Він не історик і письменником просить його не називати, це людина, котра відкопує факти та подає їх людям у дуже простому та доступному варіанті. Переконаний, що історію бодай свого міста повинні знати мешканці. І не тому, що без знання минулого немає майбутнього, а тому, що з висновків про минуле життя формується повага до себе, ближніх, до того краю, де ми живемо, і чому варто залишатися саме тут. Тарас Циклиняк видав книгу «Пацани повоєнних років. Дитинство Тернополя». У ній опубліковано спогади очевидців, яким саме було наше місто у повоєнні роки.
Назва книги – провокація!
– Чому саме така назва?
– Чистої води провокація! Для корінних галичан спогади про Радянський Союз навіюють сум. Для них вони є дратівливими. Я хотів, щоб із обкладинки та назви людина не проявляла байдужості до рідного міста. Назва складається з двох частин. «Дитинство Тернополя» – це серія, котра об’єднує спогади різних поколінь. Вирішив, що саме вона буде вдалою. Я розумію, що інформація повинна бути досить лаконічною, щоби людина, взявши до рук книгу, не захотіла її поставити на прилавок, а витратила бодай дві хвилини свого часу і зазирнула всередину. А «Пацани повоєнних років» – це фраза мого доброго знайомого Олександра Столярова, його дитячі спогади, які теж поміщені у цій книзі.
– Про що книга?
– Книга складається із 320 сторінок. У Тернополя як під час, так і після війни доля дуже не проста. Мене завжди цікавило, що відбувається в головах людей, які пройшли війну, брали в ній участь або ж просто народжувались під час відбудови міста. Я хотів дізнатися ставлення солдатів, євреїв, маленьких дітей до того, що відбувалося після війни. Перший том – про долю нашого міста 1945 -1967 років. Він складається з кількох частин. Перша – це близько 50-ти сторінок, у яких згадується про те, яким був наш «герой» (місто) до війни. Друга частина – це спогади Олександра Столярова, його дитяча розповідь про те, як йому жилося у розбитому місті, можна сказати на руїнах. Про те, що їли діти, що пили, чим гралися і чи було у них справжнє дитинство, про яке зараз лише можуть говорити. Історія дуже жорстка, але щира. Вона дає відчуття та розуміння про те, яким був Тернопіль після війни. Цікаві та прості розповіді, які варті вашої уваги.
– Це перша Ваша робота? Плануєте писати продовження?
– Так, це перша моя писана робота. Безперечно, будемо продовжувати видавати книги, які міститимуть цікаві спогади, реальні факти, навіть якщо вони болючі та неприємні. Наступний том чекаємо приблизно за пів року. Потім ще один, і на завершення хотілось би зробити історії мешканців, які народилися у 1930-х роках. На мою думку, це буде дуже колоритно. Не багато зараз хочуть писати такі речі, а дарма, люди можуть розповісти безліч історій, які просто перевертають свідомість.
– Хто допомагав у створенні книги?
– Історичні джерела, редактори, співавтори, котрим я дуже дякую. У плані ідей вдячний Ігорю Завадському. Не можу не згадати фінансової допомоги людей – це Андрій Маслівець, Олексій Дігай. Взагалі вдячний усім, бо багато людей мені допомагали і підказували певні моменти. Але найбільше мене тішить не те, що їхні імена прописані на першій сторінці, а те, що є люди, яких ще хвилює минуле. Нехай їх буде мало, але вони є. Можливо, після прочитання нас буде більше.
«Більшість будинків міста збудовані на кістках»
– Ваша книга має відношення до політики?
– Ні. Я до політики не мав ніколи відношення. І старатимусь дотримуватись цього й надалі. Уникав будь-яких пропагандистських моментів, проте є речі, про котрі не міг написати. Це не спроба когось зачепити за живе, це хід до законсервування часу. Щоби ці спогади залишилися навічно якщо не в пам’яті, то на папері.
– Чого навчає Ваше творіння?
– Я не хочу, щоби моя книга чогось вчила. Це не те, що ви відкриєте і скажете: ага, треба поступати так і так, як написано на сторінці 222-й. Ні, це спогади, котрі заслуговують на повагу. Книги, які, на чиюсь думку, є повчальними, змушують читати. А я не бажаю, щоби через силу перегортали сторінки, не задумуючись, про що ти читав раніше. Перед війною дітям старалися подавати інформацію таким чином, щоби правильні висновки вони зробили собі самі, без допомоги та підказок, без нав’язування та вказівок. Тому хотів, щоби виклад цієї інформації пройшов максимально просто.
– Який найцікавіший епізод книги?
– Брехня. Ця книга насичена різними епізодами, де чітко змальовуються брехливі факти, які були в Радянському Союзі. Він просякнутий брехнею, обманами, лицемірством, злобою. Гіперболізовані святкування першого травня, значення робітників, кількості висаджених дерев, описано безліч інформації, яка саме подавалася людям Радянського Союзу через рожеві окуляри. Ключовий момент, котрий напевне не залишить нікого байдужим, це коли на місці цвинтарів зводилися будинки, лікарні, школи, як ось, до прикладу, на вулиці Острозького, 45. Про це ніде не згадувалось, а навіть якщо й згадувалось, то не під кутом перепоховання. Пройшов час, змінилася епоха, яка збудувала місто не на пустоті, а на кістках. Клумби, які тішать око щодня, стоять на цвинтарях, більшість будинків міста збудовано на кістках. Тому це треба знати, мати до цього належне ставлення.
– Що наштовхнуло Вас написати перші слова про міліцію, курву та злодіїв?
– Ці слова належать Стахо Браніцькому, або ж Стахо Вар’яту. Якщо опитати людей того часу, то знають вони цю особу як революціонера, грабіжника і просто несповна розумного чоловіка. Його унікальність була у сміливості. Він нічого не боявся та нікому не підкорявся – ні системі, ні людині. Він був щасливим від того, що міг спокійно прийти під будівлю міліції і кричати фразу: «Пропала Галіція, лишився злодій (це він про себе), курва і міліція». Причому міліція стояла на останньому місці, бо нічого не робила. І ця фраза мені дуже близька, його життя та ставлення нагадує те, що відбувається зараз. Тому й вирішив нею закликати читачів до прочитання.
«Хочу культивувати в людях гордість за те, що вони живуть саме в Тернополі»
– Чому варто до рук узяти саме Вашу книгу?
– Я за правду! І хочу культивувати в людях гордість за те, що вони живуть саме в Тернополі. Більшість не знають, що було на місці Театральної площі, можливо, якби знали, цікавились, то було би більше гордості та поваги до свого міста, а не похмурі й незадоволені обличчя. Треба піднімати планку вище, і ось коли вона піднімається, ви вже не дозволяєте собі плювати на вулицях, сміття викидати під ноги вашим дітям, бо є відчуття сорому та з’являється думка: я не посмію цього зробити, бо знаю…
– Які відгуки про Вашу книгу?
– На жаль, на даний момент лише хороші. Хочу чути справжні думки, правдиві. Критика завжди дає стимул, навіть якщо вона через призму заздрощів. Велика частина дуже розчулена, і мені це надзвичайно приємно. Але я також розумію, що, можливо, не всі знають, наскільки книга відкрита. З однієї сторони, написати спогади – це одне, а прожити їх – зовсім інше. За період від презентації книга поїхала у Львів, Збараж, Київ, Португалію, Ізраїль та Америку. Географія вражає, тому я надіюся, що вона буде хвилювати усіх, хто візьме її до рук.
– Які проекти маєте на майбутнє?
– Напевне, є зміст говорити про проекти, котрі стосуються Тернополя, щоби було цікаво тернополянам. До прикладу, є ідея відновити Австрійську колонку, яка була розміщена на початку бульвару Шевченка, її висота сягала до трьох метрів. Ідея сформована. Місце знайдено. Підтримкою заручився. Тому думаю, що все вдасться.
– Чи є підтримка з боку влади?
– Підтримує мої проекти заступник міського голови Леонід Бицюра, він дає можливість займатися тим, що хоча б трішки виходить. Коли мова йде про дозволи і різні документальні питання, він допомагає та сприяє у цьому. У всякому випадку добре, що поки що не боронять.
На завершення Тарас побажав усім Тернополянам не відхрещуватись від правдивої історії свого міста, адже діти, внуки повинні знати про минуле Тернопілля не із просторів інтернету, а від батьків. Поважайте себе та своє місто.
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик "Номер один"
3808