Він уміє рятувати людей і котиків, надавати невідкладну домедичну допомогу, одягатися за лічені секунди і не боїться вогню. Віталій Волощук ось уже 9 років як пов’язав своє життя з цією благородною професією рятувальника. На наше переконання, саме такі люди гідні суспільного визнання і любові. Його мужність, відданість, професіоналізм вражають. В ексклюзивній розмові рятувальник поділився своєю історією життя та розповів про особливості роботи.
«На навчанні всі офіцери казали, що тернопільські курсанти – «зальотні», за нами постійно якісь золоті верби росли»
– Чому Ви вирішили стати пожежником?
– Ой, ця історія бере початок із дня мого народження. Мій батько – пожежник, дядько, двоюрідний брат, я постійно в цьому «варився». 28 лютого 1994 року моя бабуся телефонує до батька і каже, що у мами почалися перейми. Батько довго не думав і поїхав за нею пожежною машиною з увімкнутими проблисковими маячками і завіз до пологового будинку. Коли став старшим, поїхав у дитячий пожежний табір у Польщу. Там потоваришував із хлопцями, ми разом навчались у тому таборі. Пригадую, тоді зробили схему розгортання і на такому дитячому азарті, що в нас усе вдалося, вирішили, що станемо пожежниками.
– Мені відомо, що своє життя з пожежною службою Ви пов’язали у дуже юному віці…
– Так, я пішов навчатися у 16 років. Пригадую, тоді навіть звертався у міністерство, бо у мене було велике бажання, а навчання можна було розпочати лише після закінчення школи, тобто у 17 або 18 років. Але так як у мене був розряд по туризму, я брав участь у різноманітних змаганнях, навчався у пожежних таборах, то отримав такий дозвіл. Не скажу, що було легко, адже був наймолодшим у групі, найстаршому було 27. Для мене новинкою стало те, що ми жили у казармах. Пригадую, що перших 3 місяці взагалі на вихідні не потрапляв додому, бо так як я людина-оркестр, то постійно мав якісь «зальоти» (посміхається, – авт.). На навчанні всі офіцери казали, що тернопільські курсанти – «зальотні», за нами постійно якісь золоті верби росли. У 20 років я закінчив навчання, отримав звання лейтенанта. Далі мене направили на проходження служби.
– Для того, щоби стати рятувальником, обов’язково закінчувати профільний навчальний заклад?
– Закінчувати профільний навчальний заклад потрібно лише в тому випадку, якщо хочеш отримати офіцерське звання. Для рятувальників є спеціальний навчальний пункт в аварійно-рятувальному загоні, там здобувають освіту рятувальники, і їхній кар’єрний ріст завершується на посаді командира відділення.
– Ваш батько – пожежник, Ви пішли його шляхом. Для Вашої мами це, мабуть, було дуже важко, адже у постійній небезпеці знаходиться не лише чоловік, а й син. Як вона на це відреагувала?
– Я не знаю, якою була її реакція, бо коли я приймав це рішення, то в неї дозволу не запитував. Звісно, знаю, що мама хвилюється, особливо в моменти, коли велика пожежа. Приміром, коли була пожежа на Сагайдачного (одна з найстрашніших у Тернополі, коли горіли 2 останніх поверхи будівлі у центрі міста, – авт.), я мамі не говорив про те, що брав участь у її ліквідації. Вона дізналася про це сама через два тижні. Пригадую, тоді сіла біля мене і каже: «Ти був там?» А я відповів: «Ти ж сама знаєш». І тоді мама розплакалась. Усяке бувало. Мені важко про це говорити, бо дуже шкода, що мама хвилюється. Завжди до свого життя ставишся спокійніше, ніж до життя рідних чи близьких.
– На Вашу думку, яким має бути рятувальник?
– Він повинен уміти співчувати людям. Не жаліти, а саме співчувати, і ще – довіряти.
Бо довіра – дуже важлива складова нашої роботи, адже хтось довірив тобі життя, а ти у свою чергу довірив своє життя своєму колезі.
– Що найскладніше у роботі рятувальника?
– Вам відповісти серйозно чи жартома?
– Можете дати дві відповіді…
– Треба спати 25 годин на добу, а потім ще вдома досипати (посміхається, – авт.). Взагалі я жартую, і це стереотип, що пожежник спить. Якщо серйозно, то, мабуть, змиритися з тим, що рано чи пізно доведеться цю роботу лишити. Бо ти присвятив себе цій праці. Складно не приймати близько до серця важкі ситуації і ті життєві обставини, в які потрапили люди, особливо, якщо це стосується дітей.
«Найгірше, коли є летальні випадки, але розумієш, що ми не всесильні, всіх врятувати не можливо»
– Чим Ви займаєтесь на зміні, якщо немає викликів?
– У нас є спеціальний розпорядок дня. О 8-й ранку – розвід. Рятувальники одягають бойовий одяг, начальник частини проводить огляд: чи готові рятувальники до зміни, чи чистий одяг, розповідає основні заходи, попередня зміна доводить оперативну обстановку в районі, потім відбувається прийом-здача чергування. Також у нас проводяться учбові заняття, є розклад. У нас, як і у ВНЗ, є предмети: спеціальна фізична підготовка, саморятування, особливості гасіння пожеж. Відбуваються практичні й теоретичні заняття, є класні журнали, зошити, в яких ми записуємо лекції і нам навіть ставлять оцінки. Тому те, що рятувальник спить, є стереотипом, ми дійсно постійно в русі і навчаємось, бо, як то кажуть, голова може боятися, а руки пам’ятають.
– За скільки часу з моменту виклику виїжджає машина?
– Є золоте правило: з моменту виклику і повідомлення про пожежу машина виїжджає не пізніше, як за 1 хвилину. У цю хвилину включено й рішення про те, якою машиною їхати, збір інформації про пожежу і власне укомплектування автомобіля рятувальниками.
– Ваша робота – неймовірно небезпечна, і було б дивно заперечувати, що Ви безстрашні, бо страх – це та емоція, яку відчувають усі. Коли буває страшно особисто Вам?
– Коли їдеш на пожежу, відносно страшно, бо, як то кажуть, у літаку, який падає, атеїстів немає (сміється, – авт.). Страшно, коли не до кінця знаєш, що тебе чекає, але коли вже отримав інформацію, то настає момент спокою. Бо страх витісняється тим, що треба щось робити, спрацьовує м’язова пам’ять. У караулі кожен знає свою роботу і всі дуже злагоджені, ми – як один механізм. Страх повертається вже, коли їдеш із пожежі або може щось неприємне снитися. Найгірше, коли є летальні випадки, але розумієш, що ми не всесильні, всіх врятувати не можливо. І треба це розуміти, щоби не пропустити через себе, бо в іншому випадку є шанс з’їхати з котушок.
– Чи надають рятувальники домедичну допомогу?
– Звичайно, ми проводимо увесь комплекс домедичної допомоги без вводу спеціальних та лікувальних препаратів. У кожній машині є так звана медична укладка. Якщо є випадки, коли людині потрібно надати домедичну допомогу, ми робимо штучне дихання і непрямий масаж серця, аж поки не приїде «швидка». Маємо відповідні сертифікати про проходження навчання і працюємо згідно з протоколом.
– Часто люди сприймають роботу рятувальника як належне і не до кінця усвідомлюють усі ризики, на які йде працівник ДСНС. Чи бувають випадки, коли люди у стресовому стані говорять Вам неприємні речі?
– Знаєте, після одного випадку я не показую свого обличчя і завжди у підшоломнику. Якось мій друг-рятувальник їхав у таксі. Водій упізнав його і каже: «Це ваш дім? Ну нічого, скоро так само він буде горіти». А друг пригадав, що він ліквідовував пожежу, яка виникла внаслідок порушення правил пожежної безпеки. У свою чергу власник того приміщення звинувачував рятувальників у тому, що вони неправильно ліквідовували пожежу, чим завдали йому збитків. Той чоловік, мабуть, не до кінця розумів, що відбувається. Хоча пригадую, що на ту пожежу я взагалі їхав на таксі, бо це була не моя зміна. Я саме стригся і поїхав не до кінця постриженим. Різні ситуації бувають, люди у стані стресу та агресії погано себе контролюють. У будь-якому випадку найголовніше для рятувальника – це щиро сказане «дякую», дуже класне відчуття, коли ти чуєш слова вдячності.
«Коли студенти йшли забирати свої студентські квитки, я йшов забирати документи»
– Звісно, у пріоритеті в рятувальників – життя людини, але якщо доведеться, приміром, котика знімати з дерева, чи візьметеся за це?
– Для мене це насправді болюча тема і все дуже індивідуально. Якщо зателефонує бабуся, для якої цей котик – єдина віддушина у житті, ми ввійдемо у положення, хоча по суті це не той випадок, де є загроза для життя. Розкажу вам історію. Була така ситуація, коли знімали котика з дерева. Драбину поставити можливості не було, і ми тоді подумали, що накапаємо валер’янки на кору, кіт зреагує і злізе. Однак не так сталося, як ми собі думали, на валер’янку збіглися ще 3 коти, а той що на дереві, так і залишився сидіти, але ми його все ж таки зняли.
– Чи бувають у роботі помилки?
– Звісно, бувають, було б дивно це заперечувати. Але специфіка роботи рятувальника в тому, що всі помилки вирішуються у процесі роботи, бо ти постійно змінюєш вектор дії.
– Якби не робота рятувальником, то що?…
– Знаєте, у мене вже була спроба залишити рятувальну службу. В 23 роки у мене закінчувався службовий контракт і я вирішив його не продовжувати. Пригадую, як прийшов до мами і сказав, що не бачу сенсу далі продовжувати службу. Тоді ще не була проведена реформа, зарплатня була мізерною і я подумав, оскільки у мене немає дівчини, дітей і мені тільки 23 роки, то можна спробувати реалізувати себе в чомусь іншому. Добре пам’ятаю свою останню зміну, якраз тоді ми поїхали ліквідовувати пожежу на хлібозаводі, і фактично цей виїзд мав би стати останнім у моїй «зірковій» кар’єрі (посміхається, – авт.). Ми успішно ліквідували пожежу, мене облили водою з голови до ніг. У рятувальників є така традиція: коли ти тільки приступаєш до служби чи коли її завершуєш, тебе всіляко відволікають і обливають водою усього. Так от, завершивши службу, я подався до Польщі. Мову знав добре і вступив у технічну академію. Провчився там 2 тижні, і коли студенти йшли забирати свої студентські квитки, я йшов забирати документи. Повернувшись із Польщі додому, мав вибір – податися у сферу ІТ і працювати в столиці або повернутися в ДСНС. Я довго думав і врешті-решт вирішив повернутися на службу. Коли прийшов поновлятися, то у мене було єдине прохання: я готовий працювати в будь-якій частині, у будь-якому районі, тільки не кабінетна робота, а виїзди. За розподілом потрапив у Козову і добирався туди кожного разу з Тернополя. Тож підсумовуючи це, можна сказати, що бачу себе лише в цій роботі.
– Ви говорите про те, що у рятувальників є традиції, мабуть, і забобони також є? Розкажете?
– Не можна вранці чистити взуття. Не можна прасувати форму. Не можна одягати нові речі, тільки випрані. Не можна лихословити на вогонь. Пожежники ніколи не прощаються один з одним за руку – ми говоримо: «Не прощаємось». Не можна брати якісь речі з пожежі. Новачки, які прийшли на роботу, обов’язково проходять бойове хрещення – їх обливають після пожежі з голови до ніг водою з пожежного ствола.
Також є таке поняття, як пожежне братство. Це означає, що у якій би точці країни я не був, якщо мене пограбують або я залишуся без грошей чи мені буде потрібен квиток додому або їжа, я можу прийти у будь-яку пожежну частину й отримаю всю необхідну допомогу.
– Чи є у пожежників покровитель?
– Звісно. У католиків – це Святий Флоріан. Прийнято вважати, що він допомагає при пожежах. А у православних – це ікона Божої Матері «Неопалима Купина».
– Працівники патрульної поліції часто проводять зустрічі з дітками й ознайомлюють їх зі своєю роботою. Чи практикують такі зустрічі у ДСНС?
– Скажу більше, ми єдині в Україні організовуємо пожежний табір. Проводимо його в наметах у Скоморохах Бучацького району вже 12 років. Намагаємось заохотити дітей і таким чином популяризувати діяльність ДСНС. У таборі діти проходять спеціальні навчання, ми запрошуємо водолазів, піротехніків, які розповідають про свою роботу. Вчимо дітей збивати влучно мішені, потрапляючи в ціль водою із пожежного ствола. Знаю, що після відвідування нашого табору чимало дітей, які побували там, хочуть пов’язати своє життя з ДСНС. Взагалі рятувальники для дітей – це супергерої (посміхається, – авт.)
«Стрибок на «куб життя» є небезпечний, адже можна перескочити або недоскочити»
– А чи є жінки-рятувальники, які виїздять на пожежі?
– В Україні є єдина жінка-водолаз. Але про жінку-пожежника мені не відомо. Зараз, у зв’язку з активною пропагандою гендерної рівності, не виключаю того, що вони з’являться. У нас жінки займають кадрові посади, вони як надійний тил. Також дівчата працюють у диспетчерській. Мені здається, що це правильно, адже жінка – берегиня, і зрештою на слух жіночий голос заспокоює, а коли поступають виклики – це важливо.
– На Вашу думку, Тернопіль – проблемне місто у плані пожеж?
– Знаєте, раз у рік і палиця може вистрілити. Зараз у Тернополі відносно спокійно. Деякий час були складнощі через відкриті підвали, де ночували безхатченки. Вони грілися підручними способами, і через це часто ставалися пожежі. Зараз уже багато підвалів зачинено. Проблемою для міста та й зрештою області загалом є сезонне спалювання сухої трави. Це дуже небезпечно, не розумію, навіщо люди це роблять.
– У фільмах часто показують, як пожежники використовують рятувальну подушку. Чи користуються таким способом тернопільські рятувальники?
– Цей спецзасіб має назву «куб життя». Стрибок на «куб життя» є небезпечний, адже можна перескочити або недоскочити. Крім того, щоби потрапити в ціль, потрібно вміти правильно стрибати, аби не приземлитися на ноги або на спину. У хаосі пожежі, коли люди у стресі, пояснити їм щось вкрай важко. Найпростіший спосіб порятунку за допомогою автодрабини. Взагалі «куб життя» великий і громіздкий. Наприклад, зважаючи на вузькі вулички нашого міста, на запарковані машинами двори, у нас би навіть не було можливості його розкласти.
– Яка вага спорядження рятувальника і яку температуру витримує Ваш спецодяг?
– Вага спорядження – від 25-ти до 40 кілограмів, вона залежить від того, що необхідно з собою взяти на той чи інший виклик, бо двох однакових пожеж не буває. Одяг є різний, у загальному він витримує температуру до 400 градусів, а контакт прямої дії з полум’ям – до 10 секунд. Є спеціальні костюми, які одягають зверху, коли високе теплове опромінювання, наприклад, коли горять нафтобази. Він кольору фольги і витримує температуру до 800 градусів, контакт прямої дії – 50 секунд.
– Зважаючи на те, що Ваше спорядження важить не менше 20 кілограмів, а подекуди й більше, і з ним Вам потрібно працювати, то само собою напрошується запитання: як рятувальники підтримують свою чудову фізичну форму?
– Ми здаємо нормативи, у нас є заняття зі спеціальної та загальної фізичної підготовки. Та якби цього й не було, то ми самі чудово розуміємо, що фізична форма – це дуже важливо. Бо коли ти в роботі, то покладаєшся не лише на себе, а й на товаришів. Є рятувальники, які ходять у тренажерні зали. Мені, наприклад, подобається влітку займатися на брусах. Я не скаржуся на свою фізичну підготовку, хоча животик у мене є (сміється, – авт.). Ми постійно вдосконалюємось, це може стати в нагоді, а може й ні, але на пожежі, як і в любові, усі методи дієві.
«Люблю посидіти в частині у гаражі, вдихати його і гладити пожежний автомобіль»
– Може, зараз буде не дуже коректне запитання, але Ви ніколи не задумувались, що належите до категорії так званих адреналінових наркоманів?
– Мені про це вже говорили (сміється, – авт.). Може, так і є. Але така адреналінова залежність – це складова чогось більшого, додайте до неї співчуття, і вийде рятувальник. І взагалі я на пожежі не був уже 3 тижні.
– І що, є «ломка»?
– Поїхав би, бо щось скучно (сміється, – авт.).
– У Вашій роботі є відчуття того, що робите щось надзвичайне, – рятуєте людей, щодня ризикуючи життям?
– Коли робота стає твоїм покликанням, то немає такого відчуття. Ми – звичайні люди, у місті нас ніхто не відрізнить від пересічного громадянина.
– Чим займаєтесь у вільний від роботи час?
– Сплю (сміється, – авт.). У нас графік – доба через три. Незважаючи на вихідні, я постійно на зв’язку, бо всяке може трапитись. Зазвичай, коли повертаюся зі зміни, то відсипаюся, прибираю у квартирі, читаю книги. Ще із дитинства моя улюблена книга – «Гаррі Поттер». Взагалі люблю фентезі, бо коли читаю, то можу добре уявити і фантазувати, як воно все відбувається. Люблю дорогу і їхати за кермом. Буває так накатує, що заправляюся, беру каву на заправці і їду в бік Кременця під хорошу музику.
– З таким режимом, певно, навіть і по 50 грамів не випити?
– У ДСНС є поняття 4 зміни, одна завжди перебуває у резерві. Ми не вимикаємо телефонів і постійно на зв’язку. Інколи можна, звісно, і розслабитись, але це буває вкрай рідко. На роботі ти реальність сприймаєш як те, що вже трапилося. У мене був випадок, коли я поїхав відпочивати і довелося з звідти їхати ліквідовувати пожежу.
– Якщо говорити про грошове забезпечення працівників ДСНС, то чи є нарікання?
– Скажу відверто, зараз почали цінувати роботу рятувальників. Є матеріальна допомога, преміювання, система компенсації за оренду житла, можливість отримання житла у лізинг. Ми активно йдемо в Європу, тому думаю, що з часом буде навіть краще.
– Будучи дитиною, Ви багато часу провели поряд із пожежниками. Які найяскравіші спогади?
– Я родом із Борщева, тому моє дитинство пройшло у Борщівській пожежній частині. Пам’ятаю, як вмовив маму з татом залишитися на повноцінне добове чергування, бо дуже хотів потрапити на гасіння пожежі. Звісно ж, ніякої пожежі в ту ніч не було і я просто все проспав, але емоції приємні залишилися. Ще яскравий спогад, коли у 10 років я ліз по драбині з гаком перший раз і зі страхувальником по ній спустився з другого поверху. Ще пам’ятаю пельменну навпроти частини і запах вологих ганчірок, диму, мастила. Для мене ці аромати й досі комфортні, люблю посидіти в частині у гаражі, вдихати його і гладити пожежний автомобіль.
– Не перебільшуючи, скажу, що дівчата завжди кидали оком на пожежників, військових, моряків. Ну подобаються нам хлопці у формі. Твоє серце ще вільне?
– Дівчини у мене немає, може, тому, що часу бракує. Ви тільки мого номера не публікуйте, добре (сміється, – авт.)? Не було ще такого, щоби торкнуло. Коли знайомлюся з дівчиною, то не кажу, що працюю в пожежній, розповідаю, що я слюсар. Я пишаюся своєю роботою, але не вважаю за потрібне нею хизуватися, тим паче, що після того, як дізнаються, що я рятувальник, на мене сиплеться велика кількість запитань, на які інколи просто не хочеться відповідати.
– На роботі Ви у постійному стресі, як з ним боретесь?
– Буває, що інколи в собі тримаю або просто перенаправляю роздратування в інше русло. Не сиджу на місці – прибираю квартиру. Трапляється так, що лежу в ліжку і нічого не хочеться, але тоді сон виступає захисною реакцією організму.
– Мені відомо, що Ви перший у Тернополі, можливо, навіть і в Україні почали монтувати відеоролики з пожеж. З якою метою це робите і коли розпочали?
– Хочу популяризувати службу в ДСНС. За 2 місяці до пожежі на Сагайдачного у мене була певна сума грошей і я думав, купити мені екшн-камеру чи жалюзі й монітор до комп’ютера. Як справжній господар, я обрав друге (сміється, – авт.). А тут пожежа, і тоді я пошкодував, що вибрав не камеру. Взагалі я часто думав про відео, навіть у деяких моментах знав, яку музику потрібно накласти на той чи інший фрагмент. Та й для роботи ці відео корисні – ми можемо переглядати їх із колегами та аналізувати. Інколи забуваю включити камеру. За час моїх зйомок змінив уже 5 корпусів, не витримують температури. Інформацію у відео я фільтрую, потерпілих не показую. Просто хочу, щоби люди побачили те, що відбувається, очима рятувальника.
– Чого б Ви хотіли від життя?
– Дім, сім’я, собака – цього усі хочуть. Але у своїй роботі я стикаюся з тим, що життя може обірватися раптово. Тому думаю, що найважливіше вміти йти на компроміс, цінувати близьких. Бачив, як мати втрачає сина, і стільки залишилося несказаного. Потрібно життя прожити достойно, якісно виконувати свою роботу і достойно піти. Може, це трохи філософія, але треба зробити так, щоби було не соромно перед собою і світом.
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812