми чуємо певні смішні висловлювання малих дітей. От нещодавно стала свідком, як маленька чотирирічна дівчинка спустилася з гірки і приземлилася на попу, з її рожевих вуст вистрибнуло: «Ой, бляха, смішно?» Можливо, її мама ніяк на це не відреагувала, а можливо, й не почула? Вплив телевізора, планшета, телефону? Тоді чому батьки дозволяють такі розваги? Все більше й більше запитань…

Наявність булінгу свідчить про психологічні проблеми у людей

У Тернополі на тему булінгу проведено багато лекцій, керівництво шкіл намагається тримати на контролі цей факт, поліцейські вчать, як протистояти шкільним нападам та правила поведінки. Але чи достатньо цього, щоби вберегти дитину від агресії?

– Таке явище, як булінг, тобто систематичне цькування, з’явилося давно. Але останнім часом ми все частіше чуємо про нього, тому що в цілому суспільство стає більш демократичним і будь-які форми насилля стали неприйнятними! А отже, і випадки булінгу тепер помічаються і засуджуються людством. Найпоширенішим середовищем, де з’являється булінг, є школа. Також він може виникати і в інших колективах – у дитячих садках і навіть на роботі. Якщо взяти школу, то булінг найчастіше проявляється з боку групи дітей (агресори) по відношенню до однієї або кількох дітей (жертв). Але також трапляються випадки, коли булінг започатковує вчитель по відношенню до однієї чи кількох дітей і до цієї «травлі» приєднується клас. Наявність булінгу в суспільстві свідчить про психологічні проблеми у людей. Це агресія та насилля в сім’ях, дефіцит уваги батьків до своїх дітей, неналежне виховання та брак спільного проведення часу в сім’ях…. Діти завжди є «дзеркалом», вони відображають своєю поведінкою те, що бачать вдома та відчувають до себе, – розповідає тернопільський психолог Світлана Гліган.

Що робити, якщо в школі виявили булінг, запитали ми психолога?

– Передусім хочу сказати, що це дуже серйозна ситуація і вирішити проблему можливо лише за умови активної участі педагогічного колективу школи (класних керівників, директора, психолога, вчителів) та батьків усіх дітей, які є учасниками булінгу (як агресорів, так і жертв). Необхідно провести бесіди з кожною дитиною, але не агресивні, а спокійні, роз’яснювальні, з повагою до всіх дітей. Мають бути оголошені нові правила взаємодії і досягнуті домовленості з дітьми щодо дотримання їх. Це неодноразові бесіди та тонка психологічна робота з кожною дитиною щодо виведення їх із ролей агресорів та жертв і навчання взаємодії та спілкування на засадах рівності та поваги один до одного. Тому так важливо, щоби всі дорослі згуртувалися навколо цієї мети! – каже пані Світлана.

Щоби не допустити булінгу, психолог радить:

– батькам якісно виховувати своїх дітей, дарувати їм свій час та увагу, демонструвати на власному прикладі повагу до інших людей та мирні способи вирішення конфліктних ситуацій;

– вчителям варто уважно слідкувати за взаєминами між учнями, а головне – вчити дітей поваги, кооперації та партнерства! Важливо, щоби педагоги не відсторонювались від цього, обмежуючись лише викладанням своїх предметів, а були для дітей наставниками, які передають норми та цінності;

– ефективними є періодичні розмови з дітьми про те, що собою являє повага, які має права кожна людина, що є порушенням прав людини, як можна і як неприпустимо спілкуватися з іншими, що таке булінг, чим він небезпечний тощо.

Якщо ви виявили, що ваша дитина страждає від булінгу, тоді, за словами Світлани Гліган, варто:

– приділити час дитині, залишивши її на декілька днів удома, щоби заспокоїти її;

– підтримати, запевнити щодо захисту та вирішення ситуації, відвідати психолога;

– відразу ж звернутися до адміністрації школи, розповісти про всі виявлені факти; – дійти згоди щодо подальших дій у вирішенні ситуації.

– Якщо раптом адміністрація школи відмовляється брати участь у вирішенні ситуації булінгу, необхідно написати заяву в поліцію і звернутися до управління освіти, – мовить психолог і додає: – Батькам важливо побудувати довірливі стосунки з дитиною, цікавитись її відносинами з однокласниками та емоційним самопочуттям дитини в школі! А також важливо донести дитині, що вона має обов’язково розповісти батькам, класному керівнику, якщо її хтось ображає, що її завжди захистять, розберуться і налагодять ситуацію!

Світлана Гліган – висококваліфікований психолог, працює з різними людьми, організовує свої тренінги та семінари, проводить допомогу он-лайн, спілкується з людьми та надає психологічну допомогу багатьом. Вона закликає всіх за жодних обставин не мовчати: «Ми всі люди, ми вільні, ніхто не має права, посягати на нашу свободу, тим паче, якщо це стосується дітей», – підсумувала психолог.

Ми розводимо руками, не знаючи, звідки прийшов до нас булінг. Ми говоримо, що це все інтернет і йдемо купувати своїм дітям гаджети, які крутіші, ніж в однокласників, вільно відпускаємо дитину на вулицю, бо хочемо відпочити. Усі винні, лише не батьки. Якщо в батьків немає співчуття, розуміння, любові та справедливості, не намагайтеся виховати це в дитині, вам не вдасться. Бути прикладом, наставником – це не лише слова. Батько так само, як і матір, повинен робити рівноцінний вклад у життя своєї дитини. Повага та любов мають царити у сім’ях. Не будьте фальшивими, не створюйте макет щасливої родини, в майбутньому вашої дитини будуть лише розчарування. Якщо ви вже створили сім’ю, народили дітей, то несіть повну відповідальність за них. Не перекладайте вашу роботу, яку дала вам доля, на бабусь та дідусів, будьте готовими до труднощів, які ви обов’язково подолаєте і виховаєте дитину, за яку вам не буде соромно.

Соломія Вершигора

Джерело: Тижневик "Номер один"