Днями в болгарській Албені завершився чемпіонат Європи з боксу серед школярів. Він згуртував навколо себе талановитих спортсменів із 27 краї світу в загальній кількості понад 300 учасників. Тернопільщину на цих представницьких змаганнях представляли одразу три боксери – члени збірної України: Максим Кармаліта, Вадим Максимович та Каріне Айрапетян. Усі вони повернулися додому з бронзовими медалями. На жаль, через певні обставини нам не вдалось поспілкуватися з Каріне, але ми обіцяємо, що в наступних випусках Ви зможете дізнатися більше про іншу сторону боксу – жіночу. Сьогодні ж маємо розмову з Максимом Кармалітою (М.К.), Вадимом Максимовичем (В. М.) та їхнім тренером Володимиром Шнуровським.
«Найсправедливіший суддя – це твій… тренер»
– Запитання, мабуть, для вас уже звичне – з чого все почалося? Як довго займаєтесь, можливо, виникало бажання залишити спорт?
М. К.: 5 років тому привів у секцію батько, з того часу я тренуюсь. Про те, щоби залишити бокс, я ніколи навіть і не думав.
В. М.: Мене теж у секцію привів батько і теж 5 років тому. Бокс – це те, що мені дійсно подобається.
– Якими були ваші найпам’ятніші враження у боксі?
М. К.: Мабуть, це був чемпіонат України. Тоді я ще не мав права виступати, але тренер возив мене на спаринги для того, щоб у подальшому міг показати кращий результат і в цілому знав, як проходять змагання такого рівня.
В. М.: Це був чемпіонат України в 2016 році. Тоді проходив відбір на чемпіонат Європи. Я виграв у двох сильних суперників, а у фіналі поступився спортсмену з Донецької області. Після цього цілий рік готувався і вже на відбірковому чемпіонаті України зайняв перше місце.
– А ваше перше розчарування?
М. К.: Напевне, це тоді, коли тебе «засуджує» суддя. Але згодом і до такого звикаєш, бо найсправедливіший суддя – це твій… тренер.
– Що для вас важливіше: сам процес підготовки до боїв чи результати – медалі, грамоти, титули?
М. К.: Грамоти чи медалі – то таке, найголовніше – це те, що ти робиш для того, щоби досягти поставленої мети.
В. М.: Для мене медалі й титули – це просто статистика, де і які результати я отримав, а на першому місці завжди буде сам бій і підготовка до нього.
– Що запам’яталося найбільше під час поїздки до Болгарії?
М. К.: Класне харчування, зважування кожного ранку і не зовсім справедливе суддівство.
В. М.: Те, що кожного дня співали гімн України, спочатку не попадали в такт, а в кінці змагань його виконував уже професійний хор. А ще…шведський стіл (посміхається, – авт.).
– Які емоції у вас були перед початком боїв, психологічний стан?
М. К.: Перед боєм, звичайно, хвилююся. Якщо спортсмен не переживає, то він якийсь дивний (посміхається, – авт.). Коли вже виходжу на ринг, стискаю капу і забуваю про всі переживання. Є тільки бій тут і зараз, і маю показати супернику, що я господар рингу.
В. М.: Дуже хвилююся перед боєм, інколи буває так, що можна і «згоріти», ще не розпочавши двобою. Але беру себе в руки, бо якщо психологічно не заспокоїти себе, то це відображається на фізичному стані, починають боліти м’язи, присутній певний дискомфорт.
– Що ви відчуваєте у той момент, коли рефері підіймає руку вгору як знак перемоги?
М. К.: Радість, але їй передує ще хвилювання, яке виникає в той момент, коли ти знаєш, що бій виграв, але не знаєш, чи підніме рефері твою руку. І починаю думати про свій наступний бій.
В. М.: Багато емоцій, у такі моменти важко виокремити щось конкретне.
– А як щодо супротивників? Чи були якісь переживання, коли ви дізналися, з ким будете боксувати?
М. К.: Мені немає різниці, з ким боксувати. Кожна країна може привезти сильного спортсмена.
В. М.: Тут не вгадаєш, є країни, такі як Україна, Англія, Болгарія, Росія, де сильні спортсмени. Але може у збірній іншої країни «вистрілити» під час бою той, від кого ти цього не очікував.
– З яких країн були ваші суперники і що ви можете сказати власне про ваші бої на чемпіонаті Європи?
М. К.: Я виступав у ваговій категорії до 43 кілограмів. Перший опонент – найсильніший зі своєї вагової категорії, це спортсмен з Вірменії, міцний, з хорошим ударом, мотивований, який тримав постійний темп, але цей темп я витримав і переміг. Наступною була перемога над спортсменом з Ізраїлю. У півфіналі зустрівся з боксером з Англії і, на думку суддів, поступився йому.
В. М.: Виступав у ваговій категорії до 72 кілограмів, хоча на час зважування мав 69. Перший бій був зі спортсменом з Хорватії, потім був бій, у якому мінімально поступився боксеру з Чехії.
«Руку можуть і не піднімати, але зі сторони видно, що ти провів бій як переможець»
– Ви згадуєте, що на чемпіонаті Європи було не зовсім чесне суддівство. Чи є після цього відчуття якоїсь образи, адже ви знаєте, що перемога мала бути на вашому боці, та натомість її віддали супернику?
Володимир Шнуровський: Є запитання до суддівства щодо півфінального поєдинку Максима Кармаліти. Кажу так, як є. Хлопця можна сміло називати чемпіоном Європи, він у своїй ваговій категорії був найсильнішим! Потім ми розбирали бій з іншими тренерами нашої збірної, вони також вважають, що Максим переміг. Окрім цього, тренери збірних інших країн також зауважили, що перемога повинна бути за нашим спортсменом. Багато корупційної складової, в такому віці немає конкретного чіткого удару, щоби супротивник упав і все, вже видно результат. Складалося враження, що збірну України просто не хотіли пускати у фінал.
М. К.: Якщо засудили, то в нас заведено, що тренер говорить, хто виграв, а хто програв. Руку можуть і не піднімати, але зі сторони видно, що ти провів бій як переможець. Образ немає, для себе знаю, що я переможець.
В. М.: Ти з сильним суперником провів хороший конкурентний бій, ось це перемога. Ми навчені, що тренер дає оцінку нашим діям на ринзі. Він завжди правий.
– Що для вас важливіше: перемога за будь-яку ціну, хай навіть вона здобута шляхом численних порушень правил, чи краще програти, але проявити себе яскраво та заслужити повагу вболівальників?
М. К.: Схитрити під час бою не допомагає, краще боксувати правильно, чесний бій завжди більш видовищний.
В. М.: Я прихильник того, щоби бій був чесний. Тільки так! В цьому передусім проявляється повага як до себе, так і до противника.
– А у вас є якісь ритуали на удачу перед виходом на ринг? Чи вірите ви у забобони?
М. К.: У забобони не вірю. Перед боєм молюся Богу, Діві Марії та святому Юрію Переможцю.
В. М.: Молюся, це додає мені впевненості.
– На вашу думку, яку відповідальність покладає на вас звання бронзових призерів чемпіонату Європи?
М. К.: Це ще не межа! Коли отримаю «золото», тоді будемо говорити про відповідальність, а поки лише тренування, щоби стати кращими.
– Як часто тренуєтесь?
В. М.: 5-6 разів на тиждень, по 2 години в день, а в неділю маємо відновлюючі процедури.
– Як проходила сама підготовка до чемпіонату Європи? Яким чином хлопці вибороли право представляти Україну на змаганнях такого рівня?
Володимир Шнуровський: Бокс – це Олімпійський вид спорту. Тут усе суворо. Відбір пройти надзвичайно важко. Їде той, хто заслужив. Для того, щоби потрапити на чемпіонат України, спочатку потрібно стати кращим на зональному чемпіонаті, у ньому беруть участь Хмельницька, Волинська, Тернопільська та Рівненська області. Після цього боксер має право брати участь у відбірковому чемпіонаті України, на якому вже формується збірна для участі в чемпіонаті Європи. Хоча навіть перемога на чемпіонаті України не може гарантувати місце у збірній, бо трапляються випадки, коли тренер збірної має свій погляд на команду і формує її не лише за результатами змагань. Ми провели чотири етапи тренувальних зборів. Спочатку в Коломиї, потім взимку в Харкові, далі був збір у Надвірній, а тоді вже фінальний збір у Долині. Не обійшлося, звісно, і без казусів. Приміром, у Харкові Вадим Максимович дуже сильно захворів, температура висока, погане самопочуття, звісно, про продовження зборів нема чого говорити, попереду тривалий процес відновлення. А Максим Кармаліта на фінальний тренувальний збір у Долину взагалі їхав з гіпсом на руці. Але хлопці –молодці, викладалися сповна, брали участь у контрольних спарингах. Під час тренувальних зборів за ними спостерігали тренери збірної України з боксу і приймали відповідні рішення. Якщо з кандидатурою Максима Кармаліти було все зрозуміло, він виграв два турніри сильніших спортсменів і чемпіонат України, то щодо Вадима Максимовича нас тримали в напрузі майже до самого виїзду.
«Завищені вимоги, відсутність «халяви» приносять потрібний результат»
– Наскільки ви вимогливі до себе як до спортсмена? Як вважаєте, завищені вимоги заважають або, навпаки, допомагають?
М. К.: Знаєте, мені здається, що бокс – це такий вид спорту, який вимагає якраз таки завищених вимог. Треба себе постійно контролювати. Припустимо, якщо ти займаєшся танцями і тиждень не походиш, то зможеш танцювати. А в боксі якщо не походив тиждень, то все потрібно починати спочатку. Саме тому завищені вимоги, відсутність «халяви» приносять потрібний результат.
– А як із навчанням? Адже 5 разів на тиждень відвідувати тренування, постійні збори, турніри, змагання, то часу для школи, мабуть, зовсім не залишається?
М. К.: До мене вчителі ставляться з розумінням, вони знають, що я у збірній України, тому мені допомагають.
Володимир Шнуровський: У нас Вадим он взагалі відмінник (сміється, – авт.).
В. М.: (ніяковіє) Ну я поєдную навчання і тренування, хоча це важко, бо треба все наздогнати. Буває, що після тренування приїжджаю і цілу ніч вчуся, щоби потім відпрацювати те, що пропустив.
– Яку мету у спортивному житті ви ставите перед собою в подальшому?
М. К.: Мета – професійний бокс.
В. М.: Хочу виграти Олімпійські ігри.
БЛІЦ-ПИТАННЯ ТРЕНЕРА
– Яка частка, на Вашу думку, в перемозі спортсмена належить його особистим якостям, а яка – його тренеру?
– Це передусім – тандем, спільна робота та розуміння того, що ви робите спільно і для чого. Тренер повинен розпалити вогонь в очах дитини, прищепити цікавість. Формула успіху – це праця. 1% таланту і 99% праці! Не можна дитину примушувати, якщо вона хоче займатися боксом – вона буде це робити, а якщо хоче грати на скрипці, то батькам не потрібно будувати якихось повітряних замків, літати у хмарах ілюзій і примушувати дитину до цього.
– Чи можна відразу визначити, наскільки вірогідний успіх тієї чи іншої дитини, яка прийшла займатися боксом?
– Це важко визначити, дитина поки росте, вона змінюється, в 6 років у неї одні інтереси і бажання, в 10-ть – зовсім інші. Потрібно на це зважати, але, безумовно, якщо дитина хоче і працює, то все можна напрацювати і розвинути.
– Чи можлива дружба між тренером і спортсменом, чи все-таки повинна залишатися дистанція?
– Є різні підходи. Але я прихильник субординації, не виключаю, що дружба прийнятна, але в тому випадку, коли дитина це розуміє і виключає будь-яке панібратство. Слово тренера – це закон! Інакше роботи і результату не буде.
Ми часто їздимо на тренувальні збори і на змагання й добре бачимо, в яких умовах тренуються інші спортсмени і маємо з чим порівнювати, тому хочу висловити окрему подяку президенту Тернопільської обласної організації Федерації боксу України Євгену Вікторовичу Степанову за допомогу і за умови, які він створює для спортсменів.
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
3418