Він знає Тернопіль таким, яким не бачить його жоден корінний тернополянин. Він відкриває гостям місто через історії мешканців. Його екскурсійні маршрути пролягали через покинуті будинки, кладовища і Богом забуті дворики. Він знає, як жилося охоронцю кладовища, хто першим у місті почав поливати вулиці і в якому з будинків відбувається щось містичне. Він – це дослідник, краєзнавець та екскурсовод Тарас Циклиняк.
Пахне шоколадом та дитинством
– Тарасе, нещодавно відбулося відкриття ініційованого Вами проекту – макет Парафіяльного костелу, який раніше стояв на місці універмагу. Які відчуття у Вас виникають, коли проходите повз нього?
– Я звик займатися у житті тільки тим, що люблю. Майже два роки шукав людей, які могли б мені допомогти у цій справі, але не вдавалося. Як тільки припинив пошуки, зі мною зв’язався колишній тернополянин Андрій Маслівець – один із меценатів проекту. Він зараз мешкає за кордоном. Переглядав в інтернеті фото і побачив візуалізацію костелу, яку розробив Павло Балюх. Тоді написав мені у Фейсбук. Ми ніколи з ним не бачились, ідею реалізовано «дистанційно». Після презентації я подякував йому за гарний проект, на що він відповів: «Якби не я, то був би хтось інший».
Паперовий макет храму розробляв Володимир Кріса. У книзі «Костьоли і кляштори Тернопільського воєводства. Том 16» подано детальний архітектурний план костелу. Це дозволило максимально точно відобразити всі деталі. Звичайно, це не копія на зразок 3-D-принтерів, але у цій пластиці та нерівностях є свій шарм. Багато людей кажуть, що костел – наче шоколадний. Коли стоїш біля нього, виникають дитячі асоціації.
Якби місто не було знищене під час війни, я б, напевне, ніколи ним не цікавився. У радянські часи Тернопіль нагадував промзону зі спальними районами та клаптиком відбудованого центру, а ось такі невеличкі макети та інші проекти роблять з нього маленьке, затишне та комфортне європейське містечко. Мені хочеться, щоб у такій атмосфері виросло покоління тернополян, які будуть шанобливо ставитися до Тернополя. Найкраща моральна віддача від цих проектів, це коли ти стоїш і бачиш, що люди підходять до них фотографуватися, їм подобається.
– Цьому проекту передував макет довоєнного Тернополя…
– Понад шість років свого життя я віддав побутовому дослідженню минулого Тернополя. Завжди наголошую, що не є істориком і не маю жодного відношення до науки. Просто цікавлюся тим, що тут було. Працюючи екскурсоводом, зрозумів, що люди більше звертають увагу не стільки на незвичайну архітектуру, як на непересічні історії, невеликі об’єкти.
Вуличні макети – це дуже доступний та «простий» спосіб познайомити людей із минулим. Він далекий від історичності, але всім цікавий. Люди хочуть подивитися, пошукати щось на карті. Ми відтворили Тернопіль таким, яким він був у 1937-38 рр. Потім з’явилися задуми щодо костелу.
– Чому саме він?
– Відколи я цікавлюся Тернополем, чи не кожен місцевий старожил, згадуючи про минуле, розказує про Парафіяльний костел. Коли рахунок пішов на другий десяток, зрозумів, що ця споруда мала велике значення для міста. Перші розповіді про костел почув від дідуся. Тоді я був ще дитиною і не розумів, про що він говорить. Потім дідуся не стало. Чим більше людей, які згадували про костел, помирало, тим більше виникало бажання зберегти та матеріалізувати ці спогади. Колись нас також не стане, зате залишиться пам’ятка.
Тонни спогадів на Youtube
– Звідки у Вас стільки спогадів про старовинний Тернопіль?
– Моя родина не походить із довоєнного Тернополя. Тому все, що я знаю про місто, це завдяки тутешнім старожилам. Тоннами записую їхні розповіді на відео і заливаю на Youtube. Зібрав практично все, що було написано про місто, із загальнопобутової літератури. Це десь 20-30 книг включно з мемуарами та дослідженнями сучасників. Потім мав можливість почути від старожилів їхні версії, відчуття, розуміння написаного. Так у мене склалося власне бачення подій.
Я стараюся не залазити у дуже проблемні та спірні речі, тому що для євреїв Тернопіль свій, для поляків – свій. Я намагаюся зібрати все докупи і донести, що це наше спільне, акцентувати увагу на тому, що нас об’єднує. Тернопіль для мене – це побутово-домашня, кав’ярно-кнайпова історія, віддалена від політики та всіх цих заангажованих речей.
– Які місця найчастіше показуєте туристам?
– Стараюся ніколи не прив’язуватись до конкретних маршрутів. Звичайно, коли у тебе за спиною 40-50 людей, то ти змушений іти по стандартних вуличках. У групі з 5-10 осіб стараюся за кілька хвилин визначити, що їм цікаво. Потім ми йдемо, куди веде вітер.
Мав можливість проводити екскурсії від кладовища до Петрикова, де відбувався розстріл євреїв. Як не дивно, але я розповідаю туристам про себе та своє сприйняття Тернополя. Зазвичай вони дякують і приїжджають ще. Це ніби до вас хтось приїхав у гості, а у вас великий двір, ви ходите по ньому і хвалитесь. Я даю людям наївне відчуття господаря, що ми спільно щось робимо і дбаємо. Згадую всіх, хто причетний до проектів. Стараюся по-домашньому розповідати, яким Тернопіль був, є і що плануємо надалі.
– Чи є у Вас улюблена історія, яку розповідаєте гостям міста?
– Це дуже індивідуально. Є люди, які не хочуть нічого чути про релігію і храми, є люди, яких цікавить відпочинок – смачні заклади, цікавинки, підземелля. Інші люблять класичні маршрути – пройтися містом і сфотографуватися біля пам’ятників. Я показую їм те, що вони хочуть. Для мене це все – улюблені теми та історії.
Прогулянка кладовищем
– А у вас є улюблене місце?
– Цвинтар. Хоча останній рік не можу туди ходити. У мене є кілька знайомих патологоанатомів, які розказали, як пахнуть тіла, що розкладаються. Тоді до мене дійшло, що солодкий запах на цвинтарі – це якраз воно. Після цього стало важко туди ходити.
– Що саме Вас цікавить на цвинтарі?
– Стараюся описати все, що залишилося. Знаходжу інформацію про людей, які поховані. Складаю ланцюжок подій. Жила собі людина: там вона мешкала, там вчилася, там бавилась, у такі кнайпи ходила, була причетна до таких подій і тут похована. Зважаючи, що старий цвинтар зникає, хочеться, щоб ця хроніка збереглася.
– Могили кого з цікавих постатей Ви там знайшли?
– Це офіційні особи, керівники міста, лікарі, викладачі, самогубці, охоронці кладовища… Таких історій – десятки.
– Про офіційних осіб більш-менш зрозуміло. А як ви знаходите, приміром, охоронців кладовища?
– Це все випадковості. Воно все само до мене наче липне. Бувають випадки, коли ти просто зустрічаєш на вулиці людину і вона тобі починає щось розказувати. Ти щось читав, десь щось знав і починаєш вибудовувати ланцюг подій. Багато моїх знайомих знають, що я збираю цю інформацію. Якщо у них є знайомі, яким за сімдесят, то вони намагаються мене з ними познайомити. Стараюся людей не перебивати і вони розказують багато цікавого. Беру з собою «мильницю», шість акумуляторів і йду це все записувати.
Морально це важко, тому що багато інформації. Кожен тобі розказує свою історію життя. Але всі разом вони змінюють ставлення до нашого маленького сірого периферійного міста.
– Чи багато залишилося старожилів, які пам’ятають довоєнний Тернопіль?
– Станом на 2017 рік трохи більше десятка. Якщо чоловік п’ять із них хочуть ще щось розказати, то це щастя.
Історію треба подавати «смачно»
– Ви долучаєтесь до розкопок, які відбуваються у місті?
– Ні, я не історик і не археолог. Не лізу в те, у чому нічого не петраю.
– Чи допоможуть вони стати Тернополю більш привабливим для туристів?
– Якщо це цікаво законсервувати і подати, то так. Інакше – це порожній звук. Щойно йшов по набережній. Там є кілька місць, де детально видно розкопані мури. Але людей більше цікавить напис «Я люблю Тернопіль». Вони там переважно фотографуються, а не біля мурів. Від цього потрібно відштовхуватись. Коли беруся за якусь справу, завжди оглядаюся, чи буде це цікаво, чи потрібно це пересічній людині. Сподіваюся, що все буде оформлено цікаво і приваблюватиме своїм виглядом.
Проблема більшості проектів не в тому, що їм бракує фінансування, а в тому, що людям нічого не пояснюють. Коли я беруся за якийсь проект, стараюся максимально публікувати інформацію, розповідати, для чого це, що воно означає, хто це робив. По десять разів пояснюю, тому що відчуваю відповідальність. Коли людям бракує інформації, вони починають сердитися і додумувати різні речі.
– Ви бачили світлини будівель у минулому. Більшість із них зараз відновлені. Яку б реконструкцію хотіли відмітити?
– Є окремі приватні будинки, які дуже гарно відновили. Але, опираючись на слова професіоналів, скажу, що у Тернополі класичних, якісних реставрацій майже немає. Ми – глибока периферія і не вміємо цінувати того, що у нас залишилося.
– Чи є місця, які не входять у туристичні маршрути, але були б цікавими для гостей міста?
– Туристичний центр Тернополя дуже обмежений. Можна було б показувати більше, ніж є, але проблема в дорогах та транспорті. Наприклад, на вул. Опільського знаходиться вілла Вітошинських. Якщо її привести в порядок, це було б непоганою «родзинкою». На вул. Над Ставом знаходиться найстаріший житловий будинок міста. Покійна Любомира Бойцун казала, що там дуже глибокі підвали. Є ще з десяток таких об’єктів, але це питання позиціонування, яким переважно ніхто не хоче займатися.
Пробував проводити екскурсії на Новому Світі, але стикався з обуренням мешканців, мовляв, чого ми там ходимо і щось показуємо. Це все не просто. Показати є що, але у людей нема розуміння, для чого це робити. Частенько тернополяни не хочуть, щоб у них під вікнами хтось ходив, вони не звикли до цього, хочуть спокою і щоб їх ніхто не турбував.
Поляки їдуть до Львова, а не в Тернопіль
– Чи знаєте Ви якісь містичні історії, пов’язані з Тернополем?
– Як на мене, все це можна віднести до категорії галицького фольклору і вони цікаві з точки зору сприйняття нашими старожилами. Пан Юрій із Оболоні розповідав, що біля автовокзалу існував будинок, де мешкав дідько. Та історія завершилася самогубством.
Таких подій було чимало, практично всі спогади записав. Відео можна знайти на YouTube (канал Давній Тернопіль). Переказати їх так, як це робили старожили, важко і практично не можливо. Вони так у це вірять і так розповідають, що ти ще півгодини ходиш під тим будинком і оглядаєшся. Також відома історія із неспокійним будинком на Загребеллі…
– Ви приходили до цих будинків?
– Так, ми всі біля них бодай раз бували. Я стараюся до таких речей не лізти.
– У них продовжують жити люди?
– Кажуть, що так. Та давня історія на Оболоні стосувалася сектора, де зараз знаходяться гуртожитки. Люди багато говорять і розповідають, до цього слід ставитися обережно. Цікаво чути, як саме вони це сприймають. З іншого боку, не беруся давати цьому жодних оцінок. Я вірю в те, що на цвинтарі не можна будувати будинків, як це було після війни на вулиці Острозького та Бережанській. Вірю, що негативна енергетика нікуди не дівається.
– Який тип туристів замовляє екскурсії на кладовищі?
– Молодь та люди похилого віку, інколи діаспора. Для тернополян на кладовищі проводив екскурсію всього кілька разів. Зараз цим не займаюся. Хіба що приїжджають поляки чи євреї. Більше не хотів би до цього повертатися.
– Чому?
– Ось, наприклад, Личаківське кладовище. Там проводять екскурсії, туристи цікавляться історією людей, які там поховані. У Тернополі це дуже важко. Надто багато негативних флюїдів через те, що ти ходиш там, де «не маєш ходити». Зараз ні за які гроші не хочу на це підписуватись.
– Поляки до нас часто приїжджають?
– До Тернополя – ні. У світлі останніх подій, які відбуваються у державі вже три роки, практично їх не бачу. Натомість колеги розповіли, що у Львові іноземців того року дуже багато, як і до подій 2013 року.
Відкриють найвищу точку центру
– Наскільки я знаю, у Вас є псевдонім. У яких випадках Ви його використовуєте?
– Насправді, дуже не люблю публічності. Але розумію, що для того, аби реалізувати якийсь проект, до людей треба виходити і говорити. Коли занадто багато на себе брав, тоді використовував псевдонім. Так притягуєш усю енергетику не до свого прізвища, а до вигаданого. Це щось на зразок ефекту дзеркала.
Я займаюся неоднозначною темою. Часто кажу те, що думаю. І це не всім подобається. Коли на тебе дивляться сотні людей, потім не можеш відійти від цього кілька днів. Усе це б’є по здоров’ю, тому й вигадав собі псевдонім.
– Над якими проектами зараз працюєте?
– Він не дотичний до історії. Це мій маленький бізнес у сфері зеленого туризму. А те, що стосується Тернополя, то якщо все складеться добре, ми продовжимо відтворювати втрачені споруди. Зараз цікавлюся проектом відновлення покрівлі довоєнної Катедри, створенням там оглядового майданчика і музею у підвалах. Якщо зможу бути якось корисним, то вважатиму це своїм обов’язком. Має бути дуже класно. Центр виросте, купол та шатрові вежі будуть стрункішими.
– Ви особисто піднімалися на дах?
– Так, це одна з найвищих споруд у центрі міста, видно околиці. Існує багато скептиків, які кажуть, що через пошкоджені покрівлі центр зверху виглядає непривабливо. Але того не треба соромитись. Можливо, це все стимулюватиме ремонтувати.
– Туристичний Тернопіль – це тільки центр міста? Чи на околицях теж є що показати?
– Свого часу я був прихильником невеличких автобусних маршрутів. Можу три-чотири години возити людей по місту так, щоб вони роти повідкривали від здивування. Взимку маємо церкву Петра, у якій монтують найбільшу різдвяну шопку. Поблизу монастиря і пам’ятника св. Франциску знаходиться звіринець. У нас є багато гарних та просторих парків. Чомусь екскурсію сприймають як пішу прогулянку із загляданням на архітектуру. Тернопіль все-таки позиціонує себе як затишний центр із величезною водоймою. Надіюся, що з часом будемо руйнувати ці стереотипи.
Люди інколи звертають увагу на такі речі, що навіть важко подумати. Маленькі квітнички та гарно викладені вулички справляють на них більше враження, ніж величні пам’ятники, розписи у церквах. Влітку та восени гарно сприймається вечірній Тернопіль із ввімкненими фонтанами. Особливо, коли з однієї сторони пахне випічкою, з іншої – кавою. Поряд грає вулична музика. Люди насправді їдуть за дуже простими речами – затишком.
З Тернополя – зі спогадами
– Планували систематизувати все зібране Вами у книгу або фільм?
– Фільмів відзняли аж три і в цьому плані вже вичерпав себе. Якось приїжджали два професори і радили мені написати все, що я їм розказав під час екскурсії, але такою мовою, як старожили розповідають. Я дуже не люблю графоманства. Мені тяжко це дається, але розумію, що все це необхідно систематизувати. Поки що до цього не дійшов. Бракує часу.
Розумію, що така книга була б цікавою для самих тернополян. Можна було б узяти її в руки і цілий день ходити містом. Ось «Горбатий» міст, який колись називали «старим», а на паралельній вулиці жив пан Пакула, який робив надгробки. А трохи нижче мав машину чоловік, який працював у магістраті і ще за Польщі влітку поливав вулиці водою.
– Як Ви готуєтесь до екскурсії?
– Уже давно ніяк. Стараюся не цікавитись, хто приїжджає. Бо коли розумієш, що перед вами, до прикладу, офіційні особи, то починаєш кремпуватися. Коли ви не знаєте людей, то говорите з ними, як з давніми колегами.
– Що везуть із собою туристи з Тернополя?
– Важко сказати. Магнітиків уже не везуть. Зрідка – кераміку та сувеніри. Ще рідше – пиво та смаколики. Думаю, вони забирають із собою враження.
– Чи часто до нас приїжджають іноземці?
– Ні, доволі рідко. Останній рік намагаюсь не братися ані за офіційних осіб, ані за іноземців. Мені це не цікаво, бо вони роблять зауваження, як я маю виглядати (сміється, – авт.)…
Джерело: Тижневик "Номер один"
3415