Дехто її поважає та прислухається до порад, дехто остерігається та намагається уникати. Багатогранна жінка зі сталевим характером. Усе це про юриста, громадську активістку Олену Степанову. Та чи дійсно за броньованою завісою, якою, на перший погляд, «вкрилася» пані Олена, ховається така ж незламна жінка?
«З моїм відчуттям справедливості мене або вб’ють, або посадять»
– Пані Олено, з чого почалася Ваша кар’єра юриста?
– Мій шлях до юриспруденції, мабуть, був дещо дивним. Коли я працювала вихователькою в дитячому садочку, зарплатні не вистачало. Адже на утриманні в мене була донька. А мій батько мав дуже хорошого знайомого адвоката – Ігоря Кончина. І я підробляла тим, що розшифровувала йому диктофонні записи. До прикладу, відбувся допит чи слідчий експеримент, я все це розшифровувала і набирала на друкарській машинці. Колись діяли такі навчально-виробничі комбінати, і в одному з них я опановувала професію секретаря-друкарки. У мене було 163 удари за хвилину і я досі швидко друкую сліпим методом. І ось коли розшифровувала ті записи, то помічала певні неточності, про які говорила Ігорю Миколайовичу. Мабуть, так він помітив у мені певний хист до правничої справи і сказав, що обов’язково потрібно йти вчитися на юриста. Згодом він запропонував мені звільнитися з дитячого садочка та попрацювати секретарем-референтом на його фірмі, яку він планував заснувати. Були навіть наміри згодом відправити мене від фірми на навчання. Проте так сталося, що із садочка я звільнилася, а фірми так і не створили. І так я взагалі залишилася без роботи. Працювала і офіціантом, і барменом, потім закінчила бухгалтерські курси, отримала освіту. Та навіть працюючи бухгалтером, часто стикалася з податковою, відповідно також були необхідні юридичні знання. У 2004 році вступила до Київського національного університету МВС, який у 2008-му закінчила. І от з того часу триває моя юридична практика.
– Ніколи не мріяли про мантію судді? Мені здається, що жінкам вона дуже личить. Чи не так?
– Знаєте, колись мені Ігор Кончин говорив, що, отримавши вищу юридичну освіту, я можу піти працювати згодом суддею. Та, знаєте, суддя – це як медик чи педагог: вершитель доль людських. Особливо враховуючи нашу недосконалу систему, в якій суддя все одно підпадає під тиск «зверху». Тому я відповіла Ігорю Миколайовичу: «З моїм відчуттям справедливості мене або вб’ють, або посадять». Тому все-таки я не хочу йти в судді, прокурори, а захищатиму людей.
– Та захищати ж доводиться різних людей…
– Так. Проте я завжди намагаюся стояти на боці справедливості. У мене немає такого, що беру всі справи підряд. Розумієте, якщо до мене звертаються і я бачу, що люди не праві або це піде комусь на шкоду, то я за такі справи не беруся.
– Навіть за дуже великої гроші?
– Ніколи!
– У тернопільських реаліях, як на мене, важко юристу працювати на совість і при цьому пристойно заробляти. Маленьке місто, гучних справ як таких немає. Чи я не права?
– Так. Але, окрім юриспруденції, я продовжую працювати директором фірми, яка займається здачею в оренду нерухомого майна. Тобто дохід є ще й звідти. Юриста ж, у першу чергу, «годує» його чесне ім’я. Переважно до мене звертаються клієнти, яким хтось мене порадив. Тому для мене вкрай важливо зберігати за собою хорошу репутацію правника.
– До речі, яка галузь права Вам особисто цікава?
– Взагалі дуже цікаве корпоративне право – це господарські процеси. Навіть пригадалася одна історія… Коли я навчалася в Києві, у нас цивільне, господарське і сімейне право читав один викладач – пан Бірюков. Він, до речі, один із розробників нашого нового Цивільного кодексу. І перше семінарське заняття в нас було саме із сімейного права – тема «Розлучення». Оскільки я вже на той час була розлучена двічі, відповідно цю процедуру дуже добре знала. І коли викладач ставив запитання, я активно відповідала. Тоді він запитав, звідки такі знання із сімейного права, я й пояснила, що була заміжня не раз. Після того він попросив мою залікову книжку і поставив «відмінно» з господарського та цивільного права. І от коли я вже мала оцінки, чого було ще ходити на пари? Так, не дуже правильний підхід. Але всі ми були студентами… І ось як закінчила інститут, мене, як сліпе кошеня, «кинули» у корпоративне право. Зокрема, почала «воювати» за цукровий завод. І тоді стала собі кусати лікті. Якби знала, що так буде, то ходила б на пари і ще просила додаткові заняття, а так мені довелося все вчити заново, по книжках викладача. Та одна справа – з паперу, а геть інша – у спілкуванні. Тоді практично зубрила господарське право, бо моїми опонентами були дуже сильні юристи. Та, на жаль, гроші перемогли здоровий глузд. У мене було шість позовів щодо заводу. Знаєте, коли у Вищому господарському суді справа слухається зазвичай швидко, то наші справи – по 40 хвилин. Це мене тоді добряче загартувало. Після цього, власне, і захопилася корпоративним правом. Хоч зараз і мало з ним стикаюся на практиці, але намагаюся тримати руку на пульсі, стежити за змінами.
– А як щодо криміналу?
– Він цікавий. Та я, по-перше, не виготовляла собі свідоцтва адвоката. Хоча тепер буду змушена це зробити через зміни у законодавстві. Та й якось криміналістика мені не дуже до душі. Тому наразі я займаюся усіма видами представництва, окрім криміналу.
«Розлучення зробили мене… сильною жінкою»
– Знаю, що особисте, та все ж… Ви були кілька разів одружені. Чому не склалося?
– Так, у моєму житті було кілька одружень. Мені брат каже, що я скоро буду, як Елізабет Тейлор, бо вона дванадцять разів виходила заміж. Я ж віджартовуюсь, що заміж треба йти стільки, скільки кличуть (сміється, –авт.). Чому? Не знаю. Так сталося… По-перше, я заміж вийшла дуже рано, у вісімнадцять. Знаєте, коли ти годуєш дитину грудьми, а чоловік приходить і каже, що нам рано було заводити дітей, для мене це не те що образливо, а просто відштовхує від людини. Нюансів було чимало. Як виявилось, йому дитина взагалі була не потрібна. Навіть із пологового мене забирали батьки, бо він не міг приїхати. Записував касети…
– Як донька це переживала?
– Донці було сімнадцять, коли вона позбавила його батьківських прав. Це виключно її рішення. Віка просила мене про це ще з 13 років. Та мені чомусь здавалося, що в ній грає юнацький максималізм. Вона, коли була ще маленькою, часто запитувала: «Де тато, а може, він хотів хлопчика і тому не приїздить?». Аби в неї на цьому фоні не формувався комплекс неповноцінності, я говорила завжди, що це не її провина, ніколи не наголошувала на поганих якостях її батька. Та розумієте, дитина ж бачить, що він не приїздить, не телефонує. Коли Віці виповнилось десь шістнадцять, вона прийшла до мене і сказала: «Мамо, я домовилася з бабусею, вона мені дасть кошти на адвоката, я буду позбавляти тата батьківства». Тоді вже мені стало якось соромно, що я юрист, а донька буде в бабусі на адвоката гроші брати. І я пішла на це. До речі, донька наполягла, аби заява йшла від її імені, а я виступала виключно як представник.
– Другий шлюб, мабуть, був більш усвідомлений…
– Так, але теж були свої проблеми. Я працювала, а чоловік цього не дуже хотів. Були різні неприємні ситуації. Не було розуміння, що є родина. От є він – і все. Він до своїх батьків ставився байдуже, а я так не могла. Мене виховували, що родина – на першому місці! От ми розбіглися. Щодо батька меншої доньки, Каріни, то ми не були розписані, але три роки жили у громадянському шлюбі. Та, на жаль, після народження доньки відносини почали псуватися. Я вважаю, що діти не повинні бути свідками сварок між батьками. Тому незабаром ми розійшлися.
– То після цього Ви стали такою сильною жінкою?
– Так!
– Довіряти жінкам зараз можете, маєте близьких подруг?
– Якось так сталося, що в мене ніколи не було таких затятих подруг. Я виросла в чоловічому оточенні. До прикладу, старший брат завжди брав із собою. Не було у Старому парку такого дерева, на яке я б не вилізла, не було паркана, на якому б не сиділа.
– Ви нещодавно змінили зачіску! Кажуть, що для жінки це свідчить про зміни в житті або ж про нове кохання. Можливо, Ваше серце кимось зайняте?
– Ні, ні, не закохана! Розкажу, як це сталося. Ішла якось містом, звично волосся зібране у хвіст, на вулиці неймовірна спека, з волосся тече. І тут зустріла знайому перукарку. Вона каже до мене: «Так, що це таке? Коли до мене прийдеш? Тебе потрібно терміново підстригти!» От я зібралася, прийшла до неї і так підстриглася. Дехто каже, що краще, ніж було. Дехто, навпаки, питає навіщо обрізала волосся. Та це ж не зуби – відросте! Тому, ні, не закохана. Та й часу на все це немає.
«Надал дуже розумний, із розвиненим аналітичним мисленням, тому як супротивник він достатньо сильний»
– Не секрет, що Ви «воюєте» з міськрадою і з Сергієм Надалом зокрема. Чому не були такою ж активною і радикальною до попередніх мерів?
– Тут не питання саме в особистості Сергія Надала. Абсолютно ні! Навіть якби це був якийсь Василь Пупкін, але так поводився, як Надал, я б займала таку ж позицію, як зараз. Скажу вам більше. Я, маючи бізнес, стикалася з Сергієм Віталійовичем, коли він ще працював заступником у податковій. І тоді в мене не було щодо нього негативних вражень. Не було негативного досвіду спілкування з ним. Він був звичайний чиновник на своєму місці. Не було вимагань… Тобто цього нічого не було. Він знав своє, я знала своє. Та дійти консенсусу з ним можна було. Німбу над головою принаймні тоді я не бачила. Говорю абсолютно відкрито, як воно є. Чому він так почав поводитись, ставши міським головою? Я не знаю, чесно. Все розумію: ми всі хочемо гарно жити, заробляти… Та не так же! Тут ще один момент. Одна справа – податкова, і геть інша – місто. Одна справа – посада, на яку призначений, і зовсім інша – вибрана посада. Надал дуже розумний, з розвиненим аналітичним мисленням. Тому як супротивник він достатньо сильний. Якщо він зараз зміниться і перестане робити отакі речі, то мені стане до нього абсолютно байдуже.
– Ходили чутки, що Ви хотіли балотуватися на посаду міського голови. Чому передумали?
– Так, але виключно для того, щоб «відгризти» в нього (Сергія Надала, –авт.) голоси. Я ж чудово розуміла, що не пройду. Чому передумала? По-перше, «відгризти» голоси – одна справа. Та я б, так чи інакше, не пройшла, а він став би мером. І подумала, що не так багато заробляю, аби отак просто взяти і викинути гроші на вітер.
– Із мерством зрозуміло. Та Ви й балотувалися до Верховної Ради. Як гадаєте, чого бракнуло для перемоги?
– Так, балотувалася. В цьому мені допомагав брат. Повірте, ми їздили в села, спілкувалися з людьми. Та в нас народ не аналізує. Ти коли приїздиш в одне-інше село, люди чомусь вважають, що депутат Верховної Ради повинен зробити дорогу, відремонтувати школу, поставити вікна тощо. Люди не розуміють, що парламент – це законотворчий орган. Нардепи мають ухвалювати такі закони, які б виконувались і покращували статус життя українців. Ось це повинен робити депутат, а не вибивати гроші на ремонт, до прикладу, дамби. Бо якби було ухвалено нормальний закон, «витягувати» кошти не було би потреби. Це моя думка. Мабуть, поки це «кумівство» з нас викоріниться, мине ще мінімум років десять.
– То Ви себе уявляли в парламенті творцем законів, вірно?
– Так! Бо часом дивлюся, що вони там ухвалюють, то хоч стій, хоч падай. Я маю вищу юридичну освіту, в мене хороша практика, люди мене поважають, маю свою базу клієнтів. Тепер, щоб ви розуміли, якщо ти не маєш посвідчення адвоката, то не зможеш представляти інтересів у суді. От уявіть собі: звільнений міліціонер з нульовим багажем знань робить собі посвідчення адвоката і вже може представляти інтереси людей у суді. Натомість професор юридичних наук не зможе цього зробити, бо не має посвідчення. І де справедливість? А щоб отримати свідоцтво адвоката, потрібно заплатити приблизно 50 тис. грн. В цю суму входить оплата за іспит та оплата за стажування.
– Знаю, що Ви ведете кілька справ проти міськради. Однак це все також витрати. Як мінімум, потрібно заплатити судовий збір, не кажучи про час, який Ви на це витрачаєте. Вам хтось допомагає чи все самі?
– Сама все це тягну. Хоча, наприклад, на справу щодо будівництва на вул. Брюкнера люди зібралися. А там, де справа стосується доступу до публічної інформації, то сама.
– А погрози з боку чиновників мерії чи безпосередньо мера не надходили?
– Було, якщо не помиляюся, минулого року. Правда, я не знаю, чи це вказівка самого Сергія Віталійовича, чи просто власна ініціатива його підлеглих.
«Слабкою можу бути з мамою і старшою дочкою»
– Ви стали достатньо публічною в Тернополі людиною. Вам комфортно не бути в «тіні»?
– Я чомусь про це й не задумувалась. Для мене це вже як невід’ємний атрибут життя.
– Ви дорогий юрист?
– Я не маю встановленої певної «такси». Завжди дивлюся по ситуації. Розумію, що є люди, які можуть заплатити, є ті, які не можуть. Тому мої послуги коливаються у відповідності до платоспроможності клієнта. До речі, у мене багато справ, які беруся вести безкоштовно. Особливо, якщо йдеться не про приватний, а суспільний інтерес.
– Буваєте слабкою? Є оточення чи людина, з якою можете дозволити собі розслабитись і скинути «броню»?
– Буваю! Слабкою можу бути з мамою і старшою дочкою. Мама дуже хвилюється за мене, тому завжди їй кажу, що у мене все добре. Дуже її люблю! Із старшою донькою, приміром, можу поплакати, порадитись. Вона в мене дуже розумна дівчинка. Коли я щось пишу, приміром, то виходить дуже сухо як у юриста. То ось вона редагує тексти, аби пересічні люди зрозуміли. Власне з нею я можу бути слабкою.
– На жіночі справи час знаходите? Манікюр, шопінг, посиденьки за горнятком чогось смачненького…
– Так, от манікюр – це свята справа. Маю майстра, якого відвідую уже вісім років. Щодо шопінгу, то тут я не фанат. Не люблю ходити по магазинах. У мене все дуже швидко. Йду лише тоді, якщо потрібно щось купити. Те ж саме стосується ринків. Чітко знаю, що маю купити, йду в те місце, беру і все. Проте люблю ходити в кіно. Часто старша донька «витягає». Днями, до речі, придбала абонемент у басейн. Хочу трішки поплавати. Є у мене одна подруга, з якою ми можемо іноді сісти і випити чогось міцного удвох. Проте виключно в домашній атмосфері. І то обговорюємо ми здебільшого, не повірите, міськраду (сміється, – авт.).
– До речі, самі готуєте?
– Так, але рідко. Люблю готувати, але цілими днями пропадаю на роботі. Моя молодша донька дуже смачно готує. Проте і вона, і я вічно «в бігах»…
– Ви сувора мама?
– Так, дуже! Хоча дівчата в мене вже дорослі, але завжди залишатимуться дітьми.
– Мабуть, уроки перевіряли, в школу на збори ходили?
– Не часто. Проте траплялося. Пригадую, коли моя Віка вчилася в ліцеї, мені наснився сон, що я її дуже сильно б’ю. Я зібралася і приїхала в ліцей, а її нема на уроці. Я попросила журнал, гортаю і диву даюся. В моєї Віки купа пропусків. Телефоную їй. Не піднімає. Ще раз набираю – не піднімає. За якийсь час дзвонить сама і каже: «Мамусю, ти дзвонила?» Питаю: «А де ти є?». Вона мені розповідає, що була в ліцеї, вже от додому повернулася. Звісно, вдома вона добряче отримала. Я їй чітко сказала: «Наука – це твоє майбутнє. Якщо будеш вчитися, то зможеш заробляти собі на хліб. Ні? Тоді будеш підмітати парки». Менша ж ніколи не прогулювала, але вміла в мене відпроситися. Та от нещодавно Каріна все ж умудрилася прогуляти уроки. Звісно, що вдома я їй «дала прочухана». Так, я сувора мама. Часто Каріна на це нарікає. Її однолітки можуть до ночі гуляти по клубах, а вона має до десятої вечора бути вдома. Хоча, здавалося б, їй уже скоро сімнадцять. Буває, звісно, що вона попросить довше погуляти на дні народження, то я можу відпустити до одинадцятої. Проте не довше.
– У цьому році плануєте йти у відпустку?
– Так, у мене є хороший знайомий. Я веду йому господарську справу. Він родом із Карпат. Ось там мені дуже добре відпочивати. В горах телефон не «тягне», повітря свіженьке, є коров’яче молоко, річечка. Стараюся їздити туди щороку. Хочу цього року також у другій половині серпня піти у відпустку та відпочити.
– Попри нелюбов до кримінальних справ, Ви плануєте відвідувати слухання по вбивству дівчинки з Вишнівця. Чому?
– Так, планую. Я дуже обурена отим розхитуванням ситуації, яким займається Костилева (телевізійний криміналіст,- авт.). Те, що вона робить, – не допомога Василю (підозрюваний у вбивстві,-авт.). Я як юрист не можу зараз сказати, винен він чи ні. Однак з тих доказів, які оприлюднили, вважаю, що підозру йому оголосили правомірно. Чудово розумію, що публічними є далеко не всі докази, які містяться у матеріалах справи. Взагалі вважаю, що не варто було оприлюднювати нічого. Вже і писала Богомолу (начальник обласної поліції,- авт.) про це. Я не стверджую, звісно, що все ідеально. У мене до нашої поліції, мабуть, набагато більше претензій, ніж у будь-кого іншого. Та в даному випадку немає підстав для недовіри. Тому я планую бути присутньою під час розгляду справи, дізнатися про негласні слідчі дії, оцінити наскільки професійно спрацювали правоохоронці.
«Для мене не проблема замінити крани, почистити газову колонку, розетку полагодити»
– Ви чогось боїтеся взагалі чи сильні у всьому?
– Банально, але боюся висоти і закритих приміщень. У ліфтах боюся їздити. Хоч і користуюся ними, але з відчуттям тривоги.
– Від чого матеріального Вам було б важко відмовитись?
– Мабуть, від автомобіля. Якщо машина в ремонті, у мене починається паніка. Хоча й маю до кого звернутися, аби відвезли, куди треба. Однак маю відчувати своє авто. Розумієте, я дуже рідко з ким почуваюся в безпеці у плані водіння, мені важко вгодити.
– Давно за кермом?
– Так, з 1998 року. Мій тато все життя пропрацював водієм на фурі. Тому фактично мої канікули проходили або в бабусі з дідусем, або з татом у кабіні. З ним я об’їздила практично весь Радянський Союз. Напевно, така тяга до керма якраз сформувалася від батька. Скільки себе пам’ятаю, в нас завжди був автомобіль в сім’ї. Взагалі тато мене дуже багато всього навчив. О! Трішки «зіскочу» з питання, бо чомусь згадалося. Я колись виробляла собі дозвіл на носіння зброї. Для цього потрібно було пройти тести у психолога. Було десь триста запитань. Здала я його. Несуть висновки, і тут підходить до мене працівник лікарні і каже: «Знаєте, тест показав, що Ви більше чоловік, ніж жінка!» Я запитала: «І що, тепер мені не дадуть дозволу на зброю?» Тато мене навчив із чоловічої роботи практично все. Для мене не проблема замінити крани, почистити газову колонку, розетку полагодити і т д.
– Є такі юристи, якими Ви захоплюєтесь, берете за приклад?
– Навіть про це не задумувалась… Чесно, немає такого, щоб аж у приклад ставила. Я ніколи собі не дозволяла порівнювати професійну придатність того чи іншого юриста. Взагалі я не з тих людей, які люблять когось обговорювати. Ті юристи, з якими я зустрічалася в судах, були нормальними фахівцями, але не до такої міри, щоб далі їх ставила собі у приклад.
– Гаразд, а в Тернополі є юристи, яким би Ви довірили захищати себе?
– Ні! Я б захищала себе сама. Колись мій хороший знайомий сказав: «Нікому не вір і ніхто тебе не зрадить!»
Джерело: Тижневик "Номер один"
3418