Тернопільська «Нива» була єдиною командою в Україні, якій виплачували гроші одразу після гри, президент заходив у роздягальню і роздавав кожному конверт з преміальними

Фіналом кар’єри для Ігоря Сушка виявилася важка травма, отримана у дербі Івано-Франківщини, яке мало стати битвою за виживання. Невдовзі Сушко кардинально змінив своє життя і вирушив у пошуках кращої долі: Англія, Франція, Польща… Нині 52-річний Ігор Володимирович зізнається – ще рік-два і годі, час повертатися додому.

“До українців тут чудово ставляться, та все ж є неприємний нюанс”

– Зараз я перебуваю у Варшаві. Загалом у Польщі вже чотири роки. Періодично їжджу додому у Тернопіль, потім повертаюся. Востаннє в Україну приїжджав на початку лютого.

– До польського періоду ви мешкали в Англії?

– Так, вісім років у Англії, а до цього два роки у Франції. Тепер приземлився поближче до дому (Усміхається).

– Чим займаєтеся?

– Елевацією – утеплюємо будинки.

– За усі ці роки яка робота була найскладнішою для вас?

– Легко ніде не було. Якщо ти їдеш працювати за кордон, то маєш повністю віддаватися роботі. Гроші ніхто просто так не платить.

– В Англії ви тривалий час працювали з екс-партнером по тернопільській Ниві Валентином Грегулем. Він розповідав, що там доводилося і траншеї копати, і будівельне сміття збирати.

– Для мене найскладнішим в Англії було не це. Головний недолік – багато часу забирала дорога. У Польщі я мешкаю поруч зі своїм робочим місцем. А в Лондоні тільки в один бік їздив по дві з половиною години. Добирався автобусами, потягами… І так щодня – це виснажує.

– Чим запам’яталася Франція?

– Лукавити не хочу – там взагалі не сподобалося. У Парижі – жах. Почував себе некомфортно, особливо через тамтешнє населення.

– Кінцівкою вашої багаторічної подорожі неодмінно буде Україна?

– Ще рік-два і все, додому. Набридли ці поїздки. Досить тих заробітків, хочу в Україну до спокійного та тихого життя.

– Біда підтвердила, що Україна має багатьох вірних друзів. Одні з найбільш жертовних – поляки.

– Я маю нагоду за усім цим спостерігати зсередини і роблю свій невеликий внесок у допомогу Батьківщині. Гуманітарна допомога приїжджає зі США до Польщі, ми її приймаємо, вантажимо в автобуси і відправляємо в Україну. До українців тут справді чудово ставляться, та все ж є один неприємний нюанс – поведінка деяких моїх співвітчизників. Вони приїжджають сюди і поводять себе, м’яко кажучи, некоректно. Розумію їхні проблеми, але слід ставитися з повагою до того, хто тебе приймає. То житло їм не подобається, то ще щось… Поляків це трохи дивує.

– На вулицях Варшави часто чуєте українську мову?

– Узагалі немає відчуття, що я за кордоном. Так, ніби гуляєш у Львові, Києві чи Харкові.

“Гнав корову пасти, залишав її на сусідів і біг дивитися футбол”

– Існує два варіанти написання вашого прізвища. Як правильно: Сушко чи Сушка?

– У паспорті в мене вказано Сушка. Коли батько ще жив, то я запитував його про походження нашого прізвища. Виявляється, правильний варіант Сушко. У діда на могильній плиті, наприклад, написано Сушко. Плутанина почалася, коли батько служив у армії. У військовому квитку його прізвище вказали як Сушка. Після цього він отримував паспорт, у якому написали за аналогією з армійською версією – Сушка. Так записали і його, і дітей. У Кремені, наприклад, мене Сушком називали. “Сушка? Ти що чех чи, може, поляк?” – жартівливо перепитували.

– Останній матч на професіональному рівні ви зіграли у 32. Коли їхали за кордон, не збиралися продовжувати спортивну кар’єру?

– Я планував виїжджати у США. Проте на той момент в Англії вже перебували Ігор Біскуп та Михайло Дем’янчук, які й переконали мене: “Навіщо тобі та Америка?” Про футбол мова не йшла. До цього я виступав за калуський Лукор – перед сезоном ми грали проти Прикарпаття. Існувала домовленість – хто переможе, той і отримає фінансування від спонсора на новий чемпіонат. Фактично з двох команд мали залишити одну. Так от у тому матчі мені зламали ногу.

– Настільки серйозною була напруга?

– Ні, жодного умислу. Боровся у повітрі за м’яч, зашвидко приземлився, ногу поставив під кутом. Два суперники зверху впали на мою ногу і вона повернулася в інший бік. Далі півроку в гіпсі, тривале відновлення… Дружина дивувалася: “Усе життя переживала, коли ти їхав на матчі, тільки б нічого не трапилося. А тут наприкінці кар’єри таки не вберігся”. Таким був мій останній поєдинок.

– Ви народилися у невеличкому селі Жабинці, де мешкає 600 осіб. Мали класичне сільське дитинство?

– Абсолютно. Батьки працювали у колгоспі – з 5-ї ранку вони вже були на полі. А я з двома братами мав господарку підтримувати. Коли мама приходила додому, то у нас і картопля була начищена, і корови доглянуті. Кожен з синів мав свої обов’язки: хтось у хаті миє, хтось подвір’я замітає, хтось йде до стайні і прибирає, хтось корову пасе. Поруч, буквально через город, мешкали бабця з дідусем – їм теж треба було допомогти. І на додачу до всього цього ми встигали ввечері ще й у футбол пограти (Усміхається).

– Ви – наймолодший із трьох братів. Користувалися певними привілеями?

– Ні, навпаки. У суботу-неділю я мав гнати корову пасти. Уявіть собі, як я почувався, коли у селі в той час відбувався футбольний матч. Як же я хотів його подивитися! Тому уклінно просив брата і плакав, щоб він замінив мене. Бувало, що гнав корову пасти, залишав її на сусідів, біг дивитися футбол, а тоді повертався назад.

– У Жабинцях народився кіборг, захисник донецького аеропорту Володимир Трух. Хоч він і суттєво молодший за вас, однак ви були знайомі?

– Так, ми з Володимиром кілька разів у футбол грали. Він загинув у 2015-му в Донецьку. До речі, ще двоє моїх знайомих із села воюють на сході.

“Дивився на Буряка, як на ікону”

– Коли ви зрозуміли, що для подальшого футбольного прогресу слід покидати рідне село?

– Здоров’я у мене було пристойне, я мав непогані дані. У “Спортивній газеті” прочитав оголошення – розпочинається набір у Львівський спортінтернат. А ми якраз Кубок Гусятинського району виграли. Тренер запропонував: “Ігорю, у тебе є задатки. Спробуй вступити до Львова”. Я кілька разів з’їздив, склав іспити і мене взяли.

– Контраст із сільським рівнем відчували?

– У нас як було – кинули м’яч і все, погнали. Я елементарних речей не знав та не вмів. Однак завдяки хорошим фізичним кондиціям за кілька місяців адаптувався. Спочатку на фоні хлопців з ДЮСШ виглядав дико. Утім я багато працював і це дало результат. До того ж займався у сильних тренерів: Вадима Білоцерківського та Віктора Красношапки.

– У першу професіональну команду ви потрапили пізно – у 22 роки.

– Спершу я грав на рівні КФК. А потім мене запросили у чортківський Кристал, де підібрався класний колектив: Устинов, Гакман, Дідик, Думанський. Я мав у кого вчитися, ніхто не кричав на молодого хлопця, усі підказували. То була чудова школа.

– Звідти ви поїхали в інший кінець країни – у Кременчук, де базувався вищоліговий Кремінь.

– Кристал очолював Борис Стрельцов, який замінив у Кремені Володимира Лозинського. Наш тренер поїхав туди і забрав із собою мене та Віктора Данилишина.

– Рівень Вищої ліги було непросто витримувати?

– Хороших суперників вистачало. Найбільше дошкуляв Міша Джишкаріані з Динамо. Такий прудкий – за ним треба було добре два тайми “польотати”. У Кремені підібралася потужна команда з Коновальчуком, Марченком, Жабченком, Леженцевим… Минув сезон і я повернувся додому. Після поєдинку з тернопільською Нивою Леонід Буряк запитав мене, чи не хочу я поїхати у Тернопіль. Я відповів згодою.

– Нива розцінювалася, як крок угору?

– У всякому разі мені було легше, адже ще з часів Кременчука я знався із Сергієм Леженцевим. Також візуально знав Ігоря Біскупа. У Ниві мене зустріли прекрасно: Тутиченко, Шумський, Дем’янчук, Василитчук, Тяпушкін… Діма так керував грою, що кожен поєдинок приносив задоволення. Та й фактор головного тренера відігравав важливу роль. Дивився на Буряка, як на ікону. Глянув на Леоніда Йосиповича і бажання викладатися на полі автоматично з’явилося.

– Грегуль запевняв, що дисципліни він навчився саме у Буряка.

– Все починалося з дрібного – зовнішнього вигляду. Леонід Йосипович одразу сказав керівництву: “Команду треба одягнути”. Тоді організував екіпірування зі США від фірми Pony. Так, він збирав нас на базі за два дні до гри, але у суботу зазвичай ми їздили у кіно чи в театр. “Щоб розслабилися і розвивалися”, – пояснював Буряк.

“Гравці Шахтаря запитували: “Для чого вам був той матч?”

– У 1994-му Нива опинилася у центрі скандалу. Шахтар забив у ваші ворота гол, утім його не зарахували – все завершилося перемогою тернополян 2:1. Матч довелося перегравати. Як це сприйняла команда?

– Нашого президента Володимира Коваля викликали у Київ на розмову з Григорієм Суркісом. Той пояснив, мовляв, поєдинок треба переграти, щоб не створювати зайвого галасу. Сказати, чи перетнув м’яч лінію у тому епізоді, дуже складно. З однієї центральної камери цього не побачиш.

– Матч таки зіграли знову. І зробили це аномально пізно, як для того часу – 1 грудня.

– Команда вже перебувала у відпустці. Напередодні Коваль зателефонував мені: “Заїдь в офіс”. Приїжджаю, а там вже Біскуп та Рудницький сидять. Президент почав переконувати – треба зібратися і зіграти проти Шахтаря. Питаю: “А гра оплачується?” Коваль відповів, що сума така, як і за перший матч. Дехто з хлопців обурювався, але команда таки дала згоду.

– Нива виграла знову – тільки тепер узагалі 2:0. Подіяла фінансова мотивація?

– Гравці Шахтаря запитували: “Для чого вам був той матч?” Ми ж пояснювали, що це не наша воля. Ми знову виграли, а футболісти заробили додаткові гроші на відпустку. Нива взагалі була єдиною командою в Україні, якій виплачували кошти одразу після гри. Поки помилися, президент Володимир Пантелеймонович заходив у роздягальню і роздавав кожному конверт з преміальними.

Сушко крайній ліворуч у верхньому ряді після матчу з Динамо

– Ще одна особливість Ниви вашої епохи – видовищні матчі з Динамо не на життя. Очевидно, справа була не лише у грошах?

– Проти фаворитів мені завжди було легше, ніж проти рівних собі. Мотивація, азарт, налаштування на Динамо традиційно зашкалювали. Коли ми киян вперше обіграли 1:0, то Тернопіль три дні святкував. Навіть у місто не виходили – як тільки нас бачили, то готові були нести на руках.

– Завадити хорошому поєдинку могли судді. Часто зустрічалися з відвертим свавіллям?

– Найбільш дикий випадок стався у Кривому Розі. Тренер Кривбасу кричить нападнику: “Біжи у штрафний майданчик, суддя усе знає”. Я це почув і думаю: “Гаразд, намагатимуся навіть не торкатися до суперника”. Стою, той прокидає повз і сам падає. Суддя з Луцька Безуглий ставить пенальті.

– Істеричний сміх?

– Кричу: “Ти ж усе бачив, жодного контакту. Запитай у бокового”. Поштовхалися, понервувалися, але пенальті не скасували.

– Ваші екс-партнери розповідали: “Сушко якось копняка судді дав”. Вони мали на увазі якраз той випадок?

– Так, але арбітр не розібрався і я навіть жовтої картки не отримав. Я дав йому шпіца і одразу накинувся з питаннями. У цій штовханині Безуглий навіть не зрозумів, що сталося. До нього збіглися футболісти обох команд. Я розумію, що вчинив некрасиво, але дії рефері нечесні. Як так можна?

– Той випадок не єдиний?

– Не менш дивна річ трапилася в Івано-Франківську, коли проти Прикарпаття ми грали до забитого. Рахунок 2:2, час вийшов, а суддя свистіти і не думає. Вже сутеніти почало, світло не вмикають. Можу помилятися, але ми хвилин 20 зайвих переграли. Господарі, до речі, свій гол таки забили і виграли – Григорчук відзначився і побіг на трибуни до фанатів.

“Я трохи сварився зі Шпаком, а потім вирішив не втручатися”

– У Вищій лізі ви забивали рідко. Одного разу навіть Ігор Яворський у вас гол “вкрав”.

– Грали з ЦСКА-Борисфеном. Я перейшов з м’ячем центр поля, до воріт метрів 30. Віталік Рудницький кричить: “Бий!” От я й пробив. Ява інстинктивно підставив голову і дезорієнтував Віталія Реву. Гол записали на нього.

– Тернопіль ви покинули у 1996-му, коли у Чорноморець вас покликав Буряк. Довго не вагалися?

– Там вже були Леженцев, Тутиченко та Демидяк. Із Чернівців приїхали Мглинець та Білоус. Адаптувався я швидко. Тільки незвично було, адже на Гусейнова, Суслова та компанію раніше по телевізору дивився, а тут довелося з ними грати. Дуже добре до нас ставився Дмитро Парфьонов – порядний хлопець. Юра Сак завжди випромінював позитив. Здавалося, розізлити його неможливо.

– У матчі проти Карпат ви травмували свого товариша Ігоря Ядлося. Для нього та гра так і залишилася єдиною за львівську команду.

– Ігор діяв на позиції правого хава, я тримав його на фланзі. Відверто кажучи, я зіграв не грубо, але боляче влучив коліном у ногу. Прикро, бо Ігор тільки вилікувався. Умислу не було, ми йшли плече у плече, я сфолив.

– Ядлось розповідав, як після тієї гри ви разом поверталися у Тернопіль на потязі.

– Я ще на полі кілька разів попросив пробачення, а потім знову вибачався і в поїзді. Щиро шкодував через той епізод.

– Після двох сезонів у Чорноморці ви повернулися у Ниву і бачили народження молодої зірки Андрія Шпака. Що йому завадило повторити шлях Олега Ящука?

– Як на мене, Андрій зарано зірку схопив. Він, як і я, навчався у Білоцерківського. У команді намагався йому підказувати, по-ігровому напхати. Можливо, той гол Динамо його збентежив. А тут одразу друзі, дівчата, автомобіль… Я трохи сварився, а потім вирішив не втручатися – зрештою, це не моя справа.

– Ще один молодий талант, який, щоправда, грав проти вас – Андрій Шевченко. Ниві він забив лише одного разу.

– Навіть проти Динамо у захисті ми діяли з використанням зонної схеми. Суперник значення не мав. При Буряку я лише раз грав персонально – проти Олександра Гайдаша з Таврії. “Якщо його нема на полі, значить маєш йти за ним”, – давав настанови Буряк. Гайдаш дивувався: “А ти за мною потім і у роздягальню підеш?”

– Ви пережили з Нивою крах у сезоні 2000/01, коли Нива розліталася на ходу. Що відчували, коли програли Шахтарю 0:7?

– Команда почала валитися з голови. Далі я нічого не казатиму і не конкретизуватиму… Якби клубом опікувався Володимир Коваль, то я б себе шукав у футболі. А тоді Нивою почали займатися такі люди, що мені не хотілося обманювати ні себе, ні вболівальників. Просто не бачив перспективи. Зрештою, я ніколи не шкодував. Просто настав час сказати “досить”.