Нещодавно завершилися чергові зимові Олімпійські ігри у корейському Пхьончхані. Тернопільщина може пишатися тим, що шестеро її представників у загальній українській делегації у кількості 33 спортсменів були безпосередніми учасниками найвагоміших спортивних змагань чотириріччя. Але якщо відкинути ейфорію від кількості, то, на жаль, якістю спортсмени не змогли похвалитися. Та й чи могло бути по-іншому?
Найбільше тернопільська делегація була представлена у біатлоні. Серед жінок – олімпійська чемпіонка Олена Підгрушна та Анастасія Меркушина, серед чоловіків – капітан збірної Дмитро Підручний. Саме на біатлон більшість спеціалістів робили головну ставку на Іграх. Та про які медалі можна говорити, якщо мікроклімат у збірній був, м’яко кажучи, препаршивий. Українська біатлоністка Валентина Семеренко виступила з критикою тренера жіночої збірної Уроша Велепеця, який не поставив її в естафету на Олімпіаді, натомість на її місце потрапила тернополянка Анастасія Меркушина, яка, за словами Семеренко, не заслуговувала на це, бо на попередніх олімпійських гонках виступила гірше за неї. Тут, очевидно, зіграв фактор «своя сорочка ближче до тіла», адже одним із тренерів збірної є батько Анастасії – Олег Меркушин.
Прикра ситуація і з Оленою Підгрушною. Як виявилось, вона поїхала на Олімпіаду в якості туриста та прапороносця України на церемонії відкриття Олімпійських ігор. У жодній із шести гонок через травму наша прославлена біатлоністка участі не взяла. Хоча, як вдалося дізнатися зі слів тієї ж Валентини Семеренко, Підгрушну тренери збірної Урош і Олег Меркушин «викинули» з команди, а на Ігри взяли хіба що за її минулі заслуги.
Негаразди у жіночій збірній, очевидно, перекинулись і на чоловічу. Хоча на наших біатлоністів ніхто особливих ставок не робив, але і їхній виступ був провальним. Не вирізнявся з цієї когорти і тернополянин Дмитро Підручний. Його сьоме місце у змішаній естафеті – слабка втіха для тернопільських любителів біатлону.
Ще одна проблема – спортивна база у Підгородньому, довкола якої за останніх два роки ставалися різного роду скандали. База, яка вважається олімпійською і на якій мали тренуватися наші найвідоміші біатлоністи, постійно була в епіцентрі уваги зі знаком мінус. То світло і газ «відрізали», то у гоночне кільце техніка заїхала, то ворогуючі табори намагалися на свій бік переманити того чи іншого спортсмена. І це теж не могло не позначитися на їхньому психологічному стані перед Олімпіадою.
А про наших саночників – кременчан Олександра Оболончика та Андрія Мандзія – вже писано-переписано. Особливо про останнього, який не потрапив у державну програму забезпечення олімпійців матчастиною. За його словами, якщо для збірної Німеччини сани виготовляє BMW, австрійська команда співпрацює з «Mercedes», то він сам собі робить сани у гаражі.
Та й про яку підготовку до Олімпіади можна говорити, коли та ж санна траса у рідному для саночників Кременці перебуває у жахливому стані. Подекуди дошки провалюються, у самому низу трапляються прогнилі дерев’яні планки. Коли туди потрапляє колесо санкоролика на невеликій швидкості – не смертельно, хоча й травматично. А коли на швидкості 60-80 км/год.?
Чому сталося так, що гордість Кременецького спорту невдовзі може перетворитися на трагедію, від кого залежить стан споруди і скільки потрібно витратити грошей, аби щонайменше убезпечити спортсменів від нещасних випадків? Власник санної траси – ФСТ «Колос» – довгий час вагався, чи передавати її на баланс школи зимових видів спорту. Коли це питання якось врегулювалося, то виявилось, що за попереднім кошторисом капремонт санної траси вартує 10 млн. грн. Таких коштів, звичайно, немає, тому й доводилося латати найнеобхідніше.
Схожу ситуацію маємо і з нашим двоєборцем Віктором Пасічником. Якщо ще в лижних перегонах він демонструє непогані результати, то його виступи на трампліні позитивних емоцій не додають. Не в останню чергу це пов’язано з кременецькими трамплінами. Їх нам побудували ще за Польщі – у 30-х роках минулого століття. На ті часи це було щось дивовижне, але розвиток спорту не стоїть на місці. Нині ці трампліни єдині в Україні, але підходять хіба що для занять початківців, натомість для серйозного рівня спортсменів взагалі не актуальні. От і доводиться Пасічнику їздити за кордон, а зважаючи на постійний брак коштів, не завжди це вдається, тому й тренується на тому, що є.
На чому їздимо – такі й маємо результати. Тільки після серйозних вкладень в інфраструктуру можна сподіватися, що наші спортсмени зможуть конкурувати з провідними біатлоністами, саночниками та майстрами стрибків із трампліна. А поки тільки мріємо…
Джерело: Тижневик "Номер один"
3417