На долю цього чоловіка випало багато туги, болю і поневірянь, однак він ні на мить не припиняв боротьби за Україну, вільну та незалежну, адже саме такою хотів її бачити. Через свої вільнодумні погляди відомому нині поету, правозахиснику, громадсько-політичному діячеві Миколі Андрійовичу Горбалю із Заліщицького району довелося пройти концтабори та колонії суворого режиму (16 років провів в ув’язненнях та засланнях), жити в нелюдських умовах, однак він ніколи не зрадив ні своїх принципів, ні однодумців. Про цього унікального чоловіка наша сьогоднішня розповідь.
«У Литячі переїхали в голодний рік, були без куска хліба, навіть не мали де збирати лободу»
– Ви народилися в Польщі, чи щоcь пригадуєте з того часу?
– Народився я в селі Волівець, тоді це була територія Польщі, в етнографічній групі українців, яких називають лемками. У моїх батьків було два сини та дві доньки. Прожив там до п’яти років, тому цей період життя пригадую лише уривками. Вже за розповідями сестер знаю, що мене хрестили в греко-католицькому храмі, відвідував там дитсадок.
– На наступний рік відзначатиметься сумна дата – 75-річчя депортації українців із Польщі. Ваша сім’я сповна відчула її на собі…
– У 1945 році за рішенням переможців у Другій світовій війні частина етнічних українських земель відійшла до складу Польщі, українців звідтіль вивозили у товарних (призначених для перевезення худоби) вагонах і розселяли по УРСР. Це офіційно називалося «добровільним обміном населення». Під час депортації можна було переїхати на Львівщину чи Тернопільщину, однак тоді у Волівці було багато родин москвофілів, які закомандували їхати на схід України. Так моя родина опинилися на Харківщині.
– За яких обставин сім’я потрапила на Тернопільщину?
– Вивезеним лемкам, моїм стрийкам і вуйкам вистачило півроку побути на Харківщині, щоби позапрягати коней і возами через всю Україну поїхати на Самбірщину (Львівська область). Мій же батько продав усі меблі і майно начальнику Лозівської залізничної станції, і ми переїхали в Бучач, де мешкала моя хресна із Волівця. Потім випадково хтось довідався, що родина по маминій лінії жила в Заліщицькому районі. У 1947 році мій двоюрідний брат приїхав до Бучача і нас возом забрав. Так ми оселилися в селі Литячі. Це був голодний рік, ми були без куска хліба, навіть не мали де збирати лободу, бо ж по чужих городах не лазитимеш. Важкі були перші роки, однак родина поступово вставала на ноги.
– Ви навчалися у Чортківському музичному училищі, чому обрали цей напрямок майбутньої професії?
– Мій батько був регентом, керував церковним хором, знав ноти, сольфеджіо, навіть зберігав удома скрипку, хоча сам на ній не грав. Тому я до певної міри виріс у родині, де було багато музики, і пішов у цьому напрямку здобувати освіту. Навчався у Чорткові на вчителя музики і співів (спецінструмент – скрипка).
– За спеціальністю працювали в Борщеві, чим був пам’ятним цей період життя?
– Після закінчення училища працював учителем музики у містечку Борщів. Був керівником учительського ансамблю «Подолянка», мав хор у лікарні та ансамбль «Сонце» при будинку піонерів. Саме тоді почалося моє становлення як поета й композитора, мої колективи виконували речі, котрі сам написав. Щоправда, кілька моїх пісень не вкладалися в ідеологічні рамки тодішнього тоталітарного режиму, напрямок думок молодого митця не сподобався владі і мою творчість було визнано націоналістичною за змістом.
– Хто прищепив любов до українського, патріотичних настроїв?
– Я виховувався у націоналістично свідомій сім’ї. Зокрема, у родинній хаті зберігається барельєф Т. Шевченка, привезений із Польщі. Також ми мали рушник із Лемківщини з тризубом. Матір розповідали, що коли переїжджали на Харківщину, то його довелося випороти, бо цей символ українства був заборонений в СРСР. Цей мамин рушник уже з тризубом нині теж зберігається в хаті і висить над портретом Шевченка.
«В ув’язненні вів так звану підпільну «хроніку»
– Вас тричі засуджували, за яких обставин це відбулося вперше?
– На предметі естетика зробили відкритий урок, який я мав вести для вчителів зі всього району. Тоді я вільно та розкуто почувався і навіть гадки не мав, що більшість із запрошених були кадебістами. І після того уроку мене викликали до Тернополя й заарештували. Судили за статтею 62, ч. І, за так звану «антирадянську агітацію і пропаганду». Головним звинуваченням була моя поема «Дума». Цей твір був визнаний Тернопільським обласним судом як антирадянський, і я за нього був засуджений на 5 років таборів суворого режиму і 2 роки заслання.
– Як сприйняли цей вирок, не було страшно?
– Тоді цей термін із семи років видався мені цілою вічністю, почувався морально пригніченим, молився: «Господи, ну за що ця кара?! Зроби так, щоби не довелося ці роки проводити в тюрмах і таборах!» А вже будучи у концтаборі, подумав: яке це щастя, що Бог мене тоді не послухав. Найкращих людей тогочасної України я зустрів саме там. Українське табірне братство прийняло мене у своє коло, повірило мені, тому не мав права їх розчарувати. Тоді я саме позбувався рабського страху. Подумалось, що би було, якби кадебісти тоді, після піврічного тримання в підвалах КДБ і цинічного суду, таки випустили мене. Був би застрашеним до кінця днів своїх. Напевно б, спився, а найвірогідніше – загинув би десь «за нез’ясованих обставин». Під час першого ув’язнення дав собі слово ніколи не дорікати Богу за ту дорогу, яку Він обирає для мене, бо не нам знати, куди вона нас приведе.
– Чи запам’яталося тюремне життя?
– Спершу покарання відбував у колонії в Мордовії, потім – у Пермській області. А дворічне заслання – у Томській області. Працював кочегаром у будівельному управлінні №6, що розташоване серед тайги. Жив у вагончику. Опалювальний сезон там довгий: у вересні вже морози, у квітні ще морози. Працював по 12 годин на день, без вихідних. Головним інженером тут був українець, ставився до мене досить добре. Перед закінченням терміну заслання навіть пропонував залишитися, мовляв, в Україні зараз ідуть арешти, куди вам їхати, щоби знову посадили? Подумав: та не для цього ж Господь сподобив мені народитися українцем, щоби тут, у Сибірі, втратити свою національну ідентичність. Я знав, що в Україні виникла правозахисна Гельсінська група, і чітко вирішив для себе: моє місце серед тих хлопців. Знав, що голову групи Миколу Руденка заарештували, то тим паче мушу бути там, в епіцентрі спротиву, мушу бути в Києві.
– Зустрічав відомості, що Ви вели підпільну «хроніку» зони. Як Вам це вдавалося?
– В ув’язненні і справді вів так звану підпільну «хроніку». На клаптиках паперу записував безглузді вироки, свідчення в’язнів та беззаконня наглядачів. Я узяв на себе копітку роботу записувати інтерв’ю відомих уже в світі в’язнів нашого табору для західної преси. Тексти дрібненьким почерком писав на тоненькому цигарковому папері й переховував їх до часу, поки трапиться можливість переправити їх за зону.
Емігрувати до США не вдалося
– Після звільнення Ви стаєте киянином. За яких обставин це сталося?
– При рабському законі прописки та з моїм тюремним минулим прописатися в Києві було нереально. А ще в карному кодексі існувала стаття за «дармоїдство». Якщо людина два місяці ніде не працює – її арештовують, садять у тюрму. Треба було терміново десь прописуватись і шукати бодай якусь роботу. Мій добрий приятель з ув’язнення, київський журналіст Валерій Марченко, якось дав мені координати своєї близької родички. Будучи на засланні, ми листувалися з нею. А 16 вересня 1977 року ми з Аллою Марченко побралися. Так я став киянином. Працював сантехніком, електромеханіком із ремонту ліфтів. А ще був неоголошеним членом Української Гельсінської групи, адже тоді ніхто заяв до неї не писав, якщо ти підписав якийсь меморандум, то вже вважався членом цієї групи. Не дивлячись на прослуховування телефонів, помешкань, стеження, все-таки в інформаційному плані тут можна було зробити значно більше, ніж в ув’язненні. Але тут, на жаль, засмоктували проблеми побуту. Я виявився чи не єдиним мобільним чоловіком серед сімей репресованих. Вони підтримували одні одних, ділилися чим могли, я ж не відмовляв жодним їхнім проханням. Дружині Аллі, на той час уже вагітній, не завжди це подобалося: «Ти добігаєшся! Я тобі передач носити не буду». Мала рацію. Книжечку «Коломийка для Андрійка» на свій другий день народження Андрійко отримав уже від батька з ув’язнення.
– Чув, що Ви хотіли емігрувати до США, однак цього зробити не вдалося…
– Я знав, що мене знову заарештують і мої дні пораховані. Справді, весною 1979 року одержав виклик від родичів зі США і домагався дозволу виїхати. Однак дружині не видавали на роботі довідки, без якої ВВіР відмовлявся приймати документи. Вже згодом, коли мене таки арештували, її викликали і вже дали цю довідку.
– Вже відомого на той час правозахисника покарали за… спробу згвалтування. Розкажіть про цю справу?
– Заарештували мене в 1979 році за сфабрикованим кримінальним звинуваченням – «спробі зґвалтування». То був час, коли політв’язнів штучно притягували по кримінальних справах. Крім того, це великий козир для пропаганди – дискредитувати таким чином українських правозахисників. Була реальна жінка, яка свідчила проти мене. Коли вже був на волі друзі пропонували знайти її і розібратися по совісті, я ж відмовився, сказав, що не потрібно цього робити, Бог їй суддя. А тоді навіть мав розмову з адвокатом, мовляв, це чистої води провокація, на що той відповів: «Що, я виступатиму проти правоохоронних органів?» І так я залишився без захисника. Жовтневим райсудом м. Києва був засуджений до 5 років позбавлення волі у таборі суворого режиму. В останньому слові я сказав, що, можливо, перший, кому фабрикують справу за таким гидким звинуваченням. Саме на суді офіційно оголосив себе членом Української правозахисної Гельсінської групи. Тоді дружина повірила в усю цю кадебістську брехню і ми розлучилися.
«За день до звільнення знову арештували»
– Відбувши від дзвінка до дзвінка друге тюремне ув’язнення, Ви так і не вийшли на волю…
– У жовтні 1984-го закінчувався мій другий термін ув’язнення. Карався я тоді у Новоданилівській колонії на Миколаївщині (праця в каменоломнях гранітного кар’єра). Богу дякувати, витримав до «дзвінка». Та він не прозвучав – за день до звільнення чую з табірного гучномовця: «Асуждьоний васьмово атряда Нікалай Ґорбаль с вещамі на етап!» «Воронком» привезли в тюрму Миколаєва. Зрозумів, що справи кепські, виглядає, що не випустять, не звільнять, бо чого б це раптом перед самим звільненням «с вєщамі на етап»?
Вже знав, що кількох членів Української Гельсінської групи – Василя Овсієнка, Юрія Литвина, Ольгу Гейко, котрі також за сфабрикованими справами каралися у кримінальних таборах, не випустили з цього ув’язнення, а відкрили нові кримінальні справи і судили повторно. Напевно, це чекає й мене. Не знав, що й думати. Цей останній день ув’язнення виявився страшенно довгим, як ціла вічність. Десь там дружина (друга дружина Ольга Стокотельна, – авт.) доїжджала до Новоданилівки, щоби зустріти, обняти. Не сталося, не зустріла…
– За яких обставин Ви дізналися, що знову маєте відбувати покарання?
– У камеру ввалилася група людей у цивільному та наглядачі. «Я прокурор області, прішол поставіть вас в ізвестность: ви арестовани!» – сказала пристаркувата сіра особистість і показала санкцію на арешт. Їм треба члена УГГ не випустити з ув’язнення і все тут. 187-ма – це стаття, здається, за «наклеп на радянську дійсність», вважається не політичною, а кримінальною, до трьох років ув’язнення. Не так уже й багато, подумав тоді я. До справи про «наклеп» підшили газету «Українське слово», що тоді виходила у Парижі. Там на цілий розворот була надрукована моя публікація «Життя у кримінальному таборі». Статтю «Право на захист», що вийшла у Лондоні, збірку поезій «Деталі піщаного годинника», що вийшла в Нью-Йорку, рукописну збірку моїх поезій, вилучених у Москві при обшуку в правозахисниці Татяни Веліканової. Матеріалів, на думку КДБ, назбиралося цілком достатньо, щоби перекваліфікувати звинувачення у «наклепі» на звинувачення в «антирадянській агітації і пропаганді» – стаття 62 ч. ІІ. (ч. ІІ – означало, що обвинувачений повторно притягається до відповідальності за статтею 62). 62, ч. ІІ передбачала і термін солідніший, і визнання «злочинця» рецидивістом. На суді я не заперечував, що долучені до справи публікації і поезії написані мною, то суду залишалося тільки винести вирок. І він це зробив: 10 років колонії особливо суворого режиму та п’ять років заслання. Також суд визнав мене рецидивістом.
«Усі «шерстяні» по черзі потисли мені руку»
– Як ставилися до Вас інші засуджені, чи не змінилася їхня думка, коли Вас засудили за спробу зґвалтування?
– У кожній кримінальній зоні є категорія в’язнів, котрих позаочі називають «блатниє», це свого роду кримінальна еліта. У Новоданилівській колонії їх ще називали «шерстяниє», бо всі вони ходили в однакових сірих суконних куртках. Одного разу, коли я поквапно застеляв свої нари, зауважив, що ціла група «шерстяних» стоїть при вході у барак. Один з них підходить і питає: «Ето ви Микола Ґорбаль?» – Так, я. А що таке? – «Там о вас севодня всю ночь радіо «Свобода». Питаю, а звідкіль це вам стало відомо? «Ми сідім ночю в каптьоркє, попіваєм конячок, іґраєм в карти, слушаєм транзистор і вдруґ все вскаківаєм. Да ето же о нас: 93-тя зона, Новоданіловка. Фаміліі мєнтов, всє іхніє шашні. Ну всьо как єсть на самом дєлє! Мікола, как вас по отчеству?» Андрійович, відповів. «Андрєєвіч, ви маладєц! Так ім козлам і нада! Можна пожать вам руку?» – сказав один із них. Я подав йому руку. Потім підійшли усі «шерстяні» і по черзі потисли мені руку. Далі вони сказали звертатися, якщо буде потрібна допомога, разом з тим протягнули кілька великих купюр рублями. Я дипломатично відмовився, бо не хотів бути від когось залежним, і побіг на «развод». Повернувшись увечері з роботи, зауважив, що біля моєї тумбочки сторчма стоїть напханий чимось мішок. Зрозумів: у мішку той товар, який дозволено купувати в’язням у тюремному ларку (безготівково у п’ять рублів на місяць). Але тут товару на цілий той «стольнік», який я відмовився взяти. І все це зроблено кимось інкогніто. Почастував «кар’єристів» нашого загону (кар’єристами жартома називали в’язнів, що працюють у кар’єрі). Ласували і чаювали чи не весь місяць.
– Як Вам вдавалося, перебуваючи під арештом, писати вірші та публіцистичні матеріали і передавати на волю?
– Пригадую, одного разу попросив начальника свого загону вкинути мій лист у поштову скриньку за зоною (щоби не через цензуру). Мотивував тим, що місячний ліміт листів я вже використав (два листи на місяць), а в сина якраз день народження, хочу його привітати. Я дав йому незаклеєний конверт, щоби він мав можливість переконатися, що там немає нічого недозволеного. І він виконав моє прохання. У конверті була маленька рукописна книжечка моїх дитячих віршів для сина – «Коломийка для Андрійка». А вже через рік (1981 р.) ця книжечка за сприяння Об’єднання працівників дитячої літератури Нью-Йорка і Торонто вийшла великим форматом для тамтешніх українських дітей. А одного разу вісточку на волю допомогли організувати «шерстяніє». Запитав одного з них, чи немає у вас можливості листа вкинути в якусь поштову скриньку за зоною? «Андрєєвіч, у какую скриньку, там адрес єсть? Так вот завтра ето пісьмо будєт доставлено ґонцом в Кієв і вручено лічно в рукі адресату». Так і сталося, завдячуючи цим безіменним добродіям, у світі появилася ще одна вісточка з-за колючого дроту.
– То правда, що Ви були останнім політв’язнем радянської системи?
– Мабуть, правильніше буде сказати, одним з останніх, адже після мого звільнення з різницю у кілька днів випустили ще двох. Тоді до керма совєтської імперії прийшов реформатор Михайло Горбачов. Великою мірою завдячуючи саме йому, в кучинських камерах довелося мені бути не більше трьох років. За домаганнями світової громадськості, особливо Президента Америки Рональда Рейґана, у час Ґорбачовської «пєрєстройкі» нас усіх звідтіль повипускали. 23 серпня 1988 року мене літаком із Пермі привозять до Києва і з приміщення київського КДБ випускають на свободу.
«Депутатом Київради став випадково, через хлопчика Дмитрика»
– На волі Ви з головою поглинули у бурхливе громадсько-політичне життя ще тоді УРСР?
– Вже через кілька днів після повернення з табору приходять до мене В’ячеслав Чорновіл та Михайло Горинь і кажуть: «Миколо, нема коли відпочивати, треба було на нарах спати, а тут море роботи». Мене призначили виконавчим секретарем новоствореної Української Гельсінської спілки, яка була утворена на основі УГГ. У мої обов’язки як секретаря входило створення організаційних структур в областях. Через радіо «Свобода» мій домашній телефон у Києві названо контактним телефоном УГС. Від сестри відомого дисидента Івана Світличного – Надії з радіо «Свобода» отримую диктофон і присоску до телефонної трубки. Десятки дзвінків з України про мітинги, збори громадян, акти насильства над вільнодумцями: кого затримали, кого побили. Укомплектовую увесь цей масив матеріалу і передаю на радіо «Свобода», а зранку вже слухаю ці голоси з Америки. Виступають сльози радості від відчуття зробленого. Пригадую, як було важко передати з концтабору якусь інформацію у вільний світ, ховатися з тими папірцями, місяцями шукати можливість передати їх за колючий дріт, а тут таке щастя.
– І все ж Ви стали депутатом Київської міської ради…
– Це сталося випадково. Якось увечері пролунав телефонний дзвіник. Телефонує Дмитрик, цікавий хлопчина, що на всіх наших мітингах був із синьо-жовтим прапором, і просить сказати мою дату та рік народження й адресу проживання. Я запитав, навіщо. На що він повідомив, що у Московському районі Києва проходять збори з висування кандидатів до Київської міської ради. А мене хочуть висунути від екологічної організації «Зелений світ». На мої слова, що я не є членом «Зеленого світу», Дмитрик сказав, що це немає значення. І я таки дав хлопчині потрібну йому інформацію. Хоч тоді не надав ніякого значення цим передвиборчим іграм і зовсім не збирався в них брати участі. На цьому окрузі було 9 претендентів на мандат депутата. Серед них інженер, професор, академік. Виглядало смішно, щоб я кудись ходив і переконував, що серед них найліпший. Ця гра буде без мене. Гадаю, що для патріотичних киян популярність УГС на той час таки була великою і я виграв ці вибори. Київрада на той час була величезною – 300 депутатів. Національно орієнтованих депутатів, що прагнули перемін у цій «совковій» республіці, котрі об’єдналися у так званий демократичний блок, було трохи більше сотні – третина. Цього було замало, щоби диктувати свої правила гри, але виявилось абсолютно достатньо, аби не дозволити прокомуністичній більшості бути господарями української столиці.
– За яких обставин стали членом Української республіканської партії?
– На першому установчому з’їзді УГС було перетворено цю правозахисну організацію в Українську республіканську партію (УРП). Ми стали першою зареєстрованою політичною партією у до того однопартійній комуністичній Україні. Ми стали першою ластівкою у формуванні громадянського суспільства. Мене було обрано головою республіканців Києва й області. Вже у Київраді в УРП вступило ще близько десятка депутатів. Хоча проти трьохсот ми були жменька, але змушували до нас прислухатися і з нами рахуватися. Саме депутати-республіканці Київради знімали червоний прапор Радянського Союзу з приміщення ЦК КПУ, саме депутати-республіканці брали участь в опечатуванні кабінетів Київського міського комітету Комуністичної партії. Це ми були ініціаторами перейменування центральної площі на Хрещатику в Майдан Незалежності.
– Також Вам довелося бути народним депутатом по мажоритарному округу Тернопільської області.
– Республіканці Борщева висунули мене кандидатом до парламенту по округу, що складався із Заліщицького і Борщівського районів. Люди мене там давно знали, адже працював довгий час у тих краях. Тоді мав дев’ять опонентів, однак переміг одразу в першому турі, набравши понад 50% голосів виборців. Пригадую, що КУН висунув якогось полковника, і він тоді вважався націоналістом, а я – не націоналістом. Несподівано для мене прийняв рішення знятися на мою користь хлопчина, котрий представляв УНСО Заліщицького району.
– Пане Миколо, розкажіть трішки про свою родину.
– Я мав старшого брата. Мати, Текля Горбаль, розповідала, що ще зовсім малим Богдан важко хворів, мало не помер. Згодом виявилось, що хлопчик відстає у розвитку, говорить мало. Це власне не хвороба, а синдром Дауна. Богдан здебільшого закривався в собі і багато малював. Зазвичай мама його малюнками розпалювала піч. Пригадую, я соромився його, забороняв іти між люди. За це сьогодні дуже шкодую. Свого часу малюнки нині покійного Богдана показав мистецтвознавцям, які дивувалися: мовляв, як так – усе за правилами композиції, без зайвих деталей. У 1999 році задля підтримки нетрадиційного мистецтва і допомоги непрофесійним митцям-інвалідам та популяризації їхнього мистецтва створив Благодійний фонд «Галерея Богдана». А в батьківській хаті у селі Литячі Заліщицького району, де власне малював брат Богдан, створив музей-садибу його робіт. Тут експоновано сотні незвичайних робіт, більшість – кольоровими олівцями на альбомних листках, а деякі намальовані просто на будівлях. Це свого роду подяка та шана брату перед Богом.
«Узявся реставрувати костел у селі»
– Також чув, що Ви були членом комісії при Президентові України у питаннях помилування. Як це – приймати рішення про помилування, в душі не скрегоче, адже дехто, можливо, цього не заслуговує?
– Була така сторінка мого життя, коли Президентом України був Віктор Ющенко. Головою комісії був відомий дисидент Левко Лук’яненко, а вже він покликав собі на допомогу мене. Аргументував це тим, що ми знаємо, що таке ув’язнення, і можливо, справді комусь та й допоможемо, бо ж бувають випадки незаслуженого покарання. Були листи-прохання як від самих засуджених, так і від рідних та близьких. Наша комісія мала добрий юридичний супровід, витребували документи про засуджених із місць позбавлення волі і, як на мій погляд, приймали справедливі рішення. До наших рекомендацій про помилування або зменшення строку ув’язнення Президент дослухався і, як правило, підписував відповідні документи. Хоча, з нашого боку, не всі рішення були позитивними, якщо бачили, що людина пов’язана з кримінальним світом, то такому відмовляли.
– Знаю, що на літо Ви постійно приїздите у Заліщицький район. Чим там займаєтесь?
– Я ніколи не знаходжу собі спокою. Зараз узявся реставрувати костел у селі. Коли був колгосп, то в ньому розмістили комору. Зараз там зірвало дах, немає підлоги, загалом приміщення стало ледь не смітником, заросло травою. Люди добрі, це ж не мечеть чи синагога, це – християнських храм, і його до такого стану довести! Також «воюю», щоби повернути рідному селу історичну назву «Летяче». Однак керівництво села стало в позу, мовляв, навіщо Горбаль каламутить воду, це ж потрібно всім жителям змінювати паспорти. Насправді це не так, моя ж позиція була і залишається, що має бути історична правда, в тому числі у назві села, яке для мене стало рідним.
Віталій Попович
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812