Відомий художник, графік, дизайнер, карикатурист, книжковий ілюстратор та художній редактор Олег Кіналь – людина унікальна. На сьогодні в Україні, мабуть, немає видавництва, з яким би не співпрацював Олег Степанович. Він один із кращих ілюстраторів нашої країни, а ще – цікавий співрозмовник та просто веселий чоловік.
Про бичка, три карбованці та дурних дітей
– Пане Олеже, коли вперше взяли до рук олівця?
– Це було у глибокому дитинстві. Оскільки мама працювала в школі, то вона була в мене свого роду «дахом». Замість того, щоб вчитися, я сидів і цілі уроки займався малюванням.
Наприклад, шаржі на вчителів. І вигадав педагогам прізвиська. Найцікавіше те, що абсолютно всі вони прижилися – від «Кобри» до «Дрозофіли». Хоча неуком у шкільні роки не був, добре знав історію, літературу, писав твори, які зачитували учням, вигравав обласні олімпіади, співав і читав вірші на сцені й малював стінгазети, біля яких збиралась уся школа. Запустив я виключно математичні предмети через хворобу в 5 класі.
– А вчителі на Вас не ображалися за дивні прізвиська?
– На кого? Це ж народ так їх назвав! (сміється, – авт.). Вчителі не знали, хто автор їхніх прізвиськ. Пам’ятаю, була в мене вчителька математики Дубина, яка любила повторювати: «І в розумних батьків бувають дурні діти». А десь 15 років потому із внучкою прийшла на презентацію дитячого журналу «Клас» за моїм автографом. І ще пригадую, був у мене вчитель англійської, який казав: «Кіналь, не хочеш вчитися, то будеш малювати коні сіро-буро-малинові». Так воно і сталося, донині малюю сіро-бурі коні і не лише їх.
– Напевне, батьки поділяли Вашу любов до малювання?
– Не зовсім. Батько привчав до роботи і відівчав від малювання, бо дуже хотів, щоб я теж, як і він, став медиком. А мій творчий нахил вважав чимось несерйозним і навіть купив бичка, щоб я чимось іншим зайнявся. Казав, що це буде перша тисяча мені на книжку. А я соромився того бичка і думав, як його позбутися. Колеги йшли на озеро, а я мав його пасти. Але викрутився. Знайшов на пасовиську двох хлопців та запропонував, що намалюю їм «голі» карти, а вони би пасли мого бичка. Так і домовились: поки я ходив грати у футбол та купався в озері, бичок був під опікою хлопців.
Взагалі, у дитинстві часто використовував свій талант для жартів. Десь у 5-му класі якось залишився на групі продовженого дня і кольоровими ручками й олівцями намалював три карбованці. Товариш за них купив мішок пиріжків, які тоді коштували 10 копійок за штуку. Цілим класом ми їх їли! Нас тоді не спіймали. Ті, хто купував пиріжки, були «партизанами», і я був упевнений, що вони б мене ніколи не здали. Загалом усвідомлював, що це неправильно, і у житті подібних випадків, пов’язаних із грішми, більше не було.
Серп і молот та вело-ло-гонщики
– Дитячі розваги стали, за великим рахунком, Вашою професією?
– Батько хоч і не хотів, щоб я займався малюванням, та все ж змирився і навіть допоміг поступити у Львівське училище прикладного мистецтва ім. І. Труша. Оскільки тато був із «бандерівського» роду, то в училищі за мною сідав кадебіст, слухав, про що я говорю, і навіть їхав за мною додому. Я йому махав «па-па». Ця ситуація, на щастя, жодним чином не відбилася на моєму навчанні в училищі – там був одним із кращих.
Коли навчався в інституті друкарства ім. І. Федорова, викладачі мене цінували. Навіть пропонували залишитися на кафедрі, адже у дипломній роботі на тему «Фірмовий стиль академії друкарства» розробив для вузу логотип і бланки. Це було щось нове, керівництву вузу сподобалося…
– Тим не менше, у серйозних професіях Ви себе не бачили?
– Після училища і перед армією працював оформлювачем 6-го розряду в художньому комбінаті. У Союзі багатьох поділили на розряди, і художників теж. Пригадую, як молодому спеціалісту, мені сказали перед Жовтневими святами намалювати плакат із серпом і молотом розміром 30х30 метрів, який розміщувався на центральному фасаді готелю «Тернопіль». Я навіть не знав, як до нього приступати. Але вийшов із ситуації. З гаража попросив вивезти автомобілі, а товариш заліз на дах і давав вказівки. Я ж, прикріпивши до палки крейду, малював. Керівництву комбінату настільки сподобалось, що мені продовжували давати подібні замовлення. Я ж цього робити не хотів.
Якось проходила Тернополем велогонка і мені замовили плакат під назвою «Вітаємо велосипедистів на Тернопільщині». Щоби більше не навантажували подібною роботою, став думати, що зробити, аби від мене відчепилися. Хотів зробити помилку, але тоді б сказали, що я не грамотний. Та все ж спеціально написав «Вело-ло-гонщикам» і цей плакат повісили. Був рейвах, адже він висів на очах партійного керівництва. Та головне, що після того подібні роботи мені більше не доручали. Важливим є і той факт, що мене заставили піти з художнього комбінату за “прогули” через те, що я поїхав на святкування 500-річчя козацтва. У 1990 році це була перша патріотична загальноукраїнська акція на сході України.
Люди були «голодні» на оголене жіноче тіло
– А далі у Вас почалася більш творча робота у суперпопулярному на той час виданні «Пан плюс пані»…
– У власників фірми «Тарнекс» було чітке завдання запросити на роботу Олега Кіналя, адже мене вже на той час добре знали. Так я там почав працювати на посаді художника. А газета і справді була дуже популярною, бо всі тоді були «голодні» та хотіли подивитися на оголене жіноче тіло. Далі ми зробили кольоровий журнал «Пані енд пан». Потім засновники щось між собою не поділили, після чого я потрапив у всеукраїнський дитячий журнал «Клас».
– «Клас» і додаток до нього «Класні ігри» – це, мабуть, окрема історія Вашого життя, адже на його ілюстраціях фактично виросло покоління молодих людей?
– Періодика підходила для тінейджерського віку (школярі від 5 до 11 класу), для них не було літератури, а це надзвичайно складний вік. Саме для них у журналі «Клас» ми намагалися завжди давати щось цікаве, адже тоді ще не було інтернету, гугла тощо. За рахунок того, що давали цікаві історії про музичні гурти, плакати, ігри, конкурси та інші цікавинки, на журнал був великий попит. Листи від дітей приходили мішками. Для них це було щось нове, чого в Україні не було. Багатьом подобались намальовані мною герої – Колібрик, Киця, Джо, Пундик, Джексон, які «бігали» по «Класу». Прототипами цих героїв стали дружина, син, знайомі, друзі та колеги: Киця – це дружина Наталія, Колібрик – син Павло, якому тоді було три роки.
Журнал фактично тримався на мені, і коли я звідти пішов, він ще трішки проіснував і перестав виходити. Досі є люди, які хочуть, щоб я відновив щось подібне. Навіть запатентував назву нового дитячого журналу «Канікули», але зараз такий час, що особливо не розженешся, і поки що ця тема залишається не реалізованою.
Після «Класу» зайнявся поліграфією. Нині я більше працюю як ілюстратор на замовлення кількох видавництв. У мене замовлення розписані на наступні місяці наперед. Я вийшов з того віку, мовляв, дайте мені кусок хліба і я буду працювати. Нині вибираю ілюстрації, які мені до душі. Ні від кого не залежу, сам собі режисер. Якщо раніше малював олівцем, то нині, завдяки новим технологіям, працюю із графічним планшетом.
Я все життя мріяв бути ілюстратором і, як бачимо, мрії мають властивість збуватися. Ілюстрації до книг – це, швидше, хобі, яке на даний час приносить найбільші заробітки. А все тому, що в Україні ілюстраторів майже немає, а хороших малювальників, які вміють передавати емоції, – і поготів. А ті, що залишилися, давно працюють на закордон.
– Чув, що Ви малювали шаржі і в Ялті, і в Москві на Арбаті.
– Був молодий, енергійний і часто малював шаржі. Одного разу був на набережній Ялти і до мене підійшли іноземці, які приплили кораблем під панамським прапором. Коли зарплата у простого інженера тоді була 120 карбованців, за шаржі, які я тоді намалював, мені заплатили 800 карбованців. Це були величезні на той час гроші! Долею випадку потрапив до столиці СРСР. І, скориставшись нагодою, малював шаржі на Арбаті, адже мав на них набиту руку.
27 років малював шаржі, нині ж цього не роблю. Перестав їх малювати після того, як мене на одній фірмі попросили всім жінкам та дівчатам намалювати шаржі. У художника око набите і він бачить не лише зовнішність людини, а й її погляди, емоції тощо. Жінки ж дуже вразливі, хочуть завжди бути кращими, ніж є насправді, і вони, побачивши мою роботу, на мене образились. Після того сказав собі: не буду малювати шаржів і слово дотримав.
Не мав права погано зробити князів
– Одна з головних Ваших творчих робіт – це серія графік Галицько-Острозьких князів, які є ілюстраціями до трилогії «Україна-Русь» відомого історика Володимира Білінського.
– У нас історія перекручена, а подекуди і зовсім не відома. Якщо ще на козаків та гетьманів історики-пропагандисти дивилися крізь пальці, називаючи той період «вільним козацтвом», то титулів київських князів із їхніми гербами не визнавали, адже називали нас малоросами. Все робилося для того, щоби переписати нашу історію та знищити саму Україну.
Саме намагаючись повернути правдиву історію, я і взявся за цю роботу. Дуже переживав, адже не мав права погано зробити, бо це ж наші князі, наша історія, на них будуть виховуватись наступні покоління. Десь два місяці думав, шукав правильний стиль, в уяві прокручував, як має виглядати той чи інший князь, яку він мав зачіску, який у нього був перстень, як одягався, яка у нього була геральдика. Разом з дружиною їздили в архіви Відня, Варшави, Кракова. Тобто тривалою була підготовка до самого малюнку, передачі історичного образу, а вже саме виконання – це технічна частина.
– Який князь дався Вам найважче?
– Мені жінки даються дуже важко, зараз саме працюю над ними. Зокрема, над мамою Данила Галицького і князя Василька. Чоловіка легше намалювати чорним по білому, а жінка – вона ж витончена.
У «Фарбованому лисі» всі тварини без… штанів
– Сучасні діти виростають на казці «Фарбований лис» геніального Івана Франка та… Ваших ілюстраціях до неї. Як виникла ідея оживити героїв цієї казки?
– Дуже просто. Прийшов до Богдана Євгеновича Будного у видавництво «Богдан» і запропонував намалювати «Фарбованого лиса». Той погодився, адже добре знав, якщо я беруся за справу, то навіть попит на таку книгу буде великим і її швидко вдасться продати. Так воно і сталося. При цьому я всіх героїв намалював такими, якими вони є. Не можна дитині давати спотворене зображення тварини – в одязі, джинсах тощо. Лис має бути лисом, ведмідь – ведмедем. Звичайно, всі персонажі мають людські характери, бо Франко дав цей колорит. Але вони в мене без штанів, такі, які повинні бути, бо мають бігати. Ідею правдивого зображення тварин мені підказала жінка, яка багато років працювала у заможній родині в Італії нянею та домогосподаркою. У тій сім’ї не було іграшки, яка б не відповідала реальній тварині. І коли вона заходила до своїх знайомих і бачила інші іграшки, то радила все викинути, щоб не псувати світогляду дітям.
– Пане Олеже, як дружина ставиться до Вашого захоплення малюванням?
– Моя дружина Наталія, з якою ми разом уже 25 років, належить до категорії жінок-соратниць, вона мене розуміє, підтримує… Саме вона презентує всі мої виставки. Наталія – це свого роду речник. До того ж вона історик за фахом і з роботами над князями багато мені допомогла. Загалом, життєвий досвід переконав, що найкращий бізнес – це сімейний, бо найкраща дружба рано чи пізно закінчується.
БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ
– Один з останніх Ваших проектів – створення емблем для дитячих футбольних команд…
– Зараз цей проект на завершальній стадії. Нині дитячі команди називають ДЮСШ, «Колосок» тощо, а незабаром, за сприяння молодого та енергійного голови Федерації футболу Тернопільської області Тараса Юрика у нас по футбольних полях будуть бігати, скажімо, «Збаразькі соколи», «Бережанські тигри» чи «Кременецькі леопарди». Такого ще не було в Україні, і якщо грамотно це представити, то для дітей буде дуже цікаво і Україна це підхопить.
– Чи можна, малюючи, заробити багато грошей?
– У наш час це неможливо. Хіба якщо ти дуже сильний віртуоз. Видавництва, як правило, ледь жевріють, тому за ілюстрації багато заплатити не можуть. Намагаюся зараз вийти на західний ринок… Патріотизму від мене не забереш, але там більше платять. Єдина завада, яка стримує мене повноцінно вийти на ринок Європи, – слабке знання іноземних мов. Саме тому мене рекомендують знайомі, проштовхують закордонним видавництвам.
– У який час Вам найкраще малюється?
– Я працюю зранку – від 5 години і максимум до 4-ї дня. У цей час найкраще працюється, бо ніхто не заважає, не відволікає…
– Художники розписують церкви, чи пробували Ви себе такій іпостасі?
– Так, розписував із народним художником Богданом Ткачиком на Шумщині найстарішу церкву на Тернопільщині. Хоча відкривається вона всього тричі на рік.
– А чи не хотіли бути художником, малювати великі полотна?
– Картина – це творчість, вищий пілотаж! Моїх же картин на стінах Ви не побачите. Кожен робить те, що вміє. Є люди, які краще малюють картини, я ж хочу бути кращим у своїй галузі!
– Знаю, що Ви маєте багато знайомих при владі, чи не хотіли отримати звання, скажімо, заслуженого художника України?
– До чинів не прагну, вони мені не потрібні.
– Чи має Олег Кіналь хобі, окрім малювання?
– Авжеж. Є люди, які полюбляють адреналін, серед них і я. Це – каякінг (сплави на човнах) та паропланеризм.
БІОГРАФІЯ
Олег Кіналь народився 24 вересня 1966 року в Бережанах у родині лікаря-окуліста і вчительки української мови та літератури. В ранньому віці з родиною переїхав у Козову, де пройшли його дитячо-юнацькі роки. Закінчив Львівське училище прикладного мистецтва ім. І. Труша та Львівський поліграфічний інститут ім. І. Федорова (факультет книжкової графіки). Працював у Тернопільському художньому комбінаті художником-оформлювачем. У видавництві «Тарнекс Арт» –головним художником періодичних видань, зокрема газет «Пан+Пані» та першої в Україні кольорової газети «Пані & Пан». Ініціатор та співавтор дитячих журналів “Клас”, “Класні ігри”. Головний художник видавництва «Школярик». Співпрацює з відомими і популярними письменниками: Василем Шклярем, Лесею Романчук, Сергієм Ухачевським, Миколою Джмілем, Олександрою Шутко, Володимиром Білінським. Оформив тисячі різноманітних видань та проілюстрував сотні книг. Олег Кіналь також являється членом нагороджувальної ради ордена “За спасіння життя”, який особисто розробив. Цим орденом нагороджуються медики, волонтери, справжні герої війни.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3418