Більшість християн знають, що таке сповідь. Ще з дитинства нас усіх готували до першого урочистого переживання цього таїнства та прийняття святого причастя. Тоді нам пояснювали, що перша сповідь – це важлива зустріч із Господом, який є нашим милосердним і люблячим Отцем. Багато християнських батьків привчають своїх дітей до щоденної молитви та регулярної сповіді, і це, безумовно, правильно. Попри це у сучасному світі розуміння та практикування традиційних форм християнської духовності переживає серйозну кризу. Як саме потрібно готуватися до таїнства примирення й покаяння та як повинна виглядати добра сповідь, розповів вікарій Римсько-католицької парафії Божого милосердя у м. Тернополі отець Назарій.
«Сповідь – це те місце, де Бог через священника помагає зрозуміти людині, як вона сама собі завдала ран»
– Наше навернення завжди починається з усвідомлення незадовільного стану нашого життя, з болючого усвідомлення наших помилок, неправильних виборів, зла, завданого собі та іншим. Іншими словами, з усвідомлення нашої грішності. Щоб очистити своє серце і зазнати зцілюючих плодів святої сповіді, потрібно передусім бути чесним перед самим собою. Ця чесніть полягає у тому, щоби визнати, що я, подібно як і кожна інша людина, є глибоко зранений, і це зранення має подвійний вимір. Перш за все ми є духовно, психічно, а іноді й фізично покалічені своїми власними гріхами (вчинками, словами, бажаннями чи злісним недбальством). По-друге, наше духовне серце вкрите також ранами, котрих завдали нам гріхи інших людей. Під час сповіді людина зустрічається з Богом, милосердним Отцем, який прагне зцілити її від цих подвійних ран. За перші вона повинна чесно, покірно й відважно взяти відповідальність, визнаючи, що маючи свободу (хоча й не завжди повну), вона зловживала нею. Другі натомість вона з Божою допомогою повинна простити. У такий спосіб і перші, і другі вона занурить у Боже милосердя, котре єдине здатне їх загоїти, – розповідає отець Назарій.
Під час сповіді Бог не чинить з нами так, як інколи це роблять нерозумні друзі, які, вислуховуючи наші жалі, нарікання та бідкання, намагаючись нас потішити, перекладають усю вину за наші негаразди та допущені помилки на когось іншого. Насправді ж вони лише віддаляють нас від правди.
– Бог, який не прагне нас засудити, але спасти, будучи нашим справжнім і наймудрішим приятелем, не вагається показувати нам нашу відповідальність за прийняті рішення (про пом’якшуючі обставини Він теж добре знає, тому не хвилюйтеся). Сповідь – це те місце, де Бог через священника помагає зрозуміти людині, як вона сама собі завдала ран. Це місце, де Він допомагає побачити себе у світлі Божої правди. Чинить так, бо добре знає, що прийняття правди про себе є першим кроком до зцілення. Або по-іншому – першим зціленням, зціленням правдою про нашу добровільну грішність. Однак якщо сповідь полягала би лише у болючому усвідомленні нашої слабкості і грішності, вона б не могла по-справжньому зцілювати. Бо правда про нашу грішність є хоча й важливою, але не найважливішою істиною, яку Господь хоче донести до нас у таїнстві покаяння і примирення, – каже священнослужитель.
Найкращим поясненням глибокої суті та важливості сповіді, а також тієї другої найважливішої істини є Ісусова притча про блудного сина. Коли молодший син, подорослішавши, вирішує скористатися своїм правом самому вирішувати, як жити. Попри достаток та доброту батька він прагне «більшої свободи», вважаючи, що поза домівкою і без настанов тата зможе стати щасливішим. Врешті з юнаком стається те, що стається з більшістю із нас, коли ми залишаємо Бога, помилково думаючи, що без нього зможемо бути вільнішими і щасливішими. Промарнувавши весь спадок, молодший син опускається на саме дно життя. Юнак важко бідує та навіть постає перед загрозою голодної смерті. Доведений до відчаю, він іде в наймити виконувати найбільш принижуючу роботу – стає свинопасом. Історія молодшого сина – це шлях моральної деградації кожної людини, яка добровільно стає на стежку гріха. Одного дня, досягнувши морального та часто також матеріального дна, людина подібно як і марнотратний син, починає задумуватись, що з нею сталося і що робити далі. Страждання, яких зазнав молодший син, духовно «протверезили» його, ілюзія щастя, яке пропонує гріх, розвіялась. Юнак пригадує, що по-справжньому щасливим він був у батьківському домі. Врешті він вирішує повернутися і попросити пробачення. Це рішення юнака є образом рішення кожної душі, яка прагне звільнитися з пут гріха. Це рішення мудре, хоча ще не досконале. Юнак, як і більшість із тих, хто приступає до таїнства покаяння і примирення, йде просити пробачення здебільшого не через те, що сильно жаліє, що образив доброго Бога-Батька, а радше з жалю до себе і намагання звільнитися з рабства гріха і злого. Такого недосконалого жалю однак все ж достатньо для початку правдивого навернення. Наймудріший Бог ніколи не вимагає всього й одразу. Він вміє чекати. Незаслужена милосердна любов батька, якої досвідчує заблукалий син, і є тією найціннішою правдою, яку досвідчує кожен християнин у таїнстві покаяння. Правдою, якою нас прагне зцілити Бог. Зустріч із Ним, який є передусім милосердним Отцем, а не суддею, досвід Його безмежної любові та прощення, незважаючи на нашу негідність, є найціннішим даром таїнства сповіді, – розповідає отець Назарій.
«Після кожної доброї сповіді ми більшою чи меншою мірою зазнаємо зцілення серця»
У кожній добрій сповіді людина усвідомлює велич Божої любові. Кожен із нас є зраненим, а усвідомлення Божої любові ці зранення зцілює.
– Однак глибоке послання Христової притчі на цьому не завершується. Розповідь, яка розпочиналася як історія про марнотратного молодшого сина, згодом отримує несподіваний поворот. Старший син, який живе з батьком, видається вірним та послушним йому. Він завжди перебуває вдома і виконує батькові розпорядження. Здавалося б, із ним усе гаразд. Та повернення молодшого брата показало, що серце старшого, на жаль, наповнене незадоволенням, гіркотою, доріканнями брату та батькові, небажанням прощати. Під зовнішньою видимістю послушності криється бунт і звинувачення. Виявляється, що Христова притча не лише про молодшого сина, вона про двох заблукалих синів, другий «заблукав», не покидаючи дому. Виявляється, що зустріч із милосердним батьком потрібна також і старшому сину (можливо, навіть і більше). Глибока автентична зустріч із милосердям Бога-Батька потрібна не лише тим, які залишили його дім (церкву), а й тим, які там залишаються, однак заблукали. Добра свята сповідь потрібна як одним, так і іншим. Зовнішні форми релігійного життя, такі як відвідування храму, виконання обрядів, які пов’язані з прийняттям Таїнств, є, безперечно, необхідними, але без глибших особистих взаємин із Богом поверхнева побожність не вбереже від небезпеки „загубитися”, як це сталося зі старшим сином у притчі. Саме сповідь покликана ці взаємини реанімувати й оживити. Ця притча, яка розпочиналася як історія про марнотратного молодшого сина, згодом перерісши у притчу про двох заблукалих синів, насправді є, як слушно зауважив Папа Франциск, притчею про милосердного Батька. Саме Його безмежним милосердям, яке Він проявляє у кожній сповіді, нам власне й потрібно захоплюватись. Зустрічі з милосердям і прощенням Бога потребують усі. Тому Господь прагне зцілити нас двома правдами: тією меншою про нашу грішність і відповідальність, і тією більшою про своє безмежне милосердя. Тільки прийнявши обидві, можна досвідчити Його зцілюючої та всепрощаючої любові, – розповідає отець.
Отець Назарій каже, що перший крок плідного переживання таїнства покаяння і примирення – це усвідомлення, що я живу в гріху. Тобто не лише допустився помилок, але свідомо образив свого найдобрішого Творця і Спасителя. Адже сповідь – це завжди надприродний дар зустрічі з Богом, а не просто сеанс релігійної психотерапії.
– Надзвичайних приготувань перед сповіддю не треба. Перше, що потрібно, – це мати відвагу визнати перед самим собою: „Я зранений своїми гріхами та гріхами інших людей”. Далі попросити Духа Святого в молитві, щоби допоміг побачити ці зранення у світлі Божої правди (тобто зробити старанний іспит сумління). Після цього з поміччю Божої благодаті, актами сильної волі порвати з гріхом через щирий жаль, бажання простити своїм кривдникам та рішення виправитися. Врешті з усім цим та з великою довірою до Божої доброти приступити до таїнства примирення. Без фальшивого сорому, страху чи непотрібних переживань.
Часто чую про те, що люди соромляться чи бояться. Під час сповіді вас ніхто не має наміру осудити ані скривдити в який-небудь інший спосіб. Навпаки, коли каянник відверто, чесно та щиро зізнається у своїх упадках з наміром виправитися, священник відчуває внутрішню радість, що душа очищується і примиряється з Богом. Коли така людина відходить від сповідальниці, вона свята! Тому не бійтеся! Божа доброта завжди перевищить ваші очікування! – зауважує отець.
Після кожної доброї сповіді ми більшою чи меншою мірою зазнаємо зцілення серця завдяки Божому милосердю, просвітлення розуму завдяки Божій правді, зміцнення волі в доброму завдяки Божій благодаті. У нас з’являється сила брати на себе відповідальність за наше життя, приймати Божі рішення і добре та терпеливо виконувати ті щоденні обов’язки, які лежать на наших плечах.
Головна ж місія священника – допомогти людині добре та плідно пережити цю зустріч з Богом.
– Той, хто сповідає, – це завжди Христос! Священник, лише опираючись на науку Божого слова і церкви, від імені Христа допомагає каяннику зробити правильні фундаментальні вибори, Божі вибори, які врешті приведуть до спасіння. Можливо, одна сповідь не розв’яже усіх проблем та духовних труднощів, але вона напевне буде великим кроком у напрямку їхнього вирішення в Божому дусі. Чим більше таких кроків буде у нашому житті, тим ближче ми будемо до Бога, – підсумував отець Назарій.
На завершення священник цитує слова самого Ісуса, які Він сказав св. Фаустині про сповідь: «Пиши, говори про моє милосердя! Скажи душам, де повинні шукати потіхи, а саме в трибуналі милосердя (у сповіді), там – найбільші чудеса, які постійно повторюються! Щоб отримати це чудо, не треба ні відбувати далекого паломництва, ні здійснювати якісь зовнішні обряди – вистачить схилитися перед моїм заступником з вірою і визнати свій жалюгідний стан, і чудо Божого милосердя виявиться в усій повноті. Навіть якщо б душа розкладалася, немов покійник, і навіть якщо б, на людський погляд, уже не було для неї воскресіння і все виглядало б втраченим, не так є на Божий погляд, чудо Божого милосердя воскресить цю душу в усій повноті”.
Запитання від читачів
– Отче, зіткнулася з тим, що родичі говорять мені, що я погана, бо не сповідаюся, нарікають, що мені не мали права дати шлюб без сповіді. Говорять, що веду антихристиянський спосіб життя.
– Чи є у цих словах якась правда, судити вам. Кожен християнин повинен жити автентичним духовним життям, що передбачає в тому числі регулярне приступання до таїнства сповіді. Але змушувати його до цього чи вказувати йому ніхто не має права. Щоб оцінити, чи Таїнство шлюбу було уділене належним чином, слід знати всі обставини справи і знати їх напевне. Тому я не можу цього оцінювати, можу лише зазначити, що сповідь перед прийняттям цього Таїнства повинна б мати місце. Щодо критики та оцінки чужого духовного життя, то це річ надзвичайно небезпечна і рідко коли мила Богові. Той, хто оцінює іншу людину в подібних справах, тим більше тавруючи її як „злу”, сам поступає зле, адже несвідомо ставить себе на місце Бога. Якщо ми прагнемо когось, хто, на нашу думку, заблукав, спонукати до навернення, то повинні робити це передусім своїм прикладом доброго християнського життя, молитвою та братнім чи сестринським напімненням, а не деструктивним, сповненим гордині критиканством, яке лише ранить і поглиблює віддаленість від Бога. Навернути когось не в силах людських, це завжди справа Божої благодаті. Ми натомість можемо і повинні лише бути послушними знаряддями в Божих руках. А це може статися лише через покірну молитву і глибоке внутрішнє життя.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3811