Темі, про яку говоритиму в цій колонці, варто присвятити окремі публікації. Думаю, що руки доберуться і до цього, а поки хочу дозволити собі трішки суб’єктивізму.
Буду відвертою, я практично не відвідувала сесій міської ради Тернополя у минулій каденції. З кількох причин. Основна – завідома продуманий сценарій кожної «пленарки»: депутати голосували без дискусій та зауважень усі запропоновані питання. Так думала не лише я, а вочевидь, більшість місцевих журналістів, які після першого десятка питань ішли з залу, як тільки до «кафедри» виходив головний «земельник» міста Віктор Кібляр.
Усі знали, що далі наступає його хвилина «слави» – читання проектів рішення, які зупиняли на кілька секунд, щоби депутати встигли натиснути на кнопку. Можна, звісно, припустити, що народні обранці настільки досконало вивчали документи, що не було потреби вдаватися в уточнення. Та, на жаль, долі правди в тім мало. Сесії «розписували» до дрібниць. Гратися в опозицію була практично нікому, а тих, хто намагався «рипатись», зупиняли на старті.
Адже у мера була абсолютна більшість, єдина та монолітна. Крок вліво, крок вправо – і ти стаєш ворогом мера, а разом з тим і партії. Хто ж хотів іти на такі жертви? Так і проіснувала рада п’ять років…
Нова каденція мала би стати ковтком свіжого повітря у стінах, які звикли бачити все у «монохромі». Передвиборча кампанія більшості політичних сил, що зайшли в мерію, будувалася на критиці «попередників».
Тому й надії, що «новачки» працюватимуть по-новому, були високими. В якійсь мірі ці припущення справдилися на початках. Чого тільки вартували затяжні слухання по змінах до Генплану! Так, їх нарешті проголосували, але, погодьтеся, з якими зусиллями… Опозиція була, це я вам упевнено заявляю, бо ходила від сесії до сесії. Напруга та іскри відчувалися. Питання могли розглядати до пізньої ночі, а обговорення тривали доки були бажаючі виступити депутати. І говорили здебільшого по суті.
Пригадую, виходила із сесійної зали із кейсом важливих озвучених проблем, озвучених у залі. Це один із показників демократії, коли в дискусії намагаєшся знайти істину. Та що там сесії… Ще до пленарного дня народні обранці часто-густо писали про ті питання, за які пропонують голосувати. Інколи завчасно просили колег не підтримувати щось, окреслюючи чіткі причини. Солодкі часи, я вважаю. Журналісти перестали йти із зали з появою Кібляра, бо, як мінімум, можна було не просто констатувати, хто «за», а хто «проти», а й вникнути у суть питання.
Та все хороше швидко зникає. Раптом два роки минуло, як тернопільська мерія змінила курс на минуле. Тепер сесії минають ледь не під копірку попередників, але у своєму стилі.
Так дві останні сесії відбувалися за однаковим сценарієм. Депутати проходили тихо і плавно по прядку денному, приймали його в цілому, а потім, у кінці засідання, з’являються охочі «досипати» кілька земельних питань «з голосу». Ще групка депутатів несподівано ініціює попередньо провалені питання.
Містика, але питання, які ще вранці набирали заледве 18 голосів, під кінець сесії назбирують усі тридцять.
Причому більшість «обраних» до списку на «переголосування» – земельні, які передбачають виділення ділянок часто-густо непересічним людям. Це ж і стосується питань, які з’являються в порядку денному з голосу. Смішно, що вносять їх депутати, які зрідка взагалі беруть слово в раді, а тут різко, по чотири-п’ять про виділення ділянок у Тернополі.
Як помітила цю «схему» вперше, то подумала, що це випадковість. Та коли така кон’юнктура переросла в системність, задумалася.
Звісно, можу помилятися, але склалося враження, що хтось вирішив, що люди не слідкують за засіданнями до кінця, тому під фінал «прогнати» кілька десятків питань – це не помітно. І головне – сумнівних питань!
Не люблю розкидатися словами на вітер. Прийде час, і все це «таємне» стане явним. Зараз, на жаль, можу констатувати єдине: у міськраді опозиції більше немає.
Джерело: Тижневик "Номер один"
11646 