Історична зустріч відбулася днями на історичному факультеті ТНПУ ім. Володимира Гнатюка: студенти вишу спілкувалися з відомим істориком і публіцистом, доктором історичних наук, професором, а простіше – із публічним інтелектуалом Ярославом Грицаком.
– Декілька років тому я читав лекції у Кракові, а по закінченню один із присутніх запросив мене на келих вина. Чоловіку було 90 з гаком років, він відсидів у тюрмах ще за Сталінських часів, був ветераном Солідарності, мав уже четверту жінку, причому значно молодшу за себе, і чудово виглядав. Я спитав, як йому це вдається? Адже старші люди часто скаржаться на життя. І почув: «Я все життя уявляю себе 13-річним підлітком». Я здивувався: «Я також себе уявляю 15-річним». Він уважно подивився на мене і відповів: «То ви на 2 роки старший за мене», – з такої історії розпочав зустріч Ярослав Грицак.
Насправді у цьому жарті – серйозний підтекст, адже науковці, насамперед історики, вивчають різні класи і групи, але рідко вдаються до терміну «покоління».
– Особливо ця категорія стала помітною у післявоєнні часи – з подій у Європі 1968 р., які почалися в Парижі, у Сорбонні, після яких студентські виступи прокотилися по всьому західному світі. Бунтували не люди, які належали до певного класу, а молодь, клас цілого покоління. І не важливий вік – нам 25 чи 95, важливо, що наш характер формується у підлітковому віці. Умовно кажучи, ким ми були у підлітковому віці – 13-20 років, такими будемо до кінця свого життя. Ви розумієте, що це означає: книги, які ви любите, дівчата, в яких закохуєтесь, музика, яку ви слухаєте, – це все закладається у підлітковому віці. Ви будете рости, міняти свої політичні погляди: почнете із соціалістів, а у зрілому віці перейдете до консерваторів, як це часто буває, але в цілому ваш набір цінностей усе життя буде однаковим. Це і є формативний досвід вашого покоління.
– Щоби зрозуміти, ким ви будете, згадайте, що з вами сталося значного у період між 17-20 роками вашого життя, що вас сформувало? Відповідей може бути багато, та що вас усіх об’єднує? Ви є перше декапіталізоване покоління! Ви – “покоління великого пальця”! Для вас інтернет – не проблема, ви активно користуєтеся ІТ-технологіями і соцмережами, Вайбером, Фесйбуком, айфонами і, певно, вже не імейлом. Це дуже важливі речі, бо це і є формуючий досвід покоління. Це глобальний досвід не тільки для всієї України, а й для країн Америки, Європи, Африки – досвід «великого пальця», – сказав професор студентам.
У соцмережах цінуються мудрі думки
– На відміну від нас, ви, молодь, маєте інший вибір цінностей. Маєте еголітарний епос, еголітарний рівень. Простіше кажучи, у Фейсбуці тяжко бути Путіним чи Януковичем, тому що у Фейсбуці (та й соцмережах взагалі, – авт.) всі рівні, все доступно і не треба платити гроші, не потрібно звертатися до когось на Ви – тут всі рівні. Це нормальний спосіб спілкування, – наголосив професор Грицак.
Що це означає для України? Під час опитування на Євромайдані з’ясувалося, що понад 30% людей, які вийшли на Майдан Незалежності, були і на першому Майдані. Тоді їм було по 18-20 років, тепер же вони подорослішали і врахували попередні помилки. Перший Майдан важко було уявити без лідерів, тож Ющенко був наче бог, а Тимошенко – як богиня. Перший Майдан був способом дістатися до вертикалі ієрархії.
На другому Майдані лідери теж були, але їм в очі сміялися, жодної поваги вони не викликали. Не тому що лідери були погані, а тому що другий Майдан був повністю соціальний і горизонтальний. І в цьому кардинальна різниця – між вертикальним першим і горизонтальним другим Майданами. Чому? Перша причина – декапіталізація. Користування соцмережами, яке для вас є настільки природнім, як дихати повітрям. Вас уже цим не здивуєш. Ви маєте інший набір цінностей.
Освіта + туризм = ВВП
– У наш час, а я закінчував школу у 1977 р., в університети, у вузи йшли одиниці, це швидше було винятком. Зараз винятком є ті, хто не вступає до вузу. Тобто зараз вища освіта стає ледь не загальною. Я не кажу, що вона добра, бо важливим фактором стала не якість, а кількість, – наголосив Ярослав Йосипович. – Але загалом вища освіта стає нормою.
Друга річ, яку ми не зауважуємо, стосується економічного розвитку країни. У період між Майданами, умовно кажучи, приблизно у 2006-2008 рр., структура вітчизняної економіки почала кардинально змінюватись. Уперше головний валовий продукт виробляється вже не в індустріальному секторі, а в сервісній економіці. Освіта – це теж економіка, величезна індустрія, тому що вища освіта – це ж величезні гроші студентів і не тільки. Додайте сюди туризм, ресторанний бізнес, ІТ-технології… Це дуже міняє географію країни. І про це говорять дослідники: зараз у країні соціальний і фінансовий капітал поволі, але безупинно мігрує зі сходу на захід. Захід стає символом майбутнього, додатком до української економіки. Щось подібне відбувається у Бельгії, де фламандська частина розвивається швидше, – зазначив професор.
Від диму із труби – до аромату від горнятка кави
Колись світ крутився навколо диму від труби, а зараз – ароматом над горнятком кави. Коли стався цей перехід, тоді й з’явилося покоління сучасної української молоді, вважає Ярослав Грицак. Покоління 1968 р. було першим, яке зазнало таких змін, бо саме тоді почала зароджуватись сервісна економіка. Чому ж воно бунтувало? Не тому, що йому жилося найгірше, адже відомо, що студенти Сорбонни були вихідцями середнього і вищого класу. Річ у тім, що вперше з’явилися люди з базовими інтересами: для них бідність була не абсолютною, а відносною категорією.
– Умовно кажучи, я маю мобільний телефон фірми “Нокіа”, а хтось – смартфон, відтак я є біднішим за власника смартфону. Хтось їздить на “Шкоді”, а хтось – на “Ніссані”. Тобто ми рівняємо свою бідність не до того, чого не маємо, а що можемо мати краще. Люди бунтують не тоді, коли стає гірше, а коли стає краще. Сучасна молодь і є наслідком усіх цих змін. Майдани збиралися не через бідність, а через порушення права на свободу, через те, що не відбувалися реформи і приймалися закони про заборону мирних зібрань.
Від втраченого покоління до нереалізованого
Із легкої руки, точніше пера, американської письменниці Гертруди Стайн молодих авторів, які з’явилися у літературі між Першою та Другою світовими війнами, стали називати втраченим поколінням. Це були Джеймс Джойс, Ернест Хемінгуей, Томас Еліот, Френсіс Скотт Фіцджеральд, Річард Олдінгтон. Тоді 18-річних, які часто навіть не закінчили школу, забирали на фронт освоювати жахливу науку вбивати. Після війни вчорашні фронтовики важко поверталися до мирного життя, багато хто наклав на себе руки, деякі божеволіли.
“Усі ви – втрачене покоління”, – сказала Гертруда Стайн, звертаючись до молодих американських письменників-екс-патріотів, яким (як і їй самій) творення модерної американської літератури видавалося можливим лише в Парижі. “Вдома вони не могли писати книжок і малювати картин, вдома вони могли стати хіба що дантистами, – констатувала українська дослідниця Соломія Павличко. – Європа ж давала їм клімат експерименту та творчої свободи”.
Аналізуючи поведінку сучасної молоді, Ярослав Грицак розкритикував її за інертність.
– Ви нічого не робите. Не знаю, чи знайомі ви з ідеєю Карла Маркса, що є клас людей для себе і клас – в собі. Люди “для себе” існують не свідомо. Щоби стати свідомою, людина має стати в собі. А для цього потрібно, щоби хтось почав висловлювати їхній інтерес. Минулого року я написав статтю і назвав ваше покоління “красиве, галасливе, але імпотентне”. Ви є покоління, яке не реалізоване і не реалізується, – пояснив пан професор. – Ви можете робити блискучі речі в горизонталі – провести флеш-моб, вийти і щось зробити. Проте Україна безсила своєю горизонталлю, своєю соціальною енергією. Бо ви безпорадні, коли справа доходить до владної вертикалі. Тому що самі розумієте, партія – це ієрархія, вибори – це ієрархія, а всі опитування свідчать, що молодь не хоче входити до партій і брати участь у виборах. Але правило просте: суспільство, яким би красиве не було, не може змінити країну. Тому що всі важелі змін є у влади. І щоби країна змінювалась, суспільство повинно видавати політичні картки, які будуть висувати, закидати трампліном своїх представників до важелів влади. Коли це стається, лише тоді відбуваються зміни.
Олена Густенко
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: Грицак, Ярослав Грицак
3812