Осіннім похмурим ранком, їдучи автомобілем із Підгороднього, побачив чоловіка у спортивному костюмі, який «голосує» на узбіччі. Зупиняюся, щоби підвезти його до Тернополя. Перше, що кидається в очі, – це втомлене обличчя з, мабуть, кількаденною неголеністю, легкий запах перегару та скрип пластикової пляшки у кишені куртки. І, напевне, він помітив моє здивоване обличчя, тому що за цей короткий відрізок дороги – Підгороднє – магазин «Карпати» – своєю «сповіддю» дав відповідь на мій погляд щодо його вигляду, а ще – про біль на душі, який так і рвався назовні.
Як виявилось, приїхав чоловік із зони АТО у відпустку, щоби побачитися з дружиною, яка повернулася з заробітків з Італії. Та, на жаль, спокійного відпочинку не вийшло, тому що вже третій день підряд він змушений їхати в Тернопіль на вул. Степову (районне відділення поліції), де молоді поліцейські ставлять йому одне і те ж запитання: де зброя, де патрони, гранати?..
І ось цей воїн-захисник, з очей якого капають гіркі сльози болю і безпорадності, показує свої обпечені від патронів руки, на яких він не раз виносив з бою поранених побратимів, та розповідає, що обіцяних грошей він так і не отримав, тому змушений брати їх у дружини, щоби поїхати в міліцію на цей незрозумілий допит. А ця маленька пляшечка горілки не для того, щоби напитися, а хоч трішки приглушити той різкий біль розпачу, який до сліз крає душу.
І не відає людина, яка повернулася з війни і бачила пролиту за рідну землю кров та полеглих за Україну патріотів, де ж їй шукати те просте людське розуміння, яке б хоч трішки пригоїло її зранену війною і чиновницькою байдужістю душу.
А найбільше вразили слова, сказані як привітання і на прощання із незламною гідністю: «Слава Україні!»
Ярослав Карпик
Джерело: Тижневик "Номер один"
3418