«Незнання законів не звільняє від відповідальності», – наголошує один з основних постулатів у галузі права. Утім навряд чи пересічні українці часто гортають хоча б Конституцію, наперед боячись заплутатись у премудрощах юриспруденції. Та завдяки блискавичним коментарям голови Центру правових та кримінологічних досліджень, викладачки Національної школи суддів України, кандидата юридичних наук Анни Маляр громадяни почали розуміти, що мають не тільки права, а й обов’язки.
«У муках, болі й крові в нас на очах народжується нація»
– Аналізуючи ситуацію в Україні після останніх виборів президента країни, складається враження, що ми так і не змогли позбутися статусу колоніальної країни, незримими нитями пов’язаної з Росією?
– Потрібен час, щоби позбутися імперського мислення та імперської свідомості. Мені здається, що зараз Україна перебуває на етапі формування нової свідомості, просто цей час довший, ніж наше людське життя. І декому з нас доведеться жити у цей перехідний період. Але за революціями, які відбулися (в Україні, – авт.), і за їхніми наслідками я бачу, що національне ядро сформоване, і більше, ніж Путін, ніхто для цього не зробив. Тільки війна дозволила українцям усвідомити себе українцями, усвідомити дійсно всі загрози, які є. З точки зору людського життя це непоправні втрати, але з точки зору становлення держави це і є народження України – в муках, болі й крові нація народилася! Саме це мене тішить, я думаю, що хто би при владі не був, ось це сформоване ядро, що визріло в 2014 р., вже Україну не здасть!
– Останнім часом Росія вийшла з міжнародних угод, зокрема, про захист цивільного населення, покарання за злочини в міжнародних збройних конфліктах. Чи не несе це загрози Україні та нашим громадянам, насамперед тим, які живуть на тимчасово окупованих територіях?
– У Росії попираються та утискаються права не тільки жителів тимчасово окупованих територій. Це притаманно диктаторському режиму. Тому тут нічого дивного немає. Але за 400 років постійного завоювання України ми повинні зрозуміти, що у нас мусить бути стратегія спілкування зі споконвічним ворогом. Росія не перестане бути ворогом, тому що у нас спільний кордон і у неї завжди будуть експанські амбіції – розширення власних територій за рахунок сусідніх країн. Вони нікуди не дінуться. Те, що вибудовувати стосунки потрібно, ніхто не сперечається. Але як вибудовувати?
Якщо зараз ми прагнемо припинення війни, то має бути чітка стратегія. Ми чомусь зашорені лише однією стратегією, що обов’язково саме зараз має відбутися реінтеграція та обов’язково піти на умови Росії, аби вона припинила стріляти, тому що гинуть люди. Цей наратив нам постійно ставлять як домінуючий. Але насправді свободу завойовують кров’ю, і будь-яка держава за свою незалежність заплатила життям своїх громадян. Ми можемо зараз зупинити смерті одиниць, які є абсолютно непоправною втратою для України, бо це величезна скорбота, але в подальшому можемо втратити державу. Ми повинні ці речі розуміти: сьогодні поспішати вже нема куди. Поспішати потрібно було в 2014 р. Зараз, якщо ми говоримо про реінтеграцію чи повернення тимчасово окупованих територій, спочатку потрібно розписати для себе всі ризики – що нас чекає після того, і підготуватися до них. Тому що ризиків буде величезна кількість, скажімо, місцеві еліти на тимчасово окупованих територіях уже накопичили чималі кошти, і вони будуть всіляко чинити опір, провокувати фактично громадянські конфлікти. По-друге, між ними може початися боротьба та знищення одне одного, бо вони є свідками злочинів, скоєних ними ж. Ми повинні розуміти, чи зможемо захистити тих людей.
Наступний момент: що ми будемо робити з вироками судів, винесених там протягом цих 5 років? Я не говорю про політичні справи щодо агітації за Україну. Йдеться про загальнокримінальні злочини: крадіжки, грабунки, вбивства, які там відбуваються. Нам потрібно буде вирішити, що з ними робити, бо це дійсно злочинці, але знову розслідувати скоєне ними практично не можливо, оскільки докази зникли.
Четверте: що робити з дипломами, виданими школярам і студентам вузів?
Чи готові ми в принципі до особливого статусу Донбасу? Тому що коли ми виділяємо з області частину території та надаємо особливого статусу і прописуємо це в Конституції, закономірно виникає запитання в усіх інших областей: «А що, так можна?» Тобто щоб отримати особливий статус, потрібно трохи повоювати, провести щось на кшталт референдуму – порушити все, що завгодно, і в обмін на це отримати особливий статус? Тобто ми отримуємо рух децентралізації по всій державі. Це дуже ризикований прецедент, тому потрібно зважати.
Ще одне важливе питання – амністія. Люди, які проживають на тимчасово окупованих територіях, як і президент Росії Володимир Путін, наполягають на повній амністії. Що, власне, і прописано у Мінських угодах. Але це не сприймається українцями, які живуть на підконтрольній Україні території, оскільки ТАМ було скоєно чимало злочинів проти нашої держави. Якщо ми погодимось на умови Путіна, існує ризик, що почнуться самосуди. Отож коли буде перелік усіх ризиків і відповіді, що ми з ними зробимо, тоді можна говорити, що у нас є якась стратегія.
«Справа Марусі Звіробій»: закон захищає авторитет державної влади
– Тим часом 28 листопада о 6-ій ранку співробітники спецслужб провели обшук у помешканні відомої волонтерки Марусі Звіробій. Їй та народному депутату від партії «Європейська солідарність» львів’янці Софії Федині пред’явлено підозру щодо погрози вбивства президента України (ч. 1 ст. 346 КК України). У соцмережах одразу заговорили про повторення 1937 року.
– У цій ситуації моя перша реакція – іронічна і чомусь насамперед хочеться спитати: «Що, всіх корупціонерів уже посадили? Усіх сепаратистів заарештували? Непокараними залишилися тільки Федина і Звіробій?»
Але я хочу пояснити людям юридичний нюанс. Дійсно, у нашому Кримінальному кодексі є дві статті: погроза вбивством звичайній людині (ст. 129 КК України) і є погроза вбивством державному діячу (ст. 346 КК України).
Люди правильно ставлять запитання: хіба не зрозуміло, що ці дві жінки не збиралися вбивати президента? Але громадяни повинні розуміти: якщо погрожують звичайній людині – в сім’ї, між сусідами, вчительці тощо – так, дійсно, суд повинен встановити, чи була погроза реальною, тобто що людина сказала не в запалі, а тому що дійсно хотіла вбити, і чи може фізично ця людина це зробити.
Якщо ж ми говоримо про державного діяча, як у даному випадку про президента, до речі, у тому переліку є: голова Верховної Ради України, народні депутати, прем’єр-міністр України, міністри, судді Конституційного Суду, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, генеральний прокурор України, уповноважений Верховної Ради України з прав людини, голова Рахункової палати, голова Національного банку України, керівники політичних партій України, інші – перелік чималий, то закон захищає не суто цих посадовців, а й авторитет державної влади. Тому злочином є просто висловлювання погрози, і немає значення, хотіла людина це вчинити і чи могла вона це вчинити. Тобто ці два питання, які з’ясовувались щодо звичайної людини, суд не буде з’ясовувати у даному випадку. Тому для багатьох людей це повинно стати важливою інформацією, щоби самим не потрапити у халепу.
Але якщо детально розбирати відео Софії Федини та Марусі Звіробій, особисто я не побачила в ньому прямої погрози. Тому вважаю, що потрібно проводити лінгвістичну експертизу і встановити, чи була пряма погроза.
По-друге, це не було пряме звернення до президента в плані листа, написаного главі країни; це не було відеозвернення, наприклад, пресконференція під заголовком: «Звернення до президента». Це не була їхня особиста зустріч, а тільки відео, викладене у соціальній мережі. Щодня мільйони українців щось викладають у соцмережах. Запитання: чи дійсно соцмережа є інструментом донесення погрози президентові, адже він не перечитує і не передивляється всі наші аканти? Тому ця справа для мене як для юриста дуже цікава: що ж там доведуть?
– Але чи не є ця справа знаряддям залякування?
– Варіантів може бути багато. Перелічу: закінчились усі корупціонери та сепаратисти, нема кого карати; другий – можливо, це і є ті посадки, які нам обіцяли, просто не уточнювали, кого будуть саджати. По-третє, можливо, нас навмисно відволікають від більш важливих політичних речей, скажімо, Нормандської зустрічі. Ми фактично її не обговорюємо. Можливо, це якась складна гра самої справедливості, тому що це, з одного боку, дає додатковий інформаційний привід, це дає можливість стати жертвою політичних переслідувань. І таке також може бути. Роман Труба (директор ДБР, – авт.) – все-таки людина, призначена у свій час Петром Порошенко, і Бюро розслідує це провадження. Можливо, президент справді злякався. Але якби я була радником президента з комунікацій, то не радила б йому роздмухувати цю справу, тому що репутаційні втрати будуть для тих, хто їх притягує до відповідальності.
Про репутаційні втрати і не тільки
– Думаю «Слуг народу» це не лякає, згадаймо, скільки репутаційних втрат сталося у цій депутатській фракції за декілька місяців роботи нової Верховної Ради.
– Я поясню чому. Тому що в кожній професії є своя професійна деформація або певні риси, які з часом стають акцентуючими. Людина, яка весь час працює зі ЗМІ (це я можу судити по собі за 7 років тісної співпраці), звикає до ознак: гонитва за рейтингами, «лайками», за хайпом. У ЗМІ вважається, що немає поганого чи гарного піару: піар – це піар, а поганий тільки некролог. Але так думати – помилка для політиків, тому що у сфері політики якраз існує поганий піар, який може знищити репутацію. Але вони ще просто до цього не прийшли. Вони ще живуть тими мірками, коли будь-який хайп – це добре, бо це відомість. У колі піарників, на телебаченні це так і є, навіть якщо герой негативний і глядачу не подобається, але все одно ця людина стала відомою і це монетизує. Але в політиці це не так, та новообрані депутати ще до цього не дійшли.
Жертвам злочинців не до лобі
– Болюча проблема – ставлення в Україні до жертв злочинів. Поки тривають суди, про потерпілого ще згадують, але не встигло висохнути чорнило на вироку, як про нього усі забувають. Тим часом людина потребує психологічної та/чи фінансової допомоги, моральної підтримки.
– У 2012 р., коли було ухвалено новий Кримінальний процесуальний кодекс, він уже містив у своїх нормах ухил у бік злочинців. Він більш лояльний до них, дає більше можливостей уникнути кримінальної відповідальності. Інформаційне поле переважно заповнене страшними історіями про підозрюваних: як їх жорстоко допитують, порушують їхні права тощо. Але фактично ми не обговорюємо долю жертви. Більше того, держава безкоштовно забезпечує злочинцю захист – потерпілі зазвичай не можуть користуватися безкоштовною допомогою адвокатів і по суті перебувають у нерівних умовах.
Держава не відшкодовує жертвам збитків, завданих злочином. Хоча у цивілізованих країнах існує фонд, що фінансується з держбюджету, і коли людині завдана шкода – здоров’ю чи майну, держава відшкодовує їй це, а вже потім стягує зі злочинця.
Це ж держава повинна оберігати громадян від злочинців, держава на себе взяла монополію насильства, нам вона не дозволяє себе захищати. Оскільки вона не захистила і внаслідок поганої роботи, зокрема правоохоронної системи, людина потерпіла, стала жертвою злочину, держава відшкодовує збитки. В Україні такі механізми не працюють. Більше того, у нас зі злочинця неможливо нічого стягнути, бо зазвичай він голий як бубон. Отож у нас кримінально-правова політика більш лояльна до злочинців, ніж до жертв. На жаль, це є. Можливо, це пов’язано з тим, що злочинний світ має можливості і впливи лобіювати зміни до законодавства. Зокрема, у нас багато нарікань на поліцію, але треба бути чесними і сказати, що кримінальний процес зв’язує руки поліції: дуже багато норм, які не дозволяють поліції миттєво відреагувати. Наприклад, так звані правки Лозового, частину яких скасовано, гальмували роботу поліції. У потерпілих свого лобі нема, лобі є у криміналітету.
– Дякую за розмову.
Інтерв’ю взяла Жанна Попович, Тернопіль – Київ – Чернігів – Тернопіль
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: Анна Маляр, газета "Номер один", новини Тернополя
3811