Відвідав останню сесію Тернопільської міської ради. Депутати щодо більшості питань дружньо піднімали руки, погоджуючи запропоновані проєкти рішень. Але не всі. Щодо ряду питань не було позитивного голосування. Причому більшість депутатів голосували не проти, а масово утримувались. Така собі позиція ховати голову в пісок.
Наведемо красномовний приклад одного технічного питання, прийняття якого мало би відбутися без будь-якого обговорення – одразу і беззастережно. Йдеться про малесенький клаптик городу розміром півтора сотих у Пронятині, який хотіла доприватизувати Надія Теодорівна Хамуляк, інвалід другої групи з дитинства. Зауважимо, що цей город уже як мінімум 150-200 років знаходиться у власності роду Хамуляків. Під час підготовки документів відповідні особи повідомили, що пані Надію в разі необхідності запросять для роз’яснення депутатам у чому справа, і все буде добре. «Немає за що переживати, це повністю «біле» питання, не знаю, хто на себе візьме таке, аби якось «запороти» і не голосувати, це ж ви не просите під гараж, під комерцію, чуже, це ж ваш город з діда-прадіда, он ви ще австрійські документи на той город принесли, та тому городу вже 200 років!»
Перед голосуванням одна з депутаток, Любов Вовк, ледь не слізно просила підтримати, адже йдеться про пенсіонерку Хамуляк, при цьому просила не асоціювати це питання з її сином Назаром Хамуляком, котрий є депутатом Тернопільської районної ради, де представляє політичну силу «Голос». Виявилось, ніхто з депутатського корпусу не був проти прийняття цього питання, лише «за» проголосували всього 8 депутатів, натомість 26 слуг народу утримались.
Варто сказати, що подібний результат голосування щодо цього питання був не вперше. Довго справа не могла зайти на голосування в раду, і коли, нарешті, це сталося, Надія Хамуляк не змогла потрапити до сесійної зали, аби донести всю інформацію до депутатів, бо їй сказали: «Вибачте, у зв’язку з карантинними обмеженнями, людей до зали ми не запрошуємо». Сказали, що депутати розберуться, все буде нормально, пані, не переживайте, ви така не одна! Проголосували – більшість утрималась. Пані Надія була шокована. Подала ще раз – те саме. Як виявилось, це була крайня сесія минулої каденції. Далі – вибори, і ось нова каденція депутатів, на котрій уже як мінімум три чи чотири рази це питання було на голосуванні, і як ви можете здогадалися, усі рази тотальна більшість депутатів утрималась.
Після останнього голосування особисто довелося чути розмову пані Вовк з одним із депутатів ВО «Свобода». Він прямо заявив, що фракція проголосує, якщо Назар Хамуляк публічно перед ними вибачиться. Очевидно, це така помста Назару за його чітку позицію, непохитні принципи та голосування у Тернопільській районні раді, депутатом котрої його обрали виборці.
Подібні голосування на «утримання» на останній сесії були непоодинокі. Зазвичай люди мовчать, бо таки сподіваються, що депутати мають якусь совість і гроші в цьому світі ще не все вирішують. Ми ж вирішили зрозуміти, чим керуються при голосуванні місцеві обранці. Звісно, законом, ну і, можливо, зовсім трішки власним переконанням або не зовсім власним. В ідеалі депутати мали би бути завжди на боці громади, окрім хіба що випадків, де питання суперечать чинній містобудівній документації, винесені з порушенням процедур, містять явні ознаки корупції, порушують права мешканців сусідніх територій. Однак у міській раді неодноразово повідомляли, що коли проєкт рішення потрапив на розгляд сесії, то це означає, що він пройшов усі відповідні комісії і зауважень до нього немає або майже немає. Чому ж тоді депутатський корпус так голосує? І взагалі, що це за позиція така – «утримався»? Для демократичного, європейського, прогресивного суспільства це не що інше, як відкрите і цинічне знущання над законом та правами. Депутат повинен голосувати або «за», або «проти» і свою позицію відкрито доводити. Якщо ж депутати постійно утримуються, то в майбутньому їм краще це зробити один раз – під час виборів. Бо балотуючись, усі вони обіцяють служити громаді, тиражують тисячами буклети про верховенство права та закону, обіцяють підтримувати та допомагати своїм виборцям, а потім, ставши депутатом, вважають своє право голосу вже не обов’язком, а привілеєм…
Джерело: Тижневик "Номер один"
12972 