Старість — не радість, а молодість — не вічність
Я познайомилася з бабусею Марією ще у 2003 році. Вона проживає поблизу Тернополя, працює лікарем у сільському медпункті. Сини пороз’їжджалися, внучата ще малі, допомоги ні від кого чекати. Їй кожного дня стає все важче й важче рухатись, оскільки не за горами 70, а рідні цього й не помічають.
Марія сіла на лавку, поклала руки на коліна, задумалась: болить спина, болять коліна, руки – все болить… І душа теж. Думала, що одружить синів, матиме красивих, працьовитих невісток. От і поміч була б. Та не так сталося, як гадалося.
Старший син Олег, 1975 року народження, працював у столиці начальником міліції. Робота престижна, заробітна плата висока, тільки ставлення колег його не дуже тішило. Кожного дня чоловік відпочивав у київських клубах, не відмовляв собі ні в чому, жив у своє задоволення. Через 2 роки під час корпоративу Олег познайомився з досить привабливою дівчиною, молодшою від нього на 7 років. Вона відразу ж йому сподобалась: кароока киянка з довгим волоссям, висока, модельної зовнішності. Дівчина теж на Олега кинула оком, тоді ж «модно» було одружуватись зі старшим та ще й при такій посаді. У той вечір він провів її додому, обмінялися номерами та розійшлися. Наступного дня Олег запропонував дівчині прогулятися нічним Києвом. Олена погодилася, батькам нічого не сказала. Такі прогулянки тривали тиждень. Пара зрозуміла, що друзями їм не бути, потрібно щось серйозніше будувати. Так сталося, що Олег запропонував дівчині зустрічатися. Писки, крики, стрибки до неба – любов. Пройшов місяць, там уже пів року. Дівчина дзвонила до Марії, вже й мамою називала, хоч і в очі одна одну не бачили. Марія раділа за сина, нарешті дочекалася, хоч один буде сімейним. Діти одружилися, відгуляли весілля.
Народження Іванки – чудова новина для родини
Через деякий час Олена завагітніла. 25 жовтня з’явилася на світ Іванка. Дізнавшись про появу внучки, бабуся швидко поїхала до Києва, як на крилах полетіла, не з порожніми руками, звичайно: взяла м’яса, городини, напекла печива, накупила різних гостинців немовляті, невістці, сватам, сину. Там Марія пробула місяць часу, допомагала Олені з Іванкою, гуляла з нею, готувала їсти, прибирала.
Спочатку молодята жили добре, взаєморозуміння та любов крокували поруч них протягом року, але потім хтось ніби зурочив. Сварки, крики, плачі, Олег постійно був невдоволений. Що ж стало причиною цього? Бабуся Маша розповіла історію, яка мене просто вразила. «Олена спочатку здавалася всім хорошою, люблячою мамою та дружиною. Мій Олег їй руки цілував, постійно квіти дарував. А вона, як би то м’яко сказати, не цінувала того. Щоби ви собі розуміли, коли я приїжджала до них, вона лежала на дивані з пляшкою пива та цигаркою у зубах, Іванка кричала поруч у ліжку, а їй було байдуже. Їсти не готувала, речей не прала, у квартирі безпорядок. Що це за жінка така?», – каже пані Марія. Дістало це жінку. Приїхала у Київ, затіяла наводити лад: заспокоїла онучку, зварила всім обід, перепрала речі. Награлася з Іванкою та й почала збиратися додому – там худоба, птиця, городи. Ніколи гостювати. Так тривало майже рік, а влітку діти з онучкою приїхали в село до Марії. Олег – молодець, відразу ж до роботи: викосив траву, порубав дрова, побілив хліви. Літо – гаряча пора. У бабусі Марії ще й дві корови до повного щастя, потрібно і сіно заготовити, і городи довести до пуття – тільки встигай.
Пробув Олег у селі лише тиждень і поїхав на роботу, потрібно гроші заробляти, Іванка ж росте не по днях, а по годинах. Невістка лишилася з дитиною тут: повітря свіже, є молоко дитині, овочі та ягоди домашні. Все ніби добре, але Марії все одно важко. Олена книжку читає, а Іванка сама грається біля собаки. До речі, тоді дитині було всього лише 2 рочки. Марія тільки попросить невістку взяти Іванку на руки, та одразу кричить: «Що ви від мене хочете?» До доньки також репетувала: «Повзи, я тобі сказала». Іванка зростала сама по собі, кожного дня слухала, як батьки матюкаються і сваряться. Поки вони перебували у селі, Олена жодного разу не приготувала обіду. Марія приходила з городів фізично втомлена, нічого не хотіла, але, як переступала поріг кухні, дивувалася від пустих каструль. Мусіла щось варити, бо невістка любить смачненьке. Отак і жили вони кілька років. Не жили, а виживали.
А ось і розлучення
Для Олега набридло таке життя. Приходив додому змучений, думав, що дружина приголубить, підтримає, але залишалося тільки надіятись на це. Не витримав і пішов. Через рік знайшов іншу дружину. Та хоч була з дитиною, проте справжня хазяйка. З нею Олег теж довго не прожив, не зійшлися характерами: вона хотіла, щоби він частіше вдома перебував, думала, що гроші самі з неба будуть капати.
А Марію ж то душа болить, адже своє рідне дитя лишив. Декілька місяців передавала автобусом передачі невістці та внучці. Сумувала, плакала, надіялась, що хоч Олег буде щасливим. Через 3 роки Олена знову з’явилась у житті чоловіка. У них народилася друга дитина – Русланка. Хоча вони разом не жили, проте Руслана на 100% була Олегова. Після її народження Марія ще більше стала працювати, треба ж годувати міських родичів. Та що поробиш – добре, що чоловік трапився роботящий, щодня допомагав їй по господарству. Та зараз він уже не такий рухливий, ноги болять, 75 років має.
Тепер влітку в Марії весело: спочатку Олена приїжджає із внучатами, а коли та поїде – приїжджає Олег із новою дружиною та хлопчиком, усе-таки знову зійшлися. Та от прикрі новини отримала Марія: внучки підростають, а невістка зовсім їх занедбала. У школі ніхто з ними не спілкується, ображають, бо ходять неохайні, немиті. Шкода дівчаток. І знову бабуся мусить їхати в Київ, там її чекають онучки. Приїхала, понавозила гостинців, подарунків – радості немає меж. Але тут застає таку картину: Олена лежить на ліжку, біля неї – новий чоловік, напевно, тюремник, бо щось на те схоже, обоє випивають, курять, діти самі по собі граються. Марія не здивувалася, оскільки вже знала, що кращого від Олени не очікувати. Побула вона там тиждень і поїхала додому.
Після побаченого подарунки відсилала тільки на дні народження та на свята, бо старша внучка зателефонувала і сказала, щоби бабуся грошей не передавала – все одно мама з дядьком їх відберуть, проп’ють напевно. Після цього менший син Ігор (він теж на роботі був у Києві) сам дітям передавав одяг та інші речі від бабусі.
Чи довго це продовжувалося – ніхто не знає.
Горе в родині – смерть невістки
Влітку Олена захворіла. Лікарі з’ясували, що у неї злоякісна пухлина – рак молочної залози. Лікувати хворобу було вже пізно, оскільки 4 стадія не виліковна. Промучилась вона рік, а взимку померла. Дівчатка залишилися зі сватом, адже декілька років тому померла сваха. Марія, як добра бабуся, вирішила забрати онучок до себе, тут їм буде краще. Домовилися зі сватом, щоби він догледів дівчат, поки не закінчиться навчальний рік. Той послухав. Весною діти переїхали в село. Тоді й клопоту Марії додалося, адже дівчатка не дуже добре виховані. Тут бабуся почала привчати їх до порядку, до дисципліни. Руслана більше до Марії горнулася, шкодувала її, часом допомагала, а Іванка – вже підліток, усе в штики сприймала: йшла наперекір її словам, кричала, сперечалася. Марії неприємно було це слухати, але вона розуміла, що Іванка пережила, тому й мовчала.
Нові знайомства, нові друзі, школа
Літо пройшло швидко. От і 1 вересня. В гості приїхав київський дідусь, дуже скучив за внучками. Провели дівчаток до школи, новенькі як-не-як. Перші враження від навчального закладу були не дуже позитивні. Руслану ображали, прозивали, інколи і вдарити могли. Вона плакала, терпіла знущання, постійно мовчала. Іванка – взагалі типова протилежність. Вчитися не хотіла, з усіма конфліктувала, до вчителів кричала, інколи й заматюкатися могла. Вчителі до бабусі Марії телефонували, жалілися на Іванку, але все марно. Марії взагалі було важко: потрібно було вчити уроки з Русланою, перевіряти, по господарству все встигати, ще й до того чоловік часто хворів. За день напрацюється, а відпочити ж то хочеться.
Олег вихованням доньок взагалі не займався, він у Києві постійно був. Роботу змінив, з новою дружиною знову щось не ладилося. Одні проблеми та нещастя. Так і пройшли 3 роки. Тепер Іванна закінчує 9 клас, планує вчитися у Києві, там її хрещена, можливо, з навчанням якось допоможе. Та Марія не знає, чи варто її відпускати, адже Київ – місто велике, чужі люди, рух, переживає. Іванка така, що обов’язково кудись «вляпається». Але останній раз, коли я говорила з Марією, вона сказала, що все-таки Іванка поїде до столиці – там дідусь залишився, жити є де. Тоді вже буде їй легше. Руслана більш слухняна, з нею буде менше проблем. Вона й допоможе, коли потрібно, підмете. Іванку просить, щоби прийшла на поміч, але та з криком говорить: «Відвали, дістала вже». Коли я побачила, як вони спілкуються, була шокована. Між дівчатами 5 років різниці, але любові та підтримки між ними взагалі немає.
«Є ще в мене другий син – Ігор. Йому 40, але ще досі не одружився, та вже й, напевно, нічого не буде, залишиться так і далі холостяком. Правда, працює важко. Їздить постійно за кордон, будівництвом займається. Частенько для нас привозить гроші, ремонт у хаті зробив: утеплив ззовні, пофарбував, вікна пластикові поставив, дах перекрив. Тільки приїжджає в село, завжди виходить з друзями на посиденьки: любить пива випити, смачненько попоїсти. Від пива ожиріння дістав. Можливо, є ще й інші хвороби, я й не знаю», – розповідала мені Марія. Вона й бідкається, що через ці гулянки син не одружився. Кому він на старості років буде потрібен? Та коли добре подумати, якщо трапиться така невістка, як в Олега, то краще вже хай сам буде.
Отак сидить Марія і думки снують у голові. Відпочила – пора й до роботи. Життя ж то продовжується. «Яка доля чекає моїх онучок – ніхто не знає».
Джерело: Тижневик "Номер один"
3811